Текст книги "Тарасові шляхи"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)
БІЛА НІЧ. ЗУСТРІЧ
Як добре, що в Петербурзі білі ночі!
Хлопці, зморені денною працею, ще сплять. Зовсім тихо і на хазяйській половині. Тільки Тарас ніяк не може заснути в своєму кутку.
У крихітне віконце на горище пробивається світло. Видно, як удень. Це петербурзька біла ніч. Тарас не може заснути. Та він і не хоче зараз спати. Голова його повна думок і мрій. Це його єдиний вільний час, він може думати про що хоче. Зараз так видно, він навіть може робити, що хоче!
Тарас посміхається сам до себе, обережно, щоб нікого не розбуркати, встає, накидає на плечі халат, засовує в кишеню сірий рисувальний папір і олівці. Зупиняється на мить.
«Одразу візьму цеберку і пензлі, щоб потім додому не заходити, а прямо на роботу», вирішує він і бере цеберку з-під охри, довгі малярські пензлі. Чоботи в руках, щоб бува не зарипіти коло хазяйських дверей, і чорним ходом спускається на вулицю.
Вулиці залиті молочним світлом білої ночі. Тиша. Він іде рівними вулицями до Неви. Здіймається мереживо щогл над каламутною, як у всіх гаванях, водою; фрегати, торгові кораблі, широкі баржі стоять на рейді. Тхне смолою. Лунає гомін людських голосів, бо і вночі тут не припиняється праця. Саме вивантажують на берег величезні гранітні циліндри.
Це привозять матеріал для Ісаакіївського собору, який будують на Сенатській площі. Тарас уже не раз з цікавістю ходив навколо величезного риштування, в яке ще одягнена будова, дивувався з велетенських мармурових брил, шо їх прикотили з Фінляндії, задивлявся на портики з гранітовими колонами з капітелями. Більше трьох тисяч робітників зайнято на будівництві собору, і цього літа будова росте особливо швидко. Тарас зупинився на мить коло гавані. Скільки людей, скільки невідомих шляхів пропливли, пройшли всі вони – і ті моряки, шо привезли ці надзвичайні прикраси, і ці обідрані вантажники, які на мускулястих руках виносять привезене з далеких країн.
– З дороги! – штовхає хтось сердито в бік, і він замислений іде далі. Галас і гомін лишаються позаду, а з ним знову тиша чарівної білої ночі. Ось його улюблена набережна, де стоять ті будинки, на які він завжди дивиться з тугою і заздрістю. Університет... Академія наук... І шо найдужче полонить його неспокійну душу – Академія художеств.
Він дивиться на сфінксів, які підводяться з води напроти і ніби охороняють завжди вхід до цього світлого храму.
Але що це? Чи це почулося? З будинку Академії линуть голоси, співи... Може, йому здається? Що діється зараз там, уночі? Яке життя буяє в цьому недосяжному для нього храмі?
Коли б не сонний воротар, він може б по-хлоп'ячому зліз на спину однієї з цих страшних кам'яних істот і зазирнув у вікно. Але, звичайно, він цього не зробить.
– Швидше, швидше проходь, Тарасе, – каже юнак сам до себе, – це не про нас з тобою писано.
І вже не зупиняючись, він іде далі. Напроти над Невою – Зимовий палац, де живе сам цар Микола І. З вікон його їдальні добре видно Петропавловську фортецю, де конають у ланцюгах борці за волю, на кронверку якої десять років тому повісили п'ятьох «святих безумців»—декабристів.
Тепер уже Тарас знає це; про них тоді прочитав рядки Пушкіна один із студентів у Ширяєва.
Так, і Пушкін Олександр Сергійович живе в Петербурзі...
Тарас проходить мостом над Невою і простує до Літнього саду. Коли б він знав, що Пушкін Олександр Сергійович недавно навіть жив тут зовсім близько і що й він часто білими ночами в халаті і в пантофлях виходив у Літній сад і, сміючись, казав друзям: «Літній сад – мій город».
Зараз нікогісінько тут нема. Сторож мирно хропе коло своєї будки. Всі статуї в тьмяному світлі білої ночі здаються зовсім іншими, ніж удень, не такими грубими. Тарас замріяно дивиться на чудову, величну і в той же час легку, немов мережану, чавунну огорожу саду, на маленький будиночок праворуч – найперший палац Петра Першого. Маленький золотий флюгер на даху будиночка стоїть нерухомо – вітру нема. Рідка для Петербурга спокійна година. Він пройшов садом, помилувався на високу мармурову вазу напроти Михайловського замку і повернувся в алею статуй. Яка тиша, який спокій зараз у цьому саду! Ніхто і ніщо не заважає, він зможе віддатися своїй улюбленій справі. Тарас виймає папір і починає перемальовувати. Але всі почуття, думки, мрії збуджені прогулянкою. Він не може зараз перевтілити їх, перелити у спокійні лінії. Ех! Якби можна було заспівати! Заспівати рідну пісню, яку співали сестри, мати, старий дід там, на далекій Україні. Йому дуже захотілося заспівати так, як колись співав він сам, блукаючи степами, ярами, над синім Дніпром. Цього, звичайно, не можна робити. Але в голові линуть ці пісні, з якимись новими, своїми словами, і замість того, щоб малювати, як збирався, на рисувальному папері він записує свої пісні.
Перед очима вже не розкішні Растреллівські палаци, ажурні огорожі, владновелична Нева. Перед очима линуть широкі степи, зелені гаї і діброви, рідний Дніпро, то такий ласкавий, привітний у літні ясні дні, з тихими вербами, що схиляються над ним, то непокірний, ревучий і могутній.
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилі підійма...
Як дивно, як несподівано прийшло натхнення! Та це ж вірші, такі вірші, які чув, які читав у книжках Жуковського, Пушкіна!..
Біжать рядки за рядками. Легко, без напруження, Тарас пише рідною своєю мовою, якою розмовляв на селі з батьком, братами, сестрами, якою розказував дід свої нескінченні оповідання, якою рідна ненька співала пісні над убогою колискою. Він перечитує, і самому дивно, що виходить так складно, так просто і гарно, і він усміхається щасливою, розгубленою посмішкою.
Як же це добре, що в Петербурзі білі ночі!
Тепер у Тараса почалося подвійне життя. Удень він працював, як завжди, з усією ширяєвською артіллю, але вночі, коли всі в домі засинали, нишком одягався і йшов на своє улюблене місце в Літньому саду і знову писав там свої вірші і перемальовував статуї античних богів.
Так і зараз, зайшовши у мовчазний сад, прогулявшися мрійно алеєю вікових лип, він сів на перекинуту порожню цеберку з-під охри і почав малювати Сатурна, який у колі богинь пожирає свою власну дитину.
Вже починало сходити сонце. Тарас заглибився в малювання і зовсім не помічав, що сьогодні він не один. Адже в таку ніч не йому одному не спалося. Молодий чоловік у короткому літньому пальті і круглій шляпі вже давно з цікавістю стежив за ним. Він нечутно підійшов до хлопця і поклав йому руку на плече.
Найпершим рухом Тараса було схопити малюнок і швидко сунути за пазуху.
– А що ти тут, парубче, робиш? – спитав молодий чоловік.
– Я нічого не роблю, – відповів ніяково Тарас, не розуміючи, як поставитись до цього. – Я йду на роботу і по дорозі зайшов у сад.—Тарас підвів голову і побачив кругловиде, ще молоде обличчя, карі теплі лагідні очі і додав одверто: – Я малював.
– Покажи, що ти малював! – попросив незнайомий. Тарас несміливо вийняв із-за пазухи папір. Незнайомий подивився на малюнок, потім з усмішкою глянув на Тараса.
– Добре, дуже добре, – мовив він. – І часто ти сюди ходиш малювати?
– Як близько до роботи, то часто, а як ні—так під неділю.
– Ти вчишся малювати?
– Еге, у покойового майстра Ширяєва.
– А звідки ж ти сам будеш?
– З Вільшаної... – мовив Тарас і усміхнувся. Мабуть, цей чоловік і не чув ніколи такої.
Але чоловік раптом радісно обняв за плечі Тараса.
–Так ти ж мій земляк! Я ж з тих країв! Тарас весь спалахнув від радості.
– Правда? Ви правда звідти?
– Ти обов'язково приходь до мене! – казав юнак. -У цю ж неділю приходь. Дай клаптик паперу, я запишу тобі свою адресу – спитаєш художника Івана Сошенка.
– Художника Івана Сошенка,—як щаслива дитина, яка не може ще отямитися від втішної несподіванки, повторив Тарас.– Обов'язково прийду.
Час було вже йти на роботу.
Тарас схопив своє цебро й пензлі і так глянув на свого нового знайомого, такою щирою, незвичайною вдячністю сяяли розумні його сірі очі, що Сошенко відчув одразу якийсь зв'язок з цим обідраним малярським учнем, якусь відповідальність перед його щирим глибоким поглядом.
З небувалим піднесенням, яке створюють лише справжні людські пориви душі і серця, йшов молодий художник додому. Займалася зоря. Прокидався Петербург.
ЗМОВА ДРУЗІВ
Карл Павлович Брюллов, або «Карл Великий», як назвав славетного художника поет Василь Андрійович Жуковський, жив тепер на території своєї аmа mater – Академії художеств. І студенти і професори називали його приміщення з майстернею «портиком». Це і йому і їм подобалося. Це нагадувало Італію, Рим. Поряд з «портиком» був «звіринець»– майстерні барона Клодта, все життя закоханого в різних тварин, починаючи з коней і кінчаючи мавпами. Багато живої «натури» жило у нього постійно. «Портик» одразу зробився улюбленим місцем усієї молоді. Найбільше пощастило захопленому Аполлону Мокрицькому. Після того незабутнього свята білою ніччю в Академії він став учнем Брюллова – а це дуже багато значило. Крім натхненної, справжньої науки мистецтва, це ще значило велику дружбу між учителем і учнем, спільні інтереси, спільні, наповнені наполегливою працею дні, вечори і ночі в палких суперечках, розмовах, ліричних спогадах, інколи в шумних молодих розвагах. Щасливий, хто має це найбільше багатство – дружбу. А без дружби людина в житті, що жебрак.
Про це й думав Іван Сошенко, прямуючи до свого друга Аполлона Мокрицького в «портик».
«Йому пощастило, Аполлонові, – думав він, але без тіні заздрості, – тепер його шлях ясний на все життя. Правду кажучи, пощастило і тобі, Іване Максимовичу. Хоча й нелегко було тобі, синові бідного богуславського міщанина, складати копійку до копійки, щоб вибитися в люди, вирватися до Петербурга, потрапити до Академії, але чи можна це все порівняти з тими труднощами, які страшним муром стоять навколо Тараса!»
Після тої несподіваної зустрічі в Літньому саду вони вже бачилися кілька разів. Сошенко згадав, як хотів Тарас, прийшовши уперше до нього в гості, поцілувати йому руку, як він сам висмикнув її і почервонів, і Тарас переляканий втік.
Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої двадцять три роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Аполлону.
– Пана Брюллова нема дома, – солідно повідомив камердинер Брюллова, високий, огрядний Лукіян.
– А Мокрицький тут? – спитав Сошенко.
– Пан Мокрицький працюють у майстерні, – так само солідно відповів камердинер і запросив Сошенка до покоїв.
Аполлон справді сидів за мольбертом у майстерні, старанно щось вимальовуючи. Вигляд у нього був досить сумний, щоб не сказати просто – кислий.
– Привіт Аполлонові Бельведерському!—вітав його весело товариш. Це прізвисько якнайменше пасувало зараз до пониклої і розгубленої постаті товариша.– Що трапилося?
– Ох, Іване, – розпачливо вимовив Аполлон, – яке це щастя бути з таким генієм, як наш Каролус Магнус, і як це іноді важко. Він бачить те, про що ми й не догадуємося, він вимагає так багато, що нам, звичайним людям, не під силу, і, безперечно, його дратує моя мазня. Він так і назвав мої етюди. Коли б ти чув, як він розпікав мене, як дорікав за лінощі, неуважність. Він казав, що коли я не попрацюю як слід, він викине мою мазню геть. І подивись – він зробив лише кілька ліній, і все ожило і заграло. І я справді бачу, що я осел, не добрав найголовнішого, – закінчив він сумно.
– Ну, не журись! – заспокоїв його Сошенко. – Адже він не тільки розпікає тебе, ти ж сам казав, що коли йому що подобається, він не скупий на похвали.
– О ні! – підхопив Мокрицький. – Взагалі кожне його зауваження для мене втіха. Ні, що це я розстогнався? Він – чудесна людина, розумна, як філософ, і мила, одверта, як дитина. Це справжній художник.
– А де він зараз?
– Карл Павлович поїхав, мабуть, до Кукольників. Він дуже здружився з поетом Нестором Кукольником і його братом, а там буває і Михайло Глінка. У них завжди збирається вся «братія», а може і у графа Вієльгорського, на Михайловській, а мене-от залишив тут і наказав вивчати анатомію на полотні.
– Ми ще такі щасливі з тобою! – раптом гаряче заговорив Сошенко. – Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін.
– Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця – вони запалюються швидко всім хорошим. – Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий – надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...
– У нього такі милі дочки... – в тон йому додав Сошенко.
– Ну, ти... – почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.
Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.
Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, – він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, – він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.
Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. «Акулька з дійницею», «Терешко з сокирою», «Баба з козубком грибів», «Захарка на жнивах» – от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт.
– Тільки умова, – попередив товариша більш статечний Сошенко. – Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
– А що? Я нічого, – заперечив Мокрицький. – Ми не для того йшли.
Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темнозеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей.
Це й був Венеціанов.
– Ми до вас у важливій справі, – вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. – Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно.
Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум.
– Він кріпак? Що поробиш! – вимовив він. – Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності?
– І немалі, – переконливо мовив Сошенко. – Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії.
– Про це тепер не може бути й мови, – махнув безнадійно рукою Венеціанов. – Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії?
– Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,– заперечив Мокрицький. – Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор.
– А Тропініна,– підхопив Сошенко, – хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто.
– Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина – м'яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п'ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова?
– Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, – в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика.
Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках.
– Яка ганьба!– прошепотів Мокрицький.
– До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов'ю до мистецтва та «культури», повів показати і свого власного художника, який саме закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху... Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі – встиг переодягтися, – заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку «панові художнику» і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов'язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін – він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, «Товариства заохочення художників», він нарешті подарував йому «вольную».
А от талановитий художник Мясникові «Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників» навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак – справжній мигець, відмовився, і Мясников застрелився.
А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап'ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не?
– Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? – спитав Сошенко.
– У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися «чого моя ліва нога хоче», і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: «покончил с собою от имеемой в нём задумчивости».
От Академія і винесла цю сувору постанову.
– Значить, справа з моїм протеже безнадійна?—спитав зажурено Сошенко.
– Ніколи не слід втрачати надії, молодий мій друже,– сказав Венеціанов. – Не треба кидати юнака, треба підтримати, треба підучити, а тимчасом щось знайдемо. – І додав: – Таланти на дорозі не валяються, їх треба плекати, їм треба допомагати.
– Що ж робити? Якби ви знали, як хочеться допомогти йому! – гаряче заговорив Мокрицький. – Іван просто в захопленні від нього.
– Що він тепер робить, цей ваш талант? – спитав Венеціанов.
– Зараз артіль Ширяєва оздоблює після ремонту Великий театр. Тарас у цій артілі чи не основна людина щодо роботи. Він робить малюнки для плафонів і різних прикрас. Він у них найкращий рисувальник, і хазяїн ним дорожить.
– Ширяєв? Я знаю трохи про нього. Ділова, але крута людина. Знаєте що, друзі, ми все-таки почнемо наш наступ! Іван Максимович мусить познайомитися з хазяїном– Ширяєвим, схилити його поки що на деякі пільги щодо хлопця. Ну. хай відпускає по неділях, хай відпускає у вільні вечори на лекції, а ви познайомте його з вашим милим земляком, головою товариства заохочення художників – Григоровичем. Це хороша людина, він, може, дасть дозвіл відвідувати класи товариства, що в будинку Костюриної. Познайомте ще з одним вашим земляком – Євгеном Павловичем Гребінкою, учителем кадетського корпусу, літератором. Давайте хлопцеві книжки, поведіть на виставки, одним слопом, підтримайте. А там побачимо, що далі треба робити. Великого Карла зацікавимо. Згода?
– Згода! Ще й яка згода! Яка ви чудова людина! – не могли втриматися молоді люди.
– Тату! Мама просить тебе і гостей вечеряти, – пролунав тоненький голосок за дверима.
– Ач кози! —засміявся старик. – Почули вже, що тут старики прийшли. Справді, ходімте і за чаєм ще обміркуємо нашу змову.
