Текст книги "Як затримати грабіжника"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Як відповідати на телефонні дзвінки

З цього приводу гуморесок і фейлетонів написано не менше, ніж дисертацій по ракових захворюваннях. Те і те, як відомо, – хвороба XX століття. Те і те поки що невиліковне. Поки існують у нашому житті телефони, доти і стоятиме проблема, як правильно відповідати на телефонні дзвінки.

Деякі автори вчать, що це треба робити чемно, культурно, я особисто теж дотримуюся саме цієї думки. Більше того, я вважаю, що людям не треба ніколи заперечувати чи відмовляти. Хай не ображаються. Отже, якщо до вас раптом зателефонували і поцікавилися, чи ви прийдете сьогодні, скажіть – «прийду».

– Тільки домовилися, не запізнюватися, – кажете ви і додаєте. – Візьми ніж і на всяк випадок мішок інкасатора...

Якщо трубка несподівано бренькне і ви щось почуєте таке, чого цитувати у товаристві не рекомендується, не ображайтесь. Людина пожартувала.

Коли номер вашого телефону збігається з номером якоїсь торговельної бази і вас постійно запитують:

– Петре Семеновичу, ви Фартушняку дозволили взяти норкову шапку?

Відповідайте:

– Дозволив. І не одну, а дві. Одну – дочці, а другу – дружині...

– Але в нього немає дочки.

– Йому краще знати, є в нього дочка чи нема, – кажете ви. – У нього дочка від першої дружини.

– Так він же казав, що взагалі не одружений. Що ця шапка для сестри...

– Він багато чого може казати. Він може сказати, що перший у космос літав він, а не Гагарін, ти що, повіриш? Ні, то видай чоловікові дві шапки і голови не морочи...

– Але він гроші на одну залишив...

– А ти видай дві...

– Він просив переслати.

– Так ти й перешли. Друга шапка піде за мій рахунок. Зрозумів?

– Зрозумів, – каже завскладом і тихо кладе трубку, хоч ви цього не чуєте, але догадуєтесь.

Зовсім інша справа, коли у вас номер телефону чи то збігається з трестівським, чи то люди набирають старий номер і весь час чогось у вас просять.

– Петре Семеновичу, то як бути з імпортним білилом?

– Що як бути? – перепитуєте ви, бо самі поки що теж не знаєте, як вам бути.

– Ну, Фартушняк просить.

– Як просить, так видай людині. Не в тебе ж просить. У держави...

– Я розумію. Але він ще хоче, щоб я виписав йому облицювальних плиток, клею і лінолеуму. Західнонімецького. По собівартості?!

– Якщо хоче, так випиши...

– Ми так і трест розбазаримо...

– Ну, ну, – кажете ви. – Ти там не дуже...

Якщо ж телефонні дзвінки стосуються пожежної команди, міліції чи швидкої допомоги, то відповіді повинні носити трохи інший характер.

– Негайно виїжджаємо, – кажете ви, не дослухавши товариша до кінця.

– Куди виїжджаєте?

– До вас, – відповідаєте ви.

– Але ви ж навіть адреси не записали.

– Ми тепер, щоб не витрачати багато часу, фіксуємо адресу по телефону... Світ науки і прогресу.

– Що ж ви фіксуєте, коли я не з своєї квартири дзвоню...

– Знаємо. Від сусіда...

– Від якого сусіда?.. Я з роботи, а дружина мені дзвонила з автомата.

– Ну, гаразд, давайте адресу, вік хворої і довго не затримуйте нас.

– А це «швидка»? – перепитує товариш.

– А ви ще сумніваєтесь? – перепитуєте ви його.

– Та, знаєте, якось все так просто, легко, без нервів. Не так, як на «швидкій»...

– Виправляємось, – кажете ви і кидаєте трубку. – Ну, здається, я здорово когось розіграв. Дочекаються вони сьогодні «швидкої допомоги». Пародія!

Коли ж вам скажуть:

– Ну, й ти безсовісний! Може, десь там людина помирає, а ти?.. Хіба цим жартують?

Смійтесь і кажіть:

– А що, вже й пожартувати не можна?

Жартуйте, але не з вогнем. Якщо у вас несподівано загорілась квартира, ви телефонуєте і вас запитують:

– Тільки що загорілась чи вже догоряє?

– А яке це має значення? – питаєте ви.

– Для нас, як для лікарів, це дуже важливо, чи покійний перед смертю потів, чи...

– Ви що, смієтесь?!

– Який може бути сміх, коли у вас будинок загорівся. До речі, якого кольору дим – чорний, синій, жовтий чи білий, молочний?

– Як ви можете?! – обурюєтесь ви.

– Нам це потрібно для протоколу.

– Синій з білим, – кажете ви.

– Ясно. Який поверх? Скільки у квартирі кімнат, вікон, дверей, балконів, виходів і куди ці виходи ведуть: на двір, вулицю чи базарну площу?

Ви все це перераховуєте, покусуючи від злості нігті і кепку, а вам у трубку кажуть:

– Не так голосно...

– Що не так «голосно»?

– Плямкайте не так голосно. Коли їсте, намагайтесь це робити тихо і непомітно.

– Ви збожеволіли, квартира ж горить?!

– Не у вас одного.

– Звичайно. Вже й у сусіда зайнялась, – полегшено кажете ви.

– От бачите, а ви тільки про себе думаєте. Егоїст!

– Ви нахаба! – не стримуєтесь ви.

– Не кричіть, – заспокоює вас голос. – Уже виїхали. Навіть воду цього разу прихопили, ха-ха-ха, і шланги. Тільки вони раніше заїдуть у Боярку, а тоді вже до вас. Як там горить, непогано? Слідкуйте! Ха-ха-ха...

У відповідь не кричіть:

– Та ви що?! Ви при своєму розумі?! У мене ж квартира горить, а вам жарти...

Не сердитесь: люди інколи теж люблять розваги, як і коти, хоч ті і ті вогню страшенно бояться.

Інша справа, коли у вас у квартирі не пожежа, а холодно, як на північному чи навіть південному полюсі. У кімнаті ні кіт, ні собака всидіти не можуть. Ви, закутавшись у старий мамин кожух (тепер доньчин – модний), сидите і лаєтесь:

– Скажи, совість у них є? Чому вони не подають тепла?

У цей момент лунає у вашій квартирі телефонний дзвінок.

– Алло! Котельня? – чуєте ви голос в трубці.

Не кажіть, будь ласка: «Йди ти до біса!» Не вживайте й інших слів на зразок:

– Ні, ви помилилися номером.

Ліпше за все сказати:

– Так, котельня, – і у вас на душі раптом стає тепло і весело.

– Слухайте, що ви там робите?

– Сидимо, старик. Розклали маленький вогник, гріємось.

– А совість у вас є? У мене в квартирі вода у відрі замерзла.

– Це погано. Такою запивати лікарі не рекомендують. Можна підхопити ангіну або катар...

– Ви мені киньте ці жарти. У мене в квартирі холодно...

– У мене в кочегарці, уяви – те ж саме. Але я гріюсь. Горілкою. Мав півлітру «Екстри». Тепер грамів сто, не більше, залишилося. Запросив би тебе, та собі мало. Так що переходь на самообслуговування. Смикани гранчак і до ранку не турбуй людей...

– Ну і нахаба ж ви!

Не ображайтесь. Не кидайте трубку, не відповідайте йому взаємністю – це не в магазині, де продавець і покупець, якщо вірити табличкам, мають бути завжди взаємно ввічливими. Кажіть:

– Нахаба?! Це ти, старик, точно визначив. Але скажи, тобі від цього тепліше стало?

– Слухайте, я буду скаржитися.

– Скаржся, старик, скаржся. Тепер всі скаржаться. Тільки їм нічого не допомагає, бо нікому ні холодно, ні жарко. Один ти замерз.

– Ви свиня! – раптом вилітає з трубки аж на саму середину кімнати разом з паром.

– Е-е! Це вже не культурно. А ще, мабуть, інтелігент, і так ображать простого кочегара.

– Але ви п’яний, як свиня, – кричить товариш у трубку, радий, що хоч, нарешті, додзвонився до кочегарки.

Раді й ви. Розігруйте ж і далі.

– Свині, старик, ніколи не п’ють. Свині – не люди. І не їдять квасолі і взагалі бобів. Людині з елементарною освітою це варто знати.

– П’яний хам!

– П’яний, – повторюєте, – і хам. Признаюсь чесно: люблю на роботі випити. Запиши. Випивав би дома – жінка не дозволяє.

– У мене дитина хвора, ви розумієте, – переходить товариш на інший тон, в якому вчуваються любов і батьківські почуття.

Не піддавайтесь. На вас ніякі сентименти не повинні впливати, як заклики до совісті і порядності. Вас не видно, ви на телефоні. Червоніти нема перед ким.

– Слухай, – нарешті кажете ви, бо відчуваєте, що товариш ось-ось кине трубку і побіжить до сусіда за електроплиткою чи електрокаміном. – Чого ти лаєшся? Ти б краще півлітру приніс. Через хвилин десять, від сили двадцять, у тебе в квартирі було б, як на екваторі. Міняю градуси на пару?! Ну?

– Де ж я тобі в цю пору півлітру візьму?! – переходить і він на «ти», бо й не підозрює, що має справу з таким солідним чоловіком, як ви. – Магазин же до семи відпускає.

– Переплати карбованця. Не затискуй. Не в грошах щастя, – пояснюєте ви. – Щастя в теплі і в затишку!

– Ну, чорт з тобою. Побіжу до сусідів. Самогон п’єш?

– Якщо не смердить гумою і цукровим буряком.

– Не смердить!

– Ну, тоді алюр! А то я через тебе і твої розмови ледь не задубів. Да-а-а. Алло! Не забудь там щось і на закуску прихопити. Можеш не підігрівати, У кочегарці підігріємо. Топити ж все одно доведеться. Так що не витрачай часу...

– Ви там знахабніли остаточно, – каже він вам.

Зробіть вигляд, що на цей раз ви вже образилися.

– Ти знову за своє. Знову лаєшся. Зараз кину трубку! —загрожуйте. – У мене рідкісна професія. Кожна установа запрошує...

– Але у вас зовсім немає совісті...

– Таке селяві, як французи кажуть.

– Ти грамотний!..

– Суцільна грамотність та інтелігентність. Так що часнику і цибулі на закуску не принось. Від часнику мене нудить, від цибулі голова болить. Щось інше в холодильнику пошукай. Може, є шпроти, сайра. Мені подобається горбуша, сервелат. Полюбив печінку тріскову і краби, але після того, як їх почали вивозити за кордон...

– Ну, і сволота ж ти, – каже він вам.

І в цьому випадку не ображайтесь. Продовжуйте тим же голосом. Адже всі ці слова адресуються не вам. Уявному кочегарові.

– Куди нести, знаєш?

– Знаю, – каже вам простуджений голос. – Ось жінка «Перцівки» дістала. «Перцівку» п’єш? Смолу б ти пив з дьогтем!

– Це не харчі. Тут я не перебираю, – смієтесь ви. – П’ю і «Перцівку», і самогон, і навіть, як батюшка казав, пиво.

Ви, задоволені і щасливі (для щастя, як бачите, треба небагато), кладете трубку на важіль і, потираючи руки, міряєте кубатуру кімнати, думаючи: «Купив дивака. Оце десь лається, зустрівшись з кочегаром. Турне ж його кочегар за ту пляшку. Ще й, може, наб'є. Так йому, наївному, і треба!»

Минає якийсь певний час – щасливі за годинами не слідкують, і ви раптом чуєте, що батареї нагріваються, як метал у кузні.

– Ти ба! ... – ви скидаєте зі своїх плечей гуцульський ліжник, а по-шотландському – плед, берете в руки газету і починаєте переглядати «У світі цікавого і смішного». Якщо ж несподівано пролунає знову настирливий дзвінок не кидайтесь, будь ласка, до телефону. Ліпше відчиніть двері. 1 коли помітите на порозі незнайомого, то не цікавтесь, чи він випадково не кочегар. Він сам все про себе скаже:

– Це ви з себе кочегара розігрували? Ви пляшку горілки просили?

Не ніяковійте, а тільки запитайте його:

– А ви принесли?

Якщо він прийшов тільки для того, щоб поцікавитися, чи є у вас совість, то скажіть йому:

– Скільки можна повторюватися – я ж вам по телефону казав: нема.

– Я так і думав, – відповість він, грюкнувши вашими дверима, ніби вони не житлово-комунальні.

– Але в мене є почуття гумору, – гукніть йому вслід. А якщо через день-два вам раптом відріжуть телефон чи принесуть штраф за дрібне хуліганство, то перш, ніж вигукнути: «Що за дурні жарти», краще задумайтесь, а чи не втратили ви часом того почуття.

Як я ходив у довгожителях

Досі я знав декілька способів, як стати довгожителем. Перший з них: залишити постійну прописку у центрі міста і поселитися у центрі Кавказьких гір. Другий: вранці (бажано до схід сонця), увечері (як сонце упаде за обрій) і вдень (під час обідньої перерви) бігати навколо міста чи села, але так, щоб не викликати підозри у перехожих і міліції.

Ні перше, ні друге мені не підходило. Ставати йогом чи «моржем» я не хотів. По-перше, не переношу у ліжку гострих цвяхів, по-друге, віддаю перевагу теплій ванні перед крижаною ополонкою.

– Наш сусіда, – якось сказали мені друзі, – був і «моржем», і йогом, і культтуристом, але недавно, на п’ятдесят другому році життя... Одне слово, ти зрозумів?! Серце не витримало перевантаження...

Вони мене переконали. Тим більш, що й мені то було не до душі. Я хотів стати довгожителем (та й зараз хочу), але без гір, біганини, цвяхів та ополонок.

– Сміх – запорука довголіття, – теплого травневого вечора прочитав я статтю професора з геронтології, надруковану з скороченням у «Вечірці».

– Оптимісти живуть довше, – підкреслював професор у статті, якій я повністю довіряв.

Вранці я, веселий і життєрадісний, побіг у магазин.

– П’ятдесят грамів масла і стільки ж ліверної ковбаси, – промовив я, посміхаючись до продавщиці.

– Ви що, смієтесь?! – перепитала вона мене таким голосом, що я подумав; «Переді мною не продавщиця, а продавець».

– Веселі люди живуть довше, – процитував я собі уривок із статті. – А от бурчуни і неприємні продавщиці вкорочують собі віку і навіть цього не підозрюють.

Мені чогось стало легко і весело, і я розсміявся.

– Хіба можна з хворою людиною так поводитися? – почув я позаду себе чийсь співчутливий голос. Довелося оглянутися і посміхнутися.

– Оптимізм – це передумова здоров я, – радістю світилися мої очі.

– Я не про вас, – знітилася молодиця. – Ви здоровий і гарний мужчина, – додала вона.

Я їй вдячно посміхнувся. Продавщиці теж. Остання відповіла мені взаємністю.

«І вона бореться за довголіття», – подумав я, забравши масло, лівер і здачу.

– Куди преш? – запитав мене товариш, вскакуючи поперед мене в трамвай через передню площадку. У відповідь я тільки лагідно посміхнувся і про себе подумав: «Я житиму довше, ніж ти, нахаба». Він розгубився.

– Пробач, – посміхнувся він і взяв мене попід руку й повів туди, де висіли сині таблички з жовтими літерами: «Місця для інвалідів та дітей».

– Уступіть, бабусю, будь ласка, місце товаришеві, – промовив несподівано для мене він

– Смієтесь? – запитав я його.

– Ну, що ви? —лагідно і ніжно посміхнувся він. – Сідайте, сідайте!

– Насміхаєтесь?! – не втерпів я. – Але пам’ятайте: насмішка не має нічого спільного ні з сміхом, ні з оптимізмом.

– Ну, звичайно, – цілком серйозно погодився він зі мною. – Хіба можна сміятися з людського горя?!

– Ні в якому разі, – сказав я вголос, маючи на увазі: «Ні в якому разі на цього типа не сердитися, скільки б він не намагався тебе роздрочити».

– А чого це у вас посмішечка на вустах? – все ж не втримався я і тут-таки згадав, що мудрий Арістотель радив своїм учням завжди і всюди сміятися. «Смійся, – картав я себе. – Так ти довго не протягнеш. Треба сміятися. Хочеш ти цього чи ні».

– То я просто так, – посміхнувся ще щиріше він.

– Скільки вам років, бабусю? – запитав я стареньку, що намагалася поступитися мені місцем.

– Сто сім, синку, – посміхнулась вона мені у відповідь.

В автобусі запала тиша.

– Як ви цього добилися? – поцікавився я.

Вона знизала плечима.

– Мабуть, усе життя посміхались? – ніжно, майже по-синівськи їй посміхнувся.

– Так, так. Я все життя посміхалась, – перелякано мовила вона. – Усе життя.

– Сміх – це довголіття, – твердо і впевнено промовив я. – Ви ще й читаєте без окулярів?

– Читаю, читаю, – спохмурніла бабуся і попростувала до виходу. Разом з нею підвелося ще декілька жінок. Обличчя їхні були насуплені і злі.

– Люди, які бачать все в тьмяному світлі – живуть менше, – гукнув я і собі вискочив з трамвая.

– Привіт! – посміхнувся мені водій,

– Привіт! – розреготався у відповідь я.

Настрій у мене справді був веселий і життєрадісний, але люди на зупинці чомусь переді мною розступалися або трималися осторонь.

– Ще Гіппократ і Демокріт людям приписували сміх, як найкращий засіб проти всіх недуг і хвороб, – сказав я сам собі і пішов, посміхаючись, на роботу.

– Здрастуйте! – привітався я зі своїм начальником, розтягуючи рота до вух.

– Здр..! – промовив якось здивовано він і глипнув спочатку на свої штани, потім на мене, після цього підморгнув здивовано одним оком і щез в кабінеті, забувши потиснути руку, яку я простягнув.

– Чого ти весь час смієшся? – не витерпів і запитав мене колега, помітивши, що посмішка на моєму обличчі не щезає і найближчим часом не збирається щезнути.

– Люди, які тренуються сміятися, – почав я пояснювати йому, – зміцнюють свої легені, поліпшують кровообіг мозку. Веселий сміх освіжає тіло, знімає втому і тонізує організм, як безалкогольний напій «Росинка».

– Серйозно? – посміхнувся він.

– Цілком! – засміявся я. – Коли хтось сміється і тобі хочеться сміятися – смійся. Ніколи не стримуй себе. Сміх– це здоров’я. Усі довгожителі на землі – оптимісти, – серйозно закінчив я, хоч очі мої і душа сміялися.

Так продовжувалося десь з місяць. Я справді почував себе бадьоро, життєрадісно. Коли йшов вулицею, робив величезні кроки і дуже широко розмахував руками. «Сміх – це енергія, відновлення відмираючих клітин. Сміх – це оптимізм», цитував я сам собі й іншим.

Люди часто оглядалися мені вслід, і я довго не міг зрозуміти, що їм на мені так подобається: югославські штани, чехословацькі черевики чи київська знаменита краватка, яка мені служила за теплу сорочку і шарф.

Інколи я вибухав сміхом прямо на кухні під час обіду чи в спальні перед сном.

– Що таке? – перелякано дивилась на мене дружина.

– Нічого. Сміюсь! – посміхався я.

– Чого ж ти смієшся? —дивувалася вона.

– Просто так. Сміюсь, і все. Сміх ще, здається, не заборонений? Принаймні у нас, у квартирі?

– У тебе голова не болить? – питала вона мене.

– Навпаки. Я почуваюсь цілком нормально.

Вона приклала мені руку до чола, похитала головою і вийшла.

– Ти так довго не протягнеш, – гукнув я їй. – Треба частіше сміятися. Будь оптимісткою. Оптимісти живуть довше!

Дружина вийшла до сусідів. Мабуть, поділитися цим нововідкриттям.

Десь за два тижні мене викликали до Петра Семеновича.

– Заходьте, заходьте, товаришу Фартушняк, – посміхаючись, підвівся мені назустріч Петро Семенович. «Очевидно, теж читав статтю», – подумав я про нього, помітивши на його устах посмішку.

– Веселі люди живуть довше. А сварливі і грубіяни вкорочують віку і собі і ще комусь.

– Скажіть, будь ласка, – продовжуючи мило посміхатися, почав вій розмову. – У лікарні ви давно були?

– Вчора, – відповів я

– Що вам сказав лікар?

– Повністю зі мною погодився. Сказав, що ще древні греки...

– Про греків потім, – лагідно посміхаючись, перебив він мене. – З чим він погодився?

– Зі статтею професора. Він визнав її правильною і підтвердив мою думку: «Сміятися – це справді корисно. Смійтесь на здоров'я! – сказав вій мені, – і ні на кого не звертайте уваги».

– А ліки? —поцікавився Петро Семенович.

– Які ліки? – посміхнувся я. – Сміх – це найкращі ліки...

– Я розумію, – підвівся він і погладив для чогось мою руку, чого раніше з ним ніколи не траплялося.

– Із здоров’ям не жартують, – сказав він, ходячи навколо мене, як Земля навколо Сонця. – Здоров’я треба берегти...

Він не закінчив. У кабінет почали боком просуватися члени профкому.

– У вас, очевидно, перевтома, – на закінчення сказав мені голова місцевкому.

– Навпаки, – посміхнувся я. – Саме тепер я почуваюсь, як ніколи...

– Ви, будь ласка, з нами не сперечайтесь, – перебив мене Петро Семенович. – Нам краще знати. Адміністрація і місцевком вважають, що вам не завадило б десь відпочити. Скажімо, в горах. Як ви на це?

«У горах живуть довгожителі», – згадав я статтю професора, і вголос додав:

– Я нічого по маю проти.

– Проти чого?

– Проти думки адміністрації і місцевкому. Тим більше, що ця думка так співпадає з моєю, – посміхнувся я і щиро, з вдячністю потис усім руки.

ФЕЙЛЕТОНИ

«Аристократи» з Привозу

«В Одесі розвелось багато дармоїдів... Мавпа стала людиною завдяки праці. Чи може людина стати мавпою, якщо не працюватиме?»

(З листа одесита до редакції).

Наш кореспондент нещодавно побував в Одесі. Бачив окремих унікумів, брав у декого з них інтерв’ю і дійшов висновку: в Одесі такого трапитися не може. Нижче друкуємо його науково обґрунтовану розвідку. В ній автор розкриває сім основних причин, які, на його думку, заважають одеському (та й не тільки одеському! ) дармоїдові перетворитися на свого пра-пра-пра-пращура.

* * *

Громадськість в Одесі занепокоєна. Міліція теж їх турбує питання: що собі думають ті, що не працюють. Одразу й відповімо: нічого не думають. Деякі уже зовсім перестали думати. Скажімо, Саша Животіков запевняє, що в усьому винні зарубіжні туристи. Вони йому заважають працювати. Бо дражнять його широку натуру імпортними запальничками, жуйкою, сигаретами, парасольками. А він не може втриматися, щоб того всього не перекупити. З цього й живе, як і його «колеги по роботі», Анатолій Пашковський, за кличкою «вільний художник», і природжений «лорд» – Жени Гарбуз із профтехучилища.

Друге питання, яке цікавить одеситів: якщо людина пішла від мавпи, то чи може відбутися еволюція навпаки? Може, коли є відповідні умови. В Одесі таких умов нема. Цьому заважають:

ПЕРШЕ: одеська міліція. Вона поставила перед собою мету – з кожного дармоїда зробити людину. Отже, про нормальний розвиток дармоїда у протилежний бік говорити ще рано.

ДРУГЕ: трудяща, портова-індустріальна Одеса, робітники заводів і фабрик.

– Жора, кинь корчити із себе живописця, – кажуть одесити-трудівники. – Не ганьби рідну Одесу, приходь до нас працювати. Станеш людиною.

«Аристократи» у відповідь посміхаються:

– Моя мамаша не переносить бензино-етилового запаху і мозолястих рук. Вона любить нєжность і ласку.

ТРЕТЄ: спекуляція – деякі групи дармоїдів займаються нею. Продають біля «Дитячого світу» надувні імпортні бюстгальтери, синтетичні комбінації, безрозмірні трико і рейтузи. Те ж саме робиться на Дерибасівській, на міській барахолці і в Пасажі. Що не кажіть, а це вже праця. Значить, і тут не створено сприятливих умов для регресу дармоїда. Це може підтвердити «великий комбінатор» – Рома Сафроневнч із Молдаванки.

ЧЕТВЕРТЕ: знаменитий одеський Привіз і вокзал. Тут дармоїди за копійки частенько підносять (як припече) кошики з свіжомороженим хеком, тріскою, капітаном (вид риби), клумаки, валізи. Це теж робота. Та ще й, як сказав Жора Калішенков – інженер-металург за дипломом і волоцюга за професією, – робота для «аристократів». З цим погоджується і його приятель по бродяжництву – «граф» Петро Ілліч Еденбурзький і «чорнороб» – Вітя Шостаков із Лонжерону.

П’ЯТЕ: рейди та облави, які час від часу влаштовують на дармоїдів. Одне слово, немає людям спокою. А спокій для дармоїда – це ж перше діло. Окрім того, їм читають лекції, нотації, проводять з ними бесіди, знайомлять з постановами, указами. Якщо це не допомагає, погрожують прокурором, кодексом і судом. Затримують у спецприйомниках і навіть влаштовують їм трудотерапію: рекомендують підмітати тротуари, вулиці, сквери, розчищати від сміття території заводів та фабрик. Так, чого доброго, можна привчити дармоїда до праці й не дочекатися перетворення у його далекого предка. В цьому глибоко переконані й «народжена вільною» – Марина Фетяскіна, «чорноморська красуня» – Надюша Протопопова та «герцог» – Жора Бєлоголов (він же – Юра) із Чорноморки.

ШОСТЕ: різні бюрократичні довідки, якими часто переривається процес дармоїдства. Скажімо: дармоїд чотири місяці сидить без роботи, тобто розвивається. Тоді його попереджають, що почнуть притягати до криміналу, якщо негайно не влаштується на роботу. (І тут роботою загрожують! Збожеволіти можна!). Дармоїд з переляку (ще, значить, усвідомлює) влаштовується на роботу. Тиждень-другий працює, бере довідку, показує де слід і звільняється з роботи за власним бажанням. І знову гуляє дозволених законом чотири місяці, і так – до безконечності. За найсвятіші приклади цього можуть правити Жора Борщ і Аркаша Гоп із Великого Фонтана.

СЬОМЕ: є ще одне – головне лихо для одеського дармоїда – одеські акації. Як тільки у них (дармоїдів) з’явиться справжній потяг до життя предків і вони почнуть лазити по деревах, боюсь, бісові діти поколяться. Бо що не кажіть: акація таки не дуже підходяще дерево навіть для справжньої мавпи, а тим паче для людини, яка на чотирьох поки що ходить тільки після доброї чарки.