Текст книги "Тарасові шляхи"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)
ПЕРШИЙ ДЯК
А читати Тарас, справді, вивчився дуже рано. Про школу першим завів розмову дід.
– Що в голові є—те довіку твоє,—сказав він.—Час уже Тараса до дяка в науку віддати.
– Та чи не мале ще?—озвалася тихо мати.
Але батько підтримав діда.
– Нічого, хай змалку вчиться. Що вмітиме, того за поясом не носитиме.
Тарасові було і цікаво і трохи боязко йти до школи.
Він не раз бігав під її вікнами і чув, як учитель, дяк «сліпий» Совгир, гучним голосом проказує:
– Аз-буки! Аз-буки! – А за ним хлопці всі хором:
– Аз-буки! Аз-буки!
А інколи чути плач та зойки, і дядьки, підморгнувши один одному, кажуть:
– Ач, дяк березовим пером виписує! Чудний був оцей учитель—«сліпий» Совгир.
Він не був сліпим, а тільки зизооким, але так уже його прозвали люди, бо як закотить своє зизе око, коли виспівує псалтир, то здавався сліпим. Сам він був величезного зросту, схожий більше на запорожця, ніж на дяка. Власне, він не був справжнім дяком. Якось у титаря гуляли сусіди, між ними і старий дяк. От старому дякові після доброго титаревого меду чомусь погано стало, а на ранок він і дуба дав. Тоді в товаристві був і Совгир. Несподівано для всіх у неділю став він на криласі і почав з попом службу правити.
І так сподобався його громоподібний бас, що всі, як один, зраділи: є в них такий голосистий дяк, і можна вже не турбуватися про вчителя.
Дякові з таким ростом, такою чуприною і таким голосом можна було довірити, «аки пастирю доброму», і отару своїх нерозумних синів, а те, шо він п'яниця, так хто ж із дяків не п'є? От в отій отарі, де було десять-дванадцять босоногих хлоп'ят, опинився і малий Тарас і з усіма почав повторювати співуче за дяком:
– Аз-буки, аз-буки!
А вибігши з школи, співав з усіма хлопцями:
– Аз – били мене раз! Буки – не потрапляй дякові в руки!
Та потрапляти доводилося Тарасові частенько. Непосидючий, цікавий до всього, Тарас до науки відчув велику охоту, хоч і важка була ота наука! Хіба що розуміли хлопці в тих словах, які повторювали за дяком?
– Ти вчи, дурне,—казав удома дід. – Потім зрозумієш, що та до чого—всіх так учили.
А до того ж ці незрозумілі слова – кажуть, піп такими в церкві службу править – підкріплювалися трійчаткою, триремінним батіжком, що висів завжди на стіні, та дяківськими штурханами. Тарасові чи не найбільше від усіх перепадало... Швидко прочитає він те, що інші по складах виводять, і нудно йому сидіти в брудній, непривітній, голій хаті, з столом та ослонами, що зветься школою. Тільки дяк одвернеться, він шасть—і вже надворі, і вже дременув до стодоли. А там коло стодоли на соломі проти сонечка щасливі хлопці, які не ходять до школи, вовтузяться собі та борюкаються. Тарас між ними одразу верховодою. Та недовго доводиться йому гуляти; де й не візьмуться два псалтирники – це школярі, що вже псалтир вивчають, – схоплять його та й тягнуть у школу. А дяк, звісно, по голівці його не погладить. Погладити то погладить, та не по голівці, а по іншому місці доброю різкою.
У суботу, після вечірні, дяк для всіх своїх учнів улаштовував «субітки» – годував різками; до того ж наказував лежати спокійно і «не борзяся» читати четверту заповідь: «Помні день суботній». Така вже була тоді наука, що без різки і слова не вивчиш. Так і дяка вчили, і він так учив. – Нічого,– підбадьорював дід,– поки не намучишся, доти не научишся.
– Краще вже вивчити швидше,– вирішив про себе Тарас. І цікаво, що ж далі буде?
Він скінчив азбуку раніше за інших. Прийшов додому щасливий і гордий.
– Казав дяк, – сказав батькові, – що вже часослов треба.
– Отаке! – сплеснула руками Катруся. – Мамо! Тату! Та наш Тарас усіх випередив! Он Іван Бондаренко і половини ще не вивчив.
– Так це ж треба кашу варити, дякові нести, – заклопоталася мати, – глянула на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка.– Ох ти ж мій школярику вчений!
– А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, – повідомляла всіх Яринка.
Вранці і мати, і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені штанців брязкотіло кілька мідяків і стирчала дерев'яна ложка. І каша і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: азбуки на часослов, часослова на псалтир.
– Тарас кашу приніс! Тарас кашу приніс! —загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.
Тарас перший між ними був героєм такого урочистого дня.
Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого нового, тільки трохи повторили, і всі хлопці не бешкетували, а чекали, поки почнуться урочисті дії з кашею. Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.
– Їжте Тарасову кашу,– засміявся Совгир,– а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.
Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й піддразнював і сам їв. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщика на подвір'я і поставив на середині.
– Ну, хто влучить? – спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палки, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.
– А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха,—закричав Совгир.
Та Іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.
– А чого це так роблять? – спитав Тарас удома. – І кашу несуть, і горщик потім б'ють, і вуха мнуть?
Навіть дід знизав плечима.
– А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.
– От кінчай часослов швидше,– сказала мати,– то й ще каші наварю.
Таки добре вивчився Тарас читати – нічого не скажеш. Іноді дідові прочита та так затягне «алілуя», що баби тільки головами похитують.
– Оце буде дяк!
– Куди йому,– скаже батько. – Такий шибеник росте, що й управи на нього немає. Совгир завжди скаржиться на нього, хоч на очі йому не потрапляй.
– Дяк не дяк, а буде добрий козак, – усміхнеться дід, – і до науки мастак!
НА ПАНСЬКІЙ ГУЛЯНЦІ. ВЕСІЛЛЯ
Катруся виростала тоненькою, сіроокою, дуже схожою на матір. І ласкава була, як мати, до всіх привітна. Вечорами, упоравшися в хаті, вона любила з дівчатами сидіти під вербою над ставом і тонким високим голосом співати пісні.
Із-за гори кам'яної Голуби літають... –
підхоплювали Мар'яна і Ганна. І де вже тим солов'ям!
Мар'яна і Ганна були найкращими Катрусиними подругами, разом ще гусенят пасли, разом почали на вулицю виходити гуляти, і тепер на них, трьох гарних дівчат, уже починали задивлятися парубки. Мар'яна, тиха та мила, з мрійними очима й русявою косою до пояса, була одиначка у вдови-солдатки Докії. Хоч як важко було матері, а виростила, викохала свою доньку, як квіточку, ніжну та гарну, білолицю, як панянку. Ганна, навпаки, весела та шумна була: і танцювати, і співати, і пожартувати з хлопцями – земля під нею кипіла.
Зайдуть увечері під неділю стара Докія – ще й не стара, та так уже кажуть – та Ганнина мати – Маламужиха, така ж, певно, як і Ганна, колись цокотуха була, та за дітьми і чоловіком-п'яницею уговталася трохи. Катрусина мати – теж Катерина – ше гарна, та виснажена дуже, вийде до воріт з жінками погомоніти.
– Ач, як наші розспівалися!—усміхнеться Маламужиха. – Не інакше, як цієї осені заміж віддавати будемо! Ой, будемо, будемо!
– Вже й заміж! —здригнеться солдатка. – Ще натерпиться лиха, хай погуляє, поки з матір'ю!
– Отаке! Тобі добре, що вона одна в тебе, а в мене їх, як маку дрібного, – одна вийде, другу готуй...
– Та до моєї щось часто з Зеленої парубок заглядає! – призналася Катрусина мати. – Як полюбляться одне одному, хай уже я на них порадію, поки жива.
– Що ж, сусідоньки, поживемо – побачимо. Колись і ми, хоч трошки, та погуляли на своєму дівочому віку, – зітхне солдатка Докія.
Розійдуться – кожна з своєю думкою. Якось зустрілися сусідки коло криниці.
– А я оце у Вільшаній була,—заторохтіла Маламужиха.– І боже ж мій, господи! До пана панночка-небога приїхала з молодим – чого вже там не навигадують, такі бенкети та гулянки! По сотні курей на день ріжуть,—там моя кума куховаркою. Кажу їй: пусти, кумасю, хоч у щілинку поглянути, як воно пани гуляють. І, боже ж твоя воля, трохи я не засліпла. А плаття, плаття! Здається – подмеш, а воно й розлетиться. А спина гола, шия гола, руки голі.
– Тьху, та й годі!—плюнула Докія.—Ото б їх на жнива послати, на пшеницю.
– Е, не кажи, не кажи, Докіє, – махнула рукою Маламужиха. – Як подивилася я на них та згадала наших синичок – може й вони не гірші були б, коли б і їх так одягти....
– Отуди, – засміялася Катерина, – то ж таки пани,, а ми люди! Нам не про те думати!
Поговорили й забули...
А ввечері – стук-стук хтось у вікно. Глянув батько – управитель, його з добром не жди.
– Ти, Григоре? У тебе дочка числиться Катерина, сімнадцяти років.
– Еге ж, – каже батько ніби спокійно, а в самого, мабуть, руки похололи.
Мати сполотніла, дивиться, слова не вимовить.
– Та чого ви очі повирячували? Сказано – мужики, темнота. Ото завтра одягни її гарненько та на панський двір приведи. Панночку заміж віддають, усіх дівчат погуляти, скликають. – І пішов далі, прямісінько до Докіїної хати.
Відлягло від серця. Мати розкрила скриню, вийняла святкову сорочку, вишиту чорною і червоною заполоччю,, плахту, окравку, віночок, стрічки – все, що берегла від великодня до великодня.
Ввійшла Катруся.
– Ну, чого ж ви, мамо, сумні? Погуляємо, на панночку подивимося. Кажуть, вона – як янгол, така гарна!
– Я нічого, тільки краще далі від панів.
Другого дня, в неділю, одяглися, пішли у Вільшану. Мати теж пішла: хай і вона гляне, як дівчата гулятимуть..
Одстояли відправу в церкві, пішли на панський двір, а там дівчат і з Кирилівки, і з Вільшаної, і з Моринців – все одного пана кріпаки, всі оці села його. Дівчата ніяково-туляться до матерів: не знають, як і поводитися тут. З цікавістю і острахом дивляться на панський будинок. Це не їхні мазані хатки! Гарний білий кам'яний будинок з колонами.. І скільки кімнат у тому будинку! Ганнуся – вона нічого-не боїться – заглянула у вікно і тільки зойкнула. Та тут на ґанок вийшла сама панночка із своїм нареченим, і всі їй до землі вклонилися. Ну, звичайно, панночка не по-нашому вдягнена. Правду Маламужиха казала, що такі плаття на них – дмухнеш і полетить! А зачіска! А довга мережана хустка! Дівчата аж роти пороззявляли.
– Ну, ну, – почав підштовхувати управитель, – виходьте, дівчата, поспівайте, потанцюйте! Хіба вас дарма «сюди пригнали, ще й пряників наготували.
Під липою вже де не взявся циган Охрій, з сережкою в одному вусі і з бубном у руці, і старий Лейба із скрипкою. Як почують цю скрипку, одразу в танок пускаються. Навіть стара Маламужиха колись не витерпіла. Вона, правда, пояснила це зовсім не майстерністю Лейби, а навпаки:
– Він як заграє,– старий віз немазаний і той приємніше рипить. Хоч танцюй, тільки щоб не слухати!
Мабуть, саме через це і циган Охрій намагався так бити в свій бубон, щоб суперника в музиці, Лейбу, було не чути.
Панночка, як залунав перший звук, чи то усміхнулася, чи то скривилася—хто їх розбере! – а управитель ще дужче заметушився. Хоч був він, нівроку, гладенький чоловічок, з круглим черевцем і шоками рожевими, як підпечена пшенична паляниця, та це йому не заважало літати по подвір'ю комариком і за мить міняти кілька разів вираз обличчя. То він сяяв солоденькою усмішкою і улесливим голосом – прямо-таки паляницю медом полили – говорив до панночки:
– Вони здивовані, ваша ясновельможність, – вони просто не можуть отямитися, як вас побачили.
То враз його маленькі очі робилися ще вужчими і злими, як у пацюка. Замість медової усмішки щирилися зуби, і він сичав крізь них:
– Ану, повертайтеся, стали, як стовпи. Ще панночка розгніваються, що таких тетер нагнали. Ну, ти, Мар'яно, заспівуй якусь весільну.
Соромливо, взявшися за руки, пішли дівчата колом, і Мар'яна затягла:
– Зажурилася перепілочка, Бідна моя та голівочка! Що я рано із вирію вилетіла, Ніде мені гнізда звити,
Ніде мені діток вивести, Що по горах сніги лежать, По долинах води біжать!..
– Сharmant! (Чудово) – сказала панночка і притулила до очей якісь дивні окуляри на одній паличці.– Глянь, mon cher (Мій милий), яка красуня! Просто рафаелівська Мадонна! Дівчата співали далі:
Обізвався соловеєчко:
– Не журися, перепілочко, Єсть у мене три сади зелені, Що в первому та гніздо зів'єм, А в другому діток наведем, А в третьому діток нагодуєм...
– Ач! – підморгнула Маламужиха Докії. Обидві вони стояли коло штахеток, щоб і на очі не лізти, але й побачити все.—Ач, яка пісня! Де вже їй журитися, бідній перепілочці. І в нього, мабуть, як не три, то чотири села, та їй у посаг не одно дадуть!
– Charmant! – мліла панночка коло нареченого, молодого офіцера з бравими чорними вусами.—Це ж вони про нас з тобою співають. Ти не розумієш простої мови, mon cher? А я звикла, коли після інституту гостювала у дяді під Полтавою.
Дівчата трохи розійшлися—почали вже танцювати і навіть забули, що пани дивляться на них, а коли покоївки винесли великі блюда з пряниками та дешевими цукерками в кольоровому папері, управитель знову засичав:
– Ідіть панночку величати!
Співаючи, з низьким поклоном проходили дівчата повз балкон. На балконі за столиком сидів старий пан із синами, панночка з молодим, гості. Моторна Ганна встигла роздивитися. На столі такого вже понаставляно, що йому, і назв на селі нема! Якісь пиріжки не пиріжки, от тільки груші і яблука з цих же вільшанських панських садів.
– Як приємно давати радість простому народові! – сказала розчулена панночка, дивлячись крізь лорнетку на дівчат.– Вони радіють, як малі діти, з пряників і цукерок, навіть, бачите, ховають на спомин!
– А тепер і я тебе, моя радість, хочу порадувати, – сказав старий пан.—Ти починаєш нове життя, заводиш свій дім, своє гніздечко, як співали дівчата. От пройдись між дівчатами й вибери собі яку хочеш у подарунок від мене.
– О mon oncle (О мій дядю!),—зашарілася панночка,—які ви добрі до мене!—спурхнула метеликом із свого місця, поцілувала дядю в лисину і побігла на подвір'я.
А дядя і сам розчулився, чи то від доброти своєї, чи то від чарки, тільки витер спітніле обличчя тонкою хусточкою і промовив:
– Як і не побалувати свою хрещеницю!
Ніби вітром, одразу рознесло чутку між усіма: панночці старий пан подарував дівчину, панночка вибирає! І ще й не розуміючи як слід, в чім справа, дівчата ближче притис-лися до штахетів, де стояли матері,—одні з жахом стежачи за панночкою, інші просто з цікавістю. Але панночка, очевидно, вже намітила собі, кого їй хочеться, вона швидко прямує до штахетів, де біля матерів, обнявшися, стоять три подруги: Катруся, Ганна і Мар'яна.
– Оцю! Я оцю хочу!—дзвінко каже панночка, ніби цей її присуд може бути тільки радістю для всіх, і показує пальцем на Мар'яну.
Голубонько! Ріднесенька! – заголосила солдатка Докія і бухнула в ноги панночці.—Пожалій! Вона в мене одна, я вдова!
Панночка здивовано підвела тоненькі брівки:
– Так чого ж ти плачеш? їй буде добре в мене, вона буде моя найближча покоївка, я повезу її в Петербург.
– Не беріть, не беріть мене від матінки!—ледве вимовила Мар'яна.
– Ноги твої цілуватиму, вік бога молитиму, – не забирай мою єдину втіху! – плакала Докія.
– Я не розумію,—знизала плечима панночка,– чому ти плачеш? Я її так одягну—ти її не пізнаєш. Вона не робитиме ніякої чорної роботи, а щоб ти не плакала, я накажу й тобі подарувати і на плаття і на хустку!
– Та шо там з ними говорити!—підскочив управитель.—Хіба вони що розуміють! Темнота! Ну, чого ревеш?
– Не плач!—сказала панночка таким голосом, як діти розмовляють з ляльками. – Я тебе відразу полюбила, як побачила. Тобі в мене буде дуже добре!
– Ех, панське кохання—гірке горювання,—прошепотіла ледь чутно Катрусина мати і притисла дочку міцніше до себе.
З гулянок від пана поверталися, як з похорон.
*
Вирядила Катруся подругу—засумувала, а Докія ходить, як смерть.
– Ну, що ж тепер з нами буде? – питає Ганна, яка теж притихла.
Та скоро за цим віддали заміж Катрусю. Тарас з цікавістю приглядався і прислухався до всього.
Справді ж, воно цікаво. Приїхали старости з паляницями, вклонилися так важно і таку чудернацьку мову повели, ніби вони мисливці і бачили, як куниця до них – до Шевченків—у хату забігла. Яринка й Тарас заховалися на піч і прислухалися.
– Яка куниця?—спитала Яринка пошепки.
– Цить! Так годиться!—пошепки сказав Тарас.– Не заважай слухати.
А вони ж, старости, так доладно говорять:
– Звір наш та пішов у двір ваш, а з двору у хату та й сів у кімнату, тут мусимо його піймати. Тут сховалася наша куниця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець: віддайте нашому князю куницю – вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи віддасте, чи нехай ще підросте?
– Отака напасть!—мовив тато, а Тарас навіть злякався: ще не віддадуть Катрусю, а так уже хочеться, щоб весілля було! А то все сумують та сумують! Та ні, то, мабуть, тато знову для годиться сказав, бо далі він все-таки спитав Катрусю:
– Чи ти чуєш, дочко? Що мені з цими мисливцями робити?
А Катруся стояла, соромливо опустивши голову, коло печі й колупала пальцем комин. Так теж годилося робити, коли сватають.
– От, бачите,—мовив знову батько,—чого ви наробили? Мене з дочкою пристидили. От за те ж, що ви нас налякали, ми вас пов'яжемо. Так, жінко?
– Ти ж батько, голова нам усім,– мовила мати і не стрималася, усміхнулася своєю ясною усмішкою, – як скажеш, так і буде.
– Та ні-бо, й ти, стара, скажи!
– Нехай буде й так!
Тоді вже тато наказав вийняти рушники й хустку, і Катруся перев'язала ними старостів і молодого, того самого парубка, що вже з весни заглядався на Катрусю. А ввечері зібралася молодь потанцювати.
Після сватання пішли клопітні дні: і змовини про подарунки, і коровай, і дівич-вечір.
Бгати коровай закликала Маламужиха. Вона бігала від хати до хати і запрошувала гостей:
– Доброго вам здоров'ячка, просимо на хліб, на сіль та й на коровай.
Багато жінок посходилося коровай пекти та прикрашати.
На дівич-вечір зібралися всі Катрусині подружки, тільки
Мар'яни не було. І сумно всім, що й Мар'яни немає й що Катрусю виряджають, хоч недалеко—в сусіднє село—та вже стане вона молодицею, хтозна, як їй буде там, у чужій родині. Одягли її так само, як на панську гулянку, тільки, багато-багато кісників вплели і співали сумно:
– Ой, чи будеш, Катрусенько, жалкувати, Як ітимуть подружечки та гуляти, Будуть тебе, молодую, викликати:
– А чи дома Катрусенька, чи немає, Нехай іде на вулицю, погуляє...
Співали і звивали «вильце»—вирізали з вишні гілочку, обв'язали її червоною стьожкою. Так уже хотілося Тарасові чимсь Катрусі прислужитися – сам він наламав калини і бруслини, а дівчата заквітчали червоними і рожевими, ніби з воску зробленими ягодами вильце молодій і увіткнули його у весільний хліб.
– Хай же їм так гарно живеться, як це вильце гарно в'ється,—сказала старша дружка Ганна.
Та найцікавіше було, як у церкву виряджали. Одна з дівчат-світилок понесла весільну свічку, а друга мусила старий меч предківський нести, і дід урочисто виніс великий ніж.
– Це «свячений», гайдамацький,—сказав він, і з особливою повагою заквітчали його дівчата й понесли поперед, молодої...
Увечері гуляли... Підпили добренько. Весела свашка Маламужиха співала:
– Ой, на горі Катрусенька жито жне І серпа у руки не бере, А за нею, молодою, густий сніп, Чотири дяки, а п'ятий піп, Звінчана Катрусенька за сім кіп...
Співали свати і дружки. Душно було в хаті. І дід підпив—тупотів на місці й бурмотів:
– На городі пастернак, пастернак. Чи я ж тобі не козак, не козак!..
І раптом Тарас глянув на сестру. Зустрілися вони очища, і стало йому сумно-сумно... Ніби Катруся сказала: «Як же ти без мене будеш, приблудо?»
І Тарас думав: «Як же в хаті буде без Катрусі?»
СМЕРТЬ МАТЕРІ
– Со святими упокой рабу божу Катерину, іде же нєсть болєзні, печалі, ні воздиханія,—виспівує дяк і пускає зизе око аж під лоба, і косиця, схожа більше на оселедець, ніж на звичайну дяківську косу, труситься в такт. І за цим приспівом щоразу жінки починають голосити ще дужче. Тато іде сірий, зігнутий і не відриває очей від труни. Тарас іде за руку з Яринкою, а за Яринчину спідницю тримається сліпа Марійка. Микита веде Йосипа. У труні лежить мати, така спокійна-спокійна, з поважним, як у свято, обличчям—тільки обличчя зовсім жовте, ніби з воску. Майже все літо конала, бідна, та хіба ж лановий на те зважав? І жала, і в'язала, як завжди, а вже як обмолотились—доходилися її ноги, доробилися руки, – лягла на покуті і не встала. Не віриться Тарасові—невже матінка не підведеться, не гляне на нього і не скаже нічого?
– Іде же нєсть болєзні, печалі,—виводить дяк і трясе косою, як оселедцем.
«А чому тут і болєзні і печалі?—думає Тарас.—А там десь не буде; так там же матінка одна, без нас...» Яринка теж захлинається від сліз.
– Мамонько, мамонько...—шепоче вона, але не розуміє ще як слід, що сталося. От тільки, коли довезли труну до вбогого кладовища, і піп прочитав останню молитву, і труну почали спускати на двох білих сувоях полотна в мо-гилу, діти заплакали від страху.
– Не кидайте туди маму! Не кидайте! – закричала Яринка і схопила дядька, що спускав труну, за руку.
– Бідна моя сиротиночка!—заголосила Маламужиха, відтягаючи Яринку.
Тарас брудними рученятами витирав сльози і розвів чорні смуги по всьому обличчю.
Почали кидати землю на маму, і виріс горбик, виросла ще могилка.
Григор глянув на дітвору —одно одного менше, згрудилися коло нього.
– Отака дрібнота та без матері! – зітхнула Маламужиха і почала роздавати коливо людям за упокій душі.
