Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 6 страниц)

Літературна Бібліотека ч. 2.

Оксана Драгоманова

ПО ТОЙ БІК СВІТУ

Видавництво Миколи Денисюка

Буенос-Айрес 1951

Обкладинка роботи Б. Крюкова.

Тираж 2.000 примірників.

______________________

Друкарня – “Champion”, J. V. Gonzalez 2375

Buenos Aires

Замість передмови

Літературні твори про чужі, екзотичні краї, незалежно від жанрових особливостей, розпадаються на дві своєрідні групи. До першої групи зараховуємо ми ті твори, що їх автори навмисно підкреслюють екзотичність, звертаючи увагу на все особливе, незвичайне, що характерне чи ніби характерне для тих країв. Часом автор не переступаючи порогу своєї кімнати, пише про небачену землю і незнаних людей і надолужує брак фактичних відомостей яскравими декораціями. Це здебільшого дає красивість, але не красу.

Другу групу складають твори, де оповідається невимушено і просто, без накопичення декоративних подробиць. Речі, про які говорить автор, є для нього звичайними, повсякденними, добре знаними. І, треба сказати, що лише з цих творів може винести читач якісь позитивні знання про побут далеких йому людей і специфіку незнаної йому країни.

Саме до цієї другої групи належить повість Оксани Драгоманової «По той бік світу». Це повість пpo життя українців в Аргентині – бо ж Південна Америка відносно нашої батьківщини лежить дійсно «по той бік світу». Цілком реалістична повість про справжніх, реальних людей. Повість потрібна, бо при нашій прозовій бідності ми майже не маємо ні романів, ні повістей, ні новель, ані навіть оповідань з життя української еміграції, а з життя нашої еміграції в Аргентині не маємо в українській літературі взагалі нічого. А це ж цілий безмежний світ.

Але не тому, що художніх творів про українську еміграцію у нас обмаль, ми охоче вибачаємо авторці деяку зайву описовість і певну «не модерність» вислову – все це відступає, переможене позитивними сторонами повісти: вдалими характеристиками, м’яким гумором, легкістю і прозорістю викладу.

Повільно і спокійно розгортається дія повісти. І для нас, що пройшли крізь 33-й і 37-й роки і другу світову війну, для нас, що, хоч і опинилися в затишних містах «по той бік світу», але лише назовні сприйняли дооколішню тишу, а в душі у нас досі перегукуються грюкіт танків і завивання сирен, – так необхідно, крім безбуряности матеріяльного світу, внести в себе якийсь чинник спокою духового. Таким чинником може бути лише мистецтво взагалі і література зокрема.

Повість О. Драгоманової знайомить мас, на тлі життя Аргентинців (Чічіта, Ельвіра і т. д.), з життям обох галузок – старої (Петро) і нової (Катря) – української еміграції.

Проте не будемо ані переповідати змісту, ані робити критичної аналізи твору. Вважаємо бо, що переповісти зміст якоїсь книжки потрібно лише тоді, коли читач не має змоги сам прочитати тієї книжки, а критичну аналізу варто робити лише для того читача, який вже прочитав книжку.

Натомість скажемо кілька слів про авторку.

Оксана Олександрівна Драгоманова більше відома українському читачеві як перекладачка західньо-европейських письменників (французьких, еспанських, англійських і т. д.). Її перу належать переклади з Мопассана, Ш. де Костера, Ж. Берна і т. д. О. Драгоманова походить з відомої родини Драгоманових. Батько її, лікар-психіятр Олександер Драгоманів – рідний брат Михайла Драгоманова і Ольги Косач (Олена Пчілка, матір Лесі Українки). Пані О. Драгоманова скінчила Юридичний Факультет Петроградського Університету. Пізніше продовжувала студії у Віденському Університеті і в Сорбоні в Парижі. Має також стаж громадської діяльности. Працювала в юридичному відділі Міністерства Закорд. Справ УНР. В складі української дипломатичної місії виїхала на мирову конференцію у Версалі. Працювала в Посольстві УНР у Відні, Берліні, Парижі. Була головою української секції Міжнародньої Жіночої Ліґи Миру й Свободи і брала участь в міжнародніх конгресах Ліги у Відні, Гаазі і США.

Увійшла до складу міжнародньої жіночої комісії і читала – на запрошення Джен Адамс (голова Ліґи, що дістала за свою діяльність премію Нобеля) – доповіді в США і Канаді.

Від року 1928 перебуває в Буенос-Айресі (Аргентина). Повість «По той бік світу» – перший великий оригінальний твір пані Драгоманової. І хоч різні категорії сучасного нашого читача мають літературні смаки неподібні і взаємозаперечливі, проте, сподіваємося, що в цій повісті кожен читач знайде щось для себе. Як знаходимо ми.

І. Качуровський.

1

Стояла страшенна спека. Сонця не було видко, воно сховалось десь за хмаросягами, але його гаряччю було пропечене все місто. Будинки, пам’ятники, плакати палали. Асфальт вулиць почорнів і розм’як.

Проте рух міста не зменшився. Вулиці були запружені різноманітними автами та юрбою людей, що не зважаючи на спеку поспішали, штовхались, бігли у різних напрямках.

Три автобуси пропустив Петро, поки, нарешті, втиснувся до сірого неуковерного Мака, що повіз його, м’яко підскакуючи, вздовж по Діагоналі та по вулиці Санта-Фе. А як доїхали до площі Італія, де Петро мав виходити, то виявилось, що вилізти з автобуса ще трудніше, ніж влізти. Петро протискувався, як джгут між вальцями, трохи не придушив товстеньку сеньйоріту, що від неї йшов дух лаванди і поту, і вискочив на вулицю розкуйовджений і сердитий.

Зелена гущавина Ботанічного саду приємно дихнула на нього холодком. Він зітхнув з полегшенням, розгладив піджак і вже заспокоєний пішов через парк, до високого модерного будинку, куди недавно переїхала Чічіта.

– Щастить оцій дівчині, – думав Петро, підіймаючись на ліфті. – Скільки людей безнадійно шукають помешкання, а вона його знаходить у найкращій частині міста, майже не рухаючи пальцем. Щаслива вона, їй-богу!

Але Чічіта щасливою себе не вважала.

Розпатлана, червона, стояла вона серед кімнати, де панував неймовірний розгардіяш, і з правдивим одчаєм дивилась на розкидані речі.

– Де я це все порозкладаю? – скрикнула вона, побачивши Петра. – У цих проклятих модерних домах нема де навіть валізку приткнути.

– Помалу все улаштується, – спробував заспокоїти її Петро. – Все прибереться, все знайде своє місце. Ось я приніс деякі акварелі, щоб прикрасити стіни.

– Акварелі? – скрикнула істерично Чічіта, – акварелі? Чи хтось чув щось подібне? Піди ти до лиха зі своїми акварелями! Мені гроші потрібні! Чуєш? Гроші, щоб купити меблі, заплатити кравчині... Геть, до біса з твоїми акварелями! Геть звідси, щоб я тебе не бачила, – верещала Чічіта і так замахала руками, що Петро вискочив з хати, та, не чекаючи на ліфт, по сходах побіг на долину.

Похмурий, повертався він додому.

– Це не може так тривати, – у сотий раз казав він собі, – треба скінчити, раз назавжди та якнайскорше. Чого можна сподіватись від цієї ординарної дівчини, Що лається, як перекупка.

– Ні, до перекупки вона не подібна, – поправив він себе. – Навіть, коли вона лається і обличчя її перекривляється від люті, постать її не тратить своєї принади. Розгнівана богиня. І звідкіля вона їх має – ці лінії, цю пластичність? – Коли вона стояла сьогодні розлютована, з протягнутою рукою, то нагадала Петрові «Діву гір», що він її бачив цими днями на виставі образів.

Але що з того? Вона кпить з нього, трактує його як сміття. А він біжить на її заклик, та навіть і без заклику, кидає усі свої справи, занедбує навчання.

– Зараз як прийду додому, сяду за книжку та буду вчитись аж до самої ночі. Вчитись необхідно і то якнайбільше, щоб скоріше здобути диплом, що дасть незалежність та можливість заробляти гроші, прокляті гроші, що без них людина не може рухатись, як авто без бензини.

У такім настрою входив він до свого невеликого чепурненького будинку, що стояв у садку, в околиці міста.

Як завжди, дім стрінув його привітно, спокоєм та тишею; крізь причинені віконниці не діставалися соняшні промені. Було холоднаво і затишно.

– Це ти, Петре? – спитала мати з кухні.

– Я, – відповів він і попрямував просто до себе.

За хвилину мати підійшла до дверей його кімнати і покликала:

– Петре, чи не пішов би ти за хлібом?

– Завжди так, як тільки вчитись, то треба кудись йти, – пробурмотів Петро.

– Ну, не треба, не треба, – поспішно відказала мати, постояла трошки в дверях, ніби на щось чекаючи, та відійшла тихенько.

Петро сів за стіл, відкрив одразу декілька книжок та зшитків і поринув у науку.

Пройшли ті перші хвилини, коли думки ще мигтять та стрибають, доки зусилля розуму не зведе їх докупи. Нарешті, увага зосередилась, лінії зрозуміння зазначились, зміст книжок потік по них без затримки, теореми і формули легко вкладались у голові.

Раптом різкий дзвінок пронизав тишу і за хвилину Петро почув голос матері.

– Петре, тебе кличуть до телефону.

Дзвонила Чічіта.

– Що з тобою? Де ти подівся? Ніколи тебе немає, коли треба! Приходь негайно. Негайно! Чуєш? Я буду чекати. Та принеси ті свої акварелі.

Повісила слухавку.

Навіть не чекає на відповідь. Дає наказ і не має сумніву, що я його виконаю. А я ось візьму і не поїду. Таки не поїду. І до телефону не підійду, як буде ще дзвонити.

Так умовляв собі Петро, а сам знав, що з цього нічого не буде.

І дійсно за пару хвилин він уже виходив з дому.

– Прийдеш вечеряти? – спитала його мати.

– Не знаю, не чекайте, – відповів він і поспішно вийшов.

***

Цього разу Чічіта прийняла його досить ввічливо. Оповіла про Біжу, що не може призвичаїтись до нового помешкання і зле спить уночі. Поскаржилась на те, що ніхто їй не помагає розкладати речі. Навіть похвалила акварелі.

– Не такі вже погані. Можна повісити у передпокої, поки не буде чогось кращого.

Петро повеселішав. Рисувалась перспектива провести кілька годин у товаристві Чічіти, помагати їй наводити порядок, перекладати її речі, працювати разом, потім разом відпочивати, балакати з нею, як буде нагода, цілувати лілейні рученята, може й пригорнути до себе гнучкий стан.

Ілюзії тривали недовго.

– Ти мені страшенно потрібний, – мовила Чічіта. – Уяви собі, мають прийти від компанії перевірити електричну провідку, а я призначила годину у фризієрні і мушу зараз іти.

– Хіба ж не можна повідомити фризієра, або змінити годину? почав Петро, але Чічіта перебила його:

– Змінити годину? У Луїса? Та він і так ледве згодився... – В голосі її знову задзвеніли загрожуючі нотки. – Тобі важко посидіти, у мене? Подумаєш, велика жертва. Є багато таких, що вважали б за щастя…

Виходячи, вона обіцяла:

– Повернуся найбільше за півтори години. Лишаю тобі Біжу для компанії.

Біжу ввічливо помахала хвостиком, чуючи своє ім’я, і, побачивши, що її не беруть на прогулянку, зрезиґновано вскочила на канапку. Петро понуро сів у крісло.

Минуло півтори, дві і три години. Прийшов електротехнік і пішов, зробивши своє діло.

Вікна посивіли і зовсім почорніли, а Чічіта все не приходила.

– Чого я чекаю? – питав себе Петро. На що я їй здався? Біжу їй дорожча, ніж я. Правда, Біжу?

Біжу лежала на шовковій подушечці і дивилась на нього круглими чорними очима, ніби глузуючи.

– Чи можуть собаки глузувати? – думав Петро і вирішив: – З мене можуть глузувати навіть собаки.

Раптом Біжу підскочила, підбігла до дверей і почала гавкати. Своїм гострим псячим слухом вона почула свою господиню.

За хвильку і Петро почув дівочі голоси, і нараз помешкання заповнилось сміхом, яскравими барвами суконь, пахощами.

Чічіта повернулася з двома приятельками.

– Ось познайомтесь, – казала вона. – Це Беба, це Розіта, а це Петро. Не Педро, а Петро. Правда, гарний? Дивіться, які кучері! Золото! Такого кольору вам ніякий Луїс не виробить!

– Дочекався? Уяви собі, я зустріла Розіту, а вона умовилась з Бебою... Ми пішли разом до Беби, тепер вони прийшли до мене...

Чічіта цокотіла безугаву і, врешті, з її сумбурного оповідання виявилось, що вони всі три мають їхати вечеряти.

– У Ротонду. В Олівос, над берегом. Там чудовий джаз. Можемо танцювати до ранку. Ти не знаєш Ротонду? А Біжу знає. Біжусіта, моя найдорожча! – скрикнула вона, схопила тваринку і почала її цілувати.

Запрошував дівчат Режес, приятель Розіти.

– Знаєш, він купив нове авто. Чудове! Зверху сиве, як сталь, а всередині малиновий оксамит.

– Буде балачок, – перервала Беба. – вдягайтеся скоріше, бо вже пізно.

Петро попрощався. Ніхто його не затримував. Ніхто не запрошував їхати з ними. Певно, усі знали, що Ротонда не по його грошах.

Повільно йшов він вулицею вздовж парку. Вечір не зменшив спекоти. Гарячий вогкий вітер повівав з півночі, але не ніс прохолоди.

– Ще раз відіграв ролю ідіота, – казав сам собі Петро. – Невже я втратив усяку гордість? Невже я ніколи не зможу скинути з себе цю облуду? Сказати: Кінець! І забути, що є на світі Чічіта і все її безладне оточення. Здається, так легко!

Але Петро добре знав, що досі йому ніяк не щастило перевести це в життя та, мабуть, не вдасться і надалі. Такий сором за себе, за свою кволість обгорнув Петра, що він навіть спинився і стояв, дивлячись непритомно в одну точку.

– Петре! Чи це ти, чи не ти? – почув він. – Я тебе шукаю по всьому місті, а ти стоїш на вулиці, як Колумб на Колоні та навіть не помічаєш своїх приятелів!

Напроти Петра стояв Роберто, його довголітний співучень і друг.

– Без жартів, – продовжував Роберто, – я шукав тебе, щоб запропонувати тобі поїхати зі мною у кампо[1]1
  У поле, на село.


[Закрыть]. У місті неможливо працювати, а іспити наближаються. Там ми за тиждень викуємо всі фізики та математики. Згода?

Петро аж підскочив, так до серця припала йому пропозиція товариша.

– Коли поїдемо? – спитав він.

– Завтра, о шостій вранці, я заїду до тебе, – відповів Роберто.

2

Ще перед призначеною годиною вийшов Петро з дому з валізкою і сів на ганку, чекаючи Роберта. Сяяв чудесний ранок. Сонце ще не пекло, хоч ясно світило. На вулиці нікогісінько не було, але садок був переповнений життям. Цвірінькали горобці, зелененькі колібрі терпихались навколо ясмину. Дві тери-тери поважно переступали по траві високими ніжками, а по доріжці бочком стрибав жовтогрудий сорокопуд.

– Хай живе точність, – вигукнув замість привітання Роберто, під’їжджаючи на своєму маленькому авті.

Приємно було їхати тихою околицею серед оздобних осель, серед садків, де буйно квітли рожі, левконії, троянди та інші квіти, що їх пахощами було наповнену повітря, та ще приємніше було виїхати на шлях, який чорною асфальтовою стрічкою перерізав степ, що широко розкинувся по обидва боки.

Засіяного поля було мало. Врожайна земля ще чекала на людей, що колись використають її плодючість, і покищо поростала будяками та реп’яхом. Проте, не виглядала вона занедбано та порожньо. Численні корови та вівці паслись на зеленому просторі, що йому нe видко було кінця, і віяло від нього спокоєм і добробутом.

Так проїхали зо три години, аж поки не звернули з асфальтованого шляху вбік на земляну дорогу. Поїхали тихше, і степ ніби присунувся до них ближче і почав знайомити з таємницями свого життя. Ось на грудці сидить біла чапля, на галявині граються зайчата, перескакуючи один через одного, як діти, ось вискочила на дорогу бура безхвоста криса куіс, а далі біжить переляканий скунс.

– Звертай, звертай! Дивись не наїдь, – кричить Петро, але вже пізно. Гостра струя смороду бризкає в повітря. Добре, як не трапила на колесо або на підніжку, бо не легко змити смердючий плин.

Сонце вже стояло впрост над головою, коли Петро побачив у степу купку дерев та серед них декілька будинків.

– Це Санта-Клара, наша знаменита естанція, – промовив Роберто. Ось ми й приїхали.

Широкі ворота були відчинені, вони заїхали у подвір’я і спинились перед головним будинком.

Просто і міцно був він збудований, але стояв вже давно і чимало дощів та бур витримали його старі стіни. На усіх вікнах були міцні залізні ґрати, бо будувався він тоді, коли індіяни складали ще поважну силу і небезпечно було меншати серед степу. Лишень одні двері вели до дому, також за старим звичаєм: менше дверей, легше сторожити.

На порозі зустрів їх дон Паскуаль, що його обов’язком було доглядати дім.

Видно було, що доглядав він не дуже дбайливо. І великий присінок і ще більша їдальня робили враження занехаяння і пустки. Стародавні невкладисті меблі були присипані порохом. Стіни в плямах, підлоги незаметені і брудні.

– На горі веселіше, – підбадьорив Петра Роберто, ведучи його по цегляних сходах на другий поверх. Вони опинились у сінцях зі скляною стелею, куди виходило декілька дверей.

– Тут аж шість кімнат, але тільки в одній є дротяні сітки на вікнах. Якщо ти нічого не маєш проти, то ми будемо спати тут удвох, бо в інших загризуть комарі, – казав Роберто, відчиняючи двері до одної спочивальні.

–Гаразд, – відповів Петро, – мені тут дуже подобається.

Дійсно, покій, що вони до нього увійшли, був дуже гарний і вражав несподіваним комфортом. Здавалось, що його було перенесено з якогось модерного будинку в Буенос-Айресі. Нікелеві ліжка, меблі з ясного дерева, гарні килими на стінах і на підлозі.

– Це єдина «культурна» кімната, – пояснив Роберто. – Батько мій хотів відновити увесь дім та щось не погодився з дядьками, з якими дістав естанцію в спільну спадщину, то так на цьому й скінчилось. Давай почистимось трохи, та ходім на долину, дон Паскуаль дасть нам щось поїсти.

Виявилось, що дон Паскуаль кухарює краще, ніж доглядає за домом. І яєшня і печене м’ясо були дуже смачні, а може видались такими з дороги.

Після обіду Роберто скомандував:

– Тепер зробимо добру сієсту[2]2
  Відпочинок.


[Закрыть] та й за науку!

Так і було сповнено. Трохи відпочивши, узялись за книжки і просиділи за ними аж до ночі. На другий день знову студіювали і зранку і після обіду, аж поки Роберто не сказав:

– Здорово ми з тобою посунули науку! Час звести дух, бо задуримо памороки. Як ти поставишся до моєї пропозиції – проїхатись верхи?

– Дуже прихильно.

Вони вийшли на подвір’я, і Петро тільки тепер, як слід, роздивився навколо.

Крім старого дому, де вони спинились, Петро побачив ще декілька покривлених будівель, а трохи віддаля невеликий дімок, що, видно, був збудований не дуже давно.

– Там живе дон Віценте, управник, що керує всім господарством естанції, – пояснив Роберто. – Ходім до нього привітатись, бо буде велика образа, як цього не зробимо.

Вони знайшли дона Вісенте у патіо[3]3
  Внутрішнє подвір’я.


[Закрыть]. Він потягав через срібну дудочку мате[4]4
  Національний напій в Арґентіні.


[Закрыть], що йому подавала донья Енкарнасіон, його жінка. Дон Вісенте наказав їй шикувати мате для гостей, а сам почав докладно розпитувати про здоров’я батьків, дядьків та інших родичів Роберто.

Той відповідав і сам робив відповідні запитання, а посидівши і побалакавши, скільки належало, промовив:

– Дон Вісенте, ми бажали б проїхатись верхи, звеліть, прошу вас, осідлати коней.

– Вже зроблено, – відповів управник, задоволений, що молодий хазяїн просить його розпорядження, а не сам дає його. – Я знаю, що тут це єдина розвага. Тільки я вибрав не дуже спокійних коней, бо я знаю, що ви вмієте їздити. Але може ваш приятель воліє смирнішого коня?

– Мій приятель українець, має козацьку степову вдачу, коня не злякається.

– Тоді добре, – погодився дон Вісенте, і повів хлопців до невеличкого загону, де стояли, вже осідлані, два молоді жеребці. – Вибирай, який тобі більш до вподоби!

Петро підійшов до високого карого красуня – і взяв його за вуздечку. Роберто похвалив його:

– Добре вибрав, не жеребець, а золото. Та й для мене не поганий зістався, – додав він, ляскаючи по шиї темно-сірого коня, що кивав головою, ніби погоджуючись з такою оцінкою.

Вони легко скочили в сідла і виїхали на дорогу, що йшла через естанцію, але незабаром з’їхали з неї і поскакали просто по степу, без мети і без напрямку. Вони перестрибували через рівчаки, зривали на повному галопі квіти, збивали батогами вишневі ґурґулі реп’яхів.

Нарешті, енергія, що скупчилась в їх молодих тілах, трохи вичерпалась, і вони поїхали спокійно.

– Я, властиво, перший раз в житті знаходжуся в справжній естанції, – сказав Петро, – і мені цікаво докладніше пізнати її життя та устрій.

– Радо розповім тобі все, що знаю сам, – відказав Роберто, – та, властиво, мало що є до розповіді. Як бачиш, степ обгороджено дротом та поділено на загони, більші та менші, що також обгороджені. Тут пасеться худоба: корови, вівці, коні.

– Якого розміру загороди?

– На модерних естанціях їх роблять по 20-30 гектарів, але у нас ще ведеться по старовинному. Більшість загород по 500, 600 гектарів, а в двох найбільших навіть понад тисячу у кожній.

– Скільки ж усього гектарів в цій естанції?

– Приблизно, одинадцять тисяч.

– О, я не знав, що ви такі багаті.

– Це так здається. Дід був справді багатий, сам господарював, сам набував. Мав шестеро синів – мого батька та п’ятеро дядьків, що спільно йому наслідують. Господарювати ніхто не хоче, а грошей усім треба. Дон Вісенте тут цар і бог. Господарює, як хоче. Але нема де правди діти: господарює непогано. Впровадив деякі нові галузі. Бачиш, там пасуться плямисті корови, це підігрі, і ми отримали за них першу нагороду. Коні також, як бачиш, добірні, їх виховують для гокею та поло, і ціняться вони дуже високо.

– Хто ж за цим усім доглядає? Я зовсім не бачу людей.

– Як не бачиш? Там біля дому, де ми спинились, мешкають у коморі дванадцять робітників, нежонатих, а по степу, поглянь, стоять самітні хатки, у кожній живе пастух з жінкою та родиною. Вони доглядають худобу. Хати побудовано на тому місці, де сходяться чотири загони,

– Себто на три або й чотири тисячі гектарів – один пастух? Хіба ж це можливе?

– А що їм доглядати? Вони об’їжджають свої дільниці верхи, часом тільки злізають, щоб допомогти станути на ноги якійсь дурній вівці, що впаде та з огляду на свою довгу вовну не може сама підвестися. Дивляться, щоб була вода у ночвах. Воду наганяє вітряк – з криниці. В зимі і цього клопоту немає, бо оці рівчаки, що тепер сухі, під час дощу – справжні річки, що по них стікає вода до лагуни, де вода ніколи зовсім не пересихає.

– А хто доїть корови?

– Ніхто. На нашій естанції нема молочного господарства. Тільки те, що потрібно для вжитку робітників. Є естанції, що спеціяльно цим займаються. Ми далеко від залізниці, нам це не виплачується.

– Скільки всього худоби?

– Скільки тепер, не знаю, вже давно провадився підрахунок. Робиться він раз на рік восени і майже завжди з моєю участю. У дядьків синів немає, а самі вони не дуже охочі до праці, як я вже казав. Коли будеш мати охоту, то приїдемо разом восени, тоді зможемо і полювати. Там, на краю естанції, є велика лагуна, де багато качок, та й іншої дичини чимало.

Ніби для ствердження його слів с під ніг коня Роберта пурхнула дика курка. Переляканий кінь шарпнувся і став дибки.

Роберто не випав з сідла, приник до коня, злився з ним в одну істоту і легко заспокоїв його.

– Ти справжній ґаучо, – захоплено вигукнув Петро.

– Пусте, – відповів Роберто та пустив коня галопом. Петро почвалав за ним.

Вернулись уже поночі, повечеряли та полягали спати, прирікаючи, що встануть удосвіта.

Петро дійсно прокинувся раненько, а Роберто так міцно спав, і таке безтурботно-спокійне було його обличчя, що Петрові шкода було його будити. Він одягнувся тихенько і пішов на долину, а тоді і з дому у подвір’я.

Там він, не дивлячись па ранню годину, зауважив таких, що прокинулися раніше від нього. Два робітники запрягали коней до брички, а дон Вісенте позирав на них господарським оком і давав розпорядження.

Побачивши Петра, він підійшов до нього.

– Раненько прокинулись. Та воно і краще, – похвалив він. – Ранок тут найліпша пора.

– Правда, – відповів Петро, вдихаючи чисте повітря.

– Так ви українець?

– Українець.

– І давно приїхали до нашого краю?

– Ще дитиною, батьки привезли мене, коли мені було два роки.

– То ж то я бачу, що ви балакаєте по-тутешньому, мов справжній кріожо. А тут у нас працює ваш земляк, так з ним важко порозумітись.

– Земляк? Справді? – зацікавився Петро. – Що саме він робить?

– Він куровод, доглядає наші кури. Як хочете його бачити, то підіть до курника, ось туди за комору. Він уже працює.

Петро пішов у показаному напрямкові і ще здалека почув, як хтось гукав українською мовою:

– Рудий, рудий, куди ти, скажений! А тебе, зозулястий, куди несе, такий, сякий, непарений!

Петро зайшов до курника і побачив високого худорлявого чоловіка, що мітлою заганяв курчат до клітки.

– Здоровенькі були, добродію, – привітав Петро.

– Невже земляк? Ото Господь радість післав.

– Кого це ви лаяли?

– Та курчат… тільки з ними й розмовляю, бо по-тутешньому ні бу, ні му.

Познайомились, розбалакались. Виявилось, що Андрій Науменко приїхав недавно з Франції, де прожив двадцять років та був там непогано улаштований. Працював в асекураційному товаристві, жінка давала лекції співу. Війна все перевернула. Вирішили шукати щастя за океаном.

– То ви тут з дружиною? – спитав Петро.

Науменко зніяковів.

– Так, тільки це, властиво, складна історія, – відповів він, ухиляючись.

Петро не допитувався. Тільки потім, зустрічаючись щоденно з Петром, під час побуту в «Санта-Кларі», та пізнавши його краще, розповів Науменко про свою родинну драму.

– Приїхали ми сливе без грошей. Шукали інтелігентної праці, але без мови та без фаху улаштуватись трудно.

– Коли б я був інженер або технік, а то урядовець! Кому потрібний урядовець п’ятдесяти років та ще без мови? Те саме з жінкою. Вона вчилася в Парижі, в консерваторії, гарно співає, але тут її ніхто не знає. Щоб знайти ангажмент чи учнів, треба мати знайомства. Час іде, а жити якось треба. Я був радий, коли знайшов цю працю. Сільське господарство моя давня мрія. Ще на Україні думав розводити курей у великому масштабі. Може тут надбаю досвіду та колись почну таки працювати для себе. Країна мені подобається, нагадує Україну степами, просторами, блакиттю неба... А жінка сільського життя не сподобала. Вона не визнає нічого, крім великого міста. Найнялась куховаркою. Родина, для якої вона працює, невелика, господарі молоді, розуміють її стан. І все ж таки трудно. Не можуть вони пояснювати всім, що їх служниця, властиво, сама пані, або садити її з собою за стіл. Не всі гості на це погодяться. Дочка моя... надзвичайна дівчина, самі колись побачите. Вона мене шанує і любить, але мати це мати. Тай куди б я її взяв? Хіба їй тут місце на естанції? Її життя тільки починається, їй треба його творити, а не гаяти час у селі.

Так оповідав Науменко Петрові, і він розумів його і співчував його горю.