Текст книги "Тарасові шляхи"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
читав Мокрицький.
– «Обитель дальнюю трудов и чистых нег»,– повторив Брюллов. – Ні! Я тут нічого не напишу. Я охолонув, я застиг у цьому кліматі. У нас все робиться по-чиновницькому. Пушкіну, Пушкіну, цар запропонував переробити «Бориса Годунова» на роман, на зразок романів Вальтера Скотта. НІ, я тут не виживу. А мені він запропонував намалювати взяття Казані – і як? Івана Грізного з дружиною в руській хаті на колінах перед образами, а у вікні – взяття Казані. Він скрізь накладає свою руку. Я мав сміливість заперечити. Хіба можна зайняти перший план картини холодними нерухомими постатями, а самий сюжет показати чортзна-де... Або намалювати для нього парад... Тисячу однакових чобіт... А синод шукає католицьку єресь у моїх сюжетах. Ні, я тут нічого не зроблю,—казав він у розпачі. – Пушкіна, Пушкіна убили! Він тут у мене був, сміявся за три дні до смерті. Чому я не дав йому цього проклятого малюнка? Як він хотів, щоб я змалював його дружину. «Намалюй мою Мадонну,– казав він мені. – Побачивши – навколішках сам проситимеш, вона красуня». Але я відмовився. Мені не подобалися її очі. Її змалював мій брат Олександр.
– І через неї великий Пушкін загинув, – мовив Сошенко.
Брюллов почув це і криво усміхнувся.
– Ні, не через неї. Його ненавидів цар та його кляті жандарми. Пушкін не міг вільно дихати тут, – тихо-тихо, але з якоюсь силою прошепотів Тарас, зрозумівши цю гірку усмішку Брюллова. Ці слова почув лише Сошенко і з острахом глянув на Тараса.
ЦІНА ПОРТРЕТА
Не те що за тиждень, за один день у Петербурзі погода зміниться стільки разів, що й не розбереш – чи осінь, чи зима, чи весна.
Так останнім часом і настрій у Тараса. У товаристві Сошенка, його друзів, у майстерні Брюллова він нарешті відчув себе людиною, молодою, повною сил і надій, жадоби до знань, до творчості. Він прислухався до кожного зауваження Карла Павловича і намагався в міру своїх умов виконувати все, що той радив. Він чув, як Карл Павлович, завжди радив своїм учням якнайбільше малювати з натури, вивчати живе людське тіло.
– Малюйте антику в античній галереї, – казав він, – це потрібно в мистецтві, як сіль у їжі. У натурному класі прагніть відтворити живе тіло. Воно прекрасне, тільки зумійте його показати. Вивчайте натуру, яка у вас перед очима, і прагніть зрозуміти, вивчити її в усіх відтінках і особливостях.
Але ж де взяти Тарасові «живу натуру?»
До Брюллова часто приходить натурщик Тарас.
– Справжній Антіной! – милуючися його могутньою пропорційною постаттю, каже Брюллов. – Ну, Тарасе, почнемо, благословясь!—промовляв завжди Карл Павлович, приступаючи до нової роботи.– Ех, панове, як весело починати картину! Ви ще не відчули цього, не знаєте, як при цьому прямо груди розширяються від затриманого дихання. Почнемо, Тарасе!
Тезка Тараса Шевченка – теж з панських кріпаків – Тарас Малишев —особа, дуже відома серед старших і молодших художників. Крім того, що він прекрасний, спокійний натурщик, він «завідує» гіпсовим класом. Коли нема занять, він пускає туди і Тараса Шевченка.
Тарас Малишев із Московської губернії, з-під Ростова. Іноді вони розбалакаються вдвох, почнуть згадувати! І виходить– однакові спогади і у кріпака-росіянина і у кріпака-українця.
– Усі пани одним миром мазані, – каже натурщик Тарас Малишев.– От тільки й побачив життя з художниками. Оце люди! Приходь, Тарасе, малюй, учися! Із тебе люди будуть! Я б і тобі колись попозував, бачиш сам, як зараз ніколи. Служба! – і поділиться з Тарасом окрайцем житнього хліба, «щоб не охляв» за роботою.
Тарас старанно перемальовує гіпсові голови та фігури і просто з любов'ю ставиться до кістяка, що постійно стоїть у кутку. Тарас часто садовить його в найрізноманітніші пози. Незважаючи на всі прикрості долі, у Тараса десь у глибині все-таки заховалася добродушність і нотки гумору. Нещодавно товариші дуже сміялися, як він посадовив на стілець кістяк у позі гульвіси і так змальовував його.
Але ж товариші, молоді художники, так багато малюють саме «живої» натури. Який прекрасний портрет зробив останнім часом Мокрицький з Наташі Клодт, дочки академіка, закоханого в звірів! Навіть Брюллов сказав:
– Починаєте відчувати красу ліній, юначе.
Йому, Аполлонові, замовляють уже багато портретів. Можливо, і Тарас міг би зробити не такий уже поганий портрет.
Раптом Тарас тихо посміхається.
У неділю він одпрошується у Ширяева на Мохову, до свого пана Енгельгардта. Серед панської челяді його старий друг—земляк Іван Нечипоренко, добродушний, спокійно-меланхолійний дядько.
Будь другом.– каже Тарас Нечипоренкові, – посидь спокійно та посмокчи свою люльку. Я так тебе змалюю, вийдеш, як цяцечка, на портреті і, їй же богу, тютюну куплю.
– Бреши, бреши більше,– засміявся Іван, – як не вийду – потилицю начухраю.
Він сів, надувся, погладив вуса, поправив чуприну, на брав суворого вигляду– так, йому здавалося, вийде краще. Аж крекнув Тарас од задоволення.
– Вийде, Іване! Іван з України!
Схопив пензель – і незабаром з полотнини дивилися лукаві, хитрувато примружені дядькові очі, і був він весь, як живий – хоч візьми та помацай його міцну засмаглу руку.
Тарас не почув, як у передпокій зайшов сам пан, Павло Васильович Енгельгардт.
– Пхе, пхе, – запихкав люлькою, – перунє ясний! Малює! А подобнє, нєх мне дябли візьмуть, подобнє! (Схожий, хай мене чорти візьмуть, схожий!
) Ач який! Це ж я його вивчив, мій художник! Слухай ти, хлопе, збігай оце зараз на Фонтанку, адресу запиши, візьми фарби, пензлі, все, що там треба, і почнеш малювати портрет пані Аделі. Портрет для мене. Розумієш?
Портрет Івана не був закінчений. Проте скільки знайомих дам пана довелося відтоді малювати Тарасові. Ще б пак – «його власний художник»!
Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження, бо зовсім не розумівся на живопису.
Якось Тарас ніс портрет однієї з цих дам і його зупинив на вулиці молодий кирасирський юнкер.
– Ану, голубе, покаж! І це ти сам намалював? їй-богу? Скільки ти візьмеш за портрет моєї нареченої?
Тарас уже знав, скільки може коштувати ця робота, але ж хіба міг назвати він хоча б більш-менш пристойну ціну? Він радий був кожній копійці.
– П'ять карбованців! – сказав він.
Юнкер був здивований такою малою ціною, але не міг не поторгуватися. – Три!
– Нехай буде й так!
– Я живу в Гатчині. Приїдеш у неділю. Прізвище моє – Демидов.
Це було нелегко, але заробити завжди нелегко. Тарас кілька разів їздив малювати портрет нареченої Демидова. Як завжди, він сам захопився роботою, хоча «натура» нічого цікавого собою не являла. Звичайнісінька манірна панночка. Ще й мати заважала:
– Навіщо він її робить такою блідою, хіба не можна на портреті накласти більше рожевої фарби? А цієї родимки на носику зовсім не треба робити. Ой, на портреті вона якась довгоноса!
Панночка й насправді була довгоноса, і з родимкою, і бліденька, як петербурзький ранок. Але врешті це набридло Тарасові, – він і ніс спересердя вкоротив, і щоки зробив рожевішими. Панночка була в захопленні, Демидов теж.
Тарас очікуючи дивився на наречених.
– Ах, да, гроші! Приїдеш у ту неділю!
Другої неділі Демидов пиячив із приятелями і про гроші й згадувати не хотів. Третьої – Тарас не застав його чи може просто його дядька збрехав? Раптом зустрів його на Невському, підбіг, зупинив. Демидов зміряв Тараса високо-мірним поглядом.
– Ти, хлопе, як ти смієш розмовляти так з поміщиком Демидовим? Я повідомлю твого пана!
Скільки даремно втраченого часу, праці!
Але все Тарас мусив зносити мовчки. В такі хвилини він хотів швидше повернутися на своє горище. Де там уже мріяти про друзів з Олімпу!
Він кусав губи, сидячи в своєму кутку, і проклинав усе своє життя.
І знову, як у піднесеному, так і в пригніченому настрої, не міг він малювати, а писав на клаптиках паперу сумні-сумні рядки.
За ним і застали його якось Сошенко та Мокрицький. – Ти пишеш щось? – спитав Мокрицький. – Так, вигадую собі невідомо нащо.
Мокрицький попросив дозволу взяти написане і в той же вечір знову повів розмову з Брюлловим про Тараса. При їхній розмові був і Григорович.
– Ні, людина з такими почуттями й думками не може лишатися кріпаком! – схвильовано казав Брюллов, прочитавши вірші Тараса. – Я сам поїду до його пана.
Нетерпляче чекали Брюллова Сошенко і Мокрицький. Але яким сердитим повернувся їхній маестро!
– Це найбільша свиня в торжковських пантофлях. Підіть ви самі, Іване Максимовичу,– звернувся він до Сошенка,– до цієї амфібії, і хай він визначить ціну за бідолашного хлопця.
Юнаки були обурені не менше, ніж їхній учитель. Як? Так прийняти Карла Великого? Карла Брюллова, ім'я якого тільки-но пролунало на всю Європу! Але ж як тоді він прийме непомітного, скромного Сошенка?
Вийшовши з кімнати, Сошенко замислився.
– Може, краще умовити піти до Енгельгардта старого Венетціанова?
Другого дня, увечері, Венеціанов розповів про наслідки побачення Боюллову та Сошенкові.
Пан Енгельгардт і старого добрягу Венеціанова прийняв не краще за Брюллова. Він з годину тримав його в передпокої, але старий Венеціанов бачив усього на своєму довгому віку.
– Чи мені ображатися на цього вандала-поміщика? Це було б нижче за мою гідність.
Спочатку старик завів розмову про освіту, добродійність, але «свиня в торжковських пантофлях» зареготала і одверто спитала, чого хоче від неї і він, і цей «американський дикун» – Брюллов.
– Видно, ви, Карле Павловичу, не могли з ним спокійно говорити, – усміхнувся Венеціанов, коли дійшов до цього місця свого оповідання.
– Не міг, – признався Брюллов, – спокійно говорити про куплю-продаж живої людини.
Венеціанов теж одверто відповів панові, що вони хочуть викупити Тараса Шевченка, і спитав, яка буде ціна.
– Отак би прямо й сказали! – зареготав самовдоволено пан.– А то – філантропія. Гроші й більше нічого! Моя остання ціна дві тисячі п'ятсот карбованців.
– Отак і сказав цей пан, і я згодився, – закінчив старий.
– Дві тисячі п'ятсот карбованців! – зітхнув у розпачі Сошенко.
– Не журіться, – мовив Брюллов. – Це вже другорядна справа.
Він загорівся сам, як юнак.
Якісь думки, плани вже зароджувалися в його палкій діяльній голові.
Він, мабуть, і вночі думав про це, бо о шостій годині ранку вже послав свого Лукіяна по Мокрицького.
Мокрицький звик, що його маестро може прислати за ним і о другій годині ночі, бо у нього нічниці і хочеться почитати й побалакати, і о шостій ранку, щоб поділитися якоюсь думкою чи показати надзвичайний колір неба і повітря над Невою.
Але зараз було щось важливіше. Молоді люди не знали, що вирішив Карл Павлович, але щось готувалося. Він посилав записки до Жуковського, їздив до Вієльгорського і мало непобив вірного свого Аполлона, коли той, не чуючи під собою ніг, і від радості, що готується вже щось реальне, і від весняного вітру й перших калюж усе переплутав, а головне – Жуковського покликав не тоді, коли треба. Проте Аполлон стояв перед маестро з таким комічно-розгубленим виглядом, так терпляче вислухав усе «музичне», вилите зопалу запальчастим Брюлловим, що гроза минула швидко, як і почалася, і обидва вони почали дружно й енергійно готувати мольберт і полотно для нової картини. Якої саме – Аполлон не знав і не насмілювався питати.
Другого дня Мокрицький таємниче повідомив Сошенка:
– Сьогодні в нашій майстерні з'явився ще один прекрасний твір – портрет Василя Андрійовича Жуковського, і якби ти знав, яка разюча подібність! Яка надзвичайна сила рельєфу! Ти подумай, сеанс тривав не більше двох годин, а голова здається майже закінченою.
Він не стерпів і повів друга в майстерню. Брюллова не було дома. Перед портретом у кріслі Карла Павловича сидів хлопчик Ліпін.
Це був один з тих самоуків-художників, про яких Карл Павлович подбав ще в Москві і домігся обіцянки дати їм відпускну з кріпацтва.
Приїхавши до Петербурга, Брюллов не забув про них, особливо йому подобався молодший—Ліпін. «Надішліть мені мого синочка», написав Карл Павлович московським друзям. Тепер Ліпін і жив у Брюллова.
Хлопчик зачаровано дивився на портрет і шепотів:
– Як живий... зовсім як живий.
– Киш-ш, – жартома суворо кинув Мокрицький, і Ліпін перелякано скотився з крісла і зник.
– Подивись, Іване, на ці прекрасні руки,– захоплено мовив Аполлон, – які ніжні, задумливі руки! Так і відчуваєш, що зброєю їхньою було легке перо. А очі, уста! Тільки Брюллов може написати такі живі очі людини.
І за своєю звичкою, відомою вже всім товаришам і вчителям, Аполлон натхненно продекламував:
– Воспоминание и я одно и то же,
Я образ, я мечта,
Чем старе становлюсь,
Тем я кажусь моложе.
Але ні Аполлон Мокрицький, ні Іван Сошенко не знали точно; вони тільки догадувалися, для чого взявся Брюллов за цей портрет. Про це договорилися їхні старші друзі – Брюллов, Жуковський, Вієльгорський, Венеціанов і Григорович.
Ціна портрета мусила бути ціною викупу Тараса.
«ЧАС ПРОВОДИЛИ КОНЦЕРТОМ І АКЦЮНОМ»
Чого тільки не вигадував скромний милий Сошенко, щоб тимчасом хоч трохи полегшити долю Тараса.
Аж ніяк не можна було сказати, щоб його як художника так уже цікавило сердите рябе обличчя Ширяєва, проте він взявся намалювати для нього його ж портрет з умовою, що поки не почався малярський сезон, Тарас місяць житиме у Сошенка.
Уже два роки він, як дбайливий вихователь, доглядав його, ввів у «Товариство заохочення художників», познайомив з ким тільки міг, стежив за його читанням і дивувався, як швидко вбирає в себе цей юнак усі знання, що уривками перепадають йому, з якою жадобою ковтає книжки і може вже розмовляти в колі Сошенкових друзів, як розвинена, освічена людина. Але кріпацьке ярмо ще тяжіло над ним, і він був іграшкою в руках свого хазяїна.
Хазяїн, пан Енгельгардт, бундючився і кричав:
– Навіщо мені ці художники? Захочу і продам його сусідові поміщику.
І все ніяк не давав певної офіційної згоди на викуп.
Останні події примусили Сошенка знову прохати своїх старших друзів прискорити цю справу. Знову ж таки для полегшення стану Тараса Сошенко згодився намалювати портрет жінки Енгельгардтового управителя – Прехтеля.
Білява жіночка в кучериках, фіжмах та оборочках, манірно закотивши очі, сиділа в кріслі з застиглим, як у ляльки, виразом обличчя, коли надворі почувся якийсь галас.
Іван Сошенко визирнув у вікно. Два лакеї тягли Тараса, а. червонопикий лисий Прехтель щось кричав, розмахуючи руками.
– Амаліє Густавівно, покличте, будь ласка, свого чоловіка, – тихо, але твердо вимовив Сошенко і поклав пензель на палітру.
Амалія Густавівна перелякано глянула на «пана художника», завжди такого тихого, скромного, і не пізнала його.
– Зараз, зараз! – заспішила вона і, підійшовши до вікна, закричала: – Meib lieber! (Мій милий!) На хвилинку! Що трапилося?– спитала вона, коли розлютований чоловік зайшов до кімнати.
– Це чортзна-що!—кипів Прехтель, і аж слина бризкала у нього з рота. – Цей хлоп почуває себе повним паничем. Він приходить сюди і каламутить усіх людей. Він починає казати їм про їхні права, настроює їх проти пана, проти мене, і я помітив уже, як вони починають сваволити. Я цього не допущу. Мені байдуже, що там базікають, що він художник. Зараз він хлоп, кріпак, і мусить знати своє місце. Я наказав схопити і відшмагати його на стайні різками. Я провчу його!
– Ні, ви цього не зробите! – рішуче вимовив Сошенко, сам не чекаючи від себе такого тону. – Соромтеся, кращі люди – поети, художники дбають про його долю, а ви, ви насмілюєтеся посилати його на стайню? Що ви робите? Схаменіться!
– Ну і що з того? – не вгамовувався Прехтель.– Поки що він – ніщо!
– Пані!—звернувся Сошенко до своєї кокетливої моделі. – Я звертаюся до вашого жіночого чулого серця. Ви повинні заступитися – інакше я не можу бувати у вашому домі і не приторкнуся більше до цього портрета.
Пані Амалії не було ніякогісінького діла до якогось там Шевченка, і вона не розуміла, чому «пан художник» бере це так близько до серця, її жіноче «чуле» серце ніяк не реагувало, коли на стайні карали когось із челяді. Та їй зовсім не хотілося сваритися з милим, чемним молодим чоловіком.
– Ну, mein lieber, заспокойся! – грайливою кішечкою пригорнулася вона до чоловіка. – Для мене, розумієш, для мене ти мусиш на цей раз простити цього хлопа. Я і пан художник просимо тебе. І навіщо нам псувати настрій перед обідом, коли до обіду я приготувала для тебе сюрприз, який ти найдужче любиш.
Прехтель ще упирався трохи, але не міг устояти перед чарами своєї половини і її обіднім сюрпризом. Він пішов дати наказ відпустити Тараса Шевченка.
Сошенко ледве закінчив сеанс. Руки йому тремтіли. Обідати він не лишився, посилаючися на те, що поспішає на урок. Він біг додому, до Тараса.
Сошенко ніколи не бачив його таким.
– Я підпалю пана, – казав той. – Я помщуся за себе і за всіх. Я заріжу його.
– Що ти, Тарасе, схаменись, заспокойся! – вмовляв його друг, сам украй схвильований. – Ти лише занапастиш своє життя...
– Воно нікому не потрібне, нікому! Навіщо я зустрівся з вами? Навіщо я вчуся, коли я не людина?
Він скочив з ліжка, схопив капелюх і кинувся до дверей.
– Прощавайте, Іване Максимовичу, не згадуйте лихом! – Тарасе! Постривай, Тарасе! —кричав йому Сошенко.
«Він близький до страшного діла, він може накласти на себе руки», і Іван Максимович сам побіг з дому.
Увечері він знайшов Тараса над Невою. Тарас сидів на перекинутому човні і дивився на кригу.
– Тарасе, слухай лишень мене! От тобі записка від Жуковського. Так, я бачив сьогодні Григоровича, я був у нього, після того, як ти втік від мене, мов божевільний. Він передав мені це зараз для тебе... Ну, от бачиш, потерпи ще трохи... Що пише тобі Жуковський?
– Дякую вам, Іване Максимовичу, – спробував усміхнутися Тарас. Його ніби трусила пропасниця, і зуб на зуб не міг потрапити.—Дякую святій людині Жуковському. Він, пише, що ще зовсім недовго і все буде гаразд.
– Ну, от бачиш. Ходім же додому! – умовляв Сошенко Тараса, як малу дитину.
– Ширяєв прислав Хтодота по мене, щоб уже повертався до нього... І знову в його артілі...
– Ні, ти ще підеш до мене. Ходім швиденько! Але Тарас ледве добрів до кімнати Сошенка.
– Що з тобою? Та ти зовсім хворий! Треба негайно лікаря!– заметушився Іван Максимович.
– Яка червона кімната... – уже в маренні раптом посміхнувся Тарас.
«Він марить брюлловською червоною кімнатою», збагнув Сошенко...
Вранці, коли Тараса оглянув лікар, довелося відправити його до лікарні на Літейному проспекті.
Сидячи на широкій канапі в своїй любимій позі, підгорнувши ноги, Василь Андрійович Жуковський був схожий на турецького пашу. Ще й до того попихкував тютюн з довгого-бурштинового чубука.
Він замислено дивився на зошит, який лежав коло нього. Зошит був увесь дрібно списаний, і в заголовку його стояло: «Життя художника».
Сумно було Василеві Андрійовичу перечитувати цього зошита. Цей твір написав на його прохання той бідолашний; юнак – Тарас Шевченко.
– Справжній «алмаз у кожусі», – сказав про нього Жуковський. – Як щиро описав він у цьому творі своє життя, свої поневіряння, свої прагнення і мрії.
А сьогодні заходив Григорович і казав:
– Він близький до самогубства. Молодий художник Сошенко, який бере гарячу участь у його долі, просто боїться за нього.
І тоді Жуковський написав юнакові коротеньку заспокійливу записку, а сам тепер обмірковував, як справді здійснити якнайшвидше визволення Тараса.
Великий Карл уже закінчив портрет. Граф Вієльгорський порадив улаштувати лотерею-аукціон, залучивши до цього осіб двору, з якими Жуковський, як учитель царських дітей, був близький.
Жуковський не вперше використовував своє становище і свій вплив славетного, любимого навіть «двором» поета на те, щоб поліпшити чиюсь долю, визволити когось з біди. Усім відомо було, як він завжди намагався заступитися перед царем за Пушкіна. Та не тільки для Пушкіна, свого близького любимого друга, міг вигадувати Жуковський різні способи заступництва, допомоги, на кожне нещастя він відгукувався всією своєю чутливою душею, особливо коли мова йшла про допомогу талантові.
Цей «алмаз у кожусі», кріпацький хлопець Тарас Шевченко схвилював його... Він мимоволі перенісся в далеке минуле, в своє дитинство...
Звичайно, воно ніяк не схоже було на дитинство Тараса – але, але...
... Панський маєток. Панський дім. Пан і пані Буніни, у них дорослі дочки. Усі люблять і пестять маленького Базіля – Васіньку. Панночки звуть його «братіком». Спочатку він не розуміє, чому матінкою він зве пані, потім старшу панночку-сестру,– а мамою, рідною мамою – жінку Єлизавету з красивим не російським обличчям, палкими, сумними, прекрасними очима. Ця жінка любить його найдужче від усіх, пристрасно пестить і завжди наказує любити і поважати все життя пані і панночок. Жінка ця наче не служниця в домі, у неї окремі покої, вона дивиться за господарством, але в присутності панів вона ніколи не сяде.
Її синок Васінька сидить за столом з усією панською родиною, а рідна мати Єлизавета, стоячи, слухає розпорядження.
Пан помер, коли Вася був маленьким. «Хлопець у справжньому жіночому монастирі», сміючися, каже хрещений батько Андрій Жуковський, якого хлопчик зве татом, але знає, що це не рідний тато. В домі – 15 жінок: пані, панночки, сестри, тітки, і всі пестять і доглядають ласкавого, здібного, чутливого хлопчика.
Трохи підрісши, він дізнається про дивну історію матері.
Під час війни з турками пан Бунін жартома сказав одному з своїх кріпаків, який ішов на війну: «Привези мені туркеню!» І кріпак точно виконав панське бажання. Він привіз двох молоденьких, дуже гарних туркень – Сальху і Фатіму. Обидві вони нудьгували, не могли звикнути до неволі, до морозів, до чужих людей...
Фатіма швидко померла, а Сальху зробили нянею панночок.
Старий пан закохався в неї, оселив окремо від іншої прислуги, хотів одружитися з нею, та не міг він тоді розійтися з дружиною. Стара пані мовчки горювала...
За кілька років у Сальхи, яку охрестили і дали ім'я «Єлизавета», народився хлопчик. І раптом стара пані, всім на подив, усією душею прив'язалася до цього хлопчика. його взяли в панські покої; дорослі, заміжні вже дочки возилися з ним, виховували нарівні з своїми дітьми. Він був загальним улюбленцем. Отак він і ріс в якомусь дивному незрозумілому становищі. І син і не син. І панич і не панич. Довгий час він жив у своєї дорослої заміжньої сестри в Тулі. Сестра була освічена, любила літературу, театр, і це змалку прищепилося маленькому Жуковському. Вчився він не дуже добре, за цим мало хто стежив, але дуже любив читати і рано почав писати. Дванадцяти років написав п'єсу, яку поставили «на домашньому театрі».
Здається, все у нього було, але на душі завжди був сум, жаль і співчуття до рідної матері. Таке непевне становище і дивні відносини в родині зробили його чутливим, делікатним, трохи сентиментальним.
Це позначилося і на його творчості. В ній було стільки лірики, стільки душі і серця!
Тому-то він так чутливо ставився і до інших. Він наче заглядав у серце кожної людини і бачив найтонші нюанси кожного переживання. Він добре знав, що ці переживання не менш болючі, якщо не гостріші і важчі у людей знедолених, тільки не всім їх видно.
Змалку він звик лише в поезії виявляти свої переживання, а говорити намагався про все легко, жартівливо, спокійно... Особливо тепер, у статечному віці, він знав, що так треба поводитися з усіма, далекими від справжнього життя й людського горя. Але всі близькі знали, що за жартівливою легкою формою його листів, його розмов, криється добра душа, завжди готова на будь-який благородний вчинок.
Жуковський підійшов до свого «старого друга» – так він називав свій улюблений письмовий стіл.
Трохи порозмисливши, взяв перо і папір. Він мусив написати листа фрейліні двору – Юлії Федорівні Бара-новій. Жуковський сподівався на її допомогу. Жартівливий його тон часто обеззброював найсухіших людей, давав йому змогу говорити про найважливіші речі просто і безпосередньо, а придворні жінки були завжди в захопленні від його дотепності.
Він усміхнувся добродушно – хитруватою посмішкою– і написав спочатку назву свого послання.
«Історичний огляд благодійних вчинків Юлії Федорівни та різних інших обставин, курйозних подій і особливих різних штучок.
Твори Матвія».
Матвієм він жартома часто величав себе. Самими рисочками, як мала дитина, він намалював чоловіка, що мета кімнату, а вгорі, в хмарах, жіноче обличчя – і надписав: «Це Шевченко. Він каже про себе: «Хотілось би мені написати картину, а пан наказує мести кімнату». У нього в одній руці пензель, а в другій помело, і він у дуже скрутному становищі. Над ним у хмарах Юлія Федорівна».
Далі йшов у такому ж стилі зроблений малюнок, напис під яким пояснював його зміст: «Це Брюллов пише портрет з Жуковського. На обох лаврові вінки. Вона думає про себе: «Який цей Матвій красунь!» А Василь Андрійович, чуючи це, дякує в душі Юлії Федорівні і каже про себе: «Я, можливо, готовий бути і Максимом, і Дем'яном, і Трифоном, тільки б нам викупити Шевченка».– «Не турбуйся. Матюшо,– промовляє з хмар Юлія Федорівна, – ми викупимо Шевченка». А Шевченко, знай собі, мете кімнату. Але це в останній раз».
У таких малюночках і підписах він пише про все, що треба зробити. Юлія Федорівна повинна прискорити справу 8І збором грошей на лотерею.
«Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, – пише він у примітці, – що Матвій незабаром поїде за кордон і мусить до від'їзду завершити цю справу. Дивна жінка ця Юлія Федорівна. Хто її не любить? Щасти їй боже, її дітям, і внукам, і правнукам. Матвій обіцяє з однією з її иравнучок потанцювати за її здоров'я качучу...»
Наприкінці листа зовсім кумедний малюнок:
«Це Шевченко і Жуковський обидва перекидаються від радості. А Юлія Федорівна благословляє їх з хмар».
Так, треба, щоб Юлія Федорівна поспішала. Жуковський знає, вона прочитає записку і скаже: Charmant! Цей незрівнянний Жуковський! Як мило, дотепно! Треба йому допомогти в цій справі якогось там Шевченка».
Опустивши руки на свого любимого «друга», Жуковський довго сидів мовчки і сумно дививсь у вікно.
Потрібні були швидше гроші. Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ціна портрета.
Ціна людини, художника, таланту.
Жуковський запечатав своєю печаткою конверт, подзвонив. Увійшов камердинер.
– Треба якнайшвидше віднести цього листа пані Бара-новій у палац. А мені—одягатися. Я їду до Вієльгорського.
Будинок графа Михайла Юрійовича, на Михайловській площі недарма називали «маленьким храмом красних мистецтв у Росії». Він справді був своєрідною живою і багатогранною Академією мистецтв, а хазяїн її – сам композитор і великий знавець музики – другом найосвіченіших, найцікавіших людей того часу.
Він був у тому колі друзів Пушкіна, в якому читав поет уперше свого «Бориса Годунова». Він розказав поетові про один випадок під час повені в Петербурзі, і Олександр Сергійович поклав це оповідання в основу сюжету свого «Мідного вершника». Михайло Юрійович стояв коло ліжка Пушкіна з його найближчими друзями в останні хвилини його життя. Своїми людьми в будинку Вієльгорського були й Жуковський, Гоголь, Брюллов, композитор Михайло Глінка і молодий гусарський поручик Мішель Лєрмонтов, натхненний вірш якого переписували в день смерті й похорону Пушкіна в тисячах примірників. За цей вірш Лєрмонтова вислали тоді ж із столиці.
Про дім Вієльгорського писали:
Всемирной ярмонкой и выставкой всесветной
Был кабинет его, открытый настежь всем.
Кто приносил туда залог мечты заветной,
Кто мысль, кто плод труда, кто приходил ни с чем,
З усіма однаково витончено чемний у поводженні, він намагався підтримати кожного. Зараз він брав гарячу участь у долі українського хлопця – кріпака Тараса Шевченка, бо для нього, як і для його друзів, доля таланту була не байдужою.
Він зустрів Жуковського по-домашньому, в халаті, високий, красивий старик з сивим волоссям до плечей.
– Карл Павлович уже чекає на вас, Василю Андрійовичу,– повідомив він, радо вітаючи гостя,—ходімо, за вечерею обміркуємо все.
З ним жила його улюблена молодша дочка Анна, або Аноліт, винятково освічена на той час і талановита дівчина/ Казали, що в неї, єдину жінку в своєму житті, був закоханий Микола Васильович Гоголь, але вона не хотіла виходити заміж і жила в батька.
Аноліт ласкаво запросила гостей до їдальні. Наскільки витонченим і цікавим було внутрішнє життя цього будинку, настільки просто і скромно тут було завжди за столом. На вечерю подали картоплю з смаженою цибулею та ростбіф, який лишився від обіду, але на це ніхто не звернув уваги, і зараз Брюллов та Жуковський за цією скромною вечерею почували себе, як завжди, в приємній, дружній, «своїй» атмосфері.
– У вас щаслива рука, Михайле Юрійовичу, – усміхаючися, казав Жуковський, – пам'ятаєте, як уперше у вас поставили «Івана Сусаніна», а тепер, дивіться, який успіх має «Життя за царя» – сам цар наказав змінити назву. Я пропоную лотерею-аукціон влаштувати у вас. Адже до вас і високі особи з охотою завітають, у вас великий прекрасний зал. Можна буде влаштувати спочатку концепт.
– Я і мій дім завжди до ваших послуг, ви це знаєте,– схилив привітно голову з хвилястими кучерями граф Вієльгорський. – Я радий буду прислужитися цій справі.
– І треба швидше, якомога швидше! – нервово заговорив Брюллов. – Портрет уже давно готовий, і нарешті ця свиня, його пан, дав згоду,– він весь час зволікав цю справу, а тепер, коли дізнався, що Василь Андрійович і ви причетні до неї,– раптом змінив політику. Треба швидше витягати людину з цього ярма.
– Бажано було б, щоб найвищі особи взяли участь у лотереї, – промовив Вієльгорській.
– Ну, цього разу мені байдуже, до яких осіб потрапить праця моїх рук – аби швидше дали гроші,—запально сказав Брюллов. Вієльгорський і Жуковський перезирнулися. Вони знали, що Брюллов, незважаючи на бажання імператора, все ж таки не починає портрета ні з нього, ні з його сімейства і взагалі тримається досить незалежно.
У середині квітня 1838 року в камерфур'єрському журналі палацу його величності, де вівся запис усіх подій і всього, що траплялося за день, було записано: «Час проводили концертом і акціоном».
І концерт і аукціон відбувалися в залі будинку графа Вієльгорського, на Михайловській площі.
На цьому аукціоні, в якому взяла участь родина царя, імператриці дістався портрет Василя Андрійовича Жуковського роботи славетного художника Карла Брюллова.
*
– А ви знаєте, чорти б його взяли,– вилаявся Брюллов,– адже імператриця дала лише 400 карбованців, мені сказав її секретар. І виграла! І тепер має такий портрет за безцінь.
– Вам шкода? – засміявся Вієльгорський.
– Що поробиш! – махнув рукою Брюллов. – Я не за неї дбав. Тільки нехай не записує цих грошей до своїх християнських вчинків. А кінець кінцем важливо, що гроші зібрані і нарешті ми визволимо Шевченка.
