355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Автор Неизвестен » Індійські народні казки » Текст книги (страница 1)
Індійські народні казки
  • Текст добавлен: 3 октября 2016, 22:19

Текст книги "Індійські народні казки"


Автор книги: Автор Неизвестен


Жанр:

   

Сказки


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 8 страниц)

ІНДІЙСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ

ВСТУПНЕ СЛОВО

Юний друже!

Ми хочемо розказати про Індію – дуже цікаву, незвичайну, самобутню країну – і познайомити тебе з казками її народів.

Індія – одна з найбільших країн світу. Вона розкинулась на півострові Індостан, на Індо-Гангській рівнині, на деяких островах Бенгальської затоки й Аравійського моря; частина гірського хребта Гімалаї теж належить Індії. Це також одна з найдавніших країн: понад п'ять тисяч років тому на високому пагорбі Мохенджо-Даро вже стояло індійське місто з площами, вулицями, будинками.

В Індії живуть народи кількасот націй та племен; розмовляють вони вісімсот сорока п'ятьма мовами й діалектами.

Природа Індії напрочуд багата й різноманітна. Там є густі тропічні ліси-джунглі, де ростуть і величезні пальми-віяла, і кокосові пальми, і мангові дерева з солодкими плодами, і духмяні банани. В лісах водяться тигри і пантери, мавпи і шакали, ведмеді і гієни, вовки і лисиці, пурхають барвисті птахи; в річках живуть дивовижні риби, в морі – краби і молюски у великих мушлях.

А скільки в Індії слонів! З давніх-давен вони служать людям – і в мирній праці, і на полі битви. Це люди приручили їх.

Надзвичайно цікава історія Індії та її народів. Хто тільки не ходив війною на цю багату країну, які тільки чужоземці не зазіхали на неї, які тільки загарбники її не захоплювали! Близько двохсот років тому Індію завоювали англійці, й вона стала колонією Британської імперії. Віддавна боролися народи Індії за своє визволення; в 1947 році врешті було проголошено незалежну Республіку Індію.

Індія – країна прадавньої, своєрідної, самобутньої культури, творці якої – її народи, розумні й працьовиті. Набутком цієї культури є казки. Як і всі народи світу, народи Індії почали складати й переповідати казки за сивої давнини, за багато віків до того, як винайшли папір і стали писати й друкувати книжки. В казках відтворено світогляд народу на всіх етапах його історії, його найзаповітніші думи і мрії.

В книжці, яку ти оце розгорнув, юний друже, зібрано казки народів Індії, створені за різних часів. Є тут казки про тварин, чарівні казки – їх складали за найглибшої, непам'ятної давнини; є казки побутові, казки-новели. Сюжети багатьох із них схожі на сюжети казок Англії, Франції, Німеччини, казок слов'янських народів, на наші – українські, російські, білоруські – казки. Ти, певно, знаєш казку про золоту рибку, в якій дурна, зажерлива баба захотіла стати володаркою-царицею і була за це покарана. Ти прочитаєш її і в цій збірці. А взагалі ця казка відома в усій Європі – від Скандінавії та Ісландії до країн Середземномор'я, аж до Терції. Ця схожість має свої причини, але свідчить вона й про те, що все людство тісно зв'язане між собою і завдяки прадавній спорідненості, і завдяки єдності психології, і завдяки спільності законів матеріальної та духовної історії народів. До того ж, казки мандрували – переходили від оповідача до оповідача, передавалися з покоління в покоління.

В індійських казках, як і в казках інших народів, тавруються багатії-гнобителі – царі, володарі, купці, лихварі тощо; навіть бог-творець Брахма зазнає кари. Іноді визискувачі виступають в образах лютих звірів, а часом – злих духів.

Герої казок, в яких втілені кращі риси народу, – здебільшого прості люди: ремісники, селяни-землероби, дроворуби. Щоправда, подеколи ними є і царевичі, і купецькі сини. Та всі вони – хоробрі, роботящі, всі – заступники знедолених.

Як і в казках інших народів, в індійських казках карається жадібність, користолюбство, жорстокість, боягузтво, лукавство («Жадібність до добра не доведе», «Добродум і Злодум», «Хто на чуже зазіхає…», «Сонце, Вітер і Місяць», «Полохлива душа», «Чарівний перстень», «Слуга за гріш»), а звеличуються високі чесноти – відважність, доброта, щирість («Горщик», «Гроші чи розум?», «Ріпка», «Як наймит поміщика провчив», «Жадібний багатій», «Хто про себе багато дбає…»).

Передаючись із уст в уста, мандруючи по землі, казки в кожній країні збагачувались подробицями, характерними для її побуту, звичаїв і традицій, в кожній країні ставали самобутніми й оригінальними. Приміром, змій у європейських (і слов'янських) казках завжди – люте, хиже створіння. Тож у цих казках завжди є мотив змієборства. В індійських же казках змій – мудра, добра, лагідна істота, завжди ладна допомогти людям. Це тому, що колись народи Індії мали змія за божество – хранителя й покровителя вод, – яке могло затримувати дощ і осушувати джерела та водоймища.

Та хоч би про кого йшлося в казках – про людей, тварин, духів, – у них завжди карається несправедливість, завжди добро торжествує перемогу над злом. Бо народ вірив, що зло – це минуще, що в боротьбі можна здобути волю, а значить – і щастя.

Отже, запрошуємо тебе, наш юний друже, до багатющого, життєдайного джерела – індійської народної казки!

Ю. Покальчук,

кандидат філологічних наук

НЕВДЯЧНИЙ ТИГР

Лютий і жорстокий тигр попався якось у пастку. Він ревів і метався в клітці, ламав залізне пруття – та все було марно. І коли він уже втратив останню надію вирватися, на його щастя, саме проходив один чоловік. Тигр, побачивши його, стрепенувся, жалібно завуркотів і мовив:

– Чоловіче добрий, змилуйся наді мною, врятуй мене! Випусти з цієї клятої клітки!

– Еге ж, – озвався той, – випусти тебе, то ти ще, чого доброго, з'їси мене.

– Схаменися, чоловіче! Чим хочеш присягну, що ніколи більше не скривджу бодай комашки. Віднині й довіку я віддано служитиму людині!

– Ну гаразд, пожалію тебе, випущу на волю, – сказав чоловік.

Він одчинив дверцята клітки й випустив тигра на волю.

Та не ступив чоловік і кроку, щоб іти далі своєю дорогою, як тигр стрибнув на нього й прогарчав зловтішно:

– А тепер я поснідаю тобою!

– Схаменися, тигре! – зойкнув чоловік. – Я тебе від смерті врятував, а ти мене хочеш з'їсти! Де ж тоді правда на світі?

– Бач, правди йому захотілося! – засміявся тигр. – Немає на світі ніякої правди, коли хочеш знати!

– Ні, правда на світі мусить бути, вона є! – впевнено мовив чоловік. – Спитай кого хочеш – кожен тобі скаже.

– Згода! Спитаймо у трьох найперших, кого зустрінемо. Коли вони скажуть, що правда є на світі, – так і бути, не їстиму тебе. А ні – то вмить проковтну; я дуже зголоднів.

Довго блукали чоловік і тигр лісом, аж нарешті помітили папугу, що сидів на гілці, поринувши у якісь свої сумні думи.

– Гей, папуго! – гукнув тигр. – Скажи-но нам, чи є правда на світі?

Папуга стрепенувся, підвів голову й мовив понуро:

– Вже добру сотню літ прожив я і ніколи найменшого зла не заподіяв нікому. А сьогодні вранці приповз гладкий, здоровезний удав і проковтнув усіх моїх діточок. Жодного не залишив!.. Ні, немає правди на білому світі!

– А що я казав?! – переможно вигукнув тигр. – Таки немає правди на світі!

– Ходімо далі, – мовив чоловік. – Спитаймо ще в когось, хоча б он у тієї пальми, що височіє попереду.

Підійшли вони до пальми, і тигр питає:

– Пальмо, пальмо, скажи, чи є в світі правда?

Пальма зашелестіла густим листям і відповіла невесело:

– Не один рік і люд і звір знаходили у затінку моєї густої крони порятунок від палючого сонця. А сьогодні вдосвіта де не взявся дикий кабан, зранив своїми іклами моє коріння, і тепер я мушу повільно вмирати, гинути. Ні, немає на світі правди, ось що я вам скажу! – вигукнула вона розпачливо.

– Ну, переконався ти, що немає правди на світі? – радісно заревів тигр і приготувався стрибнути на чоловіка.

Але той застережливо підвів руку й мовив:

– Стривай! Стривай! Ми ж домовлялися спитати у трьох, а не у двох з тих, кого зустрінемо.

– Ну гаразд! – невдоволено буркнув тигр. – Он біжить шакал – спитаймося в нього.

Коли шакал порівнявся з ними, чоловік перепинив його й сказав:

– Вислухай нас, шакале, й розсуди. Оцей тигр попався в клітку, а я пожалів його й випустив з залізної в'язниці. А він тепер, замість дякувати, хоче мене з'їсти. Хіба це справедливо?

– Стривай, стривай, чоловіче, щось я не второпаю, – мовив шакал. – Повтори-но ще раз, як усе було.

– Оцей тигр попався в пастку. А я пожалів його й випустив з клітки на волю. А тепер він заповзявся з'їсти мене. Отака дяка за добро, яке я йому зробив! Хіба це чесно? Невже немає правди на світі?

– Он як, – замислено протяг шакал. – Така заплутана справа… І не одразу збагнеш, що до чого. Ти кажеш, чоловіче, що попав у клітку, а тигр пожалів тебе і…

– Та ні! Це тигр попав у клітку, а я його випустив.

– Ага, здається, зрозумів, – кивнув головою шакал. – Клітка сиділа в тигрі, а ти її випустив на волю…

– Та ні ж бо! – люто гарикнув тигр. – Це я сидів у клітці, а цей чоловік проходив мимо, зглянувся на мої благання й випустив мене на волю! Тепер уже второпав?

– Не гнівайтесь, шановний тигре! – злякано пробелькотів шакал. – Надто вже все тут заплутане. Аби ж то я на власні очі бачив, як воно все було. А так, з ваших слів, годі второпати, що до чого!

– То ходімо вже, покажу, як воно все було, коли ти такий недолугий! – сердито мовив тигр. – А коли й тоді не второпаєш, нарікай сам на себе – обох вас з'їм і навіть кісточок не залишу!

Коли вони підійшли до клітки, тигр озвався знову:

– Я сидів у цій клітці, розумієш? А він, тобто чоловік, ішов мимо, побачив, що я метаюся, пожалів мене й випустив на волю. Чого тут не розуміти – усе ж ясно!

– Зрозумів, нарешті зрозумів! – радісно вигукнув шакал. – Я сидів у клітці, а чоловік почув, що я в ній сиджу і… А клітка сиділа в пастці, а він, тобто… Ху-ух, знову виходить щось не те! Бідна ж ти моя голівонько! Ні, певно, я так і не збагну нічого своїм куцим розумом!

– Тьху на тебе, йолопе! – аж стенувся від люті тигр. – Ба ні, ти таки збагнеш у мене, як воно все було! А то не минеш моїх зубів і кігтів!.. Тож слухай, слухай уважно й дивися на мене! Я – тигр! Тигр, ти розумієш це?

– Р-розумію, – промимрив шакал, удавши, що дуже злякався.

– А це перед тобою – чоловік! Ти зрозумів?

– Зрозумів, зрозумів, паночку!

– А це ось – клітка! Второпав, бевзю?

– Второпав, второпав, паночку!

– Так от: я, тигр, сидів у цій клітці, бився об пруття, а він, тобто цей чоловік, якраз ішов…

– Пробачте, шановний тигре, що перебиваю вас. Але я ніяк не втямлю…

– Чого ще ти там не втямиш? – гарикнув тигр.

– Я… я… не збагну, як ви опинилися в клітці.

– Та що тут розуміти, дурню?

– Бо ви он який здоровезний, а клітка ж маленька. Одна ваша лапа і то навряд чи влізе в неї. Ні, ви там не поміститесь! – впевнено мовив шакал, – Де вже вам улізти в неї!

Тигрові нарешті урвався терпець, і він, нічого не кажучи, вскочив у клітку.

– Дивися, телепню! – вигукнув він. – Отак все було! Тепер уторопав?

– Тепер уторопав, – спокійно відповів шакал.

Він підійшов до клітки, зачинив дверцята і взяв їх на міцний засув.

– Ну от, – мовив чоловік до тигра, – а ти казав, що немає правди на світі. А я собі так міркую: коли ти вже знов сидиш у клітці, то правда па світі таки є!

КМІТЛИВЕ ШАКАЛЕНЯ

Мале шакаленя, зголоднівши, якось прибрело до річки, бо від свого розумного батька не раз чувало, що там можна завжди знайти поживу. Воно й не здогадувалося, що в тій річці живе страшний і ненажерний крокодил. Не передчуваючи лиха, шакаленя бродило понад річкою й шукало хоча б малесенької рибинки або крабика. А крокодил, зарившись у багнюку неподалік, не спускав з шакаленяти очей і чекав слушної миті, щоб схопити його. І таки діждався! Шакаленя помітило, як біля самісінького берега з-під корча виповз великий краб. Забувши про осторогу, воно мерщій занурило лапку у воду – і раптом мало не зомліло від жаху. Шакаленя відчуло, що його лапка опинилася в чиїйсь величезній пащі.

Та хоч як злякалося шакаленя, проте не розгубилось і з удаваною веселістю вигукнуло:

– От спритний так спритний! Крокодил, певно, гадає, що він схопив мою лапку, а насправді він схопив якийсь цурпалок. Мабуть, грязюка зовсім заліпила йому очі! Він нічогісінько не бачить!

Вражений крокодил розтулив пащу й буркнув:

– Ото халепа! Як же це я так схибив? А я вже був певен, що матиму на сніданок шакаленя!

Шакаленя відбігло від берега на безпечну відстань і глузливо загукало:

– Ех ти, дурний крокодиле! Що, поснідав мною? Але не сподівайся, вдруге я тобі в пащу вже не попаду!

– Ах ти ж, мале бісеня! Ти ще й насміхаєшся! – не на жарт розгнівався крокодил. – Начувайся – я ще зловлю тебе, нікуди від мене не дінешся!

Наступного дня шакаленя знову прийшло до річки, проте цього разу воно вже знало, що крокодил ховається десь поблизу й чатує на нього.

Шакаленя почало ходити понад берегом і примовляти, мовби само до себе:

– Диво, та й годі! Досі, скільки я не приходило сюди, завжди з-під води витикалися краби, а сьогодні жодного немає! Піду-но я, мабуть, краще в ліс, бо тут, видно, нічим не поживлюся.

Крокодил злякався, що шакаленя справді піде в ліс, а він залишиться без смачного сніданку. Отож він вистромив з води кінчик носа: мовляв, шакаленя подумає, що це краб, і почне ловити його.

Але шакаленя відразу зметикувало, що до чого, відбігло подалі й загукало:

– Бувай, дурноверхий крокодиле! Щось мені перехотілося рибки чи крабів! Піду пошукаю поживи де-інде!

Крокодил спересердя аж зубами клацнув, та нічого не вдієш – доведеться чекати наступного дня.

Цього разу крокодил заховався біля самісінького берега, щоб схопити шакаленя, тільки-но воно підійде до берега.

Але звіреня, навчене вчорашнім, зупинилося віддалік і знову заговорило, мовби само до себе:

– Що ж це воно таке? Дивина, та й годі, з цими крабами! Раніше, бувало, завжди повзали біля берега та пускали бульбашки, а сьогодні хоч би тобі де одна бульбашка!

«Отепер ти вже будеш моє! – зловтішно подумав крокодил. – Я напускаю стільки бульбашок, що ти повіриш, ніби тут аж кишить крабів, і кинешся їх ловити. Отут я тебе і впіймаю!»

І крокодил став пускати бульбашки, та так ревно, аж вода довкола закипіла. А шакаленя, звичайно, відразу збагнуло, що це значить. Воно відбігло трохи й весело засміялося:

– Прощавай, шановний крокодиле! Доведеться тобі й сьогодні лягати спати голодному! Тож бувай!

Крокодил, не витримавши, вистромив з води свою зубату пащу й люто заревів:

– Все одно не минути тобі моїх зубів! Отоді вже я з тебе посміюся, отоді вже я все пригадаю тобі! Я відкушу тобі голову!

«Ай справді, – подумало шакаленя, – коли я щодня ходитиму сюди, він таки спіймає мене і з'їсть. Піду-но краще в джунглі, тим більше, що вже достигли лісові плоди; поласую ними».

Так шакаленя і зробило – почало щодня ходити в ліс.

Крокодил чекав-чекав шакаленя, підстерігав його, підстерігав, та воно не з'являлося. І тоді крокодил вирішив спіймати його на суші.

Якось удосвіта приповз крокодил до величезної смокви. Земля під нею була всипана запашними, спілими ягодами. Крокодил зібрав їх на купу, а сам сховався за нею.

Чекати довелося недовго: незабаром на стежку вибігло шакаленя. Воно ще здалеку помітило велику купу смоков, які манили до себе, але водночас і здивувалося: хто ж це так ретельно зібрав і склав їх на купу? Чи не крокодил часом?

Щоб перевірити свій здогад, шакаленя вигукнуло:

– І звідки тут взялося стільки смоков? Мабуть, вони гнилі, і їх не можна їсти. Спілі смокви, коли падають на землю, то котяться в різні боки. А ці лежать купою, нікуди не котяться. Їх і їсти небезпечно – чого доброго, ще отруїшся!

«Зроблю-но я так, щоб смокви покотилися в різні боки, – подумав крокодил. – Отоді вже поласую клятим шакаленям!»

Крокодил ворухнув пащею купу, і смокви покотилися в різні боки. Шакаленя миттю відбігло на безпечну відстань і гукнуло:

– Спасибі тобі, крокодиле, що ти анітрохи не розумнішаєш! Посидь голодний і сьогодні, тобі не первина!

І шакаленя побігло своєю дорогою.

Наступного дня крокодил, якому кортіло помститися шакаленяті, приповз до нори, де жив його найзапекліший ворог. Нора була під корінням могутнього дерева, глибока й простора. Крокодил заліз у нору, але в ній нікого не було – шакаленя, певно, ще не повернулося з полювання.

«Нічого, – подумав крокодил, – поспішати мені немає куди, почекаю. Тепер шакаленя нікуди від мене не дінеться. Рано чи пізно, а додому воно таки прийде!»

Чекати довелося недовго: шакаленя, сите й веселе, поверталося додому, мугикаючи якусь пісеньку – йому пощастило знайти цілий кетяг запашних і смачних бананів. Воно підійшло до своєї нори – коли зненацька помітило якісь дивні сліди. Таких йому в джунглях бачити ще не доводилось.

«Чиї це сліди? Чи не заліз часом у мою нору якийсь невідомий звір?» – подумало шакаленя й вирішило перевірити свою підозру.

– Добридень тобі, моя затишна хатко! – загукало шакаленя. – Чого це ти сьогодні зустрічаєш мене мовчанкою? Може, не впізнала мене? Адже досі ти щоразу подавала голос, коли я підходило до тебе! Чи не сталося часом якоїсь біди, якогось лиха?

– Добридень тобі, мій славний господарю! – загорлав у відповідь крокодил. – Ніякого лиха не сталося, я впізнала тебе! Тож сміло залазь у свою затишну, привітну хатинку!

Шакаленя відразу впізнало крокодилячий голос, проте, ніби нічого не сталося, мовило:

– Та зараз, хатонько люба, зачекай! От тільки назбираю хмизу, щоб зварити собі обід!

І воно почало хутенько збирати хмиз та зносити його до нори. А коли назносило вдосталь, обклало тим хмизом нору й підпалило.

Крокодил, що сидів у норі та ласо облизувався, мріючи, як смачно пообідає шакаленям, як пригадає йому всі його знущання та насмішки, схаменувся лише тоді, як їдкий дим заповнив нору. Крокодилові стало нічим дихати.

Кинувся крокодил до виходу, але де там – палає жаркий вогонь, дим їсть очі й забиває подих. Ніяк вибратися з нори!

Заплющив крокодил очі, та ще гірше стало: не видно, ні в який бік повзти, ні в який бік тікати.

Бачить крокодил, що настає кінець йому. Зібрався він на силах і кинувся крізь вогонь та дим.

Ледве живий, вибрався він з чужої нори, дивиться – а хвоста наче й не було! Обгорів та й відпав!..

Соромно було повертатися крокодилові в свою річку без хвоста, бо ж засміють – а ганьби та сорому йому й так вистачало. Отож заповз він у найдальше, найглухіше болото і став там жити, кленучи того, хто довів його до такого життя.

А мале шакаленя відтоді сміливо ходило до річки, знаходило добру поживу й завжди поверталося в свою затишну нору сите та веселе.

ЗРАДЛИВИЙ ТОВАРИШ

Зустрілися якось і потоваришували шакал та верблюд. Такими друзями стали, що, здавалося, й водою їх не розіллєш. І от одного разу, коли вони гуляли понад річкою, шакал каже верблюдові:

– Слухай-но, друже, переберімося на той берег! Ти тільки поглянь як там гарно зеленіє поле! Яка там, певно, соковита й солодка росте цукрова тростина! Такої ти, мабуть, ще ніколи й не куштував!

– А чого ж! – зрадів верблюд. – Сідай мерщій мені на спину.

Так і зробили. Сів шакал верблюдові на спину, той ступив у воду, й невдовзі обоє вже були на тому березі.

Шакал казав правду: за річкою розкинулося широке зелене поле, а на полі росла запашна, соковита й солодка цукрова тростина.

Верблюд забрів на самісіньку середину поля й ласував собі, скільки хотів. А шакал тим часом примостився на березі й ловив рибку. Рибки в річці було хтозна-скільки, тож і шакал невдовзі наївся донесхочу та й ліг подрімати. Поспавши трохи, він прибіг до верблюда, а тоді почав гасати по полю й голосно гавкати.

Шакалове гавкання почули в селі, що було неподалік, і люди, хапаючи все, що під руку трапить, кинулися на поле.

Шакал, побачивши, що до них біжать люди з дрючками, злякався, підібгав хвоста й забився під кущ. А верблюда, якому нікуди було сховатися, оточили з усіх боків селяни й заходилися лупцювати. Ледве живий вирвався він од них. Насилу доплентав до річки. Тут його наздогнав шакал. Ніби нічого й не сталося, мовив:

– Ну, наїлися ми досхочу! Час би й додому.

– Що час, то час! – скрушно зітхнув верблюд.

– То я сідаю тобі на спину?

– Та сідай уже!

Коли вони відпливли від берега, верблюд не витримав і спитав:

– А чого це ти, любчику, гавкав у полі? Невже ти не знав, що той гавкіт почують люди й збіжаться до нас? Чого це тобі заманулося так робити?

– І сам не знаю, – відповів шакал. – Просто така вже в мене звичка: як поснідаю добряче, то й пориває мене гавкати на всю пельку.

– Он воно що! – мовив верблюд. – То ти таки не винен. Звичка є звичка!

Верблюд замовк, а посеред річки, де було дуже глибоко, озвався знову:

– А знаєш, друже, мені оце так чогось захотілося похлюпостатися в річці, попірнати.

– Що ти, що ти! – злякано заскиглив шакал. – Адже тут он як глибоко, навіть дна не видно! Я ж утоплюсь, сам знаєш! Не роби цього! Та й чого це раптом тобі закортіло пірнати серед річки?

– І сам не знаю – закортіло, та й край! – відповів верблюд. – Просто така вже в мене звичка. Хіба я винен? Страх як люблю пірнати, надто після того, як мене добряче почастують дрючком по спині!

З цими словами верблюд пірнув під воду, а коли випірнув, то шакала в нього на спині вже не було – він захлинувся й потонув.

І ніхто навіть сльози за шакалом не зронив, ніхто не жалів його, бо за такими зрадливими товаришами не жалкують.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю