Текст книги "Патетична соната"

Автор книги: Николай Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)

32

Окремо кожний. Ступай і Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.

Ступай і старий Пероцькийповолі зближаються. Шепіт:

– От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.

– Це наслідок вашої єдиної!..

– Самостійної!..

– Неподільної!..

Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржика), і вони з пальцями на губах: «Цс-с-с», – розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.

Тоді Пероцькийбезсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить:

– Жоржика кудись повів той… Судьба!.. Боже мій! Андре!.. Ну?… Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує).На месте!.. Стой!..

Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина. Дивиться. До Андре:

– Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили «руськоє двіженіє», її треба виправити!

Андре.Що там?… За вікном?

Марина.Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа…

Андре.Що з ними?

Марина.З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).

Заклякнув Андре. Ждуть на залп.

(Нарешті Мариназдригнулась).Рушницю до ноги! Повів далі… (Пише).«Маршрут: Чорноярські хутори – братам Закрутенкам, Бугаївка – Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького…»

Андре.Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок…

Марина (пише).«…корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно…»

Андре.Чи не є все це моя любовна помилка?

Марина (дописує).«Член комітету Чайка». (До Андре).Гасло: «Люльку запалено». Все. Ідіть!

V
1

Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Настя вишиває золотом прапора.

Поряд співає Зінька:

 
На берегу сідіт дєвіца,
Она шолками шйот платок.
 

До них збігає Лука:

– Ну, як ваш прапор?

Настя.Подивися. (Розгортає).

Лука.Та він уже готовий?

Настя.Ще трошки. За годину скінчу.

Лука (любується, читає).«Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» Серп та молот, як вилиті. «УвСеРеР» – Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено).Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі… (Аж пішов у танець).

 
Гоп чуки-чуки-чуки,
Подивіться, буржуйчики!..
 

Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під «Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!» виходить «УеСеРеР»! А то він теж був плутався між якоюсь любов'ю та мрією. (До Зіньки).Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?

Зінька.Дали б ви мені якусь роботу.

Лука.Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.». Бо любов – це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися).Функція!.. (Раптом рука розгинається).Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях… Так сказати, що прапор за годину буде?… Я забіжу, і тоді вже що?… За годину я буду. (Біжить).

Зінька.Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов – як мрія. Яка це мрія?

Лука.Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.

Зінька.Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?

Лука.Ні! Я ще забіжу! (Біжить).

Зінька.Треба буде подивитися на цю мрію…

 
На берегу сідіт дєвіца…
 

2

Марина припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.

Марина (схвильовано).На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно… (Вибігла).

Ступай (постоявши трохи біля вікна, одійшов).Вигадала гратись у Нат Пінкертона… Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на «Кобзарі». Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши «Кобзаря», виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці. Питає).Буде чи не буде Україна?

Марина (вигулькнула з дверей).Ти дивишся, татку?

Ступай.Дивлюся! (По паузі, сам собі).Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце).«Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани…» (Гірко хитаючи головою).Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхи-трюхи – тікають старенькі з козачого степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз – і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок.

Марина.Дивися, татку! Здається, він?…

Ступай.А не заважай мені, Маринко! (Розгортає й вичитує).«Згинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі…» (Містичний жах).Дак втретє ж – і тепер уже востаннє. Буде чи не буде?…

3

Марина (з порога другої кімнати. Збуджено).Буде!

Ступай (сердиться).Не жартуй!

Марина.Буде, мій сивенький ворожбите!

Ступай.А ти що – в Піфію обернулась, чи що?

Марина.Коли хочеш, то так. Старі автори переказують, що спочатку Піфія – це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала в церкві на камені Омфалос, що значить – центр землі. На брамі був напис: «Пізнай себе». І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе! Буде! (Її справді охоплює якесь незвичайне піднесення. До батька).Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з вулиці було непомітно.

Ступай.Навіщо все це?

Марина (удаючи з себе Піфію).Перше, що ти побачиш, скаже тобі – буде чи не буде… По той бік, дивися, стоїть біля тумби мужчина.

Ступай (з гумором).Ну й вибрала!

Марина.Дивися!.. (Грає що є сили кілька акордів з «Патетичної»).

Ступай.Запалив люльку й пішов. Капелюха на потилицю насунув – яка зневага! І це такий герой роману?

Марина.Це од героя! Наше гасло; «Люльку запалено!» Люльку контрповстання. Сьогодні! (Бурхливо грає кілька фрагментів з " Патетичної»).Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток? Мої вуса, чуєте? Сивенький чубок? Як мчать наші лицарі з околишніх хуторів?… Ми напоготові. (Встає ще в більшому екстазі).Омфалос! Омфалос! Люльку запаленої (Аж закружляла).Дми тепер, північний, – не згасиш. Ще більше роздмухаєш – дуй. Щоб іскри летіли! (Ударила по клавішах).Омфалос! Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: «Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш». Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині)під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках).Під цим!..

Ступай (захоплений од прапора).Коли це ти вишила?

Стукіт у двері.

Марина (складає прапора. Спокійно).Можна!

4

Зінька з прапором:

– Вибачте! Чи немає у вас часом такої заполочі? Не вистачило трошечки – на останню букву. (Розгортає прапора).Якщо є, то допоможіть, позичте чи дайте! (Оглядає Марину).

Ступай.Гм… Написано по-українському. (Читає).«Пролетарі усіх країн, єднайтеся!» Серп і молоток. «УСРР». Що таке «УСРР»?…

Зінька.Українська Соціалістична Радянська Республіка. Це, кажуть, наш такий новий державний герб…

Ступай.Гм… Кому прапор?

Зінька.Ревкомові. За годину мушу скінчити.

Ступай (ще раз читає).Гм… Без жодної помилки. (Ще раз прочитав, подививсь на Марину).

Марина.Нема.

Зінька (оглядає Марину).Я думала, у вас очі сині, аж вони блакитні! Вам, певно, жовте до лиця?

Марина.А у вас, я думала, карі, аж вони чогось червоні!

Зінька.Третю ніч не сплю, от і зачервоніли. Третя ніч, як вишиваю. А може, це од прапора, од червоного, як і в вас он од блакитного. (Виходить).

Ступай(по паузі).А може, є?

Марина.Що?

Ступай.Та такая заполоч у нас?

Марина.Ти комік, тату. Поїхав би ти на хутір, ніж тут плутатися. (Йде в другу кімнату).

5

На сходах я (іду в ревком). Повз мене проходить 3інька. Із дверей виходить Марина. На одну мить ми спиняємось, скидаємось очима і розходимося.

Зінька.Мрія? Я думала яка? А вона в панталонах і в юбці, як і всяка. Добридень, сусіде!

Я (не розуміючи Зіньчиного вислову).Добридень!

6

Ступай сам:

– І це прапор (на Маринин),та й то ж прапорі Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному – «Хай живе радянська», хай уже буде й соціалістична, аби тільки українська республіка. Або ж так: на червоному дві стьожечки вшити: жовту й блакитну… (Думає).

7

Уявіть і ревком у квартирі Пероцьких. В залі немов бівуак: люди в шинелях, з рушницями й без, якийсь червоногвардієць спить. Тут же черга просителів. На сходах невпинний рух різноманітного люду. Приймає черговий член ревкому Гамар. Він біля телефону.

Біля його я й Лука занотовуємо директиви.

Позад його на драбині робітник проводить телефон. За простінком біля комутатора на табуреті Оврам.

Гамар (у телефон).Зараз! Іду! (До Луки).Щось чудно. Мене негайно викликає Слобідський ревком. Чого – не каже. Якась нагальна справа. Телефоном, каже, не можна. Ти провадь прийом за мене, а я поїду… (На ходу, збираючись).Волревкомам директивну телеграму: «Перше – це як можна більш посіяти пшениці». (Широким рухом).Степ!

Лука.Насіння?

Оврамів голос.Комутатор ревкому…

Гамар.По хуторах у ямах. (Колупнув рукою і вибіг).

Голос з дверей.Скажіть, будь ласка, де тут більшовицьке движеніє поміщається?

Оврам (комусь у телефон).Тут. Ви в якій справі?

Голоси (думаючи, що то до них, теж підносять тон).Та в якій же!.. Ходимо по землі, а самі без землі.

Оврамів голос.Сполучаю!

Лука (голосом аж до дверей).Виходьте наперед, хто там без землі. (До мене).Напиши: «Друге – зорганізувати бідноту. Кулакам сказати, що їхні хати та дворища на ямах довго не вистоять. Третє…» (До робітника).Папашо! Не там і не так. Криво ведеш провід! (До мене).«Третє: по той бік Дніпра є поклади торфу…» Хто там хропить?

Голоси.Товаришу, чуєш? Революцію проспиш.

Лука (вже на столі).Товариші! Ревком – це що? Ревком – це не спальня і навіть не станція, де можна куняти. Ревком – це паровоз, помни! І коли ми…

Нові голоси з дверей.Товаришу Лука! Витрусили зброю: сім рушниць і три нагани. Куди їх?

Лука.У воєнкомат!

Голос.Килими, білизну одкопали…

Лука.У соцзап!

Голос.Десять штук корсетів.

Лука.Закопайте! (До мене).Тобі треба школи оглянути. Мета – ремонт… (На робітника).Та не так, папашо! Ось дай-но я! (Вилазить на драбину, звично й акуратно кінчає проводку).

Оврамів голо

с.Комутатор. Що?… Яка кавалерія? То ви спите і по вас плигають блохи…

Лука (злазить. До мене)."Друге – це букварів українських надрукувати. З букваря почнем". (Щось собі нотує).Хто там по землю? (Нотує. До мене).Ба і ще про вчителів… (До дверей).Підходьте. (Нотує й дивиться на годинника разом).

Оврам (зовсім іншим голосом).В нашивках?… Хвилинку!..

Лука (до мене)."Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають українську мову…" (До черги).Хто перший на черзі?

Раптом тривожний, запалений голосу дверях:

– Товариші! На город наскочила якась банда! Кавалерія! В нашивках!..

І немов на доказ цьому десь розложисте б'є гармата. Тріщить телефон. Пауза і тиша.

Лука.Першою на черзі знов стала хто? Здається, буржуазія.

Голос Оврамів.Сполучаю.

Тріщить телефон.

Лука (бере трубку).Гамаря нема. Ви ж його викликали. Як не кликали?… (Аж хитнувся).Не вдавайтесь у паніку! Що?… У монастирі дзвонять?… Що?… Кавалерія? Спиніть! Зараз висилаю з ревкому загін! (До дверей).Одкопану зброю однесли чи ще?

Голос.Ще.

Лука.Занось сюди! (Вилазить на стіл. До черги, до всіх).Товариші! Як чуєте, що? Першою на черзі стала буржуазія. Вона силою вдерлася. Вона хоче що?… Ще раз заступити нам дорогу до соціалізму. Хто хоче боронити своє місце в черзі по землю, по хліб, по машини, по букварі, по культуру – становись у чергу по що?… По зброю! Хто перший – підходь!

Хтось підходить перший. За ним хочу стати я, але мене одтискує якась шинеля. Я даю їй місце, потім другому, третьому. Нарешті, після п'ятого, я хапаюсь за рушницю – дехто стає неохоче. Дехто тікає, одверто або крадькома.

Лука.Становись!

Ми шикуємось.

Оврам.Становись, хто має ноги, хто ж не має – лізь!

Лука.Телефон?

Оврам.Не працює.

Лука.Значить, біля його хтось працює. Товариші! Май на увазі що? Наш фронт на всі чотири сторони. Ворог на класових позиціях, себто де? Скрізь. Напрямок наш – соціалізм, візьми втямки! Революційним кроком…

Ми йдем за Лукою, сходами, на вулицю.

8

Ступай сам:

– Дак втретє ж і тепер востаннє. Чуєш, Тарасе? Востаннє. Яка ж вона буде?

Другий гарматний вистріл.

(Ступай у розпачі).От не дадуть, не дадуть доворожити. (Розгортає книжку, читає)."Поховайте та вставайте!" (Біжить без шапки, піднявши щитом книжку).

9

Став Ступайна перехресті. Вагається:

– Ну от… Добре тобі було писати – "повстаньте", а |як мені повстати? Куди йти, на чию руч стати – їй-богу, не знаю! (Думає).Оце справді – ні сюди, Микито, ні туди, Микито. Ішли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Піти на червоне, хоча ні. "У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести", – писав Куліш. Піти під жовто-голубий – знов-таки у запорожців не було. А запропонувати червоний і стьожечки. Хіба ж зараз послухають!..

Постріл. Падає збитий кулею цвіт. Ступай піднімає його.

Що ви робите? Отак і на мойому хуторі, їй-богу, позбивають увесь цвіт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники.

Постріл.

Ще вб'ють. Піду краще на третє поле, як наказувала Марина. До себе на хутір. Сховаюся і пересиджу цю революцію, а там видно буде, до кого кристати. (Тікає).

10

Оврам(повзе). От мені б тепер ноги…

Пробігає кілька червоногвардійців. Один кричить: "Хтось у тил нам б'є! Тікай!"

Далі смерті не втечеш! Стійте!

Набігають контрповстанці. Оврам сидить. Біля нього спиняється Андре.

Андре (гукає).Заберіть! (Показує на Оврама).Контрповстанець (на Оврама).Ану, ти! Вставай!

Оврам.Не діждете, щоб я встав…

11

З ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув – не видно. Натомість звисає жовто-блакитний. Хто його чіпляє – не видно.

12

Назустріч Андре виходить Марина з букетом квітів. Почувши дзвона:

– Ніби Великдень. Кажуть, що коли вас зустрів монастир, ви там виголосили: "Хай живе Іванова дзвіниця, а над нею Північна зоря". Це значить Росія?

Андре (серйозно і твердо).Так.

Марина.Ну, а за Україну чом лицар промовчав?

Андре.Обминемо!

Марина (іде і гостро, допитливо дивиться йому в очі – жартує чи ні).Україну?…

13

З ґанку Пероцьких падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув – не видно. Натомість має трикольоровий. Хто його чіпляє – не видно.

VI
1

На вулиці Пероцьких рух. Біля дому збирається публіка. Святочний гомін, вітання – найбільше дами. Цвітуть парасольки. Од церков пливуть урочисті дзвони.

Дама.Варваро Михайлівно! Здрастуйте, милая!

Друга.Не здрастуйте, а Христос воскрес!

Перша.Аж тепер я зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!

Чоловік другої (Зіньчин гість).І все ж таки, рівняючи до більшовиків, його мучили люди!

Перша.Ах, не кажіть! Я сама була ці три дні немов у домовині.

Друга.Милая! Я була труп!

Чоловік першої (теж Зіньчин гість).Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотіли зробити з нас трупи, а з наших домів – домовини, але дуже дивно, що їх за це думають судити, як людей!

Друга.Хіба ще мають судити?

Зіньчин гість.Уявіть собі – перед тим, як розстріляти, думають іще судити.

Професор.Знов лібералізм! Знов реформи!

2

Четверо несуть на носилках Оврама. Побачивши натовп, він командує на носіїв:

– Ножку, носії! Мене зустрічають парадом. Ать-два! Лєвой! Запевай пєсню!.. Не хочете? Ну так я сам… (Співає приспів з відомої солдатської пісні).

 
Ой, люлі, ой, люлі да —
Я вам песєнку спою.
 

Смир-но! Одвічай, як пролетаріатові! Здорово, буржуазія! Дякую за царську зустріч!

Вигуки.Який цинізм! Яке нахабство!

Оврам.А тепер виносьте мене на престол!

Вигуки.Як він сміє!

– Заткніть йому рота!

Одна дама хоче штрикнути його в очі парасолькою. Не попадає.

Оврам.Ах ти ж… Какєтка!

Друга намагається.

Киш, чорне вороння! Я ще не труп. Складіть ваші парасольки. Чи, може, думаєте ревбурю під ними перестояти?

3

Несуть його в зал. Там жде на нього суд.

Голова каже до публіки промову.

– Панове! Сьогодні ми судимо тайного чекіста. Він нас судив по підвалах, здебільшого вночі, без свідків, ми його виносимо на денне світло і на ваші очі. Цей суд ми робимо публічним, навіть широко народним. Більше – ми, позвавши сьогодні на суд більшовизм, даємо йому можливість захищати свої криваві доктрини публічно. Ще більше – ми даємо кожному в цім залі право сказати своє слово за чи проти злочинця. Статую Феміди, символ загальнолюдського суду, що її закопав був більшовизм, ми знову одкопуємо і ставимо на цей стіл. (До Оврама).Підсудний! Ваше ім'я?

Оврам.Оврам чи Яків – не все одно? Вам же не ім'я розстрілювати!

Голова.Ваша професія до ЧК?

Оврам.Лазив по тій землі, по якій ви їздили.

Голова.А в ЧК?

Оврам.Та, яку ви визначите.

Голова.Скільки вам років?

Оврам.Від народження тридцять, до смерті – ви краще знаєте, хоча й я не гірше знаю.

Голова.Ви більшовик?

Оврам.Половина.

Голова.Себто?

Оврам показує на себе.

Ноги не мають значення. Ви більшовик. Тепер скажіть, чому ви не відступили разом з більшовиками, а залишились тут?

Оврам.Раз ноги не мають значення, то й питання не має значення.

Голова.Ви хочете скласти провину на ноги!

Оврам.Навіщо, коли винні ваші голови.

Голова (шляхетно розводить руками).Ми?

Оврам.Якби не заварили війни, де одбито мені ноги, я б оце одступив з більшовиками.

Гомін.Яке нахабство!

– Цинізм!

Голова.А от нам відомо, що ви зостались тут на тайні вивідки, за шпигуна. Що ви на це скажете?

Оврам.А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вішати або вішатися!

Голова.Але ви не від того, щоб вішати нас… (Викликає).Свідок генерал Пероцький!

Пероцький встає.

Ваше превосходительство, ви маєте слово.

Пероцький.От у це вікно я побачив, як прийшов той – Одноокий і ще двоє, – один у кудлатій шапці. Цей безногий стирчав біля ніг, – і показав, де я живу і де, певно, заховався Жоржик. Потім я стояв біля чужого вікна і бачив, як Одноокий вів Жоржика. Мій хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцілувати, а він Жоржика одштовхнув. Я не міг більш бути в інкогніто. Я скомандував: на мєстє!.. Мерзавець, стой! Він націлився в мене. Ви розумієте?… Але набігли другі, не дали й повели мене в їхній штаб.

Голова.Що ви бачили в їхньому штабі?

Пероцький.Кошмар! Уночі до мене в камеру всадили монаха, і він цілу ніч молився. По-вкраїнському. Ви розумієте, панове! Він не давав мені спати. Між іншим, цей монах мені сказав, що безногий інквізитор забиває гвіздки в погони і за це бере великі гроші. Він себе на все життя забезпечив.

Голова.Ти забивав гвіздки в погони?

Оврам.Нащо в погони, коли краще в такі лоби забивати!

Пероцький.Він себе забезпечив!

Оврам.Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самісінької смерті на руках нестимуть.

Голова.Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло?

Десь з публіки виткнулась 3інька:

– Я скажу! Я можу посвідчити – можна? (Показавши на Оврама).Я буду проти нього свідчити, їй-богу! Дозвольте?

Ще суд не похватився, як вона вже почала.

Боже! Виказати на Жоржика, на неповинного анголика – це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама)міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив… Пам'ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.

В залі похвальний гомін.

Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано…

Голова.Будь ласка, підійдіть ближче до столу.

Зінька.З фронту Жорж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то заним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що Одноокий. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…

Голова.Чий син?

Зінька.Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає)."Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького…" (Читає сю посвідку).

Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама:

– Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?…

Оврам мовчить.

Ні?… Однесіть і розстріляйте!

На сходах Оврамраптом спиняє конвоїрів:

– Стійте! Я скажу… щось. (Коли конвой спиняється, додає).Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу…

Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик:

– Несіть!