Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 6 страниц)

Час від часу пані Чубаренко поглядала на Катрю.

– Люба дівчинка. Очі карі і волосся русяве. Така б була тепер моя Галя, – думала вона, згадуючи свою покійну донечку.

На загальній нараді було вирішено, що Катря переїде до Чубаренків якнайскоріше і відновить студії, що мусіла перервати.

17

Після драматичної розмови зі своєю племінницею, Ельвіра не зводила з неї очей, кликала її до себе, навіть сама до неї приходила, аж доки не переконалась, що Чічіта погодилась зі своїм станом і нічого недоброго не вдіє.

Тоді Ельвіра почала робити таємничі заходи. Кудись ходила, кудись телефонувала і одного дня сказала Чічіті:

– Наприкінці цього тижня я поїду на два-три дні до Танділю[8]8
  Пагориста місцевість у 300 кілометрах від Буенос-Айресу.


[Закрыть].

– І я з вами поїду, тіточко.

Замість того, щоб втішитись, як сподівалась Чічіта, Ельвіра відповіла:

– На жаль, це неможливо. Мене запросили мої співробітниці їхати з ними автом і для тебе місця не буде.

Проте, в призначений для від’їзду день, Ельвіра ні з ким не здибалась.

Раненько вийшла вона з дому і подалась на вулицю Лаваже, звідки срібне авто повезло її у той світ, що хоч і був цілком реальний, але лежав поза межами її життя; той світ, що вона тільки читала про нього та бачила його на екрані.

Мов у напівсні опинилась вона у великій залі з неймовірно блискучою підлогою, де урядовці виконували різні формальності так чемно, ніби просили перепрошення за турботи. Потім служники в сліпучо-білих одягах запровадили її до срібного коника, що з веселим дзичанням знизився з неба.

В середині коника були несподівані своїми розмірами сальони, де комфортабельно вмістилося п’ятдесят пасажирів.

Біля Ельвіри сиділа гарненька дівчина. Вона махала хусткою у вікно і тяжко зітхала:

– Ах, а-а-а-ах!

З балькону аеростанції чорнявий хлопець трагічно махав капелюхом.

– Мій наречений, – мовила дівчина,

– Ви надовго розлучаєтесь?

– На цілий місяць.

Літак рушив і покотився аеродромом.

– Ах, ах, а-а-ах, – зітхала дівчина, потім витерла сльози і дістала з валізки товстенну книгу.

«Цивільне право», зі здивуванням прочитала Ельвіра на обкладинці.

Дівчина помітила Ельвірин погляд і охоче пояснила:

– Я не повинна тратити ані хвилини, Я і мій наречений – обоє студіюємо право, і я проґавила багато часу. Коли я і цього року не складу іспитів, батько не пустить мене більше до Буенос-Айресу. Це буде такий жах, такий жах.

Дівчина з поспіхом відкрила книжку і похапцем перегортала сторінки. Нарешті втомилась, стихла і заснула.

Ельвіра всміхнулась і почала дивитись у вікно.

Літак вже був високо над землею. Червоний автобус, що повз по дорозі, ще було видко виразно, але корови на степу виглядали, як мухи. За пару хвилин зникли і корови і авта, і виступив загальний рисунок землі. Вся її поверхня була поділена на прямокутники, менші і більші, але усі строгої геометричної форми. Куди сягало око, усюди виднілись квадрати і чотирикутники – жовті, брунатні, зелені. Ельвіру здивувало, що зелених було так мало, бо їдучи на аеродром, вона бачила, що все навколо зеленіло.

Ельвірі часто снилось, що вона літає. Вона любила ці сни і сподівалась, що тепер переживе їх у дійсності, але теперішня подорож не мала нічого спільного з тими снами. Почуття льоту – не було. Літак ніби висів у повітрі і коли б не гудіння моторів та зміна пейзажу, то було б трудно повірити, що він посувається зі швидкістю понад 400 кілометрів на годину.

Зелені чотирикутники зникали. Барви робились одноманітними. Поверхня землі виглядала тепер як площа, брукована брунатними плитами. Часом на брунатному тлі рисувалась покручена лінія річки або контури міста.

Покоївка прилаштувала маленькі столики і принесла сніданок: каву, канапки, помаранчовий сік.

Голос, що ніби виходив зі стелі, промовив:

– Ми знаходимось на висоті 4.000 метрів. Наближаємось до міста Мендози, звідки почнемо переліт через Кордільєри.

На брунатному тлі вирисувалась блискуча біла пляма.

– Це знаменитий солончак, що лишився на місці озера, – пригадала Ельвіра, потім побачила нарис Мендози, але ані будинків, ані садків що ними славиться Мендоза, розглянути було не можна.

Чотирикутники зникли, на місце їх вирішувались кучеряві лінії гір.

– Бу-бу-бу, – гудів літак, набираючи висоту. Зненацька Ельвіра побачила просто перед собою високі гори, що заступали їм дорогу.

Літак простував на них, і перед його рішучим наступом гори розступились і станули поруч, але так близько, що думалось – ось-ось літак зачепиться за них крилом. Червоно-брунатні скелі були присипані снігом і блискотіли на сонці, як діяманти. Десь далеко долі плавали маленькі хмарки і під ними в яру вилася річка так глибоко під кручами, що не можна було бачити, чи є в ній вода.

Дивна річ, у Ельвіри крутилось у голові, коли вона дивилась з балькону з четвертого, п’ятого поверху, а тепер вона спокійно гляділа в провалля з висоти шости тисяч метрів, і ніякого неприємного почуття не було, тільки радість і гордість за людину.

Незримий промовець проголосив:

– Ліворуч – Аконкаґуа, найвища точка Кордільєрів. Зовні – температура повітря – чотири ступні морозу.

У сальоні було тепло і затишно. Аконкаґуа заглянув у вікно, блимнув на сонці старою сивою головою і зник.

– Просимо прив’язатись пасом до фотелів. Ми переїхали через Аргентинсько-чілійський кордон і починаємо спускатись.

Ельвіра глянула на годинник. Три години пройшло, як вони вилетіли з Буенос-Айресу. Кордельєри перелетіли вони за двадцять хвилин. Колись військо Сан Мартіна потребувало шість місяців для свого славетного переходу.

Широкою спіралею кружляв літак над Сант-Яго, чілійською столицею. Щораз краще було видко вулиці, окремі будинки, авта, дерева.

Нарешті земля присунулась зовсім близько. Літак впав на неї, м’яко підскочив і рівно опівдні під’їхав до аеростанції.

Орландо сидів з Луїзою в ресторані готелю, де вони мешкали під час свого перебування в Чілі. Вони мовчки кінчали обідати. Луїза крадькома поглядала на Орланда. Видко було, що його думки були далеко. Між бровами різко зазначилася зморшка. Як вона була їй знайома, та зморшка! Колись вона знала, як її розправити. Колись!.. Тепер вона безсила.

Луїза повела очима по їдальні, і погляд її спинився на дзеркалі, де відбивався їх стіл. Як гарно виглядав Орландо! Роки, минаючи, не пошкодили його вроді. Сивизна, що почала торкати його кучері, тільки оздоблює його голову. А вона? Загалом її постать виглядає непогано. Світло-сіра сукня і темно-золоте, по-мистецькому помальоване волосся гармонізують дуже добре. Але обличчя! Як добре знала Луїза його дефекти. Скільки разів з болем, з розпачем розглядала вона його в дзеркалі. Зморшки, мішки під очима. І самі очі, тьмяні з пожовклими білками, Хіба це ті самі очі, що були колись такі прозорі, такі повні життя?

Подали каву.

– Що ти збираєшся робити після обіду? – спитала Луїза.

– Поїду до театру. Хочу подивитись, як виходять нові декорації. Ти поїдеш зі мною?

– Ні, я краще полежу, я не дуже добре почуваюся.

Луїзі здалось, що Орландо зітхнув з полегшенням. Та й не дивно. Напруження їхніх відносин втомлює й пригнічує.

Коли Луїза переходила через голь, служник подав їй візитівку:

– Ця пані хоче вас бачити в дуже пильній і поважній справі, як вона каже. Я попрохав її зачекати в бібліотеці, поки ви скінчите обідати.

– «Ельвіра Лопес Ередія», – прочитала Луїза незнайоме для неї ім’я. Певно переводить збірку, або прохатиме про участь в доброчинній виставі, подумала вона. У бібліотеці назустріч їй з крісла підвелась жінка. Луїза помітила, що вона була дуже бліда і що губи її злегка тремтіли.

Про що говорили ці дві немолоді жінки, що так по різному прожили своє життя? Які слова знайшла та, що ніколи не знала кохання? Які почуття збудила в тій, що поставила кохання понад усе? – це назавжди лишиться таємницею.

Вони говорили недовго, але на прощання обнялись, як сестри.

Ельвіра повернулася до Буенос-Айресу поважна й замислена, і того самого дня поїхала до церкви Матері Божої у Новій Помпеї. Навколішках ввійшла вона по сходах на другий поверх до каплиці, де стоїть чудотворна статуя Пречистої Матері, і молилась там довго і палко.

Луїза того самого вечора мала довгу розмову з Орландо, йшла та розмова від серця до серця, як вже давно не бувало між ними.

Луїза повідомила про своє остаточне рішення від’їхати до Еспанії, звідки вона походила і де мешкали її сестри. Вона вмовляла Орландові, що його обов’язок бути не біля неї, а біля тієї, що буде матір’ю його дитини, і піклуватися створінням, яке незабаром увійде у життя.

Орландо врешті погодився з нею, не відразу, але трошки скоріше, ніж вона сподівалась.

Луїза вирішила не зволікати свого від’їзду. Вона хотіла, щоб між її минулим і тим, що буде лише спогадом про колишню славу й щастя якнайшвидше ліг океан.

18

Катря переїхала до Чубаренків, і Петро почував задоволення, що його завжди спричиняє виконання обов’язку. Тепер він міг спокійно повернутися до Чічіти.

Відносини його з нею також тішили його. Видко було, що вона шукала його товариства, не лаяла його і не висміювала. Тільки не дозволяла висловлювати своє почуття.

– Я так давно кохаю тебе, Чічіто! – починав він.

– Давно! Отож я й кажу, що незабаром немовлята будуть вважати себе за наречених..

– Не глузуй з мого кохання!

– Дай спокій! Яке там кохання! Стільки про нього балачки! Може, його і немає зовсім на світі. Досить тобі, що я до тебе приязно ставлюся.

І Петро вирішив чекати. Там, з часом, він знайде нагоду виказати, що він не дитина.

Одного дня Петро купив квитки до Кіно-Рексу, щоб іти туди разом з Чічітою, і пішов попередити її.

Він зустрів її в дверях.

– Дуже добре, – зраділа вона. – Якраз мала охоту побачити Інгрід Бергман. Заходь і зачекай. Я зараз повернусь, і будемо пити каву.

– Тільки не барись.

– Ні, ні, я за хвилинку прийду.

Петро увійшов, улаштувався у фотелі і залучив радіо.

Солодкий тенор заспівав:

«Моє палке кохання,

Ти було мука, згуба і страждання

Й спалило все...

Все знищено, розсіяно,

Загублено, розвіяно...»

Петро не мав настрою слухати трагічні вигуки. Він перевів вказівку і з приємністю почув, що передаватимуть концерт Чайковського. Зручно примостившись, він приготувався слухати улюблену музику.

Коли це хтось подзвонив.

– Кого це приніс чортяка? – з досадою подумав Петро.

Відчинивши двері, він побачив елегантного чоловіка, який запитав про Чічіту.

– Вона вийшла, але повинна незабаром повернутись. Що я маю їй переказати?

– Нічого, я зайду другим разом.

В цю мить у передпокій вбігла Біжу. Вона спинилась на хвилинку, розглядаючи новоприбулого.

– Біжу! —і покликав той.

Песик кинувся до нього, махав хвостиком, підстрибував, скавчав від втіхи.

– Біжу, Біжусіта! Пам’ятаєш мене, Біжу?

Він нахилився, погладив Біжу і повторив:

– Я зайду пізніше.

Петро зачинив двері.

– Хто це такий? Звідки його знає Біжу? – міркував він. – Певно знайомий тітки Ельвіри, у якої Біжу зоставилась влітку. Це припущення не цілком вдовольняло Петра. Його опанував неспокій. Слухати концерт не хотілось. Він пригадав, що Чічітина «хвилинка» може тривати довго і пішов додому вечеряти, залишивши картку, в якій обіцяв зайти перед дев’ятою годиною і прохав Чічіту, щоб була готова до виходу.

Коли він повернувся, Чічіта, причепурена, весела, скочила до нього і чоломкнула його в шоку.

З радощів Петро злетів понад хмари та ще швидше впав звідти.

– Я виходжу заміж! – скрикнула Чічіта.

– За кого?

– За мого найдоржчого Леона!

– Це він приходив? – зрозумів Петро.

– Так. Ти ж його бачив? Правда, що кращого немає на світі? Він прилетів по мене з Чілі і забере мене з собою.

– А я?

– Ти? Ти будеш радіти моєму щастю.

– Я не зможу жити без тебе!

– Не кажи дурниць! Через два-три місяці ми повернемося до Буенос-Айресу, і ти будеш приходити до нас у гості. Звичайно, не так часто, як тепер. Леон дуже заздрісний. Уяви собі, він навіть до тебе віднісся з підозрою.

Вона голосно засміялася.

– Може, ти й справді не такий вже маленький хлопчик, як мені здається? Ну, не сердься! Я тебе дуже люблю. Справді! Не ображайся на мене! Вибач мені також, що я не піду з тобою до Рексу. Мене чекає Леон.

Петро вийшов на вулицю приголомшений. Він не завернув, як завжди, на освітлену Санта-Фе, а пішов праворуч, напівтемними вуличками до парку Палермо. Як непритомний, блукав він по безлюдних алеях, не зважаючи на сильний вітер, що розвівав йому волосся. Його взяв відчай. Вже не раз виходив він від Чічіти збентежений і засмучений докраю. Але тоді в ньому жевріла надія, хоч ледве помітна іскра надії. Тепер вона згасла.

Він налапав у кишені квитки до кіно з люттю подер їх і кинув. Вітер підхопив їх і закрутив у повітрі. Якби можна було все так пошматувати і розвіяти. Все?.. Чи всіх? Вбити Леона, Чічіту, себе! – На це він нездатний, він не відважиться на рішучий вчинок. Він може тільки мовчки мучитись.

Несвідомо вийшов він на Авеніду Альвеар.

Зненацька зовсім зблизька в очі вдарив сліпучий ліхтар. Петро шарпнувся, відскочив, але запізно. Щось вдарило, штовхнуло. Пекучий біль пробіг від голови по всьому тілі. Густа чорно-зелена хвиля підхопила, легко підкинула кудись високо і скинула у прірву. Все зникло.

***

Петро опам’ятався у себе на ліжку. У присмерку розглянув знайому кімнату, але за хвилину темно-зелені хвилі знову підійшли, підхопили, і він поплив. Як легко і приємно! Вік би так плавати! Але що це там за темна пляма? Ох, вона присувається щораз ближче: це чорне провалля, куди несе його невблаганна хвиля. Ніщо, ніщо не може його спинити! Як тремтить серце! Ще мить і він летить з кручі.

Де він? Навколо тиша. Хто це шепоче? Хто схилився над ним? Мати? Катря?

Обидві постаті злились в одну і розпливлись серпанком. З серпанку виникли спіралі, кружала, овали. Це не звичайні овали, це очі, сірі, карі, чорні. Ті чорні – пристрасні, жорстокі. Вони вперто дивляться, палять поглядом. Куди від них сховатись? Під цей високий бурун, що котиться здалека? Він наближається, росте, спадає. Другі вали підходять і боляче вдаряють по голові. Біль, то гострий, то тупий мучить голову, мучить все тіло.

– Мамо, болить, – стогне Петро.

Ніжні руки поправляють подушки, підносять до уст склянку. Біль стихає. Все гине у темряві.

Так минає час, години, дні, ночі...

Раптом все щезло: буруни, вали, спіралі, очі. Петро прокинувся, немов нічого не сталося, і тільки щось підсвідоме затримало його у ліжку.

В сусідній кімнаті розмовляли.

– Мамо! – покликав він.

Мати увійшла навшпиньках.

– Як ти себе почуваєш, синку?

– Чудово, – скрикнув Петро і хотів підвестися.

– Лежи, лежи! перелякалась мати. – Лікар заборонив ворушитись.

Хто це заглядає v двері, такий знайомий і такий несподіваний?

– Василь Михайлович! – скрикнув Петро.

– Він самий, – сказав той, входячи до кімнати. – Та ви я бачу, зовсім очуняли. Ну, гаразд. А то я приїхав провідати Катрусю, та й довідався, що ви ну, просто одним словом, охляли.

– Скільки часу я пролежав? Тиждень? Місяць?

– Те, те, те, це колись так бувало, – відповів Василь Михайлович. – Тепер і похворіти не дадуть людині. Зараз тобі впорскнуть сульфаміду, пеніциліну, зашмагають вітамінами. Хоч не хоч, а видужуй, або вмирай.

– Три дні лежав непритомний, – промовила мати, з обавою поглядаючи на невгомонного Василя Михайловича. – Три дні, тільки три дні пройшло від того, страшного вечора, коли сталось непоправне! – Як принесли тебе, думала, що ти неживий. Увесь обмащений кров’ю, розхристаний.

– Добре, що зовсім не розколошматило,– вставив свою репліку Василь Михайлович.

Петро поворухнув головою, руками, ногами, усіма пальцями. Здається усе на місці, – втішено ствердив він.

– І чого вас лиха година понесла вештатись вночі по Палермо? – докоряв Василь Михайлович, не звертаючи уваги на материне попереджуюче підморгування.

Петро пригадав, яка була причина його мандрівки, але, дивна річ, не відчув того відчаю, що був опанував його тоді.

– Де Катря? – спитав він.

– Спочиває. Вона мало спала вночі, помагала тебе доглядати, – відповіла мати.

Петро помітив синяки під її очима, – Вона, мабуть, і зовсім не спала ці ночі, – подумав він.

– Скільки турботи я вам наробив! – переповнений вдячністю, він взяв материну руку і поцілував.

Не призвичаєна до синових пестощів, вона зніяковіла і заметушилась:

– Лежи, лежи тихенько, щоб не зсунулась перев’язка з голови. Ми краще підемо.

– Ні, ні, їй-богу, я вже зовсім видужав. Відчиніть віконниці, щоб було світло у хаті.

Мати нерішуче подивилась на Василя Михайловича.

– Розумне бажання, – відповів той. – Буде вже в присмерку марудитись.

Він відчинив вікно, і світло залило кімнату. Соняшні промені задирливо розбіглись по усіх кутках і веселими цятками застрибали по стінах.

У вікні було видко блакитне небо і мереживо білих легких хмарок.

Разом з пітьмою остаточно розвіявся жаль. Як не намагався Петро викликати трагічні почуття, що так недавно володіли його душею – їх не було. На місце їх прийшла втіха, що його не вбито, не покалічено, що він живий.

Він дивився у вікно і вбачав за ним великий шлях, що широкою смугою йшов через усю землю кудись далеко, далеко.

Безмірна спрага життя наповнила усю його істоту. Ніхто і ніщо не забороняє йому іти тим шляхом, куди він схоче. Нехай мета невиразна і туман застилає далечінь, вона притягає і вабить.

Хіба не від нього залежить здобути усе те, що вона таємниче обіцяє?

Кінець.

_______________

Se terminó la impresión de este libro el día 28 de Febrero de 1951 en los Talleres Gráficos “Champion” J. V. González 2375, Buenos Aires