Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 6 страниц)

3

Вже давно почався день, але в спальні Чічіти ще панував присмерк і сон. Вікна були завішені, всюди лежали у безладі спідниці, панчохи та інший жіночий одяг, на столі в’янула китиця квітів, що її недбало кинула з вечора Чічіта, а сама вона спочивала на ліжку. Скрегіт трамваїв, гудки авт, крик вуличних продавців, увесь той гомін міста, що вдирався до неї з вулиці, не турбував її.

Навіть Біжу не витримала. Залишила своє місце в ногах господині, зіскочила з ліжка та сіла на підлозі при голові Чічіти, не зводячи погляду з її обличчя, чекаючи, коли ж, нарешті, вона розплющить очі та покличе її.

Хтось задзвонив. Біжу наставила вуха. Чічіта здригнулась, але не прокинулась.

Дзвінок задзеленчав удруге. Чічіта підвелась, подумала спросоння: «Певно, якийсь ралунок», перевернулась на другий бік і накрила голову подушкою.

Дзвінок не замовкав. Біжу вибігла в передпокій та гавкала пронизливо. Довелося встати і підійти до дверей.

– Хто там? – сердито спитала Чічіта.

– Це я, Лолі. – Почула вона і відчинила.

Долі вскочила жвава, весела.

– Невже ти спала? Нечувана річ! – скрикнула вона, забуваючи, що й сама частенько спить до обіду. А в мене новини, новини... Зараз ми з тобою поїдемо фільмуватись.

– Як? Куди?

– До студії Aproc, у Мороні. Пам’ятаєш, я давно казала тобі, що роблю старання. Сьогодні мене повідомили, щоб я спішно приїжджала прямо в студію і привезла з собою ще одну елегантну фігурантку. Я зразу згадала про тебе...

Почались поспішні збори. Поки точилась вода до ванни, вибиралось відповідне убрання. З шафи вилітали сукні, черевики і різні капелюхи, з соломи, з мережива, з квіток.

Нарешті туалет було закінчено, і дівчата зібрались виходити.

– А Біжу? Може б забрати її з собою? – згадала Чічіта.

– Як же ми повеземо її в автобусі? Нехай іншим разом, коли нас хтось повезе автом.

Бідна Біжу даремно махала хвостиком. Навіть їсти їй не дали. Молоко вже прокисло, а нічого іншого не було.

***

– Я маю переконання, що ти зробиш кар’єру, – казала Лолі під час подорожі до студії. Ти гарна і дуже елегантно одягаєшся. Навіть Алонсо це ствердив.

– Який ще Алонсо?

– Дивіться на неї... Я ж тобі сто разів оповідала. Наш домовласник. Він бачив тебе, коли ти приходила до мене і закохався з першого погляду. Хіба ти його не пам’ятаєш?

– Той старий товстюк, що подібний до носорога.

– Він зовсім не такий старий та поганий. Навіть дуже імпозантний, та воно і не дивно при його міліонах.

– Вже й міліони?

А ти думаєш? Крім дому, де ми мешкаємо, він має ще 16 домів, декотрі по 10 поверхів. А фірма його, Алонсо і Прієто – імпортує найкращі шовки та вовни.

– Нехай собі імпортує, а ми вже приїхали, – скрикнула Чічіта.

Дійсно, автобус зупинився перед групою будинків, що блискотіли на сонці новими, дуже білими стінами, бо, видко було, вони виросли щойно, серед покищо малозабудованої околиці. Над широкою брамою півкругом висувався напис: «Кіностудія Aproc».

Дівчата увійшли до бюра студії, де гарненька секретарка записала їх прізвища та запропонувала пройти у подвір’я й почекати, поки покличуть. Там зібралось біля сотні чоловіків та жінок. Дехто сидів на лавках, дехто стояв.

Лолі почала допитуватись.

– Довго треба чекати?

– Як коли, часом і кілька годин пройде.

Чічіта пригадала собі, що не снідала, і почала шукати, де б щось попоїсти.

Кав’ярня студії містилась поблизу у гарному кіоску під очеретяним дахом, але крім черствих сандвічів та зимних напоїв там нічого не знайшлося. Треба було цим задовольнитись, бо до найближчого ресторану було щонайменше два кілометри.

Нарешті у подвір’ї з’явився чорнявий чоловік у кратчастому піджаку і став вибирати фігурантів. Покликав і наших дівчат і розпорядився:

Прошу пройти до сету нумер два.

Сет був частиною великої будови, що стояла у подвір’ї і була поділена на відділи – сети.

– Стіни тут глухі і товсті, щоб можна було фільмувати скрізь одночасно, – пояснив один фігурант – давній служака.

З’явився директор, нервовий, худорлявий, чимсь незадоволений. Він скерував частину фігурантів на підвищення, де стояли різні меблі, як у салоні, фотелі, столики, фортепіяно. Розмістив людей. Лолі і Чічіті запропонував сісти спереду.

– Я тобі казала, що нас визначать, – зашепотіла Лолі.

Почали налагоджувати освітлення. Великі рефлектори кидали сліпучі проміння то з одного, то з другого боку.

Директор метушився і кричав:

– Правіше, лівіше, поверніть середній рефлектор догори, догори, кажу, а не вбік.

Нарешті, вдовольнився і почав пояснювати:

– Ви знаходитесь у салоні пароплава і чекаєте на артиста, котрий буде грати для вас на фортепіяно. Розмовляти не треба, але сидіти муміями також не можна. Посміхайтесь, повертайте голову. Тільки поволі, камера дуже приспішує рухи. Увага, починаємо!

Камера затрескотіла і спинилась.

– Тепер входить артист! Поклич Орландо, – сказав директор помічникові.

– Я не знала, що він гратиме в кіно, – здивувалась Чічіта.

Підійшов ставний чоловік у білому смокінгу. Лице його було дуже розмальоване переважно цеглястою фарбою, і все ж таки всі пізнали популярного артиста.

Зафільмували чергову сцену. Вхід артиста, оплески, що ними його зустріли. Фортепіяно було без струн, з німими клавішами. Артист перебирав пальцями, надхненно дивився догори, а музика йшла з грамофонної платівки.

– Так кожний заграє, – подумала Чічіта.

– Тепер уважайте, – промовив директор. На пароплаві виникла пожежа. Не всі це помітили, але дехто вже насторожився. Хтось скрикне, я скажу, хто саме, і починається паніка.

Цю сцену повторювали несчисленну кількість разів.

Робили пробу, фільмували та знову починали від початку. Так пройшло кілька годин. Усі були втомлені і зітхнули з полегшенням, коли директор, нарешті, промовив:

– Годі, на сьогодні вистачить.

Усім наказали розписатись при виході і оповістили, що гроші платитимуть у центральній конторі, в місті.

– Скільки це буде? – зацікавилась Чічіта.

Виявилось, що дуже мало. Прачка, що приходила до Чічіти, отримувала більше.

– Один раз можна поїхати, а щоб завжди сюди теліпатись, то за це дякую. За кусок кишки – сім верств пішки, – буркотіла Чічіта, виходячи зі студії.

– Дурна, це поки тебе не пізнали, – потішала Лолі, а потім, як будеш артисткою, гроші посиплються на тебе так, що не встигнеш збирати.

На вулиці їх наздогнав Орландо і ввічливо підняв капелюха.

– Дозволите товаришувати вам у дорозі?

– Чому ні? – поспішила відповісти Лолі.

Орландо вже встиг зняти грим і перебратись у звичайне убрання.

– Цілком заморив нас сьогодні директор, – поскаржився Орландо.

Розмова зав’язалась і мереживо її спліталось легко, ніби вже були вони давно знайомі, і поворотна подорож пройшла непомітно.

Коли приїхали до міста, Орландо запропонував:

– Ходім до ресторану, щось перекусимо.

Дівчата погодились...

Під час вечері Орландо цікаво оповідав різні епізоди свого барвистого життя. Він був визначною фігурою на фоні артистичного тла столиці. Талановитий артист і драматург, він недавно почав виступати в кіно, а в театрі давно здобув славу і любов публіки.

Поводився він просто, без пихи та позування, що до їх мають нахил актори.

Вийшли з ресторану, коли на небі грали досвітні відблиски.

Орландо покликав таксі.

– Куди вас дозволите завезти?

Лолі мешкала ближче. Відвезли її, а потім Орландо відпровадив Чічіту. Помагаючи їй вилізати з авта, він трохи міцніше, ніж треба, здавив її руку понад ліктем і не відразу випустив. Чічіта визволилась і суворо глянула на нього, Орландо посміхнувся і станув покірно, дивлячись, як Чічіта риється в торбинці, шукаючи ключі від дому.

Але ключів не було.

Дарма перебирала Чічіта свої речі, дарма шукала по кишенях. Видко було, що збираючись поспішно до студії, вона забула ключі вдома.

– Що ж тепер буде?

– Може, задзвонити до портеро?

– Його помешкання на восьмому поверсі, він і вдень неохоче йде на долину. А вночі, без сумніву, не схоче вставати. Шукати готель? До порядного готелю вночі без валізки та документа не пустять. Хіба піти до тітки Ельвіри? Вона мешкає не високо, та поки до неї достукаєшся, переполошиш увесь її респектабельний дім. До Розіти? Вона, певно, сама зайшла додому, знявши черевики, щоб не побудити своїх людей.

***

– Я б запропонував вам дуже просте та розумне розв’язання, Тільки ми так утруднюємо своє життя забобонами, що ви можете зле зрозуміти...

– Що таке?

– Річ дуже проста і цілком натуральна в нашім артистичнім оточенні... Від сьогодні ви також до нього належите... я мешкаю сам, маю окреме помешкання. Ви можете цілком спокійно перебути там до ранку. Якщо ви чогось боїтесь, – додав поспішно Орландо, – то я можу туди не йти, пересиджу десь у парку, на лавочці.

Чічіта дозволила переконати себе, але, заводячи до помешкання цієї цілком їй чужої людини, вона ледве помітно тремтіла і думала:

«Що я роблю, що я роблю...»

– Улаштовуйтесь, як у себе вдома, – казав Орландо, – запроваджуючи її до спальні. Ось нам свіжа піжама, ось рушники...

– А ви?

– Як дозволите, то ляжу на канапі в їдальні, а не дозволите, то піду на вулицю.

– Я не хочу вимагати таких жертв. Лишайтесь, все одно...

– Дякую за довір’я!

Орландо вийшов, і Чічіта оглянулась навколо. Спальня самотнього чоловіка! Яке широке ліжко! Побіч на столику книжки, пляшка з одеколоном, шабатурка з пудрою. Чоловіки вживають пудру? Можливо, Але ось помадка для губ. Це вже не Орландова. Тут буває жінка! Одна? Чи різні?

В дверях стирчав ключ. Чічіта підбігла до дверей. Замкнутись? Спинилась, подумала і ключа не обернула.

Вона швидко заснула і добре спала, але прокинулась вчасно і одяглась з такою поспішністю, на яку не вважала себе здібною. Мерщій, мерщій, – підганяла вона себе. Вийшла нишком до передпокою і вже взялась за клямку, коли Орландо покликав її.

– Куди ж ви? Я чекаю на вас з кавою!

Він був вже одягнений, як для виходу, свіжовиголений, коректний.

Кава була знаменита: міцна, запашна, гаряча.

– Бачите, як я дбав, щоб вам догодити, а ви хотіли втекти крадькома.

По каві Чічіта згадала про Біжу. Добре, як її нагодувала служниця, що приходить прибирати, а може, бідне звірятко нічого не їло.

Прощаючись, Орландо затримав Чічітину руку у своїй і спитав:

– Пройшов переляк? Нічого з вами не сталося?

Тоді глянув несподівано гостро і додав:

– Тільки краще не повторюйте таких експериментів.

4

Дома все було чисто прибрано і Біжу не була голодна, проте вона дуже зраділа з повороту господині і так стрибала і лащилась, що Чічіті стало весело.

Чекали її також неприємні враження: незаплачений рахунок за електрику та лист кравчині з проханням приспішити виплату боргу.

Користуючись з того, що ранок лишень розпочався, Чічіта вирішила ще раз зробити спробу пошукати якогось заробітку.

Вона купила часопис і вибрала оголошення, що видались їй підходящими.

Перш за все вдалась вона до імпортної компанії, що пошукувала урядничку. Прийняла її поважна секретарка в темних окулярах і почала запитувати, чи вміє обходитись з рахівничими машинами, чи знає стенографію та англійську мову.

Чічіта відповідала негативно на всі запитання, і на тім розмова скінчилась. Чічіта пішла по другому оголошенню до модного дому, де потрібні були панни до приміряння суконь. Там побачила вона такий натовп жінок – кандидаток, що вирішила не чекати на свою чергу, бо це було б даремне.

Лишалось ще одне запотребування: пошукувано молодих вродливих жінок «в цілях реклями».

Серед великого будинку, де на десяти поверхах уміщались сотні контор і аґенцій, Чічіта не без труду відшукала – «Бюро комерційної пропаганди для держав Південної і Цетральної Америки – Конкордія».

Не дивлячись на довгу назву, бюро містилось у невеличкій кімнаті з обдертим умебльованням.

В’юнкий чоловічок, знишка розглядаючи Чічіту, повідомив, що справа йде про фото для оголошень. Саме тепер були потрібні фото для речовини, що нищить прикрі запахи.

– Поза – верхня частина корпусу з підведеною рукою. Фокус – пахва.

Друга поза, від бюста до колін, була потрібна для розповсюдження корсетів «Діана».

– Де ж ви будете робити знімки? – спитала Чічіта.

Чоловічок трохи змішався і відповів, що про це буде повідомлено пізніше, і хотів записати адресу Чічіти.

Вона адреси не дала і вийшла.

Підходив час обіду. Чічіта заглянула до торбинки і ствердила, що грошей в ній дуже мало. Тоді вона пригадала, що давно не була у тітки Ельвіри... і вирішила піти до неї.

Чічіта щиро кохала Ельвіру, сестру свого покійного батька, тільки чомусь так складалось, що проходили часом дні і тижні, поки вона згадає бувало про неї. Проте у тяжкі хвилини життя завжди удавалась до тітки і знаходила у неї співчуття і підтримку. Коли Чічіта ще мешкала разом з матір’ю, вона після сварки з нею не раз прибігала до тітки за потіхою, а коли одного дня Чічіта прийшла в сльозах і розповіла, що вітчим чіпляється з коханням, а мати не вірить їй і свариться, Ельвіра постановила:

– Будеш мешкати у мене.

Під час перебування у неї Чічіти, тітка не докучала їй повчаннями, терпеливо зносила її вибрики і якщо висловлювала свої погляди і думки, то не вимагала, щоб Чічіта їх поділяла.

Тільки, коли Чічіта заявила, що знайшла помешкання і думає жити у ньому цілком сама, Ельвіра, відступаючи від своїх звичаїв, відраджувала їй, висуваючи матеріяльні і моральні підстави.

– Ти не зможеш прожити на ті невеличкі гроші, що я тобі буду виплачувати, і не випадає молодій дівчині жити одній.

Чічіта не послухалась, зробила вперто по-своєму. Ельвіра і тут не посварилась з нею і навіть ніколи більше не торкалась цієї теми, вважаючи свободу індивіда за непорушне право.

Чічіта вважала, що її тітка надзвичайна людина, і скільки не шукала, не знаходила хиб ні v вроді тітчиній, ні в її вдачі.

В молоді літа Ельвіра була красуня. Навіть тепер постать її була гарна і гармонійна. Горда голова з сивими кучерями, стрункий стан,

Міленькі руки і ноги не втратили своєї краси і грації.

Батько Ельвіри вмер передчасно, а мати її була така непорадна і непристосована до життя, що Ельвіра мусіла перейняти на себе вирішення усіх життьових проблем. До цього прийшлось ще більше, коли брат Ельвіри оженився і вмер після короткого і нещасливого подружнього життя. Тоді життьовий тягар цілковито впав на Ельвіру. Пенсії по батькові і невеличкого прибутку з маєтку не вистачало на видатки, і Ельвіра мусіла піти до праці. Їй пощастило потрапити до поважної комерційної інституції, де вона й досі працювала і де здобула загальне довір’я і пошану, як розумна і працьовита співробітниця.

Кілька років тому, коли Ельвірі сповнилось 45 років, вмерла її мати, лишаючи жаль і пустку в її житті і серці. З часом жаль стих. Ельвіра побожно шанувала пам’ять матері, правила міси, щомісячно возила на цвинтар квіти, врешті, дні проходили, як і раніш, спокійно, одноманітно.

Не можна сказати, щоб Ельвіра уникала життя. Вона любила музику, і сама непогано грала на фортепіяно. Читала книжки і часописи, слідкуючи за суспільними і політичними подіями. Тільки це все пливло на поверхні життя, не лишаючи борозни, не каламутячи глибин. Ельвіра уділяла увагу модам і своєму убранню

Не відкидала можливости вийти заміж, якби була відповідна оказія. Але така оказія не трапилась. Не було у неї і романтичних пригод. Певно, ніхто не наважився без поважних намірів турбувати залицянням цю коректну дівчину бездоганного поводження: кохання обминуло її. Перебираючи свої спомини, Ельвіра пригадувала чоловічі постаті, що викликали в неї симпатію, яка могла б перетворитись в інше почуття, пригадувала вогники, що освітлювали деякі хвилини минулого, але ані один з тих вогників не спалахнув, не обпік, не зогрів. Так пройшли роки. І потроху вона почала розуміти, що з нею сталося найгірше нещастя, яке може трапитись з людиною: за все її довге життя з нею нічого не сталося.

Може, також тому вона не хотіла перешкоджати своїй племінниці шукати інших шляхів. Люди казали, що Чічіта зовні подібна до тітки. Ельвіра і сама спостерегала в Чічітиному обличчі риси, що вона бачила у себе, дивлячись у дзеркало: ніс з горбинкою, великі карі очі, високе чоло. Уста – різні, пухляві губи і трохи хижий вискал сніжнобілих зубів у Чічіти були Ельвірі чужі.

У вдачі різниця була ще більша. Вже не згадуючи про гострість і запальність Чічіти. Ельвіра часом з правдивим здивуванням питала себе:

– Звідки це дівча має таку рішучість і таку відвагу? Чи це просто безглуздя, шал? Хочби оці надмірні видатки на сукні, взуття з першорядних крамниць. Помешкання, що на його умебльовання витрачено майже все, що їй залишив батько. На що вона надіється?

– Були б ми, а гроші будуть, – відповідає Чічіта на тітчине зауваження.

Ельвіра дивилась на такі вчинки з обавою і з зацікавленням.

І Ельвіра і її старенька служниця Марія, що перебувала в домі з давніх-давен, дуже зраділи Чічіті і розпитували її про усі подробиці її життя.

Чічіта оповіла про свій виступ у кіностудії і про знайомство з Орландо. Про випадок з ключами не згадала, бо хоч нічого, властиво, не трапилось поганого, але минула ніч залишила якийсь неприємний осад та ніяковість.

Марія подала на стіл равіолі на неаполітанський зразок, і Чічіта скрикнула:

– Я певна, що таких смачних равіолів ніхто не їв у цілім Неаполі.

Решта страв також смакувала Чічіті, і вона промовила з переконанням при кінці снідання:

– У цьому домі все найкраще!

– То чого б я тікала звідси, – пробурмотіла Марія. – Хіба тобі тут погано поводилось? Хіба твоя тітка або я не панькалися з тобою?

– Панькались, панькались, – реготала Чічіта, цілуючи тітку і Марію, але по суті нічого не відповіла і утікла.

5

Петро повертався до Буенос-Айресу в добрім настрої.

Десять днів побуту у Санта-Кларі пройшли недарма.

– Ми присвячували науці принаймні десять годин денно, – підраховував він дорогою. – Сто годин навчання склали добрий фундамент.

– Так, – погоджувався Роберто. – Щоправда, іспит це діло випадкове, провалитись завжди можна. Проте певний ґрунт під ногами маємо і дасть Біг – вискочимо.

– Доки не витримаю іспиту, не піду до Чічіти, – постановив собі Петро, але порушив постанову і відразу, як приїхав, задзвонив у телефон до Чічіти.

– Звідкіля ти взявся? Я думала, що тебе вже немає на світі, – почув він глузливу відповідь.

– Можна прийти до тебе?

– Не турбуйся! Виходить так: сеньйор від’їжджає на вакації, сеньйор не вважає за потрібне попрощатись чи сповістити про місце свого побуту, сеньйор плює на всіх, а тоді повертається, і ми маємо розкривати йому обійми... Іди до лиха!

– Чічіта!

– Дуже ти дбав про неї! – І раптом цілком несподівано мовила: – Добре, приходь, та купи по дорозі масла, бо я не хочу виходити з дому.

Петро вдовольнився і таким запрошенням. Та якби знав, як воно буде, то краще б лишився вдома. Тільки він переступив поріг, як Чічіта виголосила:

– Поки тебе не було, я знімалась для кіно та нав’язала нові знайомства, тепер мені ніколи тратити час з тобою. Я мушу бувати з людьми і в себе їх приймати, ти мені тільки заважатимеш.

Тут прийшла Лолі, що була дуже несимпатична Петрові. Дівчата почали балакати, не звертаючи на нього ніякої уваги. Згадували про події та про людей, що він їх не знав, часом перемовлялись пошепки, скоса поглядаючи на Петра, і тим показуючи, що він тут цілком непотрібний. Він розумів це і все таки сидів, аж поки Чічіта не спитала брутально:

– Здається, ти збирався йти?

Проклинаючи себе, він повернувся додому.

***

Перед від’їздом Петра з Санта-Клари, Науменко приніс йому невеличкий пакунок.

– Якщо вам не важко, візьміть його з собою, – попрохав він. Передасте моїй дружині. Свіжі крашанки. Знаю, що їй би більше здалась сотня-друга пезів, та покищо не маю. При нагоді познайомитесь з жінкою і дочкою. Тільки умовтесь раніш телефоном, бо жінка не буде задоволена, як прийдете зненацька.

Звичайно, Петро згодився.

Вибираючи речі з валізки, Петро знайшов пакунок і подумав:

– Треба доручити його якнайшвидше, бо ще зіпсуються яйця.

Він зателефонував, як казав йому Науменко і попрохав покликати пані Глафіру. З деякими труднощами він з’ясував їй, хто він і чого до неї дзвонить і тоді почув:

– Як ви знаєте, збігом обставин я була змушена найнятись за куховарку. Але між п’ятою і сьомою годинами я вільна і буду рада вас бачити.

У зазначену пору Петро підходив до одноповерхового старовинного дому. Пані Глафіра пристерігала його на вулиці, у дверях і запровадила його по сходах у гору. Як водилось, дах дому був плаский і уявляв з себе терасу, яка була обгороджена балюстрадою і обсаджена по краях рослинами. На терасі стояв мурований павільйон, призначений для мешкання служниць.

– Мій паляцо, – іронічно промовила пані Глафіра.

Зрештою, на перший погляд виглядала вона, як власниця справжнього паляцо. Поставна, пишна, з блискучим рудаво-золотим волоссям, у шовковій квітчастій сукні. Як придивитись, то видко було, що обличчя її занадто розмальоване, волосся біля проділя темніше, а сукня досить стара.

– Прошу, заходьте, – запросила пані Глафіра, відчиняючи двері до павільйону. Тільки не звертайте уваги на умебльовання, як я сама не звертаю, refugiée comme je suis.

– Я не розумію по-французькому, – попередив Петро.

– Не має значення, хочу сказати, що я біженка і не повинна багато вимагати. Сідайте, будь ласка.

– Я привіз вам привітання від вашого чоловіка і гостинець.

Пані Глафіра скептично поглянула на непоказний пакунок.

– Що в ньому є?

– Оскільки мені відомо, крашанки.

– Крашанки? Дивак він, як завжди. Хіба ми тут голодуємо? Я і так набула вісім кіло. Розпач! Що буде, як я на тім не спинюся? Катре! Катрусю! Де ти там забарилася?

На поклик матері з’явилась дівчина. Русява, худорлява, непомітна. Мати познайомила:

–Моя дочка... monsieur, monsieur...

– Чубаренко, – підказав Петро.

– Уяви собі, месіє Чубаренко бачив твого батька.

– Він здоровий? – поспішно спитала дівчина,

– Так, принаймні так виглядає.

– Тато дуже хворів у Европі, та й тут перед від’їздом.

Оскільки міг бачити, він тепер почуває себе цілком добре.

– А що ж чай? – скрикнула пані Глафіра.

– Не турбуйтесь, – запротестував Петро, я ж зайшов на хвилинку... Я зараз піду.

– Ні, ні, ні! Ні в якому разі. Ми живемо nак самотньо. Ніколи ні з ким не бачимось. Присувайтесь ближче до столу. У мене усе приготовано. Катрю! неси посуд.

За чаєм пані Глафіра жваво балакала. Петра дивувало, як швидко та легко лились з її уст слова.

За декілька хвилин він довідався, що пані Глафіра не зносить спекоту, обожнює Париж, ненавидить прозу життя, що в одному з попередніх втілень вона, безумовно, була жрицею античного храму і що крім консерваторії, вона ходила у Парижі до академії масажу і виготовлення кремів для лиця.

– Думала плекати жіночу красу, а замість нього мушу працювати куховаркою. Подивіться на мої руки!

Петро подивився, – руки як руки, пухляві, з короткими пальцями.

– Цілком змарнувались від праці, цілком зашкарубли, – трагічно вигукувала пані Глафіра. – Коли б я знала, що мене чекає в Аргентині, я б ніколи не поїхала, ніколи б не покинула Европу, таку культурну, таку освічену...

– Мамо, ви пам’ятаєте, як рік тому, в Европі, ми плакали від голоду.

– Ах це правда, – зітхнула пані Глафіра, – плакали. Але не одним хлібом живе людина! Є інші потреби. Моя дочка не розуміє цього. Вона прозаїк. Струни її душі не відгукуються, як мої, на заклики понадземних мелодій.

Відпроваджуючи Петра, Катря мовила:

– Я б хотіла розпитати вас більше про батька.

– Я до ваших послуг.

– Дома у нас це трудно, як бачили, – посміхнулась Катря.

– Можемо зустрітись, де ви хочете і коли ви хочете, лише не завтра, бо завтра маю іспит.

– Завтра я також не можу, іду до праці. У неділю обіцяла поїхати до знайомих. Хіба, може...

– Що саме?

– Може б, ви схотіли поїхати разом зі мною ?

– Що казатимуть ваші знайомі?

– Вони будуть задоволені. До них усі їздять, як до себе додому. Живуть вони біля річки, можна купатись, є човен.

– Я з приємністю поїду.

Умовились зустрітись на двірні.

***

Напередодні перед іспитом батько дав Петрові сто пезів.

– Це тобі за зроблені зусилля, незалежно від того, які будуть наслідки.

Петро взяв гроші, бо вони були йому дуже погрібні. Він знав, що батькові вони також би придались, бо він заробляв небагато. Це не раз сердило Петра. Він розумів, що батько людина чесна, працьовита, віддана своїй родині.

– Та що з того, думав Петро, – краще, якби він мав більше спритности, а то просидів усе життя у великому підприємстві помічником скарбника. – Він поборював у собі такі думки та не міг дочекатись, коли вже зможе жити незалежно, розпростати крила і показати, чого може осягнути людина, як схоче.

Іспит пройшов добре. Що правда, Роберто витримав його краще, бо його спитали те, що він саме добре знав, а Петро такого щастя не мав. Та як би там не було, іспит відійшов у минуле і до осени можна було жити спокійно.

Роберто зразу ж по іспиті від’їхав до Мар-дель-Пляти, де вже були усі його родичі. Він кликав з собою Петра, та той не поїхав, бо перебування на курорті коштувало б дуже дорого.

Петро похвалився Чічіті, що витримав іспит і вже може вважати себе студентом університету, та запросив її на радощах погуляти. Вона насмішкувато поздоровила його, а гуляти відмовилась.

– Я ж тобі казала, що не маю часу!

Петро засмутився, та згадав, що на завтра припадає прогулянка, про яку умовився з Катрею, і трохи повеселішав.

На двірень Петро прийшов перший і здалека не пізнав Катрю, коли вона підходила. Вона видалась йому вища і не така вже непомітна. Може, тому, що не було біля неї її огрядної матері, може, тому, що була на ній блакитна сукня, що дуже їй личила.

Дорогою Катря розпитала все, що Петро знав про її батька, а тоді оповіла дещо про себе. Приїхала вона разом з батьками вже з півроку тому і відразу знайшла собі місце «бонни».

– Я ж виросла у Франції, знаю добре французьку мову.

– Ви задоволені?

– Мені живеться непогано. Доглядаю двох хлоп’ят, п’яти і семи років. Пустуни, але не злісні хлопці. Даю собі раду. Та я не збираюсь там довго сидіти. Взялася за цю працю, головним чином, тому, щоб вивчити тутешню мову.

– І що ж?

Катруся засміялась.

– Не знаю, чи добре мої хлопці навчаться від мене по-французьки, а я від них навчилась багато «по-кастижі». Увечері вчу граматику і читаю, скільки можу. Восени хочу шукати посади у бюрі і продовжувати освіту.

– Еге, цілий продуманий плян! – мовив Петро.

– Без пляну не можна нічого будувати.

– Думаєте йти до університету?

– Це буде трудно і довго. Не матиму засобів. Думаю тримати іспит за середню школу і тоді пройти якийсь короткий курс. У Франції я вчилась у торговельній школі, у мене добре виходило рисування.

– Не думайте, що це буде легко, вчитись і працювати одночасно.

– Я знаю, що буде важко.

На маленькій станції, де вони злізли, їх зустрів невеличкий хлопець з бричкою на високих колесах.

– Добрийдень, Михасю! – привітала його Катря. – Як там у вас, усі здорові?

– Дякую, усе гаразд, – відповів хлопець. – Я вже вдруге сьогодні приїжджаю. Перший раз був тут ще о сьомій уранці, похвалився, він.

– Багато людей до вас приїхало? – спитала Катря.

– Ні, мало. З вами і десяти осіб не буде. Хіба ще пізніше прибудуть.

Поїхали небрукованою дорогою, через степ. Де-не-де виднілися купки дерев, кущів. Будівлі ніякої не було видко.

– Чи це не диво? – мовила Катря. – Години не від’їхали від столиці, і такий простір.

Через півгодини заїхали у вербовий гайок, і між деревами побачили дім на високих дерев’яних стовпах.

Михась хвосьнув батогом, хватськи завернув і спинився перед домом.

– Мамо, мамо, гостей привіз, – покликав він.

З-під дому вийшла жінка, у вишиваній сорочці, у збірчастій спідниці, зовсім так вбрана, як десь на Полтавщині, хіба з тією різницею, що на голові, замість очіпка, була зав’язана хустка.

Катря підбігла до неї і кинулась їй на шию.

– Лизавето Іванівно, голубонько, як я вас давно не бачила.

– Ой, ти ж мене задушиш! Покажись краще, яка ти? Ще схудла, бідолашна! Багато працюєш!

– Нічого мені не робиться. Ось я вам ще гостя привезла.

– Добре зробила.

Петро привітався.

– Наші всі на річці. Рибу ловлять. Поспішайте й ви, певно, вже тягнуть невід. А як хочеш перше старого побачити, Катрусю, то він на фабриці щось майструє, ніяк його не докличуся.

– Піду я спробую, – відказала дівчина.

– Можна мені з вами? – спитав Петро.

– Звичайно, ходім!

За будинком виднівся круглий високий насип, густо засаджений верболозом.

Серед насипу, просто під небом стояли різні приладдя: казани, чавуни, тиски, мотори, усі на стовпах чи підпорах.

На одному з оцих приладів примостилось скрючене тіло без голови.

Катря підбігла до нього.

– Василю Михайловичу, бійтесь Бога, що ви там робите? Сьогодні ж неділя!

Чоловік визволив голову з-під машини, підвівся.

– Це ти цвіріньчиш, Катрусю? Здоровенька була!

Він поздоровкався з Петром, не допитуючись, хто він і звідкіля, й поскаржився:

– Та й жеж прокляті ці американські машини. – Він стукнув кулаком по залізі.

– Що саме сталося? співчуваючи, спитав Петро.

Хотів відрегулювати мотор, користуючись з неділі. Розібрав все, як слід, почистив, помастив, де треба, і знову зложив, та все до біса!

– Чогось нестає?

– Якби то неставало, а то якраз навпаки! Лишилось три шрубки та дві гайки, не знати звідки і нащо, й куди їх тулити!

– Може, вони не потрібні?

– Якби не погрібні, то мотор би крушися, а то стоїть, як проклятий. – Він знову стукнув кулаком. – Бісові американські вигадки!

– Буде вам, завтра налаштуєте, – намовляла Катря.

– Не піду, доки не налаштую чортове приладдя, – вперся Василь Михайлович. – А ви не тратьте часу, – порадив він, – натягайте «трикоти» та гайда у воду!

За вербовим гайком розливалася Ля Плята. Безкрая, як море, вона спокійно котила свої земні каламутні води. Була година відпливу, і серед води виступали широкі обмілі. На одній такій обмілі виднілася купка людей і пара коней, що ними витягали невід.

Катря і Петро трапили саме на час. Невід вже лежав на землі, і в ньому плюскотіло чимало риби. На сонці блискотіли великі червоно-золоті доради, срібні сабалі, строкаті сурубі; важко ворушились ражі, стрибали темні. подібні до жаб, багри.

Катря розглядала рибу і хотіла схопити маленького багрика, що заплутався в рослинах.

– Не торкайте, – попередив її один з рибалок, – багр, навіть мертвий вжалить, як оса, і тиждень болітиме.

– Вибирайте, що взяти на обід, – сказав другий рибалка.

– Можна взяти сурубі.

– Не варто, це ж наш сом.

– Декому соми до вподоби.

– Ех, немає тут наших карасиків, – зітхнув хтось.

– Дораду обов’язково треба взяти, вона нагадує коропа.

– Куди таку велику рибину тягти?

– Усю не треба, виріжемо шмат зі спини, а решту покинемо.

Вибрали ще декілька невеликих сабал, а те, що зісталось, поскидали на візок.