Текст книги "Патетична соната"

Автор книги: Николай Кулиш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

14

Пероцький біля телефону, в уніформі:

– З ким маю честь?

Ступай.З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!

Пероцький (переждем, поки йому врівноважилось серце).Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гаспада українци!

Ступай.По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай «Патетичну»!

15

Зінька, Жорж.

Зінька (читає).«Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив їй за перший візит свій ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Жорж Пероцький». Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому.

Жорж (навколішках).Ну, порви… Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?

Зінька (виводить його, зачиняє двері. Сама).Ой, Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться).«Ой, Боженьку, Боже» Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?» Так приходь!

16

У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла – в двері лізе безногий солдат з георг. хрестом:

– Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?… Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав «піду» – полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).

II
1

День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж «Патетичну сонату», але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні «Арго» вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:

– Доїхав?

Я ніби не розумію. Мовчу.

(Ущипливо).До її ворітець? Я мовчу.

Ну, листа, звичайно, ти порвав?

Я (патетично).Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..

Лука (вражений).Ну й що? Як?

Я.Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?

Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче).Дорога революції!

Я.Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?

Лука.Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори – всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, – в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату «Правди». Ходімо, га?… На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.

Я.Я піду… але я трошки згодом.

Лука.Чому?

Я.Я… я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: «Ви не здивуйте, що я непрошений, – скажу, – непрошено зайшли до мене ви у серце!» Ні, не так. Скажу просто: «Здрастуйте!» І не так: «Вдома?» – «Вдома…» Ні: «Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих».

Лука.Ні, ти вже краще так: «Вдома?» – «Вдома». Тоді ти: «Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! – Паскудника! Зрадника!» От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому).Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш… Га, Луко? Так дивись, я йду!

2

І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.

3

Непочута розмова.

Марина (перегравши).Буде!

Андре.Маrіnon! Ще і ще!..

Марина.Невже і вам подобається?

Андре (ревниво).«Невже і вам»! А ще кому?

Марина.Угадайте.

Андре.Ну, звичайно, кому ж. Йому!

Марина.Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:

У Андре очі рогом.

«Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться».

Андре.І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина.Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре.Мені?… Угадайте!

Марина.Росія?

Андре.Честь оддаю, але ні.

Марина.Революція?

Андре.Вітаю, але ні.

Марина.Ну, не Україна ж?

Андре.Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести…

Марина.Ви сказали – вітаєте революцію? За що?

Андре.Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина.А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре.Таток?

Марина.Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами – білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре.Кого?

Марина.Лицаря, що любить українські зорі.

Андре.Так?

Марина.День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив…

Андре.Дівчині?

Марина.Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти).Мої любощі це – сон, може, мрія – дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч).«Любий мій, давно бажаний, милий!.. – І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:

– Ой, дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую…»

Андре.Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?…

Марина.Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім – замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я – організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле – правда?

Андре.Хай дівчина жде лицаря!

Марина.Так?

Андре.Лицар буде! Він уже на порозі.

4

Одчинивши тихо двері, я:

– Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, – це привілей старців і закоханих…

Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. «Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!» – чую я і, непомітний, іду геть.

5

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль.

Шепочу:

– Ну що ж… Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло – до кості, до серця?… Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня… Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії – випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі – це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, – в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся – випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?… (Підходжу до віконця).Кинутися вниз, чи що?… (Дивлюся).

III
1

Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку «Марсельєзу». Сидить чистій. Співає:

 
В суботу і в неділеньку,
Сказать би раз у раз,
По вулиці гулялисі
В штиблетах господа-с.
А як прийшла свободонька,
Вже вулиця не та-с:
Нема, нема роботоньки
З суботи й до суботоньки,
да-да-с.
 

2

Підходить другий.

Сідає:

– Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.

Перший.А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!

Другий.Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.

Перший.Це моє місце.

Другий.Тепер свобода слова, совісті і місця.

Перший.Пишуть: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь», – а ти що!..

Другий.Як прийшов єднатися, ну!

Перший (заспівав і затарабанив щітками).

 
Ой, чистю, чистю, чистю —
Штиблети, як сонце…
 

Другий (ще голосніше).

 
А я й сонце вам почистю,
Не то що штиблети…
 

Перший.Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!

Другий.Ша! Он де конкурент… (Показує на Оврама).

3

Лізе Оврамз ящиком і щітками.

Другий.Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?

Оврам.Я вже після бою – от і лізу.

Другий.Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.

Оврам.Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..

4

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий Пероцький. Нижче на ґанку Маринай Андре.

Марина.Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух Андре до себе).Цс-с-с!.. Дивіться, таток он – вийшов агітувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квітку – от комік!..

Перший (навстріч Ступаеві).

 
Ой, чистю, чистю, чистю,
Вакса, як свобода!..
 

Другий

 
Сонце, бачите, блищить, як
То моя робота!..
 

Ступай (виставивши ногу першому).Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто?

Перший.Як хто? Чистій.

Збирається натовп.

Ступай.Та ні! Якої нації?

Перший.Расєйської держави, звичайно-с!

Пероцький(з балкона).Браво!

Ступай (знявши ногу, до другого).Ви якої?

Другий.А вам якої треба?

Ступай (до Оврама).А ви?… (Впізнавши).А-а! Сусіда знизу! Оврам-котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинки).

Марина(на ганку до Андре).Ну, не комік?

Андре.Це приклад нам!.. Хвалю!

Другий (до першого).Ви бачили такого малахольного?

Перший.Чого він хоче?

Другий.Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила.

Ступай.Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio).Цоки-цоки, цок-цок!

Марина.Браво, таток! Браво!

Андре.Браво!

Оврам.Ви, може, й сядете, та нас куди посадите?

Ступай.Кого це вас?

Оврам.Ну, мене от… безногого пролетарія вкраїнського? (Показав на чистив).Їх ось…

Зінька (вийшла з натовпу п'яненька).А мене?… Знову, мабуть, за підсідельню, за перинку, га?… (До натовпу).Казали, як прийде свобода, то вона – як мама: не журися, мовляв, дівко, – вискочиш із ями. Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мій, милий!..

Голос з натовпу.Хто?

Зінька.Та хто обізветься!..

Сміх.

Хоч, кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж» думалось, до мене хоч на день – на мій Великдень.

Сміх і голос.Обізветься мільйон!

Зінька.Вас мільйон, а його немає. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, подумала, до сусіди, він теж безталанний. Прийшла до сусіди, а він листи пише. То піду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мій, милий!..

Пероцький(з балкона).От вам, панове, свобода слова! І взагалі свобода! Суть свободи! Символ! (Іде з балкона).

Лука.Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить… (До натовпу).Товариші!

Андре (перебиває).Громадяни!

Ступай (очнувшись і собі).Брати українці!

Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожен хоче стати поближче до свого оратора.

Андре влаштовують овацію. Тому він починає перший:

– Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша…

Ступай.Україна!

Лука.Трудящий люд, пролетаріат!..

Андре.Вся Росія – це нерухомий був, гнітючий монумент: трон, до його сходи – приступці рабства і на приступцях ми, раби, рабом був комір золотий, сенатор, камергер у палатах…

Лука.Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм – робітники, солдати, і росіяни, й інші!

Ступай.Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!

Андре.Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі…

Ступай.Україну!

Андре.Край несвідомості і прози…

Лука.Хрестів і шибениць…

Андре.Не міг я бачить сам крізь сльози (патетично}. А нині?

Патетична пауза і десь звичайний, діловий голос чистіїв:

– Почистить треба, громадянине!

Андре.А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід. Щоб несла країну нашу вже не тройка, а мільйон мідносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотії булави, щоби прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!

Оплески. Вигуки «слава» і гомін.

Панночка (захоплено до матроса).Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так?

Матрос(вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі – хай вони он (на Андре)пробивають.

Дама (затрясла войовниче пером).Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!

Матрос (дає дорогу. Ручкою).Будь ласка!

Підноситься голос Луки. Трошки запинається:

– Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовище. Вітри впадуть їм у нозі, – це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, – братайсь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! Іще скажу: замість золотої хай блискавкою б'є на нашій Україні булава робочої диктатури!

Матрос.А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!

Андре.Наш девіз – свобода, рівність і братерство!

Панночка (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).

Оврам (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу – свободу лізти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, верніть мені мої ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста).

Лука.Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм.

На даху будинку Жоржик з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить:

– Мій девіз – Росія! Імператорі Ура-а-а-а!.. (Стріляє вниз).

Я бачу, як похитнувся Лука.

Я (кричу).Луко!

І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Лука. Зінькаперев'язує рану. Оврам. Далі матрос. Він на когось свариться:

– Пождіть, пождіть!.. Прийде на вас судьба!

IV
1

Уявіть собі, друзі, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.

2

У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Гамарпише. Вів у шапці. Біля його посланець теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику Оврам , біля його тінню Настя.

Гамар.Ревштабові… (Подумавши, рве написане).Ні, ти краще перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв – кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п'ять у квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї малої На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця самі почнем. І все. Точка.

Настя.Здається, хтось іде…

Оврам(по паузі).Вітер!

Гамар (думаючи про своє).Що?

Оврам.Вітер!

Гамар зиркнув на годинника.

Настя.Сімсот п'ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма…

Оврам.Цс-с…

Посланець іде.

3

Тим часом нагорі.

Марина (пише).«Штаб. Пероцькому. Андре!..» (Рве написане).Ні, ти краще (батькові)так перекажи.

Ступай.Може б, телефоном?…

Марина.Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет…

Ступай.Який це комітет, Маринко?…

Марина.Він знає… Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день – і допомога буде. Ну, ще що?… Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників – треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?… Ну, і все. (Цілує батька).

Ступай.Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! – у них комітет… Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).

4

Я подаю сигнал своїм – «небезпека». Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава – червоніють вусики, миготить кокарда.

Один спотикається:

– Ч-чорт!.. (Впівголоса).Закопали, а ноги од колін стирчать.

Другий.Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!

Перший.Не жаль, заважатимуть тікати!

Третій (видно, п'яний, спинившись перед закопаним).Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я – сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!..

5

Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна Зінькана гітарі – цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад – вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного adagiо). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!

6

Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.

Марина одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з «Патетичної».

Одходить і грає grave.

За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.

Марина знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки – ліву брову трошки ломить, очі усміхаються.

Марина дивиться на мене сонного.

Нас оповиває музика з adagіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. «Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас», – хочу сказати я Марині – не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість adagіо знов чую grave.

Марина стає під парус.

«Це «Арго»?» – питаю я.

«Це старий козацький човен, запорозький», – каже вона.

«На козацьких човнах вітрил не було», – згадую я.

«А хіба це вітрило?»

Я вдивляюсь і бачу прапор – він жовто-блакитний. Одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, як місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.

«Луко!» – кричу я.

«Цс-с-с», – свариться Лука.