Текст книги "Патетична соната"

Автор книги: Николай Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

7

І справді – це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Лука. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неспокійний. Він справді похожий на прапор.

Я (рух до Луки}.Ну?

Лука (задихано).Місяць!.. Скоріше!.. Гамар?

Я.Тут!

На східцях нас зустрічає Гамар.

Лука (запалено).Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене).Пам'ятаєш – гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили – думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!.. Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу – робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене),ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..

Гамар (піднесено).Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки – буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести…

Настя (прислухаючись).Співають «Отче наш»…

Гамар.Справляють хай молебні, співають «Отче наш», – світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене).Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку).Наш буде світ!.. Перекажіть привіті (До Луки). Атобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися).

Настя.Може б, годилося сісти.

Оврам.Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози).Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись).А втім (усміхається),аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги… (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті).Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.

Настя (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).

Лука (бере).В дорозі перезуюсь.

Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки.

Я (патетично).Світ, Луко, буде наш!..

Лука.Обов'язково! (Коли я пішов, він до себе).От тільки брати чоботи чи ні?… Калюжі по дорозі, так але ж і Настябез чобіт… Та ще й з убитого знімуть. Ну їх (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).

Настя( по паузі).Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?

Оврам мовчить. Крапля – дзень!

(За звичкою, машинально).Одна. Дві. Три…

8

Вертається Ступай. Біля закопаного він спиняється, хитає головою і біжить до себе.

Марина (назустріч батькові. Неспокійно).Переказав?

Ступай.Так.

Марина.Ну як там? Що?

Ступай.Місяць сходить.

Марина.Боже! Він мені про місяць…

Ступай.А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?

Марина (іронічно).Південний чи який?

Ступай.Північний!

Марина.Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?

Ступай (відчувши іронію).Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням).Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху).Сливе усі там українці, кажуть!..

Марина.А самі вони знають, що вони українці?

Ступай.Гм… (По паузі).Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повішених, довідався, – чотири українці. Закопаний теж – по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?

Марина.Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.

Ступай зітхнув.

Ти, крім місяця, ще кого бачив?

Ступай.Бачив.

Марина.А крім вітру, що-небудь ще чув?

Ступай.Чув.

Марина.Ну?

Ступай (по паузі).Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тікати.

Марина.Так? (Схвильована. Телефонує).Штаб? Попросіть, будь ласка, корнета Пероцького!..

Раптом гасне електрика.

9

Пероцький(біля телефону).

Анет держить свічечку.

Штаб? Корнета Пероцького!.. Андрійку – ти? Чого погасла електрика? Крім цього, Жоржик утік з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матір'ю, розумієш? І карабіна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!.. Як на фронті? Я не хвилююсь, але… мені приснився сон: немов Росія – голе поле, сніг, посередині ніч і Христос у повстяниках. Приходить Ступай і сідає на піч. Ти розумієш, до чого нахабство дійшло! (Хвилюється).Безобразіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Андре!

Гарматний вистріл, Анетупускає свічечку. Пероцькийв темряві.

Штаб! Штаб!.. Телефона одірвано.

Анет одслоняє вікно. Б'є червоним місяць. Червоний одсвіт у свічаді.

Пероцький голосно.

Заслоніть вікно!

10

Настя (це до вистрілу).Десята. Одинадцята. Дванадцята.

Вистріл.

Оврам (голосно).Остання!.. Одчиняй двері!

Настя.Кому?

Оврам (збуджено).Кому? Соціальній революції!

11

Ступай (хоче одслонити вікна).Вийду навстріч їм!

Марина.Тебе заб'ють.

Ступай.Я маю зброю.

Марина.Яку?

Ступай.Українське слово.

Марина.Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!

Ступай.Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..

Марина.Кому? Більшовикам? Бандитам? Видлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно).

12

Вулицею тікають білі, купками й поодинці. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. І все ж таки вулиця лякає порожнечею. Ані огника у вікнах, ні голосу. Десь далеко стрілянина. Місяць. Вітер.

13

Од тіні до тіні, огинаючись, перебігає троє партизанів, один– матрос, другий– в кошлатій шапці, з червоним бантом, третійв кожушку. Побачивши ноги закопаного, підходять і роздивляються.

Матрос( сліпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонії).По ногах видать, що жертвою впав він в борьбе роковой. (По паузі).Ну раз вбив уже – закопай, хочеш одкровенно – не закопуй. Але ж чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивілізацію! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок).А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто «за» – іди за мною!

Ідуть, тримаючи рушниці напоготові.

14

Із підвальчика лізе Оврам. Повстанці аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосі хмурий гумор:

– То часом не твої ноги, браток?

Оврам.Мої пішли в землю. Імперіалізма загнала.

Одноокий.Ну, а цих, видать, що буржуазія?

Оврам.Так.

Одноокий.Виходить, що між ними різниці нема.

Оврам (підлазить до ніг, обдивляється чобота).На один лише номерок… (Никне головою і так застигає).

Одноокий (по паузі затряс рушницею).Пощади не давать. І всю буржуазію в трюм землі!

Ідуть утрьох по сходах.

15

Підходять до Ступаєвих дверей. Одноокийпробує – не заперті. Одчиняє навстіж:

– Збирайся на смерть.

Марина (спокійно).А тато зібрався зустрічати вас.

Одноокий (обдивляється).Хто такий… тато?

Ступай.Українець.

Одноокий.Це по формі. А в душі хто?

Ступай.Українець…

Марина (спокійно).Душею учитель.

Одноокий (похмурий виходить. До кошлатої шапки).Інтелігенція. Двері були незаперті. Крикни по цепі, щоб не займали!

Шапка (на весь голос, щоб почули на сходах і на вулиці).Перекажи там по цепі – інтелігенції покєда не займай!

16

Ідуть по сходах вище. Одноокийчитає на дверях Пероцьких мідяну табличку. Читає тихо, по складах. Раптом до Шапкий Кожушка:

– Стій! Замри!.. (Пошепки).Генерал-майор Пероцький. Генеральний враг, братишки, га! (Припадає ухом до дверей).По диханію чути – двоє. (Тихо стукотить).

Анет (одними губами).Не ходіть, Мате!

Пероцький (тихо).А може, це Жоржик? Може, Андре?… (Чуйно прислухається. Затуляє годинничка на руці в Анет).Хто?

Одноокий.Судьба!

Шапка (не витримав, на весь голос).Судьба-кокетка! Одчиняй!

Одноокий цитькає на нього.

Анет.Зараз! Ось ключа знайду… (Губами до Пероцького). Тікаймо!

Пероцький.Куди?

Анет.В Росію.

Пероцький.В Росію із Росії… Значить, Росії нема! (Іде за Анет у затильні двері).

Трошки згодом партизани вибивають двері.

Одноокий.Невже ж, братишки, од Судьби утік? (Обшукує квартиру).

17

Квартира Ступаїв.

Ступай.Ні, я, мабуть, буду за соціалізм.

Марина (не розуміючи).Себто?

Ступай.Принаймні по-українському звернувся: «Збирайся на смерть», а не «Готовься к смерти». Матрос! А генерал Пероцькийскоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.

Марина.Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить.

Ступай.Одним словом, я за соціалізм!

Марина.Милий ти мій комік!

Ступай.За соціалізм, за вітри, нехай і північні, аби тільки вони видули, аби тільки вивіяли з наших козацьких степів…

Марина.Ну, кого, наприклад?

Ступай.Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вітрові помагати, отак, отак. (Дме ротом).

18

Пероцький на порозі:

– Вибачте, але мене шукають повстанці. Я тікаю. Можна?

Ступай(сердито). Тікайте! Давно пора!

Пероцький.До вас.

Ступай.До мене?

Десь вдарились двері. Брязнуло рушницею.

Голос Одноокого.Невже ж утік? Генеральний ваш ворог? Шукай! На небо лізь, під землю – шукай!

Голос Шапчин.Постав на всіх дверях до самого моря сторожу!

Пероцький.Од смерті, од судьби можна?

Ступай (повагавшись).Будь ласка.

Марина (до Пероцького).Де Андре?

Пероцький.Не знаю! Все пропало!

Марина збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро.

19

Біля входу в будинок Пероцькогостановиться сторожа. Розкладають вогнище. Двоє підводять Андре. Він без шапки.

Конвой.Тут товариш Судьба?

Сторожа.Тут. А що?

Конвой.Таж пардона привели.

Сторожа.Прибийте до стінки!

Конвой.Каже, що втік од білих і має секрет.

Сторожа (оглянувши Андре).Гляди, громадянчику, бо Судьби не обманеш!

Андре ведуть.

20

Грюкають у двері до Ступаїв. Виходить Марина.

Конвой.Тут десь Судьба… Командуючий!

Марина.Він там, нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (І веде).Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?

Конвой.Ні! Такого щось не чули.

Марина.Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю і пришлю до вас.

21

Я підходжу до сторожі:

– Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону…

Сторожа мовчки і підозріло оглядає мене.

Де можна знайти Судьбу?

Сторожа.Дуже любопитний. Ти хто такий?

Я.Я посланець од ревштабу, від Гамаря. (Показую пакетика).

Мені показують нагору.

22

Поминаю варту. Іду сходами. Раптом чую:

– Вибачте!

Оглядаюсь – вона. Близько. Навіть одступаюсь – так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з «Патетичної»), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі.

Вона.Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?

Я вслухаюсь в її голос. Мовчу.

Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?

Я вже по-дурному мовчу.

Вона вас не запинить. Обминете – то підете, потопчете – теж підете.

Я.А як я підніму її?

Вона.Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?

Я.Живий?

Вона.Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?

Я.Не забув і не забуду. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити днем прийдешнім. Пересідає на коня.

Вона.На якого?

Я.На якого?… На огняногривого. У революції їх багато.

Вона.Перекажіть, що на його ждала і жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?

Я.Так!

Вона.Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях…

Я.Ці коні вже в музеї.

Вона (спалахнула).Ці наші коні у когось на припоні! Прикуті!. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?

Я.Я «за», але…

Вона.Без «але»! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?

Пауза.

23

Повз нас проходять двоє. Один хвалиться:

– Я за Інтернаціонал, Микешо! І щоб ти знав, за всі мови! Бо всі мови хочу знати і вже трошки знаю.

Микеша.Ану?

Перший.Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, скажи? Аргарний? А націоналізацея?… Прескурант, це тобі що? Гарнітур? Бомонд?… А реквизицея? Пролетарьят, це й ти знаєш – клас, ну а нацея?

Микеша.Це й буде нацея.

Перший.Ну, нацея – це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?

Микеша.Ацеж що?

Перший.Що?… Крути революцію без антракту, от що!

24

Вона.Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?

Я.Так. Я за цю ідею. Ви?…

Вона.Я?… Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?

Я (тихо).Вийдуть!

Вона.Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка – і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, – на це у них нема антракту.

Я.Проте живих у землю не закопують, – віджитих і мертвих.

Вона.Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми – не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?… (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?…

Я.Так. Як у свою мрію. А ви?

Вона.Я?… Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.

Я(звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!

Вона.Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка – для мене, для вас!.. Нам треба визволити Пероцького Андре!

Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу.

Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?

Я.Що?

Вона.Переступити через труп до мене?

Я(хрипко). Я спробую…

Вона.Що?…

Я.Урятувати цього трупа.

25

Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.

Одноокий.Як звати?

Андре.Андрій.

Одноокий.На прізвище?

Андре.Енен.

Одноокий.Офіцерський ранг?

Андре.Прапорщик запасу.

Одноокий.Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!

Шапка.Чого пішов у кадети?

Андре.Мобілізували.

Шапка.І я не можу!

Кожушок.Шинеля своя, чи дали?

Андре (зважуючи відповідь).Дали.

Кожушок.А чоботи?

Андре.І чоботи.

Кожушок.Хіба такі дають казьонні? Не можу й я – так бреше.

Микешин друг.Пардон! Де ж подів погони?

Андре.Без погонів ходив.

Микешин друг.По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капитан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,

Одноокий.Я скажу! (До Андре),Так кажеш – Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:

«Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!» І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльози. Хто хоче ще сказати, то кажи!

Шапка.Я скажу!

Одноокий.Кажи!

Шапка.Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!

Микеша (до Андре).Покаж руки! (Подивившись).Без музолика. Присоєдиняюсь.

Кожушок (обмацавши сукно на шинелі).Присоєдиняюсь.

Микешин друг.А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту).Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать – без антракту. ( Наводить рушницю).

Повстанці розступаються.

Одноокий.Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто – голосую: хто за смерть йому? (Рахує).Хто за жизнь? Ні одного!

Андре.Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.

Увесь суд.Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.

Андре.Мене послано було до них.

Судьба.Од кого?

Андре вагається.

Шапка.Од Бога?

Андре.Від однієї тайної групи революціонерів.

Судьба.Од якої? Хто може посвідчити?

Андре знов завагався.

Я (виступаю наперед).Я можу посвідчити… Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо…

Судьба.Од кого од вас було послано?…

Я.Од місцевого таємного ревштабу.

Судьба.А ти хто?

Я подаю йому пакетика.

(Читає).«Товаришу Судьба… Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію… Гамар». (До своїх).Пустіть!

26

Я й Андре виходимо в коридор. Біля Марининих дверей я обертаюсь до нього:

– Будь ласка, зайдіть сюди!

27

Андре входить. Його зустрічає Марина:

– Звільнили?

Андре.Цей порятунок – чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!

Марина.Цс-с-с… (Іронічно).Не так голосно починайте.

Німа зустріч Андре з батьком.

28

Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.

Один.Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.

Другий.Ніч – от і гризуть.

Третій.Півні співають.

Перший (недовірливо).Це у городі?…

Третій.Чуєте?

Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.

29

Біжить без шапки Жоржик. З розгону наскочив на сторожу.

Сторожа.Стій!

Жоржик завмирає. Він – як статуя жаху.

Ти куди?

Жоржик.Т-туди.

Сторожа.Ти хто?

Жоржик.Я?… Жоржик я!

Сторожа.Ти тут живеш?

Жоржик.Ні! Їй-богу, ні!.. Тут моя сестра живе!

Сторожа.А сестра хто?

Жоржик.Вона?… Зінька! Живе отам на горищі.

Сторожа.Хто вона?

Жоржик.Вона проститутка!

Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.

30

Жоржик (стукотить)Зіньо!

Зінька.Хто? (Одчиняє двері).

Жоржик.Це я! Жоржик! (Входить).

Зінька.Знов папа прислав? Геть!

Жоржик.Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зінько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся – місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, – це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?

Зінька.Чого ти прибіг? Ховатися?

Жоржик.Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.

Зінька.У вас таких сестер не буває.

Жоржик.Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?

Зінька.Помолись.

Жоржик.Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб Зінька на мене не виказала. (Рвучко повертається}.Ти не викажеш?

Стукіт у двері.

Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою).Я вже не буду воювати! Їй-богу! Страшно і дуже погано.

Зінька.Аз даху будеш стріляти?

Жоржик.Ну, то зовсім інша річ.

Зінька йде одчиняти. Жоржик, учепивсь за сукню.

Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!

Зінька (вражена словом «мамочка»).Ану, ще скажи це слово!

Жоржик.Мамочка.

Зінька.«Мамочка». Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам? Ні!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)» Цить! (Одчиняє двері}.

31

Судьба (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}.Зараз видю, де я.

Зінька.А де?

Судьба.Кажуть, вієшся з буржуазним класом?

Зінька.А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.

Судьба.Не в штанях тут діло.

Зінька.То чого й прийшов?

Судьба.Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на – упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).

Зінька (дає Жоржикові плитку шоколаду).Ти просив шоколаду?

Судьба.Головне ж – од Судьби утік.

Зінька.На, бери сина!

Одноокий (рух, обдивився).Юной ще. Де твій батько?

Жоржик.Не знаю.

Одноокий.А батько зна, де ти?

Жоржик.Не знає.

Одноокий.Теж скажу вам – воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання… (Замислюється).