Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 6 страниц)

– Це куди піде? – поцікавився Петро.

– Продамо гуртом на фабрику. Буде на пиво.

– Тільки того? – здивувався Петро. – Кажуть, тепер на базарах риба дуже дорога.

– А як довезеш до Буйнесу в таку спеку. На базарах продають рибу з моря, що її достачають з Мар-дель-Плята в спеціяльних холодильниках. Ми ж її продаємо тонами на фабрику для вироблення товщу та угноєння.

День був дійсно гарячий. Сонцеві не заважали ані найменші хмарки, і воно виливало на землю потоки пекучого проміння. Тільки тут, біля води, це нікого не лякало.

– Ходім купатись, – запропонував Петро.

– Ходімо, – погодилась Катря,

Вони вступили у воду, що ледве покрила їм стопи.

– До чого мені трудно звикнути, так не до кольору цієї води. Я думала колись «Ля Плята – срібна ріка».

– Вона і є срібна. Гляньте, як вона блищить на сонці і полискує, як срібло.

– Це здалека, а зблизька? Як я вперше побачила, очам не повірила. Аж сум мене взяв. Така велична, широчезна ріка і така брудна.

– Це не бруд, – заступився Петро, – це частинки ґрунту, так дрібні, що не осідають на дно.

– Мені це казали, але я звикла до інших річок. А на Україні, казав тато, є такі прозорі річки, що можна розглядати на дні маленькі камінці.

– Кажуть, що й тут є прозорі озера і річки, та я крім Ля Пляти бачив лише Парану, і там вода така сама, як і тут.

Так балакаючи, вони йшли вперед і, хоч пройшли вже з півкілометра, вода не доходила їм і до колін.

– Гей, гей, – почули вони здалека і обернулись та побачили, що до них біжить Михась.

– Не заходьте далеко, – гукав він.

– Та тут же не глибоко.

– Завертайте, вода прибуває.

– Треба ж хоч пірнути – і кинувшись до води, Катря попливла.

– Завертайте, бо втопитесь!

– Справді, краще повертаймось, – мовив Петро, пливучи біля Катрі.

Катря стала на ноги й побачила, що вода сягає їй по груди.

– Чого ви перелякались?

– Бо справді вода прибуває. Бачите, Михась стоїть по-пояс у воді, а як ми там проходили, то ледве по литки сягало.

– Не пливіть, – кричав Михась, – вода віднесе. Йдіть швидше до берега.

Швидко йти було трудно. Петро узяв Катрю за руку, і вони посувались, борючись з течією.

– Берег ніби віддаляється від нас, – зауважила Катря.

– Воно так і є, бо вода щораз більше його заливає.

Вони збільшили зусилля і як вийшли, нарешті, з води, Петро мовив:

– Знаєте, був момент, що я побоювався за вас.

– А за себе не боялись?

Петро всміхнувсь.

– Та й за себе злякався.

– Правду кажучи, і мене жах огортав. Втопитись в темнорудій бридкій воді... бр...

Поки дійшли додому, переляк пройшов, і небезпека, що вже минула, збудила бадьорість і охоту до життя. На майдані перед домом зібралось велике товариство. Усі клопотались при готовленням до обіду.

Біля вогнищ пекли рибу і м’ясо. Під деревами у холодку було поставлено столи та лавки. Лизавета Іванівна за допомогою інших жінок накривала столи і розставляла посуд.

Василь Михайлович ходив і давав розпорядження.

– Перевертай рибу, – казав він хлопцеві, що порався біля вогнища. – Підгорни жару! – наказував другому, – відсунь гілки, хіба ти не бачиш, що дим на м’ясо несе, – докоряв третьому.

Тоді підійшов до жінок і почав їх повчати. Але Лизавета Іванівна відрізала:

– Годі тобі командувати! Піди краще пошукай слив’янки, що ти її шинкував. Та не барись, бо вже час обідати!

До столу сіло двадцять осіб, а ще дехто примостивсь побіч на пеньках та скриньках.

– Кожної неділі тут стільки людей збирається, – пошепки мовила Катря.

***

Перше було подано перекуску, щоб було чим закусити горілку: ковбаси, сало, рибу смажену і вуджену, огірки, буряки в оцті. А тоді вже почався самий обід: борщ, м’ясо печене і варене, порося, качки та різні дрібні потрави, книші, періжки тощо.

– Що ж ти сидиш, – докоряла чоловікові Лизавета Іванівна. – Гості будуть ображені. Казатимуть: «Що з того, що була їжа? Аджеж не було припроху!» Твоя справа дивитись, щоб ніхто не сидів перед порожньою тарілкою.

Василь Михайлович послухався і почав припрохувати:

– Пані Олено, ви на рибу не надійтесь, з риби наїдку не буде. З’їжте краще поросяче реберце. Пане Миколаю, ви чого зажурились? Покиньте свої вегетаріянські витребеньки, а як ви ані риби, ані м’яса не хочете, то візьміть пару книшів, вони смажені на качиному смальці, це харч легкий, не зашкодить вашому делікатному шлункові.

На солодке були пампушки з медом, кисіль та узвар.

– Вибачайте, більше нічого не буде, проголосила Лизавета Іванівна.

– Ой, матінько моя, я на три дні наївся, – скрикнув один з гостей, огрядний дядько з червоним обличчям.

– Якби то так, – додала його жінка, – а то й до вечера не дотягнеш, знову їсти прохатимеш.

– Ну й нехай їсть на здоров’ячко!

– Так же ж лікар йому заборонив наїдатись. Каже, він має високе тиснення, посадив його на дієту.

– Це все лікарські вигадки, – відказав Василь Михайлович. – Ви так робіть, як мене один козак навчав, – їжте, казав, дієту і горілкою запивайте, і все буде гаразд.

– Чого ж ви самі до лікарів ходили, як ви їх лаєте?

– Того і лаю, що ходив. Знаєте, як ті лікарі роблять? Прийдете ви і почнете оповідати, що і де у вас болить, а він і не слухає. Треба зробити рентгенографію зі шлунку, каже. Принесете йому знімок, каже, ні, треба зняти другий – з легенів, а потім ще й з печінки. Так знимає все по черзі, а як зниме останні штани, тоді каже, звиняйте, добродію, я не годен вам допомогти, ідіть собі з Богом!

– Виходить, що ви відкидаєте медицину?!

– Відкидати не відкидаю, а тільки цур їй, тій медицині. Як дасть Господь повернутися на Україну, то всі хвороби самі щезнуть, а не щезнуть, то умру щасливий, що лежатиму в рідній землі.

Катря потиху оповідала Петрові:

– Василь Михайлович все бурчить та лається. Проте немає на всім світі добрішої людини. Кому він тільки не допомагає?! Кому працю підшукає, кому позичку зробить. Нащо далеко шукати, якби не він, ми б ніколи сюди не приїхали. І візу нам прислав і грішми допоміг.

– А вода все прибуває! – гукнув Михась.

Усі глянули в бік Ла-Плати. Вода підійшла під самі верби і було чутно її хлюпотіння.

– Сьогодні буде великий приплив, – мовив Василь Михайлович.

– Так і рибалки казали, – підтвердив Михась.

– Вони вже мають свої прикмети.

– Як ми були на Північному морі в Німеччині, то там на пляжі виставляли таблицю з розписом припливів і відпливів, сказала пані Олена.

– Тут це неможливо. У Ла-Платі вода прибуває і відбуває незалежно від морських припливів. Часом пройде тиждень і другий і вода не підходить близько, а буває день у день все заливає.

– Від чого це залежить?

– Хто його знає. Від вітру, від хвиль, що перегорожують вихід у море, від течій в океані, що перешкоджають Ла-Платі виливати туди свою воду.

– Ой, подивіться, подивіться, – скрикнула перелякано одна з жінок.

Вздовж дороги, що нею приїхали, йшов рівчак. Тепер вода заповнювала його і в деяких місцях виливалась широкими потоками.

– Ой, лишечко! Нас усіх позаливає!

– Не бійтесь, пані, небезпеки немає, – відказав Василь Михайлович, – проте треба потроху переноситись.

Усі взялися до роботи.

Столи, стільчики, лавки, тощо зносили на гору та складали на даху.

– Квочку, квочку ловіть!

Забрали на гору і квочку.

Лизавета Іванівна оповідала:

– Одного разу уночі прийшла вода. Усіх курчат потопила, тільки двоє врятувались. То тепер гляньте, де примостились.

На дереві, високо між галузками сиділо двоє рудих курочок.

– Цих уже вода не захопить.

Тим часом вода прибувала. Потайна, зрадлива, вона шукала ходу проміж деревами. Де точилась непомітно, де вривалась бурхливими струмками. Довгими лазурями обгортала пагорки, розливалась калюжами по траві. Земля ховалась, вода підступала, спокійна, могутня, і незабаром все навколо було затоплене.

Гості і господарі посідали на сходах, і перед наступом води пересідали щораз вище, аж під дашок.

– Тепер ми, як на пароплаві!

– А чи не попливемо ми разом з будинком?

– Немає страху, – заспокоював гостей Василь Михайлович. – Ми тут і не таке бачили. Колись зимою вода затопила стовпи вщерть, а вони мають три метри височини.

– Ух, яке страхіття!

– Добре, що сьогодні вітру немає.

Справді, на воді ані зморшки,

– Небо блакитне і сонечко сяє,

– Дивіться, як радісно хлюпочуться качки.

– А що це там пливе, як флотилія панцерників?

– Ой, ой, ой! Це ж наші свині! Куди це вони помандрували?

– Вони вже знатимуть, куди! Як вода спаде, вони повернуться, невперше їм трапляється.

Так розважались гості та вже починали нудитись у своєму полоні, коли Лизавета Іванівна запропонувала:

– Давайте заспіваємо. Заводь, Катрусю, а ми підхопимо.

– Ой, закувала та сива зозу-уля, – заспівала Катря несподівано сильним та чистим голосом.

– Раннім рано на зорі, – підхопив імпровізований хор з легкістю та музичністю, притаманною українцям, куди б їх не закинула доля.

Співали різних пісень, сумних і веселих, нових і стародавніх. Таких, що уложено над Дніпром і тих, що створено над Стриєм і таких, що ніхто не пам’ятає, де і коли вони постали.

Петро не раз відчував, як по спині йому пробігало тремтіння, і думав:

– Пісні, пісні, звідки у вас така могутність, що ви можете або навіяти на нас чорний сум, або збудити в нас яскраву радість? Чому ви так глибоко западаєте в душу і ворушите там найтаємніші струни?

І ще думав:

– Чому все складається не так, як треба? Чому б мені, наприклад, не закохатись у цій милій, мудрій дівчині? Слухав би її співи, дивився б у її очі, прозорі, як річки рідної країни? – І зі здивуванням ствердив, що від самого ранку не згадав ані разу про Чічіту.

Вода почала спадати так само несподівано, як і прийшла. Сонце ще тільки зібралось ховатися за обрій, як майдан знову зазеленів і між пагорками побігли струмки, тікаючи до річки.

А ще через півгодини гості розходились по твердій землі, на якій вже не було й болота.

6

Чічіті ніяк не вдавалося вирівняти свій фінансовий стан. Скільки вона не шукала, відповідної посади не траплялось.

Тричі викликали її до студії, і щораз не їй справляло менше приємності! Заробіток з нього був мізерний, а часу відбирало чимало. Щоправда часу Чічіті не бракувало, але сидіти в студії годинами, чекаючи поки покличуть, або повторювати по кілька разів ту саму сцену було дуже нудно.

Крім того, одного разу, як фільмували загибель пароплаву і наладовування човнів, Чічіту хтось штовхнув так, що вона впала. Директор казав, що сцена вийшла дуже натурально, але сукня Чічітина замастилась і один черевик зовсім покривився. Спробуй купити такі черевики на заробітки від здіймання!

Орландо не брав участи у сценах, що тепер було фільмовано, і Чічіта ніде його не зустрічала. Їй було дивно, що він не шукав нагоди її побачити, бо інстинктивно відчувала, що вона йому сподобалась. Про свою пригоду з ключем вона нікому не оповіла і, їдучи до студії, вмовляла сама собі, що не хотіла б здибати Орландо, а як бачила, що її бажання сповнювалось і Орланда у студії не було, то почувала неприємне дряпання в грудях.

– Ти чогось не така, як завжди? Що з тобою? – допитувалась Лолі.

– Дурниці, це твої вигадки. А турботи мої ти сама знаєш.

– Турботи твої від твоєї дурости!

– Що ти мені закидаєш?

– Чому, наприклад, ти уникаєш знайомства з Гонсалесом?

– Цебто з твоїм носорогом? Нащо він мені здався? Зрештою, як ти вже так настоюєш, то я можу тобі зробити цю приємність.

Лолі в момент улаштувала зустріч.

Здибались у Палермо[5]5
  Величезний парк у Б. Айресі.


[Закрыть], куди Гонсалес приїхав на своєму авті, сам, без шофера.

Він запропонував поїхати поза місто і, поки їхали парком, все чогось оглядався.

По дорозі запросив дівчат до другорядної кав’ярні, де було дуже мало людей і не було музики.

– Можна принаймні побалакати, – мовив він, виправдуючи свій вибір.

Проте балакав він дуже мало, більше мовчав і вперто дивився на Чічіту.

– Розглядає, мов телицю на ярмарку. Носорог і теличка, – подумала Чічіта і засміялась.

– Чого ти регочеш? – спитала Лолі.

– Пригадала собі щось кумедне зі звірячого життя.

Лолі глянула на неї з докором, а Гонсалес несподівано захопився:

– Яку ви маєте веселу вдачу!

Повертаючись, Гонсалес завіз Чічіту додому і щось шепнув Лолі, після чого вона злізла з авта і пояснила Чічіті:

– Я піду додому пішки.

– Чого ж ти не поїхала разом з Гонсалесом, раз ви мешкаєте у тім самім домі?

Він не хоче мене компромітувати.

– Тебе чи себе?

– А хочби й себе. Він має жінку і родину.

– То й сидів би біля них.

– Він сам знає, що має робити.

На прощання Лолі нагадала:

– Не забудь, що завтра перепускатимуть на спробу наш фільм, і ми можемо піти подивитись, як ми повиходили.

Чічіта з хвилюванням чекала себе на екрані і як побачила, то в перший момент не пізнала.

– Невже це я? – подумала вона.

Камера ніби навмисне схопила, підкреслила все, що було у Чічіти найгіршого. Ніс її, щоправда не маленький, але гарної форми, виглядав на екрані як гачок, жвавість її обличчя – його найбільша привабливість – перетворилась в якісь потворні гримаси, навіть її стрункий стан вийшов скарлючений та незграбний.

– Ніколи не припускала, що я така погана! – скрикнула Чічіта.

Хтось голосно зареготав за її спиною. Вона обернулась. Просто за нею сидів Орландо і дивився на неї томними оксамитними очима.

Після пропуску фільму, він підійшов до Чічіти.

– Виходить, що ви дуже розчаровані?

– Невже я така бридка?

– Екран має свої несподіванки. Фотогенічність – невивчена галузь. Буває, що обличчя, звичайне, непомітне виходить на екрані прегарне. Буває навпаки. Не журіться, хто знає, що ліпше?

Вони вийшли разом. Чічіта згадала про Лолі та вирішила:

– Нічого з нею не скоїться. Знайде і сама дорогу додому.

– Дозволите вас відпровадити? – спитав Орландо.

– Прошу.

Дорогою Орландо поцікавився:

– Як скінчилась ваша тодішня пригода? Які ви дали пояснення вдома? Нам’яли вам чупринку?

– Хто мав нам’яти? Я не маю кому давати звіту.

– Користуєтесь повним довірям своєї родини?

– Якої родини? Я мешкаю сама.

– Зовсім сама?

– Чого це вас дивує? Хіба тільки ви можете мати окреме помешкання?

– Мусите згодитись, що це більш природне для чоловіка мого віку, ніж для дівчини вашого віку, – казав Орландо, а сам думав: – Здається, я пошився у дурні. Дівчина зовсім не така, як я собі уявляв!

Коли вони опинились перед домом, де мешкала Чічіта, Орландо мовив:

– Ви повинні б віддячити мені: я варив вам каву, а ви б могли запросити мене на чай.

–Я невправна господиня. Мій чай не буде вам до смаку.

– Так хочеться чаю! – жалісно протягнув Орландо.

– Властиво, тут нічого такого немає, – міркувала Чічіта, – аджеж приходить до мене Петро, – і мовила:

– Добре, тільки прошу не вередувати.

– Прегарне гніздечко, – похвалив Орландо, заходячи. – У вас є смак!

І це вас дивує?

– Яка цікава тваринка! – сказав Орландо, глянувши на Біжу, що недовірливо дивилась на нього і тихенько гарчала.

– Сідайте, прошу вас! Я зараз споряджу чай.

Орландо сів у крісло і з посмішкою слідкував, як метушилась Чічіта.

– Не спішіть, – мовив він, коли вона проходила біля нього і взяв її за руку.

Чічіта вирвала руку, а Біжу пронизливо загавкала.

– Ой, які сердиті і хазяйка і цуценя! Дивись, не з’їж мене, звірюко, – погрозив він Біжу.

Задзвонив телефон.

– Це ти, Лолі? – зраділа Чічіта. – Де ти була? Я тебе усюди шукала. Приходь пити чай! Швиденько приходь!

– Може, я заважатиму? – спитав Орландо.

– Ні, це моя приятелька, що ви її знаєте. Вона дуже мила.

Чічіта вийшла до кухні. Коли вона повернулася, Орландо розглядав фотографію пристійного чоловіка, що стояла на поличці.

– Це «він»? – спитався жартівливо.

– Це мій батько, – суворо відповіла Чічіта.

Лолі була здивована присутністю Орланда. Вона підозріло поглядала то на нього, то на Чічіту, але вони поводились цілком натурально.

Напились чаю і Орландо пішов, а Лолі почала допитуватись:

– Чого він приходив?

– Відпроваджав мене з кіноспроби і зайшов на шклянку чаю.

– Він часто до тебе заходить?

– Ні, це вперше.

– Я б тобі не радила дуже з ним цяцькатись.

– Я не цяцькаюсь.

Лолі помовчала і змінила тему.

– Вітає тебе твій новий знайомий.

– Який ще знайомий?

– Та носорог.

Чічіта зареготала.

– Бачиш, і ти його так прозиваєш!

Лолі закусила губу, але врешті також засміялась.

– Це я, щоб тебе потішити. Він все про тебе розпитує, ти йому дуже сподобалась.

– Дуже почесно.

Лолі більше про носорога не згадувала, але на другий день прийшла і знову завела:

– Гонсалес прохав уклонитись тобі і спитати, якої ти думки про нього?

– Хіба ти сама не знаєш? Причепилась з тим носорогом!

– Годі базікати, – розсердилась Долі. – Це поважна людина і робить тобі поважну пропозицію.

– А саме?

– Він погоджується платити за твоє помешкання. Звичайно, він сам тут мешкати не буде. Дає певну квоту на твоє утримання. Що торкається суконь та різних там цяцьок, то це буде залежати від тебе, від твого з ним поводження.

– Гарні вигляди!

– Заплатить також твої борги, я обрахувала більш-менш, скільки ти їх маєш.

– А скільки він заплатить тобі комісових?

– Так ти мені віддячуєш за мої старання? Я роблю все можливе, щоб вивести тебе на шлях.

– Гарний шлях!

– Що ж ти хочеш? Вийти заміж за пересічного чоловіка – не можеш, бо на твої примхи треба цілий маєток, багаті женихи давно повиводились, працювати ти не здібна, артисткою не будеш...

– І повією також!

– Повією! Навіщо робити трагедію, там де її нема? Тобі трапляється щастя! Подумай! Увесь час ти матимеш вільний, усі вечори. Виходити з тобою він не може. Заледве мала б присвячувати йому декілька годин.

– Годі, я не хочу більше слухати! Це ж ганьба!

– Я знаю, чого ти так напиндючилась. Ти сподіваєшся закрутити любощі з Орландом.

– Замовчи!

– Якби це він зробив тобі таку пропозицію, то ти б, певно, не те співала.

– Мовчи, я тобі кажу!

– Не хочу мовчати! Ти думаєш, може, що він з тобою одружиться. Ха-ха-ха!

– Іди собі геть, доки не пізно, – загрожуюче скрикнула Чічіта і підвелась.

– Я тебе не боюся, – гукнула Лолі та на всякий випадок подалась ближче до виходу. – У Орланда таких, як ти, як тієї полови на току!

Чічіта кинулась до неї.

У цей момент дзенькнув дзвінок. Лолі, що була вже в передпокої, відчинила двері; увійшов Орландо.

– Про вовка помовка, заходьте, будь ласка, саме про вас згадували, – ущіпливо сказала Лолі і вийшла, задирливо відкидаючи голову.

З образи, з люті, Чічіта заслонила лице руками.

– Що тут сталося? – спитав Орландо, підходячи до неї і відтуляючи її руки.

Краплисті сльози котились з Чічітиних очей.

– Дитинко моя!

Чічіта хлипнула і схилила голову на Орландове плече.

7

Зимою Петро мало бував дома. А тепер складалось так, що йому нікуди було податись. Університет був зачинений, товариші пороз’їжджались, Чічіта вперто відмовляла в побаченні. Петро спробував розводити город за своїм будинком, але сонце випалило марні, запізно посіяні рослинки, а всякі комахи ніби умовились нівечити усе, чого не спалило сонце. Пробував столярувати, робити на потіху матері незграбні полички, а більш усього читав все, що траплялося під руку.

Рідко вечір проходив, щоб хтось не заходив до його батьків попити чаю та побалакати, але Петро уникав цих гостей.

– Такі нудні люди до нас приходять, – казав він до матері. – Цікавляться лише подіями, що були двадцять років тому, або розводять теревені про високу політику, в якій, між іншим, мало що тямлять.

Мати з ним не сперечалась. їй також набридла «висока політика». Колись, як заївсь чоловік з Паливодою, своїм найкращим приятелем, трохи не побились. Дискутували політику Сполучених Штатів відносно Кореї. Сміх подумати! Що їм та Корея?

Цього вечора, як завжди, за чаєм сиділи батьки та їх гості, але на цей раз розмова зацікавила Петра, і він вирішив залишитись у їдальні та послухати, про що балакатимуть «предки».

Між інженером Паливодою і новоприбулим агрономом Шумлянським виникла дискусія:

– Тут в Америці, панує матеріялізм, – казав Шумлянський, – а Европа лине до висот духа.

– Яку країну ви властиво маєте на увазі, коли кажете Европа? – спитав Паливода. – Францію, Німеччину, Еспанію чи, може, Болгарію?

– Ви добре розумієте, про яку Европу я кажу. Про ту, що збудувала культурні і моральні вартості.

– І дійшла до екзистенціялізму?

– Це наслідок війни!

– А війна наслідок чого? Крім того, екзистенціялізм з’явився в Німеччині перед війною.

– Хай буде так. Але це тільки підтверджує мою думку. Філософська теорія може бути невдала і навіть шкідлива, проте вона є виявленням мислення, доказом, що розум людини прямує в уявність, шукає висновків, а хто тут дбає про філософські підстави буття?

– Тут не потребують філософських систем для виправдання злочинів.

– Або не хочуть тратити час на все, що не є осягненням чисто матеріяльного добробуту.

– Може, ви маєте рацію. Це новий світ, що виник на руїнах вичерпаних націй. Протягом років сюди приїжджають люди найенерґійніші і найжиттєздатніші і хочуть збудувати щось нове, йдуть вперед твердим кроком.

– І топчуть під ногами те, що їм непридатне.

– Топчуть кволе, хоробливе. Це жорстокий закон життя. Я не розумію, чому я мушу вихваляти вашу Европу, що допровадила себе до злиднів, до жебрацького стану і лаяти країну, що розквітла на моїх очах. Пам’ятаю, як 25 років тому я проходив головною вулицею. Мою увагу притягла величезна вітрина, де було пороскладано якісь рядна, примітивні килимки, глечики. Думаю, хто це виставив на такій гарній вітрині таке казнащо. Підійшов ближче і прочитав. Зразки Аргентинської індустрії. А тепер Аргентинська індустрія охопила усі галузі, поступ її надзвичайний, деякі вироби не гірші, а ліпші, ніж закордонні.

– Ми відхилились від теми. Я зовсім не мав на меті заперечувати тутешні досягнення і ганити країну, що взяла мене у прийми.

– Проте є багато наших земляків, що не знайшли тут щастя, – вмішався Петро, згадуючи Науменка.

Розмова перейшла на обговорення скрутного становища, у якому опинились деякі українці, що недавно приїхали з Европи.

– Фахівці знайшли собі більш-менш відповідні заняття, – сказав старий Чубаренко.

– Далеко не всі, – відказав Паливода. – Молодші віком знайшли собі працю, а старших не хочуть приймати на посаду. Ось, наприклад, якраз потребую помічника. Наше будівельне товариство категорично відмовляється прийняти старшу людину, а молодого кандидата не маю.

– Можна пошукати.

– Нема часу. Як я когось не подам цими днями, мені знайдуть якогось неукраїнця. Шкода, що пропадає нагода... Знаєте, що мені спало на думку? – раптом скрикнув Паливода, – Чому б не піти до нас Петрові?

– Він мусить продовжувати навчання, – зазначив Чубаренко.

– Це йому зовсім не перешкодить. Навпаки. Під час вакацій він попрацює зі мною, що йому дасть певні практичні підвалини. Дещо заробить, що йому теж буде не зайве, а до осени когось підшукаємо.

Петро дав свою згоду з дивним почуттям цікавости і обави. Перший раз у його житті хтось збирався використовувати його знання. Це будило у ньому приємну свідомість певно своєї вартости і одночасно лякало відповідальністю.

На другий день Петро почав працювати. З охотою і пильністю взявся він за обрахунки та креслення. Часом нападав на нього сумнів у своїх здібностях, але при кінці тижня Паливода ствердив:

– Добре я вимудрував, що запросив тебе. Швидко розумієш і докладно виконуєш. Якраз те, що мені потрібно.

Потім запропонував:

– Слухай, хлопче, я поїду сьогодні оглядати нашу будівлю. Як хочеш, то поїдемо разом. Подивишся, як втілюються наші проекти, буде цікавіше і приємніше працювати.

– Дуже радо поїду.

– Телефонуй додому, що не приїдеш обідати, Я запрошую тебе до ресторану. Це буде мій могорич, а після обіду відразу поїдемо.

– Могорич властиво мушу ставити я, – відповів Петро.

– Не бійсь, прийде черга і на тебе.

Паливода емігрував до Аргентини ще у 1925 році, і йому пощастило улаштуватись у поважній будівничій компанії. Талановитий архітект, працьовитий і енергійний, він зайняв першорядне становище і матеріяльно був цілком забезпечена людина.

Петро з повагою оглядав його темно-синього Студебекера і думав:

– Це тобі не обшарпаний Форд мого батька!

Паливода помітив його погляд і підморгнув Петрові:

– Гарна конячка? Почекай, у тебе колись і не така буде. Ти хлоп’яга з головою.

Вони швидко проїхали по місті і виїхали на авеніду Пас, що кільцем обвиває Буенос-Айрес.

– Прегарна це вулиця, – промовив Петро.

– А новий шлях на Езейзу ти бачив?

– Ні, я вже давно не бував в тих околицях.

– Зараз матимеш цю нагоду. Наша санаторій будується недалеко від нового аеродрому. Побачиш цікаві речі.

Вони звернули на широченний шлях і миттю пролетіли двадцять кілометрів.

– Ось тобі новий аеродром, – мовив Паливода. – Найбільший і найкращий у світі.

Петро з захопленням роздивлявся. Широкі асфальтові площі, двірець, готель імпонували величчю і гармонійністю ліній.

– Дехто каже, що цей аеродром занадто великий для Аргентини, – зауважив Петро.

– Це кажуть короткозорі люди. Треба браги до уваги перспективи майбутнього. При такій конструкції не можна робити обрахунок на рік, на два і навіть на десять років. Я вірю в дальший розвиток цієї молодої країни.

Вони з’їхали з аеродрому і поїхали новозасадженим парком. Паливода продовжував:

– Дивись на автовий лічильник. Дев'ять кілометрів їдемо новим парком і об’їхали його тільки з одного боку. Два роки тому тут було болото і колючки.

– Що й казати, переведено величезну роботу.

Вони поїхали побіч нових купалень, великих басейнів з солоною водою, павільйонів для роздягання, розрахованих на тисячі людей.

– Дійсно, до невпізнання, – вигукнув Петро, – ще недавно тут були лише ставки з солонковатою водою та брудні хатки на березі.

– Так мене вразила у минулому році дорога на Мірамар. Я бачив її, коли тільки прокладали через дюни. Сипучі піски заносили її так, що і сліду від неї не лишалось. Тепер з обох боків дороги росте ліс, справжній ліс з високими деревами, – він тягнеться на десятки кілометрів на піску, що пересувався з місся на місце. Я дививсь і думав: у країні, де робляться такі досягнення, варто працювати.

Санаторія, що над її плинами працював Паливода з Петром, будувалась недалеко від купалень. Вони оглянули скелет будівлі, що вже стремів угору, роздивились, де будуть уміщені додаткові павільйони і басейни.

– Також буде визначна споруда! – мовив Паливода. – Для контрасту покажу тобі ще щось.

Вертаючись, вони поїхали вздовж Ріачуельо, брудного каналу, від якого йшов сірчаний дух. Майже під самим містом виросло ціле селище з примітивних хаток, збудованих з бляхи та шалівки. Мізерні оселі ліпились одна до одної, покривлені, обдерті. Була субота, коли пополудні не працюють в майстернях і крамниці зачинені. Використовуючи відпочинок, біля хат стояли купки сусідів, що зійшлись побалакати. Майже усі вони були одягнуті в гарні міські одяги, мали добре взуття. Трудно було повірити, щоб ці люди, що виглядали як заможні, погоджувались жити в таких поганих умовах.

– Як вони зносять цей огидний сірчаний дух ?

–Мабуть, звикли, не помічають.

– Або мусять не помічати.

– Треба сподіватись, що це переходове явище. Брак цементу та інших матеріялів, викликаний порушенням транспорту та іншими післявоєнними ускладненнями, стають на перешкоді нормальному будівництву. Як поїдемо ще колись, то повезу тебе до робочої слободи, щойно збудованої, куди певно переїде більшість мешканців нього мерзенного селища.

***

Давно вже не забігала Чічіта до своєї тітки, і Ельвіра дуже скучила за нею. Коли ж вона не прийшла і тоді, як мала відібрати свою пенсію, чого ще ніколи не бувало, то Ельвіра стурбувалась і зателефонувала до неї.

– З тобою щось коїться?

– Нічого поганого, тіточко, – засміялась Чічіта і незабаром з’явилась, радісна, гарна.

Гарніша, ніж завжди, помітила про себе Ельвіра.

– Ну, оповідай.

Чічіта не відповідала, тільки всміхалась, і очі її мрійно дивились кудись понад тітчину голову.

І раптом та домислилась.

– Ти закохалась?

І на це нічого не відповіла Чічіта, тільки пригорнулась до Ельвіри і поцілувала її.

– Хто він?

– Він чудовий! Гарний, талановитий, славетний, і він кохає мене.

– Як його ім’я?

– Леон Орландо. Ти знаєш його, як знає його уся столиця, уся країна, увесь світ.

– Артист?

Чічіта кивнула головою.

– Коли ви одружитесь?

– Не знаю, про це не було розмови.

– Чічіта, це може зле скінчитись.

– Аби не скінчилось таким подружжям, як у матері з відчимом.

– Бувають щасливі подружжя.

– Можливо.

– Які ваші наміри?

– Цими днями поїдемо до Мар-дель-Пляти.

– А надалі?

Чічіта знову притулилась до Ельвіри.

– Тіточко, дорогесенька, я така щаслива. Що буде далі – не знаю і не хочу про це думати.

На другий день Чічіта і Орландо виїхали до Мар-дель-Пляти і оселились у чепурненькому готелі над морем.