Текст книги "Тарасові шляхи"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)
У ЦЕХОВОГО МАЙСТРА ЖИВОПИСНИХ ТА МАЛЯРНИХ СПРАВ
У вільний час хлопці були в себе на горищі. Та їм було цілком байдуже, чи це горище, чи яке інше приміщення. Аби десь простягтися і швидше заснути. Оце ж бо був їхній єдиний вільний час.
Часто вони так заморювались, що, й не скинувши заяложені у фарбу халати й чоботи, валилися на благенькі сінники, які лежали просто на підлозі. Ніч минала, як хвилина. Власне, ніч ще не минала. Було ще зовсім темно, і довго ще було темно після того, як хазяїн присилав їх будити.
Як пізно розвиднювалося тут, у Петербурзі, як рано сутеніло, яким коротким-коротким був блідий, безсонячний день!
Вікна багатоповерхових будинків і вдень червоніли незвичайним блиском – так, ніби завжди це місто було в сутінках, у туманах. Замість сонця—оце червонувате світло у вікнах, а сонця самого і не знайти в сірому захмареному небі.
Вставати дуже не хотілося, але вставали одразу, і хлопці зразу ж бралися до роботи – терти фарбу. Вже так велося споконвіку. Перші роки навчання у хазяїна вони були фарботерами та ще вдень виконували різні доручення не лише хазяїна, а й хазяйки.
На кожного з цих фарботерів був укладений з хазяїном контракт. Був він укладений і на того сіроокого з допитливим поглядом хлопця, якого прислав недавно до майстра пан Енгельгардт, і в тому контракті записано було: «Віддається Тарас Григор'єв Шевченків з наказу пана свого Енгельгардта Павла Васильова до Санкт-Петербурзького малярного і живописного цеху майстра Ширяєва Василя Григор'єва для навчання малярній і живописній майстерності строком наперед на чотири роки, з тим, щоб йому, Ширяєву, навчати Шевченка Тараса означеній майстерності як слід. Шевченкові ж Тарасові жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному, на всьому його, Ширяєва, харчах, лазні, пранні, а також взутті...»
Контракт був довгий – і скільки хазяїн одержує від пана Енгельгардта, і скільки платить потім за Тараса, коли вивчить його на підмайстра, і все це було підписано старшиною цеху та майстрами-свідками і за певним номером внесено до книги малярських справ у Санкт-Петербурзькій Російській ремісничій управі.
Але Тарас відчував на собі повсякденно і повсякчасно лише один пункт із того контракту: «жити у майстра в повній слухняності і покорі, ні в чому не ослухатися і до майстерства бути старанному».
Останнє можна було б і не записувати. Чи міг він бути не старанним до майстерства, коли з самого дитинства, зносячи знущання і злидні, блукав манівцями від дяка до дяка, коли сам, прибувши до Санкт-Петербурга, благав пана віддати в науку до Ширяєва?
Перші роки, по приїзді з Вільно, Тарас жив то у Петербурзі з своїм паном, то у його тещі, поблизу Луги, то працював у брата свого пана – Василя Васильовича.
Про Ширяєва Тарас довідався випадково. Він возив скло з скляного заводу Василя Васильовича Енгельгардта для артілі Ширяєва, який тоді взяв підряд на малярні, живописні та скляні роботи в будинку Сенату.
Повертаючись додому, Тарас із захопленням розповідав своєму землякові, спокійно-меланхолійному Іванові Нечипоренку, про все, що бачив по дорозі, розповідав про чудесне, незрівнянне ні з яким іншим місто. Було воно все порізане каналами, з набережними, одягненими в граніт, з легкими мостами над тими каналами і над широкою, владно-спокійною величною Невою. Хоч і не схожа вона була на рідний, свавільний буйний Дніпро, та не менш прекрасна, з усіма своїми кораблями, щоглами, яликами, баржами, з різномовним гомоном у порту, який приймав найрізноманітніший крам для вибагливої столиці і де ставали на рейді кораблі у далеких земель.
Виконуючи доручення своїх панів, Тарасові доводилося бувати в різних кінцях Петербурга. На багато верст тяглися петербурзькі трущоби, халупи, де жили, ні, існували, постійно борючись із злиднями, тисячі простого знедоленого люду – робітників, дрібних службовців, ремісників. Може вони й не були такими кріпаками, як Тарас, та в чому була їхня воля? Тяглися квартали нудних величезних казармених будинків. І раптом виростали розкішні палаци роботи славетного зодчого Растреллі, і, здавалося, Тарас опинявся зовсім в іншому царстві, і мимоволі його захоплювала краса величних будов, пам'ятників, колон. Як перед дивом, зупинявся Тарас коло фальконетового пам'ятника цареві Петру І – Мідного вершника.
Як людина могла відтворити цей нестримний біг, цю владність, цю пристрасть? Отакий він був насправді, творець цього надзвичайного міста, і що йому було до окремих людей, коли він у поривному русі підніс так високо всю країну? Багато думок хвилювало юного Тараса. Скільки людей кістьми полягло, висушуючи ці болота, скільки намордувалося на цих казкових спорудах, що зводилися во славу всевладного імператора, во славу його вельмож.
Пам'ятник стояв коло будинку Сенату, та роздивлятися довго не вдалося. Треба було зносити скло. Але й у самому приміщенні багато що цікавило Тараса. Хотілося дивитися на живописні роботи.
Правда, зовнішній вигляд самого майстра Ширяєва не дуже привертав до себе. Високий, худорлявий, з рідкою рудуватою бородою, він дивився на своїх підмайстрів та хлопчиків-учнів суворо, з-під насуплених брів, умить помічав усі огріхи та помилки в роботі. Вся його артіль тремтіла перед ним. Проте зауваження майстра були хоча й суворі, але влучні. Архітектори й художники розмовляли з ним із повагою, як з рівним. Приїхавши із склом двічі чи тричі, Тарас бачив, як на очах змінюється будинок, ніби оживають холодні стіни після приторку суворого чародія. У Тараса просто пальці свербіли, коли він бачив, як розмальовують плафони, як оздоблюють стіни.
Управитель помітив, як палають у хлопця очі, коли він дивиться на живописні роботи, і він замовив слово перед паном Тараса. Пан Енгельгардт, зваживши всі вигоди від цього – адже давно вже він подумував про «власного художника»,– віддав Тараса в науку до Ширяєва.
– Мене по голівці не гладили, і я не погладжу, – мовив скупий на слова цеховий майстер Ширяєв. – Ніяких пустощів у себе не допускаю. Віддали в науку – учись.
Де ж ви, мрії про живописні роботи? Тарас із товаришами тре фарбу, носить цеберки з охрою та крейдою, довгі малярські пензлі. На нього покрикує хазяйка – Катерина Іванівна, дружина Ширяєва, набагато молодша за чоловіка, але цілком під пару йому, з характером жінка, скнариста. Лайливим, завжди гребливим голосом, коли розмовляє з хлопцями-учнями, посилає його то на базар, то в крамничку, то доручає йому різні хатні чорні роботи, до яких Тарас ще змалку, з часів козачкування у пана, відчуває огиду. Лише в найкращих випадках, інколи, доручають йому пофарбувати якісь прості паркани та дахи. І знову, як колись, каже сам собі Тарас: «Терпи, козаче, отаманом будеш».
Іноді до болю хочеться з кимось поговорити, відвести душу. Навіть коли вряди-годи бачиться з Іваном, і то мало не кидається йому на шию. З ним в артілі ще троє хлопців, молодших за нього. Серед них і земляк один – Хтодот Ткаченко – худенький, блідий, хворий, затурканий хлопчина. Він мовчазний, неговіркий. У Тараса таке враження, що, напрацювавшися, він уже не має сили розмовляти.
Розмальовуючи паркани та дахи або розтираючи фарби, мугикає собі під ніс Тарас старі рідні пісні.
Якось все-таки обізвався Хтодот:
– У нас не так співають. Не ті слова. Ти щось вигадуєш, Тарасе... Не ті слова...
Дома, звичайно, не до співів, аби лягти та виспатися.
Хазяїн жив на Загородньому проспекті в досить хорошому будинку, та хлопці на чисту половину майже не заходили, їхнім приміщенням була мансарда – низенька кімнатка на горищі, під самісіньким дахом, навіть з окремим чорним ходом.
Якось хазяїн і хазяйка пішли до церкви. Тарас завернув у хазяйську кімнату-вітальню. Ні меблі, що стояли чинно в чохлах, ні порядок та чистота не привернули уваги Тараса. Його вразили цікаві гравюри на стінах. Це тобі не лубочні малюночки. Багато з цих гравюр були схожі на образи, але висіли не в кутку з образами, а вздовж стін, і якісь не такі святі були на вигляд.
– Ні, не образи, – вирішив Тарас і ще зробив невеликий крок уперед.
У шафі лежали книжки.
– Мандри А-на-хар-сіса, – лише встиг прочитати Тарас, як за дверима на ґанку почулися кроки й розмова. Хлопець швиденько вислизнув з хазяйської половини і дременув до себе нагору.
А ще в суботу до хазяйки прийшли гості – свояки, брати хазяйчині з товаришами. Один з братів, чув уже Тарас, вчився в Академії на художника. Цього разу Тарас просто-таки залюбки побіг до трактиру по дешеве вино-хазяїн не любив дуже витрачатися на гостей. Хлопець швидко з'явився з пляшкою в руках, але Катерина Іванівна, хазяйка, замахала на нього руками, щоб не шумів. У кімнаті було тихо. Один з молодих людей, тоненький, кучерявий, рухливий, читав вірші:
– Буря мглою небо кроет,
– Вихри снежные крутя.
То, как зверь, она завоет,
То заплачет, как дитя...
Спочатку, навіть не розбираючи слів, Тарас відчув лише музику їх. Він зупинився з широко розкритими очима, боячись пропустити хоч одне слово. Потім він одразу побачив; усе перед собою: і бурю-завірюху, і самітну хатину, і стару-стару бабусю з кужільцем у руках.
У хазяйки очі зробилися незвично лагідними, і навіть у суворого хазяїна розійшлися завжди насуплені брови і зморшки на чолі.
– Оце Пушкін! Оце так! —закричав по закінченні хазяйчин брат.
– Оце так-так! – мовив і хазяїн.
– Друже! Прочитай ще! – загомоніла молодь. – Що ти ще захопив з собою?
– У мене є ще «Ундіна» Жуковського, «Руслан і Людмила» Олександра Сергійовича Пушкіна. «Руслан і Людмила»– перша російська справжня поема, – сказав задоволено читець. Він зараз ніби сам поділяв лаври успіху з автором.
– Чого ти там стоїш? – помітила хазяйка Тараса. – Давай сюди, що приніс, і йди собі.
Вона забрала вино й понесла до кімнати. «Отак я й послухав! – подумав Тарас. – Дурних мало – були, та повиздихали».
Він прожогом кинувся на горище.
– Хлопці, там у хазяйки гості, студенти, вірші читають. Гайда, послухаємо. У коридорі все чути.
На його подив, найгарячіше відгукнувся мовчазний бліденький Хтодот. Він мовчки скинув чоботи, щоб не рипіли, і спустився за Тарасом.
Можливо, хазяїн і хазяйка бачили витріщені цікаві очі хлопців, що визирали з коридора, але вони самі були захоплені і розчулені читанням. Та, власне, хлопці й не заважали ніяк. Як би там не було, їх не прогнали з коридора. Ще довго в хазяйській вітальні читали, співали, розмовляли. Розійшлися пізно. Дивно було слухати, як говорили гості про Пушкіна, про Жуковського, що живуть вони тут, у Петербурзі. «Хіба це можливо? – не розумів Тарас. – Вони ж вірші, книги пишуть. Хіба вони звичайні люди, щоб жита в звичайних будинках, ходити по вулицях, стріватися з людьми. Дивно це все!»
Тарас довго не міг заснути. Дістати б книжки, почитати! Ех, що за життя безталанне!
Та з того часу вже ніколи не пропускав таких вечірок Тарас і особливо весь напружувався, коли читали Пушкіна. Так він прослухав чарівні своєю простотою «Повісті Бєлкіна», поеми, казки. А якось студенти прийшли раніш звичайного. Ні хазяїна, ні хазяйки не було. Один із студентів почав читати, і Тарас почув слова:
...Свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.
– Це декабристам присвятив Пушкін, – мовив пошепки юнак.
Яким декабристам? Про них ще не знав Тарас. У кого йому було розпитатися?
Хлопця зупинили одразу:
– Тихше! Цього не треба!
Але юнак, змахнувши кучерями, задерикувато поглянув і ще прочитав-таки:
– Товарищ, верь: взойдет она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
Тарас враз згадав пісні Міцкєвича і запальні слова на клаптику паперу, які читала мила Дзюня. Так он який Пушкін, Олександр Сергійович!
Потім на деякий час суботні вечірки припинилися. Хазяїн мовчав, закусивши рудий вус, люто дивився на всіх, ніби всі були його ворогами. Брати хазяйчині ніяково поглядали на нього. Виявилося – він разом з двома товаришами подавав свої роботи і «прошеніє» до Академії на звання вільного художника. Тим дали, а йому – ні. Був він майстром кваліфікованим, але лише майстром, освіти і живописного таланту невистачало.
– Без мене однаково пани художники та архітектори не обійдуться,– кинув він похмуро Катерині Іванівні.– Що, я дарма стільки років працюю? Як який будинок оздоблювати – Ширяєва кличуть.
Дуже несвоєчасно підступив до нього на той час Тарас:
– Дайте щось перемалювати. У вас є малюночки різні.
– Що? – гримнув хазяїн. – Я для твоїх брудних лапищ їх збирав, чи що? Знай своє місце і не пнися у калачний ряд.
З болем відійшов Тарас. А ще книжки читає, з художниками водиться, а сам – як пес на сіні. Все-таки на клаптиках паперу завжди в короткі вкрадені хвилинки щось малював Тарас – вигадував нові візерунки для стін, плафонів, доповнював, змінював те, що бачив.
Товариші-хлопці з захопленням дивилися:
– Так і хазяїн не вигадає! їй же богу! Йому завжди візерунки інші художники вигадують.
Глянувши на малюнок, який Тарас не встиг заховати за пазуху, і хазяїн переконався в цьому.
«Рисувальником буде, – подумав він. Примружив презирливо очі. – Ну, почекайте тепер, хто перестрибне артіль майстра Ширяєва!»
Наказав Тарасові зробити візерунок для плафона квартири, яку почав оздоблювати, скупими точними словами пояснивши, що потрібно.
– З отого, лобатого, діло буде! – сказав підмайстрам. Але становище Тараса не покращало. Те ж горище, благенький сінничок, бурда на обід з шматком чорного хліба, малярський халат, що не прався роками. Тільки роботи додалося.
Майстер живописних та малярних справ Ширяєв умів узяти все, що тільки було можливо, із своїх підлеглих. І як його боялися всі підлеглі, як його боявся Тарас! Йому здавалося, все найгірше, найбрутальніше, найсуворіше, що було в усіх його попередніх учителів, об'єдналося в цьому хазяїнові.
День за днем, рік за роком минає четвертий рік відтоді, як він працює у Ширяєва. Минає двадцять два роки його власного життя.
Ні свята, ні радості. А сірі допитливі очі все з такою ж цікавістю дивляться на світ, а непокірний русявий чуб, що падає на круте широке чоло, додає ще більше впертості круглому, трохи кирпатому обличчю.
– Хлопці, а ви знаєте, що завтра свято в Петергофі? – питає він увечері хлопців.– Щороку 1 липня свято, а ми ні разу й не були. Кажуть, у Петергофі фонтани, палаци, ілюмінація буде. Завтра ж неділя...
– Не мели, Тарасе, – зупиняють його товариші.– Так тебе хазяїн і відпустить! І чого тільки тобі в голову не приходить?!
Справді, чого тільки не приходить у голову Тараса? Він уже п'ятий рік у Петербурзі і ні разу не був у Петергофі. Хлопець мовчки лягає, але вирішує спробувати щастя. Завтра ж неділя. Він скаже хазяїнові, що ходив на панський двір до управителя пана Енгельгардта. Він скаже... Та вже як-небудь викрутиться.
Він лягає з твердим наміром встати, поки ще не розвидниться, і вирушити подивитися Петергоф. У кишені є полтина – гірко зароблена, давно захована.
У петербурзькій щоденній газеті «Северная пчела», в розділі «Внутренние известия», кілька днів згодом такими пишними словами описували це надзвичайне свято:
«1 липня жителі Санкт-Петербурга і численні гості з інших міст і навіть з чужих земель святкували день народження імператриці всеросійської в чарівному, єдиному, незрівнянному Петергофі, який носить на собі, як і всі витвори Петра Великого, печать величі, оригінальності і незвичайності.
Тисячі екіпажів вирушили з застави, дев'ять пароплавів безперервно ходили туди й сюди за пасажирами. Сотні тисяч народу, задоволені, веселі, захоплені радісним днем, коливалися по алеях Петергофського саду.
Торжеству неба відповідало торжество на землі. Ми часто бачили свято петергофське, та ніколи воно не здавалося нам таким блискучим, таким велетенським, розкішним і вдалим, як нині. Жодна лампа не зрадила свого обов'язку; філігранні грати розливали чарівне світло в зелені, через яку проглядало блакитне небо. Величезна зірка з вензелем імператриці сяяла над каналом, в тихій величі, без жодної невдачі».
Здавалося, всі жителі Петербурга вирішили побувати на святі в Петергофі. Вони наводнили всі вулиці і провулочки маленького міста, і по ньому важко було пробратися. Навіть навколо Петергофа вся місцевість була вкрита різноманітними екіпажами, бричками, каретами, палатками. А про самий парк і казати нічого, стільки там було народу! Але розважався кожен по-своєму.
У широких алеях гуляла розкішно вбрана «чиста публіка». Які пишні туалети дам! Які модні сюртуки, галстуки, жилети, розшиті золотом, у чоловіків! Наче пави і павичі, виступали вони повільно, поважно. Здавалося, вони боялися виявити справжню веселу цікавість до свята, а більше намагалися себе показати. Хоча важко було стримати своє захоплення перед грою знаменитих петергофських фонтанів, які каскадами падали з терас, утворювали надзвичайної краси алею від палацу до моря.
Прогулявшись статечно по алеях, сідали відпочити на веранді «Мон плезіру».
Куди веселіше було коло палаток з претенціозними назвами «Париж», «Лондон», «Ліссабон». Там юрбилися простіші люди. Регіт лунав біля різних мудрованих грибків, альтанок. Недосвідчені дівчата та хлопці з простолюддя сідали під ними на лавочки, і раптом їх обливав дощ.
Лунали вигуки продавців різних ласощів, що з лотками на шиї ходили між натовпом. Але то там, то тут з'являлися в юрбі блакитні мундири, і коло них одразу німів сміх і гомін.
Тарас, звичайно, не приїхав екіпажем, не приплив пароплавом. Він одшмагав пішака весь шлях від Петербурга до Петергофа і, зморений, захеканий, розчервонілий, зайшов до парку. Він тільки окинув оком верхній сад з широким басейном, звідки підводився бог морів Нептун із своїми підвладними, і поспішив униз, за палац, де, як казали, можна було побачити неймовірні дива.
Бризки фонтанів, шо переливалися на сонці всіма кольорами райдуги, засліпили враз очі. Палац, статуї, фонтани, пишний натовп... Від утоми, від цього каскаду вражень у Тараса на мить запаморочилося в голові, і він заплющив очі, а коли розкрив, прямо на нього йшов поважно, повільно, в новому довгому темному сюртуці, наглухо застебнутому, сам хазяїн Ширяєв і вів під руку свою дружину Катерину Іванівну, в такому пишному платті в оборочках і мереживі, що зайняла вона півалеї.
Тарас знітився. Він опустив голову і сховався за якихось молодиків. Уже не існували для нього ні ці палаци, ні тераси, ні могутній Самсон, ні фонтани. Тут був хазяїн, майстер Ширяєв, у повній владі якого був Тарас.
Він тихо вийшов із парку і побіг назад. Стільки народу гуляло й веселилося і вночі милувалося мудрованою ілюмінацією! Хіба могло бути свято для нього? Він дістався свого горища і, простягшися на сіннику, заснув важким сном.
*
Його цікавить усе, що робиться навколо, тільки навіть зайвої хвилинки не можна повештатися серед людей, послухати різні новини. От останнім часом скрізь говорять про залізницю. Що воно таке? Немало шляхів пізнав Тарас, і пішки, і з паном на зап'ятках його карети, а малим їздив ще з батьком, з чумаками на волах. Та не тільки селяни,, навіть деякі старі поміщиці на Україні, боячися, щоб коні не понесли, вирушали у далекі подорожі, кудись на богомілля, на волах. Отак і їдуть собі потихесеньку, спокійнісінько. Куди їм поспішати? Богові справи не женуть швидше.
А це щось зовсім нове!
У неділю хазяїн з хазяйкою поїхали в Царське село. Тарас почув мимохіть, що там уперше їздитимуть на залізниці. Та хіба вони потім розкажуть що?
Увечері зупинився він коло юрби, що зібралася на розі їхнього проспекту. Молодець у чумарчині з хвацьким чубом, що падав з-під картуза, жестикулюючи обома руками, про щось захоплено розповідав.
– І уявіть собі дві коняки, звичайнісінькі, ямські коняки повезли навскач 120 чоловік, а ще ж шарабани, вагони... Це ж тобі також вага? От з місця мені не зійти! Пудів 200 буде! І потягли собі залюбки!
– І люди не боялися? – спитала якась худенька міщаночка.
– А чого ж боятися? Я теж сів та й поїхав. Та невже?
– От з місця не зійти!
Та як же воно так? – Люди тісніше обступили парубка. Тарас, зрозумівши, що мова йде про загадкову залізницю, просунувся й собі ближче.
– Ну, от побачив я рейки прокладені, привезли і поставили на них два шарабани і два вагони, – почав задоволене парубок.
– А що воно таке?
– Та такі повозки теж, – трохи зупинився парубок. Сам їх бачив, а як пояснити – не знає.– Туди аж шістдесят чоловік сіло. Ну от, впрягли коней – і поїхали. Від Царського села до Павловська всього хвилин п'ятнадцять їхали. От з місця не зійти! А кажуть, скоро і не коні везтимуть, а такий паровоз, машина, що паром іде. Кажуть, у перший день для спроби усіх задарма кататимуть. Неодмінно поїду!
Тарас довго не міг заспокоїтися.
І чого тільки люди не вигадують. Паровоз! От би і йому поїхати. Він би не побоявся. І це напевне ще цікавіше за Петергофське свято. Тільки як до Царського дістатися? Підійшов до парубка, той – душа нарозпашку, та й трохи напідпитку. Хоч чисто вдягнений, не погребував хлопцем-підмайстром, обняв весело.
– От їй же богу, хай з місця не зійти, повідомлю тебе, коли паровоз уперше пустять. Я вже знатиму! Я такий! – підморгнув він.
Та не вдалося. Був це буденний день, і Тарас не міг відлучитися з роботи. Тільки вже нишком прочитав потім у газеті «Северная пчела».
«При помірній температурі в один градус і при сприятливій погоді зібралася на дорозі значна кількість цікавих, хоча про проведення цих дослідів не було оголошення. Оскільки і в нинішньому випадку можна було їздити залізницею без платні, то п'ять екіпажів швидко наповнилися пасажирами; в деяких було до п'ятдесяти чоловік, хто сидів, хто стояв. При цьому важко було вдержати глядачів, щоб вони не стояли на дорозі або ж не переходили її. І так для попередження всякого нещасного випадку... паровоз був пущений в рух далеко повільніше звичайного, себто він пробігав версту за 2 1/2 або 3 хвилини, що склало б у годину від 24 до 20 верст. Не можемо зобразити, як велично сей грізний велетень, пихкаючи полум'ям, димом та киплячими бризками, рушив уперед».
Тарас перечитав ще раз. Невже це насправді? Отут, недалечко?
«...Глядачі, які стояли обабіч дороги, здивувалися, бачачи величний, рівний, легкий і до того ж швидкий рух машини! Перша поїздка пророблена була від станції при Царському селі до кіпця дороги в Павловському парку протягом чотирьох верст... Паровоз ішов до Павловська попереду екіпажів, на зворотному ж шляху опинився позад їх ї мав перед собою п'ять екіпажів до Царськосельської станції! Екіпажі пройшли ще дві версти далі до Петербурга і зробили таким чином шість верст. Потім поїздки ці в обидва кінці повторилися кілька разів.
Таким чином, 6 листопада 1836 року перший у Росії паровоз почав свої дії на залізниці, їзда буде продовжуватися при будь-якій погоді».
Тарас прочитав цей уривок і хлопцям. І все ніяк не міг збагнути і не міг уявити, який же він – паровоз? А засинаючи, все думав і уявляв собі неозорі засніжені або спалені сонцем степи, ліси; безмежні шляхи перетинають їх вздовж і впоперек, чвалають по них люди, і раптом пахкотить жаром, пускає іскри небачений паровоз.
– Та ні, це мабуть вигадали тільки для панських розваг і отут коло Петербурга, – каже раптом Хтодот, ніби підслухавши його думки, – а простий люд катають тільки попервах, для спроб, поки пани призвичаються і не боятимуться.
