Текст книги "Як затримати грабіжника"

Автор книги: Олег Чорногуз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Олег Чорногуз

Як затримати грабіжника

Ілюстрації В. Горбачова

«Радянська Україна». 1974 р.

© Бібліотека Перця № 173. 1974 р.

ГУМОРЕСКИ

Як упіймати таксі

Упіймати таксі не легше, ніж ліквідувати апендицит.

– Куди це так рано? – зустрічає вас сусіда на східцях біля поштової скриньки. – Чи не на зарядку бува? А може, бігаєте, ха-а, ха-а, від інфаркту?

– На операцію, – одказуєте ви з виглядом людини, якій до цього не звикати.

– На операцію?! – зводить він здивовано і загадково брови. – Цікаво?! – каже він, хоч ви знаєте, що тут цікавого дуже мало. Принаймні, так вам здається, і, як ви згодом переконаєтесь, це справді так, але не забігатимемо наперед. Ви тим часом намагаєтесь надати своєму обличчю вигляду байдужості і спокою моря після бурі.

– І це ви так спокійнісінько говорите? – допитується сусіда.

– А я не боюся! – піднімаєте голову на належну, як вам здається, висоту.

– Я це бачу по вас, – каже сусіда, імітуючи перед вами і свою щирість. – Ви самі? Без швидкої допомоги?

– Доберемось на таксі, – вже зовсім по-геройськи говорите про себе в множині, і це, очевидно, дає сусідові підстави думати, що ви таки не самі, а вас мінімум двоє. Його це начебто заспокоює, і він починає давати вам останні настанови і вказівки.

– Головне тримайте себе сміливо, – підкреслює він. – Сміливо і незалежно.

«"Сміливо" – це почуття мені знайоме», – думаєте про себе ви. Знайоме і зрозуміле, але до чого тут «незалежність» – це аж ніяк не вкладається в голову, тому кажете:

– Я приготувався до найгіршого, – ви дивитеся йому прямо в очі, певні того, що зовнішній ваш вигляд підтверджує це.

– Я не про операцію, – ще спокійніше відповідає сусіда. – Я про таксі. Бо в цій справі, якщо ви хочете своєчасно добратися до лікарні, треба діяти сміливо й оперативно. Сівши у кабіну, ведіть себе незалежно, так, ніби ви самі щонайменше директор таксопарку або перший його заступник. Якщо вам навіть пощастить машину зупинити —це ще не все. Може вислизнути. Тому, не кажучи ні слова, хапайтесь за ручку дверцят, відчиняйте їх і сідайте. Питатиме: «Куди?», кажіть: «Уперед!», а там, мовляв, побачимо. Дайте йому зрозуміти, що хазяїн машини ви, а не він. Раджу взяти для цього діла карту...

– Карту? – дивуєтесь тепер уже ви. – Яку?

– Карту міста. Водій обов’язково вас запитає, куди поїдете і де та лікарня. Тикніть його носом в карту і покажіть найкоротший маршрут, ніби вами розроблений ще дома. Наше розкидане місто – це вам не компактний Париж чи станція Козятин. Як ви на це дивитеся?

– Я думаю, – мовите ви, думаючи якраз не про це, а про щось зовсім інше, очевидно, не зв'язане ні з картою, а тим більше з Парижем.

– Так що, винести? – питає він. – У мене одна карта випуску шістдесятого року. Масштаб 1:4. Вона доступніша, але не всі зазначено вулиці, а друга – найновіша – сімдесят третього. Розкладете на колінах і вдавайте з себе іноземця. З картою він ніколи не подумає, що ви тутешній.

«Чорти б тебе забрали з тією картою і з "домашніми"» іноземцями», – лаєтесь в душі ви, дивлячись на нього так лагідно, як на брата, тільки в очах ще більше теплоти і вдячності.

– Ні, ні, дякую, – інтелігентно розкланюєтесь з таким виглядом, ніби ваша щирість у ці хвилини досягла найвищого апогею. – Я чудово знаю місто й без карти. А крім того, знаєте, перед операцією ми всі трохи забобонні. Не хочу вертатись.

– Ну, як знаєте. Але я вам скажу: карти на водіїв впливають.

«Як червоне на індиків», – подумки відповідаєте ви і думаєте: «Чого він до мене причепився? »

– Як ви збираєтесь зупиняти таксі? – продовжує сусіда і робить крок вперед, але зовсім не в тому напрямку, в якому б вам хотілося.

«Йди ти, чоловіче, додому, – ледь не зірветься у вас фраза, що повисла на кінчику язика, як квітнева бурулька на ринві. – Я зомлію від тебе і від твоїх консультацій».

– Підніму руку, – ледь стримуєтесь ви, щоб ще раз не посміхнутися йому і, вибачившись, делікатно послати його додому переглядати невибрану звечора періодику.

– Яку руку?

– Праву! Ліву! Яке це має значення? – починаєте втрачати рівновагу і витримку.

– Е-е, бачу, ви з таксистами не часто мали справу. Найкраще піднімати пальці. Один, два, не більше. І подалі від гурту. Будь-якого. Хай думають, що ви самі їдете. У чотирьох не стійте. Таксистам це не вигідно. Особливо тим, які збираються в кооператив вступати чи аліменти платять. Нема «навару». Я цю братію знаю. Сам десять років працював, за що, як кажуть, і вигнали, – без підробки під щирість посміхається він.

– Кахи, – прокашлюєтесь ви, але він вашого натяку не розуміє і продовжує.

– Скажіть, у вас при собі п'ятірка є? Однією купюрою?

– Припустимо.

– Чудово. А дрібні?

– Ну?!

– Що «ну»? Є чи нема? Це дуже важливо. Нема, я позичу. Повернетесь, віддасте. Надіюсь, нескладна операція?

– Рядова.

– Ну, тим більше. Так от слухайте: п’ятірку – однією купюрою, берете отак між двох пальців, – він бере в руки конверт і демонструє, як слід тримати п’ятірку, – і розмахуєте нею, як жезлом чи прапорцем. Перед носом водія, коли він трохи пригальмує, щоб роздивитися, що ж у вас все-таки в руках. Сідайте і їдьте. А тоді вже, коли приїдете, п'ятірку ховайте туди, де її ніколи жінка не знаходить, а з ним розраховуйтесь отими дрібними і кажіть «привіт». Це на таксистів дуже діє. Якщо жбурне вам услід мідяки, назвіть його якимось медичним словом. Воно часто в психолікарнях вживається. І ще одне...

– Вибачте, – не витримуєте ви і робите крок вперед. Він робить те ж саме і хапає вас за петельки. – Іще одне слово, і я вас відпускаю. Менше отих інтелігентних штучок: «дуже прошу вас», «будь ласка», «дорогий товаришу». Йому дорогі не слова... Повірте мені. Таксисти в школах для благородних дівиць не вчились. Надіюсь, ви теж? Вони вишуканих манер не полюбляють. От і все. Бажаю успіху, – відкручує для чогось він у вас на піджаку ґудзика і, стукнувши себе по самому центру чола, майже вигукує, – мда-а?! А яка операція?

– Апендицит, – скривившись і двічі оглянувшись на всі боки, тихо кажете ви.

– Ви мене насмішили. Нема нічого легшого, ніж мішок пір'я і операція апендициту. На другий день бігав. Це я, – гордо він тикає себе в груди. – Не бійтесь. Тільки по дорозі до лікарні заскочте у гастроном, візьміть чвертку і... Без закуски. Навіть не почуєте, як виріжуть. Єдиний недолік – хірурги цих операцій не люблять. Не приносить вона їм слави. Дрібна, як однокопієчна монета. Нема резонансу. Хірург, як і воїн, повинен бути овіяний легендами і славою. Інакше той хірург – не хірург. Ну, тримайтесь, – каже він і подає вам для цього руку і по-студентсько-мисливському бажає: «Ні пуху, ні пера!»

Таксі ви все ж упіймали. Як? Я не можу взяти на себе таку сміливість кваліфіковано порадити, як упіймати таксі. Це не піддається описові. Для мене особисто це те ж саме, що упіймати голими руками живу антилопу чи барса, перед цим не пальнувши по ньому чи по ній з рушниці або з пістолета з спецзарядом, який не шкодить, але присипляє. Таксиста цим не візьмеш. Таксиста поки що беруть чимось іншим, бо, як мені відомо, їх все-таки інколи ловлять і їздять навіть до того місця, куди вам потрібно. Яким методом – важко описати. Очевидно, якимось відомим лише вам.

Ви все ж у лікарню потрапляєте (того ж дня, перед цим роблячи по місту декілька великих петель, які водій називає об'їздами).

– Ви що, перед операцією мене знайомите з архітектурними пам’ятками міста? – делікатно цікавитеся ви, але таким тоном, щоб він вас на півдорозі не викинув.

– Не тільки архітектурними, – відповідає таксист тим тоном, який нахабним не назвеш. – Не тільки архітектурними, але й історичними. Оце, наприклад, знаменита Київська Софія, – посміхається він.

– Так недовго і на Байкове.

– На Байкове довго. Воно на протилежній стороні, – не втрачає гумору водій. – Але ви не хвилюйтесь. У нас все одно швидше, ніж на швидкій. Бажаю успіху! – каже він, подаючи замість здачі руку, і, по-асовськи розвернувшись, показує вам стоп-сигнал.

«А сусіда мав рацію. Троячку потрібно було таки розміняти», – хитаєте головою ви, і опиняєтесь на території лікарні, на якій побачення дівчатам, як правило, не призначають.

●

Як затримати грабіжника

Нема нічого простішого, як провернути цю операцію. Особливо, коли той грабіжник забрався у дім і застав вас на місці. Правда, це так рідко трапляється, бо число грабіжників так різко зменшилося, що коли ви телефонуєте до міліції, вам часто кажуть:

– Цього не може бути?! Серед білого дня! У вас у кімнаті? І ви так спокійно говорите? А-а, ви його затримали?! Все зрозуміло. Так чого ви ото дзвоните? Ведіть його в найближче відділення. Можете привести й до нас. Ми хоч на нього подивимося. Цікаво, що він у вас узяв?

– Нічого, – кажете ви.

– Та який же він грабіжник?! А-а, не встиг. Все одно приведіть.

Як бачите, до грабіжників інтерес проявляє навіть міліція. Бо що не кажіть, у наш славний час грабіжники й справді такі ж рідкісні істоти, як мамонти чи динозаври.

І все-таки, як же їх затримувати, коли вони вам потраплять до рук? Для цього, перш за все, грабіжника треба підстерегти і аж тоді вже затримувати. Якщо ви сидите дома і хтось раптом вам у шпарку дверей встромляє ключа, не підіймайте одразу галасу, не бийте вікон, не вискакуйте на балкон і не кричіть «Караул, рятуйте!»

По-перше, грабіжник, почувши, що ви так репетуєте, може несподівано хряснути дверима, і ви його не тільки не затримаєте, але навіть не побачите. По-друге, може до вас підійти ззаду, взяти за плечі і сказати:

– Петю, це я. Чого ти так злякався?!

– Це ти, жінко?! А я думав... – вимовляєте ви, згадавши, що це й справді могла бути ваша дружина, і опускаєтесь, як підкошений косою, на її руки.

Отже, домовилися: по-перше, ніколи не кричіть. По-друге: ніколи не думайте про грабіжників передчасно (у страху очі великі). По-третє: купіть рушницю і чекайте. Як тільки почуєте, що хтось встромив ключ у ваш замок, зведіть негайно курки і займіть відповідну позицію: сховайтесь за холодильником, за диваном, за добре оббитим кріслом або забарикадуйтесь тумбочками з-під телевізора й білизни і чекайте.

Як тільки крадій зайде в коридор, негайно висувайтесь і спочатку покажіть йому рушницю, а тоді вже себе, але наполовину. Після цього накажіть йому ввімкнути у коридорі світло (щоб вам краще видно було), а тоді нехай добре за собою зачинить двері. Наказувати маєте таким тоном, щоб він у ньому відчув металеві струни й помітив інші ознаки твердого металу, типу нержавіючої сталі, штучного алмазу тощо, але ні в якому разі – тремтіння в голосі чи заїкання.

– Тепер, хлопче, повернися до мене спиною, а пикою (з грабіжниками можна не церемонитися) до стіни і підніми повище руки... ще вище. А то ноги поперебиваю.

– Та ви що?! – несподівано заявляє непроханий гість. – Киньте рушницю. Вислухайте мене...

– Ану припини розмови! Ти мені зуби не заговорюй. Не оглядайся. Ще одне слово і голова – решето. Я вас знаю, субчиків...

Після цього рушницю берете в ліву руку, в праву телефон і набираєте номер.

– Алло! Міліція!

– Та послухайте спочатку мене! – перебиває вас грабіжник. – Киньте трубку і опустіть рушницю.

– Я уже стріляю, – кажете ви і чуєте в трубці:

– А куди це ви там стріляєте?

– Міліція?

– Так міліція.

– Я затримав грабіжника...

– Та послухайте, – благає вас грабіжник.

– Мовчать! – кричите ви в трубку і водночас до грабіжника.

– Що у вас там трапилося? – сердиться по той бік трубки сержант.

– Негайно виїжджайте. Затримав злодія. У квартирі 12, будинок 36.

– А як ви там опинилися?

– Я ж хазяїн квартири.

– А-а! – каже сержант. – Ну гаразд, їдемо.

Якщо ж сержант несподівано кине трубку, порадивши привести грабіжника до них, бо в міліції і так штат малий, то не кричіть у трубку:

– Так ви що, не приїдете?

Не кричіть і не кидайте ні трубки, пі рушниці і не вискакуйте на балкон. Є інші методи. Перший: примусити злодія відчинити двері і зачинити їх з протилежного боку. Другий: зробити вигляд, що ви збираєтесь його обшукати, підійти майже впритул до нього, а тоді ривком відчинити двері і вискочити з криком «караул» на вулицю.

– Слухайте, товаришу сержант, а якщо я його пристрелю на місці, мені за це нічого не буде?.. Нічого. Так чого я з ним буду собі морочити голову. Ясно. Я вас зрозумів. Він вліз до мене в квартиру... Нападав, я оборонявся. Є така стаття. Ага-а! Значить, можна. У кримінальному кодексі. Яка? Яка стаття? Ага-а, частина друга. Чудово... Але послухайте, він плаче. Хто він? Бандит плаче. Не вірити жодному слову... і сльозам. Гаразд і я так роблю. Куди ви радите цілитися? Не в голову? Чому? А, в спину! Зрозумів. Менше шансів промахнутися...

– Ради бога, відведіть рушницю...

– Слухайте, сержанте, він кричить «ради бога». І я йому так кажу: «Ми в бога не віримо. Ми атеїсти». Так ви радите перебити ноги? З лівого дула? Ану, стули ноги, а то розкарячив їх, як на палубі. Слухайте, він серйозно плаче... Артист! Де там артист?! Не кожний артист так легко видавить сльозу... Під ним уже мокро... Сльози так і ллються, як з поливальниці... Ви радите не звертати ніякої уваги... Підбити, якщо не чинить опору... А якщо вдарити по руках? Вони добре освітлені. Та й тоді він мені нічого не зробить... Можна... Спасибі. Я так і роблю... Господи, він уже впав і лежить. Товаришу сержанте, він лежить, накривши руками голову... У голову не стріляти? По лежачому не б'ють? А як дублетом... по ногах? Ноги він підібрав під себе. Під самісінький живіт підтягнув. Одне тільки відоме вам місце видно. А в мене в патронах не сіль... Два вовчих жакани...

У цей час у коридорі лунає дзвінок. Ви полегшено зітхаєте. Хтось знову встромляє ключа в шпарку.

– Дружина, – радісно і облегшено шепочуть ваші уста.

Нарешті вона входить. Ви спочатку їй назустріч висовуєте своє бліде обличчя, намагаєтесь щось сказати, але у вас нічого не виходить.

– Що це за барикади? – вносить вона розрядку, дивлячись на себе в дзеркало, а тоді вже на лежачого грабіжника. – Знову набралися до чортиків...

Ви ховаєте рушницю і кажете:

Ану, жінко, перевір у нього кишені...

– Ще чого не вистачало?! Я по твоїх ніколи не лажу...

– А може, в нього там пістолет чи ніж індійський. Я його затримав...

– Хто? Оцей? – перевертає жінка грабіжника лицем до себе.

Ви заплющуєте очі. А що, як зараз вхопить її за комір і, прикрившись нею (а нею можна прикритися таким і двом), візьме і вискочить на вулицю. Тоді шукай вітру в полі.

– Так це ж Семен Петрович, – пізнає дружина. – Із сусіднього парадного.

– Помилився парадним, – ледве каже Семен Петрович. – Вибачте. А чоловік ваш...

– Нічого, нічого. З ким не буває, – каже дружина. – Тепер же будують... Коробки... Як близнята... Хоча б зафарбовували в інші кольори. А взагалі то треба менше пити...

Він піднімається, тісно стуляє ноги і каже:

– Пробачте, будь ласка. Мало того, що помилився парадним, а ще й ключ до ваших дверей підійшов. Ви нічого поганого не подумайте...

– Гаразд, гаразд, – проводжає його до дверей дружина. – А може, до вечора пересиділи б у нас?! Просушилися б...

Спасибі. Я уже дома...

– Це він від сліз, – кажете ви, коли за ним зачиняються двері. – Так ридав, як поранений заєць. Ніколи не думав, що є такі боягузи... Не міг одразу сказати, що він сусіда. Ти, жінко, коли-небудь чула, як зайці на полюванні плачуть? – цікавитесь ви, ставите заряджену рушницю в куток і поспішаєте на кухню, щоб заглянути в жінчину господарську сумку: «Цікаво, що ж вона сьогодні з і астроному принесла?»

Але це вже зовсім інша тема.

●

Як поводитися на новосіллі

Як тільки ви переступили поріг квартири і вручили хліб, сіль та сільничку господарям, не роздягаючись і не роззуваючись, негайно прямуйте у квартиру. Якщо вам по дорозі потраплять під руки двері – з силою їх не смикайте. З двох причин.

Перша: у ванній кімнаті хтось може сидіти;

Друга: ви можете відірвати ручку.

Одне слово, вам може стати, як ваша дружина каже: «Ах, як незручно».

Щоб не було отого «Ах, як незручно», ви, легенько поторсавши за одні двері, потім за інші, питайте:

– Тут у вас що?

– Туалетна.

– А тут?

– Ванна?

– О-о! Так у вас ці штуки окремо?

– А у вас що, разом?

– Та й у нас окремо, – ви відчиняєте навстіж двері і продовжуєте, звертаючись до господаря, – і це ще ти незадоволення? Ти подивися, яка тут розкіш. Які кольори. Раковина голуба. Ручка кулькою. Світло-зелена. Не те, що у мене. Весь час за мотузок смикаєш, обривається. Уже дротами скрутив. А тут, як у кабіні суперавтомобіля. Тільки сиди і на педаль натискуй. Чого тепер тільки не попридумують?!

Ви зачиняєте двері, проходите далі, кажете коротеньке «Здрасті» малознайомим типам, які теж, очевидно, якесь мають відношення до цієї родини, і прямуєте в кухню, хоч вас туди ніхто й не запрошував.

– Яка кухня! – висить у вас на кінчику язика, але вам назустріч виходить сивоголова жінка.

– Це моя мама, – каже вам дружина товариша. – А це мій тато з своєю сестрою, – заводить вона вас до вітальні. – А це її діти: син і донька.

– Дуже приємно, – посміхаєтесь ви. – Я й сам одразу здогадався, що ви Раїна мама. Дві копії...

– Я – Вадикова мама, – поправляє вас жінка

– Тепер ви для обох мама. Рідна. Найрідніша, – не розгублюєтесь ви. – Я вас сердечно вітаю! Вашим дітям просто пощастило. Який район! Яка кухня! Ванна! А квартира! Мало сказати, яка квартира?! Божественна квартира! Скільки простору! – вигукуєте ви одне окличне речення за другим, переходячи з однієї кімнати в іншу в супроводі свити родичів і тих, хто в останні хвилини приєднався до вашого товариства. – Який краєвид, – наближаєтесь до вікна. – Де сучасні Куїнджі і Рєпіни? Шишкіни і Васильківські?!

– Правда, вам подобається? – запитує вас господарка.

– Вона ще питає? Ви чуєте, мамо, – звертаєтесь ви до Вадикової мами так, ніби ви теж її син, але від іншого батька. – Вона ще сумнівається в моїх словах.

– Ну, що ви! ? Хіба ж я сумніваюся! Я тільки хочу, щоб ці слова ви сказали при Вадикові.

– Я ці слова можу повторити навіть при голові міськради, – войовниче заявляєте ви.

– Скажіть при Вадикові. Він уже мене загриз. Тільки й чую «Для чого ти тут квартиру взяла?». Скажіть при ньому. Дуже прошу вас. Ви ж товариші, – тягне вас хазяйка назад у коридор, туди, де сам господар поспішно забиває останнього цвяха для вішалки прямо в стіну.

– Вадику, ти чуєш? – звертається вона до чоловіка, тримаючись за ваш рукав.

– Чую, чую, – скептично бахкає він по тупій голівці іржавого вухналя. – Тупий, погано залазить та ще й гнеться, – каже він, повертаючись до вас і витирає з чола піт. – Так, кажеш, квартира непогана?

– Просто божественна! На перший погляд така, як наша. Але це тільки на перший погляд...

– Цікаво, що ж їх різнить? – питає у вас господар.

– Ти ще питаєш! ? Ніби не бачиш сам.

– І все ж, наприклад? – наполягає він.

– Ось ця ніша...

– Це я сам зробив.

Не розгублюйтесь і не червонійте, кажіть:

– Паркет... новий. Щілин зовсім не видно. Та й не в усіх місцях видувається.

– Ясно. А ще що?

– Ну, стелі... Без тріщин... Не осипаються.

– Так це ж нова квартира! Розумієш, нова! А ти хочеш, щоб уже були й тріщини?

– Ти хочеш?! Ти хочеш?! – сердитесь ви. – Он коли Фартушняк одержав, ти бачив, що в нього робилося: штукатурка на другий день повідлітала. Ніби ти не знаєш, як у нас часом будинки здають?!

– Це правда, – підтримує вас Вадикова мама.

– А який у нас краєвид? – натякає вам Рая.

– Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто чудовий! – розмахуєте ви руками і збиваєте комусь з новоприбулих картуза. – Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі і Пікассо?

Вадим перестає цокати по тупій голівці вухналя і спопеляє вас своїм поглядом.

– Ну, звичайно, – кажете ви. – Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги.

– От, от, – підтримує вас господарка. – Я ж йому те саме казала.

– За вікнами, – продовжуєте ви, – стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця...

– Поїзд, – перебиває вас Рая, – тут раз на рік ходить. Сусіди розповідали...

– А якщо навіть щодня? Щогодини? – повертаєтесь ви до неї, помітивши голубий димок паровоза, що грізно починає клубочитися за двома ще не зовсім обгорілими соснами. – Так це ж зручно. Ви завжди можете купити першими квитки на поїзд. Куди треба поїхати. А потім, ви не повірите мені, але моє дитинство пройшло на маленькій, закинутій залізничній станції. Для мене маневри составів, паровозні гудки – симфонії мого дитинства. А особливо ось це... Ну, коли паровоз із розгону з усієї сили б’є вагоном по вагонах і... як ланцюгова реакція... вагони один об одного тільки трах-трах-трах-трах-та-тах. Ідилія! Наче перший травневий грім...

У цей момент машиніст, ніби почувши ваші слова, натискує на відомий тільки йому якийсь важіль, і клуби водянистої пари ударяють аж у самісінький під’їзд, а слідом за цим машиніст дає про себе знати таким гудком, що навіть у вас, ідеаліста, вуха починають в’янути.

– Оце чула? – питає хазяїн у хазяйки.

– Ну, що ж тут такого? – відповідає хазяйка хазяїнові. – Це ж тимчасове.

– Нема нічого більш постійного, як тимчасове, – цитує чиїсь невідомі вам слова господар.

– Он люди взагалі ще у вагончиках, на залізничних коліях живуть. І нічого, звикають. І ми звикнемо.

– Ну, гаразд, – погоджується господар. – Якщо не сподобається...

– Як це не сподобається?! – перебиваєте ви. – Ну, знаєш! Ти зовсім запанів. Ліс же поруч, до електрички сто метрів, під вікнами вузькоколійка, майже через двір центральна автострада проходить, за десять кроків аеродром. Літаки реактивні. Це ж для дитини – одна втіха. А сосни?

– Що сосни? Ти подивись на ті сосни!

– А що на них дивитися?! Сосни, як сосни. Може, не такі, як у тайзі. Але теж вічнозелені. Дають кисень, затримують пилюку, милують око...

– Оці милують око? Це ж віники понатикані в землю не тим кінцем. Поруч же суперфосфатний завод, ТЕЦ... Все в радіусі п’ятнадцяти кілометрів вигоряє. На цих соснах давно жодної зеленої голки нема...

– Може, це такий вид. Вид жовтих сосен. Ти що, ботанік?! Ти знаєш, скільки видів і підвидів має сосна? Понад три тисячі. Та й дим у вас не такий чорний і ядучий, як у нас. Жовтий. Нормальний димок... А у нас...

– Що у вас?

– У нас, як подує північний вітер, то вікна негайно зачиняй. Гумою тхне. У кімнаті не всидиш. Недалеко ж ремонтують автомашини. І шини, буває, палять...

– Буває?! Ти краще сідай за стіл, – каже Вадим Петрович. – Теж мені агітатор...

– Вадику, ти не приймай так близько до серця, – каже Раїса Іванівна (її звуть Раїса Іванівна), – я тобі кажу: поживемо трохи, подивимося. Не сподобається, ось з Петром Семеновичем, – киває вона на вас, – поміняємось. Йому ж квартира наша подобається. Та й каже набагато краща, ніж його. Так що?.. Можна погодитися.

Якщо ви вже сіли за стіл і набили чимось смачним рота, після цих слів, будь ласка, нічого не вигукуйте. Так можна, чого доброго, і вдавитися. Це перша причина. Друга, – замість вас може вигукнути ваша дружина, яка досі мовчала, як ви їй наказували.

– Що? – підніметься вона з-за столу. – Щоб я мінялася на ось цю квартиру? Та я швидше повішусь на тих копчених соснах, ніж перейду сюди.

Після цих слів за столом, як правило, зчиняється такий ґвалт, ніби у банці раптом ожили консервовані краби і поповзли на новоселів. Ви, як правило, цього не витримуєте і вискакуєте на свіже повітря.

– А все через тебе, – несподівано каже вам дружина.

– Через мене? – вже вкотре дивуєтесь ви. – Хіба ж не ти сказала: «Я швидше повішусь, ніж...»

– А через кого? Хто говорив: «Божественна квартира! Божественний краєвид! Де Куїнджі і Васильківські?» Договорився?

Ви мовчите. Вам до цього це звикати. Усі біди, які трапляються у вашому житті, – все через вас. Ви хапаєтеся за власну голову і мовчки їдете далі. А що ж вам залишається робити? Не вішатися, як дружина радить?!