Текст книги "Як затримати грабіжника"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Одіссея з «Пеліканом»

Нарешті, і я придбав собі меблі. І не які-небудь. Імпортні! Заради таких можна ночі три під меблевим магазином з жінкою просидіти. Тепер вона (дружина), як підійде, як гляне на той «Пелікан» (назва гарнітура), то й мене позад себе бачить. Не меблі – свічада! Хоч і з тирси, кажуть, але ж з закордонної. Блищить «Пелікан». За кілометр світло від рефлекторів відбиває.

Та я не про блиск. Хай їй грець, естетиці. Я про інше. Про те, як ті меблі перевозив. Не доставка – одіссея. Ніби я віз їх не з магазину, а з-за кордону. Три дні після купівлі.

Але її це ще не початок. Почалося все з представника трансагентства П. Фартушняка. Підійшов я до нього та її питаю:

– Як оформити перевезення меблів додому?

– Дуже просто, – відповідає трансагент. – Куди везти і що?

– На вулицю Литвиненко-Вольгемут. Меблевий гарнітур.

– Який поверх?

– Четвертий.

– Скільки ліжок?

– Одне, але широке.

– Ясно. На Борщагівку, значить, – глянув в інструкцію, – вісімнадцять кілометрів.

– Яких вісімнадцять? – перепитую. – В інструкції он тринадцять написано.

– А ви на інструкцію не дивіться. Ви дивіться на мене і слухайте.

– Слухаю вас.

– По-перше, всі наші інструкції застарілі. Чекаємо нових. По-друге, це коли літаком чи гелікоптером, тобто по прямій, то на вашу Вольгемут, може, буде й вісім, а як зиґзаґами, то вже вісімнадцять. Борщагівка ж будується. Росте на очах. Сто тисяч населення. Вважайте, нове місто над Славутою. Зрозуміли?

– Та зрозумів, – промовив я, мовчки викладаючи гроші на стіл. – Коли ж чекати «Пелікана»?

– Завтра, голубе. Сьогодні тільки ті вам можуть привезти, хто дере з покупця три шкури. Якщо працюєте, то відпрошуйтесь з роботи. Так би мовити, сидіть дома. Цілісінький день, поки не привезуть.

Відпросився я з роботи. Сиджу, чекаю. Періодику перегортаю, телевізор з однієї програми на іншу перемикаю. Не везуть «Пелікана». Увечері – до телефону. Дзвоню. Як у довідковому бюро Київ– Пасажирський: або зайнято, або ніхто не бере трубки. Нарешті, дотелефонувався.

– Слухайте, товаришу, чому меблів не везете?

– Ваша адреса?

Називаю.

– А-а? Це ви?! Добре, що подзвонили. Слухайте, голубе, що ж це ви нас підводите?

– Як підводжу?

– Ви нам ще тридцять копійок не доплатили.

– Як так? – цікавлюсь.

– А от так. Ми ще раз перелічили і виявилося, що з вас тридцять копійок. Поки не заплатите, ми вам меблів не привезем.

– Ви що, насміхаєтесь з мене? Оце за тридцять копійок я просидів цілий робочий день дома. Могли ж привезти, а квитанцію на тридцять копійок передати водієм чи вантажником.

– Ви от що, нам моралі не читайте: хочете бачити меблі завтра в спальні, привозьте тридцять копійок.

Беру я таксі і – до магазину. Заплатив тридцять копійок, узяв квитанцію і питаю:

– Так уже привезете.

– Завтра, голубе. Пізно ви до нас подзвонили. Уже кінець робочого дня. Приїжджайте завтра.

Їду я наступного дня до магазину. Показав квитанцію, одну, Другу. Чекаю машини. Дочекався. Уже мали гарнітур навантажувати, коли якийсь лихий потяг мене ще раз глянути на той документ. Дивлюсь – там дві шафи записано. Я знову до трансагента.

– Ви з мене знущаєтесь, – кажу. – Яких це дві шафи? У гарнітурі ж одна...

– Невже? Ти диви! Значить, помилився. Буває. Он кінь...

– Але ж у вас точно, як в аптеці. До речі, до мого дому не 18 кілометрів, а тільки вісім... Машиною.

– Слухайте, не будемо дріб'язковими. Три карбованці за шафу я вам поверну... Точніше, не я, а наша контора «Київтрансагентство».

– А як гарнітур? – перебиваю його.

– А що гарнітур?! Гарнітур їсти не просить. Стояв два дні, простоїть і третій.

... Гарнітур мені таки привезли. А от у «Київтрансагентство» я з тим папірцем того дня не пішов. Боявся. А що коли там ще раз все перерахують і раптом скажуть: «Це не ми вам, а ви нам ще винні: і не три карбованці, а п'ять».

Краще не ризикувати. Добре, що «Пелікан» дома.

●

Як позбутися живота

(Порада для тих, хто мріє стати струнким і підтягнутим)

Сучасна медицина, як уже встановлено, знає декілька рецептів, як схуднути. Зокрема – при допомозі моркви, бурячка (звичайно, столового) і кожуха. Останній – дуже ефективний спосіб: дістаєте добрячого кожуха (де саме – це вже ваша турбота), у спортмагазині – дитячу скакалочку, приходите додому, одягаєте костюм (бажано новий), потім фуфайку (не обов’язково нову), а поверх цього уже кожух, Одягли і починаєте підстрибувати. Через скакалочку. На перший день рекомендується не більше години, на другий – дві, і так відповідно до безконечності. Живота і все те, що у вас зайве, як рукою зніме.

Є скептики, які не вірять цим порадам. Ті одразу біжать до лікаря.

– Лікарю, хочу схуднути.

–Діставайте путівку, їдьте на курорт.

Скептик (на те він і скептик), звичайно, сумнівається і йде до іншого медичного світила.

– Докторе, хочу скинути живота.

– Треба побільше ходити, – каже доктор медичних наук.

«Як же воно так», —думає той, що вічно сумнівається, і біжить до третього.

–Професоре, як же воно так?! Був в одного, каже – на курорт їдь. Пішов до другого – радить ходити пішки. Кого ж слухати?

– Слухайте мене: діставайте путівку і йдіть на курорт пішки.

Порада, чесно кажучи, непогана. Але в порівнянні з нашою – ніщо. Мабуть, саме тому ніхто з вас її не сприймає, бо на курорт пішки поки що ніхто не ходив. Всі літають чи їздять.

Хочете поїхати й ви? Поїхати і схуднути. Чи можливий такий варіант? Цілком. Завдячуючи сучасним залізничникам (залізничникам, а не лікарям) це можна поєднати. Можна і їхати, і побувати на курорті, і схуднути. Ще й добре.

Як же це робиться? Простіше, ніж дістати путівку в санаторій. Перш за все йдете на вулицю Пушкінську (це у Києві), у касу попереднього продажу квитків, і в довідковому бюро довідуєтесь, які на літній сезон, включаючи сюди й «бархатний», є поїзди. Вибирайте, не задумуючись будь-який із них. Не біжіть пі до яких віконець, не цікавтесь ні в кого, чи є на ті поїзди квитки чи нема. Все одно вам ніхто цього не скаже, табло теж тут ще не вивісили. Ставайте в чергу і скидайте вагу. Краще, ніж під кожухом і фуфайкою. Через годину, через дві – то немає принципового значення – біля віконця. Добралися.

– Квитки на поїзд такий-то на таке-то число є?

– Нема. Ні купейних, ні плацкартних. На це число всі продані.

Ясно. Вважайте, що за цей день ви пару кілограмчиків живої ваги скинули. Стільки ж скидаєте наступного дня, коли, висолопивши язика, бігаєте по своїх знайомих, які мають своїх знайомих у касах чи в управлінні залізниці.

Квиток, нарешті, у вас. Полегшено зітхаючи, сідаєте в омріяний вами поїзд. Вагон чимось нагадує тендер паровоза, в якому щойно закінчилося вугілля і залишився один антрацитний пил. Але ви щасливий, що все ж дістали квиток. Новий костюм (літній) уже на курорті здасте в хімчистку. Головне, не нервувати. Від цього хоч і худнуть, але це не на користь здоров’ю. Нерви потрібно берегти, як і чоловіків. Газети вчать.

Не дивуйтеся, коли раптом помітите, що ви один, як палець, на все купе, і вас не більше десятка на весь вагон. Не згадуйте касирку із Пушкінської, не цитуйте: «На це число всі квитки продані». Це залізнична таємниця. Вічна. Її ще ніхто не розгадав. Не розгадуйте і ви. Краще беріть сумнівної чистоти без пломб простирадла і лягайте. На всі запитання у сезонних, як і ні поїзди, провідників відповідь одна:

А ви що хотіли?! Це додатковий!

– Ресторан є?

– Ви, що? Кажу ж, додатковий.

– А буфет?

– Та поїзд же додатковий. Що ви морочите мені голову?!

– А чай хоч носитимуть?

– А хто його носитиме? Ви? У додатковому поїзді один провідник на два вагони.

Лягаєте, намагаючись заснути під стукіт коліс «додаткового». Не спиться – під ложечкою смокче, живіт утягує. Підводитесь.

– Скажіть, – до провідника, – а десь він хоч трохи стоїть?

– А хто його зна. Це ж додатковий. Ми поза всякими графіками. Тільки з'явимося на пероні і тієї ж миті щезаємо. Не надумайтесь вискакувати...

– А як же десь поїсти? – ледь видавлюєте ви уже наступного дня, коли поїзд повз станції пролітає, як метеорит. Ні морозива, ні води ви не встигаєте купити. По-перше, на перонах станцій майже нічого нема, по-друге, поїзд ваш – додатковий.

Никаєте по вагону. Провідник на вас співчутливо дивиться і посміхається. Ви не витримуєте, біжите в те місце, де є дзеркало. Тепер ви дивитеся самі на себе.

– Схуд, – кажете дзеркалу, – і дуже. Заріс. Хоча б одна розетка на весь вагон. А то вигляд, як...

Не договорюєте. Поїзд притишує ходу.

– Переходьте на фрукти і воду, – гукає дотепник-провідник. – А то до Феодосії не довезу.

– Де ж ті фрукти?

– Висовуйте голову у вікно, якщо відчините, і гукайте перекупок.

Налиті південним сонцем фрукти у вас. Де їх помити у додатковому? Відповідь одна. Абстрактна: там, де всі миють.

І от ви на довгожданому курорті. Злі, худі і, як хіппі, зарослі. Голіться і припадайте до чергової страви. їжте, забувши про рекомендацію лікаря і дієту. Їжте. Не бійтесь. Якщо ви взяли й назад квиток на додатковий поїзд, то, поки доберетеся додому, весь отой жир додатковий поїзд, як корова язиком, злиже. Приїдете стрункий, худий і підтягнутий, мов хорт. Мимоволі бігати почнете. А за те залізничникам дякувати треба. Навіть у письмовій формі. Хай щось і їм на згадку залишиться. Це ж завдячуючи залізничникам, а не лікарям, ви по– справжньому схудли. Що ті лікарі в порівнянні із залізничниками?! Темнота!

Плями на... штанях (Інтермедія)

«Па приймальний пункт № 49, що в Дарниці, я здав свої штани. Одержав річ із хімчистки й очам не повіряв: на штанях з’явилися якісь руді плями, яких ДО ЦЬОГО не було...»

(З листа до редакції).

Вона:– Боже! Що це ти приніс?

Він:– Штани.

– Які штани?

Свої.

– Оце твої штани?!

– Уяви собі!

– А що це?

– Плями!

– Які плями? Це ж діри. Справжнісінькі діри.

– Тепер діри, а годину тому були плями.

– У тебе що, стріляли?

– Ні.

– Ти ті плями вирізав ножицями?

– Ні...

– Що ж ти робив?

– Я їх виводив. Розумієш, виводив після того, як їх хімчистка вивести не змогла.

– Але плям до хімчистки у тебе не було.

– У мене й зараз нема, а під час процесу з’явилися. На штанях.

– Під час якою процесу?

– Хімічного, і я відмовився.,.

– Від чого відмовився?

– Від плям.

– А вони що?

– А вони порадили не відмовлятися..,

– Від чого не відмовлятися?

– Від чого, від чого?! Від грошей.

– Від яких грошей? Ти їм давав гроші?

– Вони мені давали.

– За що?

– За оті руді плями.

– Як так?

– А отак. Сказали, ви знаєте, наш майстер на ваших штанях наробив плям. Візьміть гроші. Я відмовився. Я сказав: мені потрібні не ваші гроші, а мої штани...

– А що ж потім?

– А потім були довгі літні дні і ще довші ОСІННІ НОЧІ.

– Де були?

– У мене були. Я чекав, коли ж вони, нарешті, виведуть плями. А сьогодні оце не витримав. Пішов...

– До кого пішов?

– До членів комісії по моїх штанях. Вони досліджували, чи на штанях мої плями, чи плями хімчистки.

– І що ж дослідили?

– Усе стало навпаки: тепер вони відмовилися,

– Від чого?

– Від грошей і від плям. Сказали, що плями... мої. Грошей мені платити не будуть. Комісія довела.

– А плями виводити будуть?

– Кажу ж, відмовилися. А мене запевнили, що їх уже ніщо не візьме. От я і вирішив їм довести.

– Ну, і довів?

– Як бачиш.

– Я бачу. Але признайся, ти їх виводив чи вирізав?

– Виводив... Сірчаною кислотою. Як бачиш, тепер плям нема, і штанів, між іншим, теж.