Текст книги "Акційне т-во Фрідріх Круп в Есені"

Автор книги: Олекса Влизько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Олекса Влизько

АКЦІЙНЕ Т-ВО ФРІДРІХ КРУП В ЕСЕНІ

З п'яного рота смердить пивом і неперетравленим Джаакомом Россіні.*

«Канне бір, Лізе, бір, Лізе бір!»

Господар буфету не такий швидкий на висновки, як музичні рецензенти. Він не має наміру визнати свого вранішнього співця за нового Карузо.* Тупий клясичний клайдесдаль своєю суттю, господар спочатку пересвідчується що з брудної робітничої блюзи жодного пфеніґа не можна більше витягти, а відтак бере робітника за комір і викидає в двері на морозне повітря пасажирського тунелю під кількома плятформами есенського вокзалу.

У мене всю ніч відбувався відьомський шабаш, що споруджував навіжений пандемоніюм спання навсидячки у вагоні третьої кляси, як це практикується, – чорт би її забрав, – по всій культурній Европі. Після дванадцятої години на вікнах купе відблиски індустріяльних заграв Руру. Нарешті, о четвертій годині ранку я в Есені, в царстві розвінчаного гарматного короля Крупа, а тепер короля шлейок, сейфів, вічних пер, термосів та портативних універсальних залізних кльозетів. Я зліз, як кажуть, не з тієї ноги, бо відразу ж опинився у пивниці, під вокзалом, яка справляє обов'язки пивниці для тубільців, а для пасажирів третього ґатунку має бути за буфет.

Тут я сиджу й чекаю тієї години, коли зможу вийти в місто, не спокушаючи людей на підозрілу увагу. У мене й так багато шансів на те, що мене матимуть за нового комінтернівського завагітпропа серед есенських робітників.

Я з ними знайомлюся відразу.

Одного викинуто з приміщення. Решта, – їх тут досить, – глибоко залазить у свої кишені, підраховує брондзу пфеніґів і одержує від вічного невіри-господаря малесенький ґляс пива, завбільшки з три-чотири наперстки.

Ось де я бачу справжніх німецьких робітників.

В Берліні трохи не так.

Берлін – одне з місць, де лазять дурні «бедекерові» чужоземці.* Магістрат не стане показувати їм обидва боки медалі.

Есен місто що не входить в загальний плян мандрівок та авантур. Тому я бачу другий бік щасливої німецької ідилії, а саме – гнилі форніри, на які наліплено дорогоцінні шпалери міжнародніх путівників.

Я бачу Есен...

– «Наше місто Есен стоїть на річці Рур. При цьому, за даними нашого статистичного бюра, воно з часу організації нашої фірми, – запам'ятайте ливарні Фрідриха Крупа, – ні разу не тонуло. Воно не може тонути, не має права тонути, бо наша фірма, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – міцно стояла на ногах у часи найгіршого бурґфридену. Наша річка Рур є правий доплив Райну, любого старого Райну, де росте райнвайн і будуються високі споруди винограду. Тече наша річка Рур з плята Вінтерберґ, – 664 м, над рівнем моря, – і допливає до Райну, до любого старого Райну, при місті Рурорті. Завдовжки наша річка Рур – 235 км, у долішній течії на 75 км судоплавна за допомогою шлюзів. Наша річка Рур зрошує Райнсько-Вестфальський кам'яновугільний басейн, що завдяки ньому наша фірма, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – і досі... гм... гм... цвіте! Допливи нашої річки Рур праворуч Мене; ліворуч: Ґене, Вене, Рер, Гене й Лене. В дев'ятому віці на місці наших заводів, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – на місці Есену було засновано манастир черничок-бенеднктинок, любих старих черничок, що їхнє благословіння й досі перебуває над нашими головами, вкритими сивиною через роботу в нашого любого, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – господаря. 1001 року люба, хороша начальниця манастиря Гаґона, – сестра Гайнріха І Птахолова,* – оточила селище, що втворилося навколо манастиря, – наш любий Есен, —стінами, й отак заснувала місто, щоб з ласки всевидящого бога в ньому мав узятися за самовіддану роботу наш любий, —запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – господар. Не вірте, коли вам будуть говорити люди, які звуть себе комуністами, що місто утворює торговельний капітал, а не побудування стін навколо селищ. Вірте, що досить побудувати стіну, щоб утворити місто, в якому міг би розправити свої крила справжній геній епохи, такий от, як наш, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – господар. Манастир 1275 року одержав імперські права, і начальниця його сіла в любому, безнадійно загубленому для нашого часу, райнському соймі прелатів. Сюзеренне право, любе хороше право, над Есеном спочатку мали графи Марк, які жили в своєму замкові Марк у селі Марк біля Гаму. З 1495 року сюзеренне право, любе хороше право, над Есеном належало герцогам Юліх-Клеве-Берґським, а з 1609 року – Бранденбурґові. 1801 року манастирське володіння, – наш любий Есен, – було секуляризоване. Розумні люди зробили це своєчасно, бо хороший дорогий Фрідріх Круп, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа, – мав уже на той час чотирнадцять років і через десять років мусів закласти підвалини нашої фірми, – запам'ятайте ливарні Фрідріха Крупа...»

Безперечно, я не помилюся, коли скажу, що подібну історію, рекомендацію Есену та інше, що стосується до нього й до герба Крупів, можна почути з вуст агітатора з християнського об'єднання професійних спілок. Увесь Есен пахне підозрілими клясовими речами. Вже о шостій годині ранку я помітив велику зміну в типах відвідувачів пивниці. Більшість, що крутилася навколо шинквасу з пивним крантом, ретельно зважувала на долонях свої брондзові пфеніґи, й пила своє пиво на ходу, – зникла. Це були робітники, які забігали о четвертій та о п'ятий годині, ідучи на роботу. О шостій годині, – перша новина, – з'являється заспаний шпик. Може й запізно, та для нього сьогодні незвична пожива. – Що й казати, – ловити щодня біля шинквасу есенських бідолах з «Рурським відгомоном» у руці* та безневинними словами на вустах, і раптом натрапити вряди-годи на Олексу Теодора Влизька, більшовицького аґента! В моїй місії не може бути для цього дяді жодних сумнівів, бо я говорю російсько-німецькою мовою, а раз так, – значить листоноша Зінов'єва!* Шпик негайно, на відстані двох буферів, причіпляє свій товаровий вагон до мого й одягає на мене умовну пльомбу. Тепер він не відлипне від мене до мого від'їзду з Есену. Щодо цього я відносно й погоджуюсь з ним і набираю вигляду, що все, значить, гаразд зрозумів: – Живи, – мовляв, – браток! Разом із стандартним шпиком з'являються в пивниці типи, що їхні кепі на голові та світер на плечах не мають кольору какао та слідів учорашнього шляку й мазуту. Це – люди, що можуть іти на роботу й у білих світрах і мати пальто, – дешеве, але пальто, не жахаючись, що його більше не купиш, коли попсуєш. Вони, само собою, читають клясичний «Форвертс».* Це – соціялістичні християни, гурт шанхайліґерів анно доміні 1929, які всюди виголошують: – «Антіква пробо!..»*

Сім годин.

Я готуюсь вийти з пивниці до міста.

Підходжу до шинквасу по останній ґляс пива. Прошу солоного бублика на закуску. Це в мене формулюється так:

– Герр! Дайте мені бітте зальціґ крінґель!

Буфетник у відповідь щось говорить. Я не розумію. Буфетник починає доводити за допомогою заощадженої спадщини славетних римських мимів Батила й Пілада* та учнів останнього Ґіласа, Мнестера та Паріса, а також мимів пізнішого періоду римської імперії Камарала й Фабатона. Але я не розумію. Буфетник безпорадно звертається до глядачів цієї вистави. Тоді підходить шпик і звертається до мене. Я йому кажу, що я не чую* й не гаразд розумію німецьку мову. Він мені пише:

– Ві русіш? Вона говорить, що бублик нема! Зер гарно! Я любовник Сов'єт Русланд!

–Дуже приємно, дуже приємно!

Відповідаю я. Проте в мене не дуже приємний вигляд. Але за хвилину хлопець, тобто шпик, виявляє себе такою чарівною людиною, так щиро захоплюється мною, як громадянином Республіки Рад, зокрема так гарно платить за мої ґляси, що я випускаю свій сир з рота,* – змінюю гнів на милість і в душі починаю сміятися з традиції наших Пікрошолів – убачати в кожному Тукдільоні шпигуна (див. розділ 47 «Повісті про жахливе життя Великого Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля, що колись скомпонував її маґістр Алькофрібас Назьє, витягач квінтесенції – книги повної пантаґрюелізму, 1542 р.»).*

Отже я й псевдо-шпик застібуємо ґудзики своїх пальт.

Я кидаю «своїх» соціял-християн за мюнхенським пивом біля підозрілих столиків і виходжу разом з несподіваним знайомим на порожню й холодну площу. З ним же разом сідаю до жалюгідного трамваю й їду невідомо куди. А трамвай таки справді жалюгідний. Не говорячи про те, що колія вузенька, та й то тільки одна, проходить тісною, але довгою, як глиста, вулицею. Про пульманівські вагони в Есені не може бути й мови – у мене звичайний клясичний вагон, який уславився в Києві під назвою «0». Я сиджу в ньому й голодними очима дивлюся на культурну Европу праворуч і ліворуч. Темні будинки миготять у вікнах трамваю, покритих морозним сюрреалізмом. Нагадують ці будинки, – в перспективі темних провулків, повз які проходить трамвай, – не таку вже й чужу – для мене – Полтаву. Я ж ніколи не вихвалявся, що я Европенко, і про Полтаву не забув навіть в Есені. Дахи есенських будинків круті. Фасади викладено кольоровими тафлями. Це, можливо, моя брутальна помилка, бо в Есені нічого кольорового нема, – все чорне, тюдоріянське.* Крізь шибки вікон наївно всміхаються любому мандрівникові затишні лялечки, квіточки, ведмедики, котики та інша штучна живність, яка так зворушує наші серця на міжнародніх периферіях. Взагалі я все бачу й спостерігаю. Навіть більше того, – я вже встиг спостерегти загальну зовнішність Есену, а трамвай все йде та йде. Я категорично вирішую доїхати на ньому до самого «стопа» й за відсутністю цікавого на штрасе, – звертаю увагу на середину вагону. Пасажири справляють цілковите вражіння, немовби я вдома на Україні й в українському трамваї на світанку. – Робочий одяг, кепі, і на всьому цьому товстий шар мазуту або шляку. Проте, я знаю, що в Есені все поховано під крупівським димом. Мене цікавить, яким чином есенські красуні можуть вийти ввечорі погуляти в усіх своїх принадах без риску спокусити кавалера на огиду. Адже їх мусить за годину забруднити Круп, що крутиться над Есеном удень і вночі у хмарах диму. Це я знаю з власного досвіду. Есенці всіх шарів суспільства мусять мати примусовий опролетаризований вигляд. І вони його дійсно мають, примусово й без примусу, – в усіх відмінках. Спробуй но тут, розбери, которий церґібель,* а которий редактор «Рурського відгомону», газети компартії Німеччини. Хібащо психологічний момент та різниця в кольорових нюансах світерів, що я про неї згадав далеко вище.

Мій супутник показує мені в бік вагону на трьох робітників. Один з них, очевидно, продовжує оповідати, а двоє з усмішкою слухають:

– ... «Але Франц Путчек, весело насвистуючи, пішов додому. Він завжци говорив, що ніхто нічого з ним зробити не може, бо він, – Франц Путчек, – добре знає Конституцію Німецької імперії й свої, – Путчекові, – права! Ґут! Поліція заарештувати Франца Путчека відмовилася, але порадила панові директорові подати до суду. В призначений день Франц Путчек одержав повістку й з'явився до амтеґерихту* в безжурному стані. Від оборонця він відмовився. На запитання судді, чи дійсно вії, – Франц Путчек, – образив пана Ґальвайса, директора ливарні Крупа в Альтенесені, показавши йому в кафе «Альфред» біля Ґертравдіскірхе дулю, Путчек відповів, що це так, але що він, – Франц Путчек, —дивується з глупоти судді, який мусить бути на сторожі імперських законів і знати, що вчинок його, – Франца Путчека, – вдіяний в межах імперської Конституції й до судового розбору не належить. Він, Франц Путчек, – сміється з судді й на його вирішення йому, – Путчеку, – наплювать. Тоді суддя встає й вимагає експертів, які б засвідчили, що Франц Путчек, швець з будинку ч. 106 – на Шавссе-штрасе, цілком здоровий, а Франца Путчека прохає виголосити про це саме формулу присяги. Тоді Франц Путчек говорить: – «Клянусь, що я здоровий розумом і тілом! Хай допоможе мені бог! Пане суддя, – прочитайте пакт 143(13) статті четвертої, розділу шостого, – «Основні права німецького народу», в Конституції німецької імперії, ухваленій на німецьких установчих національних зборах у Франкфурті на Майні 28 березня 1849 року!» Сторопілий від такої заяви Франца Путчека суддя автоматично шукає на своєму лезепультові Конституцію німецької імперії 1849 року, але не знаходить, і падає в крісло. Тоді Франц Путчек з переможним виглядом витягає з кишені свою Конституцію й читає: – «Пакт 143-й (13-й), статті 4, розділу шостого. – Всякий німець має право вільно висловлювати свою думку мовою, писанням, друком і за допомогою виображень»...

– Ха-ха-ха!

– Фріце! А що ж далі сталося з Францем Путчеком?

– Йому присудили 100 марок штрафу й два тижні арешту за образу урядових осіб, що за одну з них мався й директор ливарні Крупа в Альтенесені. Спочатку думали, що Путчек не переживе розгрому своїх конституційних переконань, але потім він вичуняв і, навіть його було попобито разом з іншими нашими, з наказу Зеверінґа.

Інформуючи мене про темарій звичайних робітничих балачок в Есені, мій супутник додає:

– Як бачите, еріннерунґ фюр Зеверінґа, – стаатс-комісара в Рурі в 1919-20 ярен, – ще жива, безондерс фюр розстріли пролетаріяту з наказу цього соціял-демократа вахрен каповського путча.*

Я набираю тямущого й хитрого вигляду, здається, недоречно підморгую, трамвай в цей час нарешті спиняється після трансрурського рейсу, ми виходимо й прощаємося. Виявляється, що псевдо-шпикові нотвендіґ ґеен на роботу* до незмінного Крупа. Підводимо до неба ротфронтівські кулаки,* псевдо-шпик вигукує мені в ухо та в мій замучений бльокнот – «Гох Сов'єт Уніон»,* і ми розходимося. Як червона шапочка, – я залишаюся самотній і нетямкий серед площі, на зоні крупівських труб, домкратів, заліза, шляку, диму, циндри й остаточно чорних будиночків, нещасніших за мене. Бідний Вертер, попавши сюди, кінчив би самогубством раніше, ніж закохався б у Лоту,* а до послуг були б крупівські кулі. І коли я викохую надію повернутися, кінець-кінцем, на Україну живісіньким та здоровим, то треба завдячувати версальському мирному пактові, за яким самий дух крупівських гарматних постачань було знищено на кілька сотень тисяч кілометрів навкруги землі.

Незалежно від цього, я таки справді безпорадний. – Питаю кількох перехожих робітників, службовців та дрібних крупівських васальних буржуа. – У всіх одна відповідь: Готель? Ні, вони не знають готелю! Вони люди помірковані й такими ганебними справами не займаються! – Не можу займатися! – Дружина, діти! – Ні, вони не знають, що таке готель! Ім ніколи!

Побожно підходжу до величного монументу, що стоїть серед площі. Це крупівський засипаний шляком шуцман.*

Червона шапочка: – «Скажіть мені, будь-ласка, герр шуцмане, як мені дістатися до готелю?!»

Вовк (ричить): – «Готель? Ні, він не знає готелю! Він стоїть на сторожі закону й не може на дорученому йому бекетові* дозволити таких запитань!»

Червона шапочка налякана відлітає від шуцмана, зникає в завулкові, блудить, з радістю виходить на якусь трамвайну колію й іще з більшою радістю сідає до трамваю.

– Я плачу кондукторові 10 пфеніґів, що схвалив маґістрат, питаю, чи доїду цим трамом до бангофу,* як це написано на дошці, одержую відповідь, що це так, але що зараз трамвай іде в протилежний бік і мені треба спочатку доїхати до кінця, а потім заплатити 15 пфеніґів і їхати назад цим же трамом до вокзалу. Я негайно погоджуюся, та маленька деталь псує всю справу. – Кондуктор захоплено й приязно дивиться на мене. – На жаль, якийсь чорт сіпнув мене спитати про готель і в нього. Кондуктор негайно нагиндичується: – Ні, він готелю не знає, він нічого не знає про готель, йому цікаво знати, за кого я його вважаю?!

Я бачу, що мені в цьому трамваї робити нічого й шнель вилітаю на першій зупинці.* Несміливо поглядаю на вікна вагону й помічаю, як мене проводять кілька пар ображених у своїй гідності очей. Що за чорт? Невже я компромітую Радянський Союз? Та чим саме?

Тепер, ще того не вистачило, я стою серед площі оточеної 20-ма бюргерськими будинками. Серед площі ж стоїть і незмінний шуцман, а за площею, в прорізі, видно поле й десь, казна де, – на обрії, – Есен «малиніє в далині», як у поганих поетів верба. Чи не тут народився Ернст Теодор-Амадей-Гофман, чорт візьми мою душу! І невже я мушу бути за Переґрінуса Тіса, а навколо мене ображені, – не втечею майстра блох, а звичайним словом —«готель», – Антони Льовенгуки.* І як мені тепер потрапити до Есену, коли я не певен, чи ще позначається далекосяжний вплив Крупа на тих місцях, куди я попав. Боязко, з останньою надією, підходжу до шуцмана.

– Герр!. . Г... г... гго... тель???

Все пропало. І цей, – що спочатку підтримав мою надію, ввічливо козирнувши, коли я готувався до запиту, – після того, як почув слово «готель», – випростав трансокеанські груди й дуже просто почав дивитися крізь мене на буденні явища побуту. Я напевне сказати не можу, але я мислю, я здогадуюсь, що він зумів побачити крізь пальто, як то в мене брюки тримаються лише на одній порваній, брудній шлейці, а плястрон під шикарним кашне абсолютно не годиться для дружнього файф-о-кльоку. В усяким разі він цього не висловив виразом свого обличчя, – німецька поліція ідеально муштрована, щоб зуміти не втворювати сприятливих обставин для шокінґу. Але для мене дас іст я ебен ді зах,* що я від погляду цього шуцмана відчув себе первісною протоплазмою. Це викриття настільки мене жахнуло, що кинулося в вічі перехожому пролетарю, добрій душі, і він, пожалівши мене, здається запитав своєю старо-німецькою мовою, чи не задушено моїх батьків при катастрофі в шахті «Зельцер» – «акційного т-ва Фрідріх Круп в Есені». Коли я пояснив йому з жалісним виглядом, що мені потрібен готель, він спохмурнів, як інші, але відтак придивився до мого обличчя, полегшено зідхнув, розсміявся, щось сказав і написав на ласкаво запропонованому від мене бльокноті: «Оскар-Готель». Потім, за допомогою пантомім, показав мені в поле, в напрямку до Есену, на селище з чотирьох будинків, пояснив, що я мушу непролазною грязюкою піти туди по наявному шосе й постукати в двері другого будинку. Я в одчаї вирішив виконати цю самовіддану роботу, – пройти в поле й постукати в цвайтер гавз, – щоб не образити доброї душі, що спинилася й постановила без далекогляду стежити на віддалі, чи успішні мої маневри.

Добра душа зникла з обрію лише тоді, коли я справді постукав у цвайтер гавз.

На мій настирливий провінційний стук у двері, за п'ять хвилин вийшла бліда замучена баба з картоплиною в одній руці й ножем у другій. Вона чмихнула носом, – ну, точно, як у нас баба Палажка, – і запитала, якого біса, – не ручуся, але мабуть так, якого значить біса, мені треба, – тавзенд тайфлів?! При цьому я помітив, що з вікна виглядає друга картоплинка, чоловічий ніс, що мусить належати до юрисдикції адвоката Пателена, а також бути за необхідний аксесуар любого німецького Гансвурста-Пікельгерінґа,* – йолопської персони на виноходній свині, рідного братіка нашого Петрушки.

Я ввічливо витяг свій писаний здобуток від доброї душі й показав бабі:

– «Оскар-Готель».

При цьому я забалакав своєю російсько-німецькою мовою.

Баба лячно подивилася на мене. Гансвурст-Пікельгерінґ зник за Стиксом каламутних шибок. Баба замахала руками, головою, – і олівцем:

– Оскар? Іст ніхт цу гавзе!

Що за чорт, чорт візьми мою душу! Вона каже, що Оскара нема вдома! Як це зрозуміти?!

– Фрав! Мені потрібен ніхт Оскар, а готель, звичайний готель, готель, щоб переночувати, готель – шлафен, зіх ерхолен, взагалі іх віль айн цімер хабен! Ґут, зрозуміли?!!

«Ах ти, господи мій боже, ах ти, діду Терефере», як сказав Володислав Сирокомля.*

– Зех да!

З цими словами німецька Палажка плюнула мені на черевики «елеґант» від Штілера, та на ґратовані панчохі з Лінден-пасажу і – грюкнула дверима. Знову вискочив у вікні Гансвуртс-Пікельгерінґ і весело засміявся, навіть підморгнув, але це не завадило мені з сумом пересвідчитися по кишеньковому словникові, що бабуня запропонувала мені «гетя». Висловила вона його зі смаком і розбиваючи на складові частини літер, – так, що для мене все було, як намальоване на полотні.

Зниділий, поплентався я назад до трамвайної зупинки, до незмінного шуцмана, до 20-ти бюргерських будинків серед таємничої площі, на якій я спіткав добру душу. Не ймучи вже віри ні собі, ні людям, я, коли підійшов черговий трамвай, – спочатку голосно гукнув до вагоновода:

– Бангоф?

І лише, коли пересвідчився, що вагон справді йде до вокзалу, заліз у цю коробочку для метеликів, де й пришпилив себе, твердо постановивши ані ворухнутися протягом цілого райсу. Про готель я вже нікого не питав. Я здогадався, що це слово в Есені має дуже погану репутацію. Так воно й є. – Згодом я дізнався, що спитати в Есенських перехожих, маючи сумнівний вигляд та за прозаїчних жужеличних обставинах, – про готель, це все одно, що вимагати від людини допомогти дістатися до одного з популярних люпанаріїв.* Справді, коли підійти до справи з мірилом есенців, васалів Крупа, що їх годується всіма можливими, й неможливими розвагами аж до пранців, то стане ясна й зрозуміла їхня логіка: людина солідна, що має можливість серйозно жити в готелі, – не швендятиме пішки й трамваями по місту та не питатиме про готель, бо для таких людей існують готельні аґенти й авта на вокзалі, в яких репутація чиста й безневинна, як в янголів. Коли ж про готель, – про цю розкіш, що про неї бідним працівникам і мислити годі, – питає скромно зодягнена людина, як от, приміром, я, та ще й на вулиці, та ще й без хоч нещасненького чемодану, то ясно, чого вона хоче! Для такої людини люди інформації не дадуть, бо й у самих рильце в пушку. Моя ж російська мова їх не то, що не дивує, а навпаки, – перемішуючись з тубільською німецькою мовою, божевільно акцентуючи слова, створює уяву, що я звичайний собі російський сексуально-зголоднілий еміґрантик, яких багато працює у Крупа, тримаючи над собою німба бабників та сифілітиків. Здогадатися, що я радянський громадянин, есенці, звичайно, не вважали за свій обов'язок, – що за егоїзм у мене, – адже звідки їм знати, що все таки, бодай здерідка, вряди-годи, але й до них приїздять в гості східні «зарази». Правильно мислять есенські обивателі: – вони ще не встигли роздивитися як слід людей зі «Сов'єт Руслянд». – Не можуть роздивитися. – Ми їздимо по Берлінах, похапцем оглядаємо культурні установи німецької столиці, а потім або їдемо до другої європейської столиці, або застряваємо в першій, – вивчати «розклад буржуазії». Г’ех, – і моя на тому шапка горить! – Розважаюся хоча тим, що все ж горить не так, як в інших! – Я бачив «розклад», але з не меншим зацікавленням споглядав і німецьку жужелицю, і Рур, і таке інше, що біля нього немає змоги ходити в білих манжетах...

Отже трамвай щасливо висадив мене біля вокзалу. Не в повітря висадив, звичайно, а на поганенько мощений як для Европи, брук. Від вокзалу я обережно, – не розкидаючись щедро в траєкторіях перекидання по місту, пішов пішки оглядати місто, занотовуючи кожний поворот, кут, деталь, щоб згодом самотужки вилізти з лабіринту до вихідного пункту.

Десь, за однім з поворотів, мене зразу ж здивували дві речі: поперше, – величезним свіжий сіро-рожевий будинок, а над ним... «наш» радянський прапор, червоний, комуністичний! Подруге – недалеко від будинку – площа, серед площі висока бетонова цямрина і з неї стирчить шуцман, який керує рухом у перспективі. Тобто, я хочу сказати, що руху на площі нема. Есен не рухається, не галасує поверховістю, – але кричить на ввесь світ, як мозок німецької революції, як центр райнсько-вестфальського індустріяльного району, як головне місто німецької гірничої промисловости. Власне, я почав про шуцмана в бетоновій шухлядці. – Чи то для оборони «на випадок обстрілу» з будинку під червоним прапором, чи то з жаху перед можливим, – чим чорт не шуткує, – рухом, – але факт, що шуцман страшенно велично й жахливо-смішно виглядає зі свого решета. Руба стає прогноз, що він десь нижче за видиме погруддя, – висиджує яйця спокою. Завдяки цьому олив'яному салдатикові в бетонових підпорах, я загубив усяку повагу до есенських шуцманів, хоча спочатку вони нагнали на мене жаху в справі про готель. Хай же буде над ними милість господня! – Я зрозумів, що шуцман в Есені стоїть у своїх бетонових шанцях, як крихкий термометр міської температури й застерігає себе на урядовому п'єдесталі не від їздців, автомобільного чи вантажного руху, а від пішого, і, до того, не від звичайного пішого, а від руху пролетарських демонстрацій та революцій.

Чорт з ним, карамелька нещасна! – Я йду далі! —

Пам'ятники:

Круп І, Фрідріх:

На пам'ятнику він з ковадлом. Ковадло, звичайно, не для того поставлено, щоб усі бачили, що Фріц Круп був «роботящою людиною, пролетарем». Стоїть ковадло, щоб нагадувати заїжджим ґешефтмахерам про аксіому: «куй залізо, поки гаряче!» Нехай дух Фріца Крупа не прикидається на небі перед богом бідненьким дурником, – я знаю його добре й скрізь, де тільки можна буде, галасуватиму про справжній стан речей. Почав Фріц Круп з того, що став провадити досліди на заводі «Добра Надія» в Штекераді. Завод придбала його бабуся – скупиндя Амалія Круп. Ви гадаєте, – все це так просто! Ні, – бабуся купила завод лише після того, як дорогий онучок погрозив отруїти її, зарізати, потопити в Рурі, якщо вона не виконає його, – онучкового, – бажання. Для ймовірности він навіть зробив розчин курячих покидьків з паленим пером. Бабуся Амалія щиро повірила, що це отрута, покуштувала на язик і, – зважилася купити «Добру Надію». Не вірте Феліксу Пінеру,* коли він говорить, що в ці часи «практичне виробництво страждало: воно не могло прогодувати свого господаря, який дуже мало думав про щоденний хліб, бо цілком занурився в свою ідею». Жодної ідеї, якщо не брати під увагу жадоби грошей, у Фріца Крупа не було. Просто він був пияка, й через це йому довелося 1808-го року бабусину «Добру Надію» продати. Відтак Фріц переселився до Есену. Тут він сів у материну колоніяльну крамницю й під сучасною гордовитою вивіскою «Фрідріх Круп» почав торгувати звичайною кавою, кривавою ковбасою й цигарками, що їх продукувалося з «бичків», назбираних біля контори мальпостів. 1811 року Фріц Круп здобув у громаді Альтенесен невеликий одруб землі, що на йому побудував плющильний молот разом з виплавними й цементними майстернями. Можна дивуватися, яким чином пияка здобув і зберіг зиск від свого крамарювання, щоб улаштувати мало не завод. Справа дуже проста. – Продав усю крамничку, на ходу, – з кавою, кривавими ковбасами, й цигарками з «бичків». Може цього було й замало, щоб щось побудувати, та візьміть під увагу, що за тих часів здорово різалися в карти, а з прийомами шахраїв-картярів не були гаразд знайомі. Все можливе! Після дослідів, – з «допоміжними засобами», – що коштували Фріцу Крупові дуже дорого, йому пощастило видобути виливану крицю, про яку «Спілка для заохочування промисловости в королівських пруських державах» сказала, що це річ нічого собі, ліпша за англійську крицю тощо. На жаль, не зважаючи на визнання та на велетенські замовлення з-за кордону, – виробництво не мало змоги поступу-вати, бо Фріц всі аванси ретельно пропивав і паскудив репутацію своєї фірми. З великими перешкодами дотягнув Фріц Круп своє виробництво до 1826-го року й помер, передавши справу своєму синові Альфредові Крупу. Як кажуть у дитячих казках і в казаннях соціяль-християн в Есені. – з неба прилетів якийсь охоронець Архістрайкбрехер і забрав душу Фріца в надхмарні покої, – пиячити перед троном господнім, – не сподіваючи на банкрутства.

Круп II, Альфред:

Скупиндя. – Завдяки цьому з недобитків батьківського виробництва втворив світову фірму. Його богом був Мамона.* Для грошей він навчався безсонними ночами технічних наук, закордонних мов, щоб потім одержувати з них користь, саму користь і нічого більше. Обивателі, що з презирством дивилися на п'яну роботу Фрідріха Крупа, – з неменшим презирством чекали на наслідки господарювання на альтенесенських кістяках надійного синка. Синок вивіз! – Історія й вельмишановний німецький камрад ідеаліст Фелікс Пінер, на жаль, не може сказати, скільки коштував розквіт Альфреда Крупа на купі черепків тим, без кого фірми не квітнуть, тобто пролетаріям. За словами Пінера, Альфред Круп жив голодний тоді під той час, коли зводив фірму на ноги, а саме «жив живлячись картоплею, маслом і хлібом, без м'яса, й лише десятиліття згодом...» Оці самі десятиліття згодом! Знаємо ми їх! Та хіба мало було хліба з маслом і картоплі й за першого десятиліття, коли ті що ходили під «самовідданим» господарем, і просто були без хліба та масла, – з самою картоплею, а то і так, з молитвою від абатства. Сам Альфред Круп писав у відозві до робітників: – «Впродовж п'ятнадцяти років я здобував рівно стільки, щоб виплачувати заробітну плату робітникам. За свою власну працю й турботи я не мав нічого, окрім свідомости, що виконав обов'язок». Здорово втнув! Заробітну плату виплачував, – кілька нещасних голодних марок, – а сам нічого не мав! Цікаво знати, з яких причин росла фірма, коли все так відбувалося? Тонув, мовляв, як Фрідріх Барбаросса у Салері біля Калікадносу у Вірменії,* а «десятиліття згодом» – воскрес!

1851-го року на міжнародній промисловій виставці в Лондоні фірма Круп виставила груду виливаної криці вагою 2.000 кіло, й це звернуло увагу цілого світу на справи Альфреда Крупа. Зиск шалено зростав. А скромний Альфред їв один хліб з маслом. Бідний Альфред! Звернувши увагу на значіння виливаної криці для гарматних дул, Альфред Круп почав виробляти гармати. У війнах 1866 й 1870-71 років німецька армія, завдячуючи шляхетному Альфредові Крупові, вже з успіхом трощила своїми крицевими гарматами ворожу жалюгідну брондзу. Альфред їв свій хліб з маслом! Війни Бісмарка були за іспит для гармат Крупа, як для м'ясорубок. – М'ясорубки себе зарекомендували! Бідний Альфред їв свій умовний хліб з маслом. І подавився ним 1887 року. Разом з Альфредом, як кажуть, погасла геніяльність у родині Крупів. Але в ній вже не було потреби. – Справа могла жити й без генія.

Круп III, Фрідріх-Альфред:

Як сказано вище, – фірма Крупа вже не потребувала геніяльности. Тому Фрідріх-Альфред спокійно виїхав із свого закуреного й нудного Есену до Капрі, де й почав розважатися гомосексуалістичними оргіями. 1909 року, в зв'язку з викриттям соціял-демократів, – у ті часи вони ще вміли викривати здерідка й некомуністів, – Фрідріх-Альфред Круп пустив собі в лоба кулю власного виробництва. Вшанувати похорон приїхав до Есену «сам» Фріц-Вільгельм-Віктор-Альберт Гогенцолерн, – імператор і друг, той самий, який, вступивши на трон 15 червня 1888-го року, того ж року, 16 серпня виголосив у промові на відкритті пам'ятника принцеві Фрідріху-Карлу у Франкфурті на Одері, – свій державний програм: – «Краще покласти на місці всі 18 корпусів німецької армії й 42 мільйони німецького народу, ніж відмовитися від будь-якої частини теріторіяльних здобутків Німеччини!». Як відомо, цей програм Віллі II згодом з честю виконав, навіть надпродуктивно: корпусів німецької армії він поклав на місці не 18, а набагато більше, німецького народу теж поклав досить, поклав і себе в шухлядку, як імператора, а теріторіяльні здобутки дійсно здобули... союзники. Демонстративно приїхавши до Есену, Віллі II шедеврально виголосив свою славетну промову про соціял-демократів. На цій промові навчився згодом ораторського мистецтва Юзя Пілсудський,* варшавський Сенька Вирви-Глаз. Поховавши друга-гомосексуаліста, Віллі II примусив збудувати йому брондзовий пам’ятник і цим наплював у лице горе-викривачам. Називаючи в своїй промові на Есенському вокзалі соціял-демократів «огидними мерзотниками й сволотою», Віллі й не знав, що вони справді одроблять ці титули як слід, цілуючи згодом нижче спини того, хто їх опаскудив 1902 року, – повертаючи йому царські маєтки, що завоював пролетаріят Німеччини та сплачуючи «найясніші» збитки.