Текст книги "Індійські народні казки"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

СПРАВЕДЛИВИЙ ВИРОК

Були собі три купці. Одного звали Білобородий, другого – Безбородий, а третього – Лисий. Вони й були такі. Купці як купці – скупуваті, хитруваті, до грошей охочі.

І мали купці комору, де зберігали крам – килими, шовки, сарі, дготі й таке інше. І дуже вони боялися злодіїв, понад усе на світі. Через це й найняли в комору сторожа, якого звали Ані.

Та купців підстерігала зовсім інша біда. В коморі завелися миші й почали їсти крам.

Тоді Білобородий, Безбородий і Лисий сказали сторожеві:

– Іди на базар і купи доброго кота!

– Нащо йти на базар? – відповів Ані. – Купіть мого кота.

– І скільки ж ти за нього хочеш? – питають купці.

– Та не дорого, – каже Ані. – По монеті за лапу.

Тоді Білобородий, найскупіший і найхитріший серед купців, питає:

– А в твого кота скільки лап – чотири?

– А скільки ж! – відказує сторож.

– А нам і трьох досить, по лапі на кожного, – заявляв Білобородий. – Якщо кіт добрий, то він ловитиме мишей і на трьох лапах. Ось тобі три монети, і принось у комору кота. Ані почухав потилицю та й питає:

– Виходить, четверта лапа в кота залишиться моєю?

– Атож, твоєю, – згодилися жадібні купці.

І сторож приніс у комору свого кота. Спочатку все було гаразд, кіт старанно ганяв мишей, та незабаром сталося з ним лихо. Погнався він за мишею, упав з полиці й поламав передню праву лапу.

Пішов Ані до своїх господарів та й каже:

– Треба лікаря кликати, кота лікувати. Хто з вас, шановні купці, дасть гроші на лікаря?

– Я платив за передню ліву лапу, – відразу застеріг Білобородий. – Отож кіт поламав не мою лапу.

– А я платив за задню ліву! – вигукнув Безбородий.

– А я за задню праву! – схитрував і Лисий.

– Виходить, кіт поламав лапу, яка належить Ані, – промовив Білобородий. – То хай наш сторож і платить лікареві!

Так-то й так, Ані не став сперечатися.

Узяв він кота в мішок і пішов до лікаря. Той направив котові лапу і перев'язав її. За це Ані заплатив лікареві три монети, які одержав від купців за кота. На прощання лікар сказав:

– Поки що твій кіт поскаче на трьох лапах, а згодом і на четверту стане.

Увечері Ані знов пішов у комору сторожувати. І кота взяв.

А миші вже знали, що кіт поламав одну лапу. «Тепер, – вирішили вони, – його нема чого боятися».

Бідному котові й справді було важко ганятися на трьох лапах за мишами. Скакав він, скакав, і якось ненароком зачепив хвостом свічку. Свічка впала, спалахнула пожежа, і скоро від купецької комори та краму лишився самий попіл.

Купці як побачили, що сталося, то від жалю та злості мало не полускалися. Прибігли до Ані й кажуть:

– Це кіт в усьому винен. Але він належить нам чотирьом. Отож за четверту частину наших збитків маєш ти заплатити.

Але сторож тільки й мав багатства, що старе дготі на собі. Тоді Білобородий і каже:

– Наш крам коштував тисячу рупій. І якщо ти не заплатиш четвертої частини, двісті п'ятдесят рупій, ми потягнемо тебе в суд, і тобі присудять працювати на нас до самої смерті даром!

І купці потягли сторожа до судді.

У судді найстарший і найхитріший з-поміж купців, Білобородий, виступив наперед і, показавши на кота з перев'язаною лапою, промовив:

– О наймудріший і найсправедливіший! Вислухай нашу скаргу. Цей кіт перекинув свічку і влаштував пожежу. Наша комора і весь крам згоріли. А кіт належить нам чотирьом. Тепер скажи: хіба власники кота не повинні платити за збитки порівну, кожен четверту частину?

– Повинні, – відповів суддя.

– Тоді нехай Ані й заплатить нам свою частину – двісті п'ятдесят рупій!

Тут суддя й питає:

– А чого це у вашого кота перев'язана лапа?

– Та він поламав її, коли ловив мишей, – відповідають купці. – А лікар направив її і перев'язав.

– Лікар? – перепитав суддя. Потім звернувся до Білобородого: – І скільки ж ти заплатив лікареві?

– Я нічого не платив. Бо кіт поламав не мою лапу.

– А ти скільки заплатив лікареві? – питає суддя Безбородого.

– І я нічого не платив, – відповідає той. – Я ж купував собі іншу лапу!

– То, виходить, лікареві платив ти? – звертається суддя до Лисого.

– Та що ви! – замахав руками Лисий. – Поламана лапа в кота належить нашому сторожеві. Він і заплатив лікарю.

– Он воно як! – здивувався суддя. – Сторожеві, кажете?

– Атож, оцьому, – показали купці на Ані.

– Отже, вам інші три лапи належать?

– Авжеж! – влад відповіли купці.

– А кіт, – вів далі суддя, – перекинув свічку, коли бігав на трьох здорових лапах?

– Так, – кивнули головами купці.

– А ті здорові лапи належали вам, – міркував уголос суддя. – Виходить, кіт зробив пожежу, коли бігав на ваших лапах… Ну, то сторож нічого вам не винен!

Почувши цей вирок, Білобородий, Безбородий та Лисий розлючено перезирнулись і подалися геть.

А сторож Ані, задоволений справедливим вироком, узяв кота та й пішов собі додому.

ГРОШІ ЧИ РОЗУМ

Засперечалися якось багатій і бідняк про те, що краще: гроші чи розум. Багатій каже:

– Ось ти, приміром, бідний, мов горобець у лісі. Що ж, допоміг тобі розум?

– А дурному й гроші не поможуть! – відповідає бідняк.

– Ба ні! Гроші – всьому голова, вони в будь-якій біді зарадять.

– Без розуму гроші нічого не варті, – стоїть на своєму бідняк. – А розум і без грошей може стати людині в пригоді.

– Дурниці верзеш! – гнівно каже багатій. – Давай поб'ємось об заклад. Якщо твій розум виявиться сильнішим за мої гроші, я плачу тобі тисячу рупій. А якщо мої гроші виявляться могутнішими за твій розум, ти станеш моїм рабом. Згода?

– Згода, – відповідає бідняк.

І вони вирішили піти до раджі, щоб той розсудив, на чиєму боці правда.

Прийшли до раджі, розповіли про суперечку. А той правитель був жорстокий, злий. Не минало дня, щоб він не карав на смерть когось із своїх підданих. І того дня за його наказом уже скарали трьох нещасних.

Побачивши багатія й бідняка, раджа хотів був покликати ката, але передумав. Він пригадав батьківський заповіт: «Ніколи не вбивай за один день більше трьох підданих, а то скоро нікому буде доглядати твоїх слонів, пасти твою худобу, обробляти твій бавовник і жати твій рис».

Отож раджа й не зважився порушити батьківського заповіту і придумав таку хитрість. Дав багатієві й бідняку скріпленого сімома печатками листа і сказав:

– Передасте цього листа володареві сусіднього царства. Коли повернетесь, дістанете від мене нагороду.

Прийшли багатій і бідняк у сусіднє царство, віддали володареві листа і ждуть, що той скаже.

Володар розкрив листа й почав голосно читати:

– «О могутній і шановний сусіде-володарю! Якщо не бажаєш собі зла, скарай цих двох чоловіків!»

Багатій, як почув це, враз упав володареві в ноги:

– Змилуйся, о великий і всемогутній! Візьми всі мої гроші, тільки не забирай у мене життя!

– У мене й своїх грошей досить, – відказує володар. – Гей, охоронці! Відведіть цих двох нечестивців до в'язниці! Завтра кат зітне їм голови!

Охоронці схопили обох. Багатій заходився просити:

– Відпустіть мене, я заплачу! Кожному дам по тисячі рупій!

Та охоронці не відпускають – бояться, щоб володар не наказав і їм усім постинати голови.

– Без голови, – каже старший охоронець, – і гроші не потрібні!

На другий день зібралися придворні, вийшов володар. Ось і кат з'явився з мечем. Тільки-но бідняк його побачив, як гучно й весело засміявся.

– Ти що – з глузду з'їхав? – зчудувався володар. – Чого ти смієшся?

– Вислухай мене, о могутній, – каже бідняк, – і ти зрозумієш, чого я сміюся. Тиждень тому в палац нашого раджі прийшов мудрий віщун. Побачивши нас двох, він сказав раджі: «Поки в твоїх володіннях житимуть ці два чоловіки, на твою землю падатиме лихо за лихом – чума, голод, зливи, засуха. Спробуй позбутися цих двох. Але пам'ятай: якщо їх уб'єш ти, то всі лиха – і чума, й голод, і засуха – прийдуть у твої володіння воднораз. Нехай їх скарає інший володар, і тоді всі лиха впадуть на його голову…»

Почувши таке, володар розлютився.

– Ага! То ваш раджа замислив наслати на моє царство смерть! – закричав він. – Вертайтеся назад до того підлого пса й скажіть: через три дні я виступаю проти нього війною! Мої хоробрі вояки візьмуть вашого раджу в полон, а я накажу запрягти його в плуг і орати ним землю!

Багатій і бідняк вклонилися й мерщій подалися додому. По дорозі бідняк каже:

– Тепер ти бачиш, що розум сильніший за гроші? Якби не я, не носив би ти вже голови. Віддавай мені тисячу рупій!

Але скупий і хитрий багатій відповів:

– Прийдемо додому, а там побачимо.

Шкода було йому грошей, і надумав він звести бідняка з білого світу. От прийшли вони до свого раджі та й кажуть:

– Сусідній володар послав нас сказати, що йде на тебе війною. Через три дні його вояки топтатимуть наші землі!

Злякався раджа, питає:

– За віщо ж мій сусід на мене так розгнівався?

А багатій і каже:

– Це все оцей злидень наробив.

І розповів усе, як було.

Раджа як тупне ногою, як крикне:

– Обом голови з плечей! Гей, де мій кат?!

Багатій і цього разу впав навколішки:

– О всемогутній! Змилуйся наді мною – всі свої гроші віддам, усе золото!

А раджа кричить катові:

– Рубай їм голови! Це через них сусідній володар іде на мене війною!

Кат ширше розставляє ноги, вже й меч заносить. Тут бідняк як зарегоче! Сміється, спинитись не може, аж сльози на очах виступили.

Кат розгубився, не знає, що робити.

– Ти що – з глузду з'їхав? – питає раджа. – Чого ти смієшся?

– Та я подумав про те, як після моєї смерті сусідній володар запряже тебе в плуг і оратиме тобою землю. Бо ти ж не знаєш, що тільки я можу зупинити вороже військо. Виходить, ти сам бажаєш собі лиха. От я й сміюся.

– Гаразд, – каже раджа. – Скарати я тебе встигну. Але знай: якщо не спиниш ворожого війська, тебе чекає ще страшніша смерть!

Тоді бідняк попросив, щоб йому дали коня. Він, мовляв, виїде назустріч ворожому війську.

Раджа наказав привести коня.

Сів бідняк верхи й помчав назустріч воякам сусіднього володаря.

На кордоні побачив він вороже військо. Попереду їхав сам володар. Прискакав бідняк до нього та й каже:

– Поки я живий, жоден твій вояк не топтатиме наші землі. Спочатку тобі доведеться вбити мене. Але дорого ти заплатиш за мою смерть!

Володар подумав: «Якщо я вб'ю його, збудуться слова того віщуна, і на мої землі впадуть чума, голод і засуха!..»

– Ні, – мовив уголос володар, – хай тебе вбиває твій раджа! А я собі не ворог!

І повернув своє військо назад. Прискакав бідняк до раджі та й каже:

– Я свою обіцянку виконав. Вояки-чужинці не топтатимуть наш край.

Задоволений раджа наказав виплатити біднякові з казни тисячу рупій. Бідняк узяв гроші, а тоді підійшов до багатія:

– Ти програв, плати мені й ти!

Мусив і багатій відрахувати тисячу рупій.

Узяв бідняк на плечі мішок із грішми та й мовить на прощання багатієві:

– Тепер бачиш: дурневі й гроші не поможуть, а розумний і без грошей зарадить собі в біді!

ДОБРОДУМ І ЗЛОДУМ

Люди здавна кажуть: хто бажає лиха комусь, того самого спіткає лихо.

Жили в селі два сусіди. Першого звали Джармабудхі – тобто Той, у кого добро на думці, а другого Папабудхі – тобто Той, у кого зло на думці. Одне слово, Добродум і Злодум.

Якось прийшов Злодум до сусіда та й каже:

– Вичитав я в книжках, нібито людина марно проживе життя, якщо не побуває в чужих краях, не взнає чужих звичаїв і мов.

– Я теж десь про таке чув, – відповідає Добродум. Зрадів Злодум і каже:

– Коли так, нумо мандрувати по білому світу! А все, що заробимо на чужині, поділимо порівну.

Добродум згодився. Вранці вони попрощалися з односельцями та й подалися в чужі краї.

Довго блукали Добродум та Злодум по світу. І скрізь Добродум знаходив собі роботу, а вдячні люди годували його, вдягали й платили гроші. А Злодум повсякчас прикидався недужим і байдикував.

Добродум заробив цілу торбу грошей. Ось тоді Злодум і сказав:

– Любий друже! Довго тужив я за рідним краєм, але більше не можу. Повернімося в наше село, в рідний дім.

– Я залюбки повернуся додому! – відповів Добродум. – Бо краще у злиднях, та вдома, ніж у достатку, але на чужині.

Побалакали так і вирушили на батьківщину.

Як підійшли до рідного села, Злодум озвався:

– Любий друже! Є в мене до тебе прохання. Та соромно казати – боюся, що образишся.

– Якщо ти мені товариш, – мовив Добродум, – то немає чого соромитись. Хіба ж ти замишляєш проти когось щось лихе?

– Та ні! – вигукнув Злодум. – Ось про що я хотів тебе попросити. Соромно мені, що я вертаюся додому з порожніми кишенями, а в тебе ціла торба грошей. Сховай їх де-небудь, аби ніхто про них не знав.

– Гаразд, – каже Добродум. – Візьмімо з торби по сто рупій кожен, а решту закопаємо отут під дубом. Щомісяця братимемо з торби по десять рупій, і нам вистачить грошей на багато років.

І вони закопали Добродумову торбу в лісі під дубом.

Але тієї ж ночі Злодум подався в ліс і вкрав торбу з грішми.

По якімсь часі Добродум вирішив узяти трохи грошей. Пішов він до лісу, почав шукати торбу. Копає тут, копає там – немає грошей. Збагнувши, хто вкрав його торбу, Добродум побіг до сусіда.

– Як же тобі не соромно! – мовив він. – Я мав тебе за товариша, та, видно, помилявся. Ти просто злодюжка!

– Я злодюжка?! – обурено вигукнув Злодум. – Це ти вкрав мої гроші, ти! Зараз же поверни мені півторби!

Довго вони сперечалися, лаялися та сварилися. Нарешті пішли до судді й попросили, щоб той розсудив їх.

А суддя й каже:

– Ніхто нічого не знає. Тільки всемогутній бог Брахма знає, на чиєму боці правда. Доведеться випробувати вас вогнем. Я покладу кожному на долоню розпечене залізо: хто перший, не стерпівши болю, скрикне – той і злодій.

Злодум злякався такого випробування.

– Я маю свідка, що гроші вкрав сусід, – сказав він. – У тому дубі, під яким ми закопали гроші, живе божество; воно бачило, як уночі приходив злодій.

– Гаразд, – відповідає суддя. – Приходьте завтра вранці в ліс, там я вас і розсуджу.

Другого дня вранці суддя й інші люди прийшли в ліс. І Добродум прийшов. Тільки Злодума нема й нема. Суддя й каже:

– Спробуємо і без нього взнати правду.

Потім підійшов до дуба й питає:

– О божество! Скажи, хто вкрав гроші – Добродум чи Злодум?

І з дерева почувся голос:

– Добродум! Добродум!

Люди як почули, що дерево розмовляє, то так і поніміли з подиву й переляку. Навіть про Добродума забули. А той тим часом зібрав жмут сухої трави, підпалив її й кинув з другого боку дерева в дупло.

Зненацька в дуплі пролунав страшний крик, і з нього вискочив… Злодум!

Тут усі зрозуміли, що то він сховався заздалегідь у дуплі й видав себе за лісове божество.

Суддя розгнівався і спочатку хотів був кинути Злодума в охоплене димом дупло, та потім передумав і сказав:

– Зараз же йди додому і поверни сусідові вкрадені гроші. І знай: якщо завтра вранці я ще застану тебе в селі, то накажу повісити на цьому дубі.

Злодій повернув Добродумові всі гроші, тоді зібрав свої пожитки й до заходу сонця вирушив із села. Хтозна, що з ним було далі. Кажуть, він знов помандрував у чужі краї. Але шлях туди лежав через джунглі, де повно злих звірів; жодній людині ще не вдавалося вийти звідти цілою.

Так чи так, а злодій дістав по заслузі.

ЯК НАЙМИТ ПОМІЩИКА ПРОВЧИВ

Поміщики всі скупі, але такого скупого, як цей, ще й світ не бачив. Коли він, приміром, наймав когось, то казав:

– Плата в мене добра – десять рупій на місяць. Але всі гроші одержиш у кінці року. А як покинеш роботу раніше, то нічого не дам. Зате якщо я сам схочу вигнати тебе до кінця року, то відріжеш мені вухо.

Своїх наймитів поміщик примушував чорно працювати від раннього ранку до пізнього вечора. Вони робили і в полі, й на городі, пасли худобу, варили обід, прибирали в будинку… А на обід їм давали сухого коржика з рисових висівок і мисочку води, в якій варився рис для поміщика та його дружини.

Жоден наймит не витримував до кінця року. Та й хто б то стерпів таке тяжке й голодне життя! Через два-три місяці він кидав роботу і, звичайно, не одержував жодної рупії.

А скупому поміщикові цього тільки й треба було.

– Бач, як добре я придумав! – хвалився він жінці. – За рік на мене працює кілька наймитів, і жодному я нічого не плачу.

Так збігав рік за роком. Поміщик наживав багатство.

Якось до нього прийшов найматися Радж, дванадцятирічний син селянина з цього самого села. Поміщик і йому сказав, що в кінці року заплатить сто двадцять рупій. А наостанку, як завжди, додав:

– Якщо ж я вижену тебе раніше, то відріжеш мені вухо.

– Гаразд, – відповів хлопець.

– Коли так, запрягай буйвола і їдь орати поле.

Весь день Радж гнув спину в полі. А як настав вечір, прийшов у двір і попросив їсти.

Поміщикова жінка винесла йому сухого коржика і мисочку води. З'їв це Радж та й каже:

– Дякую вам, добра пані, ви дуже щедрі! А може, у вас іще щось є?

Поміщикова жінка розгнівалась та як крикне:

– Іще щось? Ненажера! Нічого я тобі не дам!

Так хлопець і ліг спати голодний. Але вночі, коли господарі вже полягали, він пробрався до комори з харчами й добре наївся.

Вранці поміщикова жінка зайшла до комори й аж похолола: долі лежала купа кісток і кришки від пшеничного хліба. Вона – в крик:

– Обікрали! Ой лишенько! Об'їли нас! Ой горе нам, горе! Прибіг чоловік.

– Ти бачиш? – репетує жінка. – Той ненажера підмів уночі всі наші харчі. Хіба можна тримати такого наймита?!

Поміщик наказав привести Раджа.

– Геть з мого дому! – закричав вій. – Щоб ноги твоєї тут не було!

– То ви мене женете? – спокійно питає наймит. – Гаразд, я піду. Тільки спершу дозвольте, як ми й домовлялися, відрізати вам вухо.

Почувши ці слова, поміщик ураз пригадав свою умову й тяжко зітхнув.

– Я тебе не жену, – сердито буркнув він. – Тільки щоб до комори більш не лазив! Бачиш, тепер нам із господинею нема чого снідати. Зараз же засмаж найжирнішого фазана!

– Воля ваша, пане, – мовив наймит і пішов до пташника.

А в пташнику гуляло аж два десятки гарних фазанів. Не довго думаючи, Радж порізав їх усіх, потім вибрав найжирнішого й поніс на кухню. А поміщикова жінка вже як уродилася.

– Оцей фазан найжирніший! – каже Радж. – Господар звелів засмажити найжирнішого, то я, щоб не помилитися, про всяк випадок порізав усіх, а тоді вибрав найважчого.

– О горе нам, горе! – заголосила господиня. – Цього наймита треба негайно прогнати!

Та поміщик уже сам згадав свою умову й сказав:

– Нехай завтра вижене в ліс усіх наших кіз і пасе їх там цілий тиждень.

Погнав Радж до лісу кіз. Сидить собі в курені, попиває козяче молоко та слухає пташок. А в той ліс бідні селяни ходили по хмиз. І коли котрийсь із них проминав хлопця, той дарував йому з поміщикової череди козу. До кінця тижня в Раджа залишилося тільки одне козеня. Наймит і погнав його додому.

Поміщик як побачив те козеня, трохи не сказився.

– Де мої кози, негіднику? – кричить. – Я мав таку гарну череду! Де вона?

– Усіх кіз поїв тигр, – відповідає Радж. – Я сам ледве врятувався, вилізши на дерево, та оце козеня прихопив з собою. Так що скажіть-мені спасибі.

Довго бідкалися поміщик із жінкою, та що вдієш! Кіз не вернеш, і наймита не можна виганяти.

Через кілька днів поміщик звелів Раджеві:

– Завтра зранку збереш у саду половину бананів, половину апельсинів і половину персиків.

Другого дня на світанку, коли господарі ще спали, Радж узяв драбину, гострого ножа й пішов у сад. Від кожного банана він одрізав половинку й кидав на землю. Покінчивши з бананами, Радж побіг до апельсинових дерев і повідрізав од кожного апельсина по половинці. Потім зробив те саме з персиками.

Коли скупий поміщик виспався й вийшов у сад, він побачив, що всі його фрукти зіпсовані. Земля була всіяна половинками бананів, апельсинів та персиків, а другі половинки висіли на деревах.

– Геть з мого двору! – заверещав поміщик. – Ти занапастив урожай, за який я вторгував би тисячу рупій! Аж тисячу рупій!

– Та ви ж самі наказали зробити це, – смиренно відповів наймит.

– Я?! – крикнув поміщик.

– Атож. Ви звеліли зібрати половину бананів, половину апельсинів і половину персиків. Я виконав ваш наказ. Та якщо ви женете мене – я піду. Тільки спершу відріжу вам вухо.

Поміщик умить згадав свою умову й злякався.

– Ніколи мені з тобою теревені розводити, – пробурчав він. – Іди собі, працюй. Завтра побалакаємо.

І спровадив наймита в поле. А сам – мерщій у будинок та й каже жінці:

– Ходімо до твого батька! І всі харчі заберімо з собою. Перебудемо в нього тиждень. Хлопець покрутиться, покрутиться голодний і через день-два ушиється додому. Тоді ми повернемось і будемо жити спокійно, як раніше.

– Чудово! – зраділа жінка. – Так і зробимо. Вночі, коли він засне, підемо з дому.

Увечері господарі заходилися потай збирати харчі. А Радж це помітив. Бачить – поміщик складає в скриню смажених курей, яйця, хліб тощо.

Наймит про все здогадався. І коли поміщик із жінкою вдали, ніби лягають спати, Радж хутенько заліз до скрині з харчами.

Згодом господарі тихенько повставали й вирушили в дорогу. Несе поміщик на спині важку скриню з слугою й бурчить на жінку:

– І нащо було набирати стільки харчів! Аж ноги вгинаються!

А Радж сидить собі в скрині та наминає все, що душі заманеться.

От поміщик із жінкою вирішили попоїсти й трохи перепочити. Спинилися біля криниці в полі. Чоловік поставив на землю скриню й підняв віко. А звідти їхній наймит вискакує!

Скупердяги очам своїм не повірили.

А Радж і каже:

– Не гнівайтеся на мене, ласкаві господарі! Я так вас полюбив, що жити без вас не можу. Коли я побачив, що ви надумали піти світ за очі, то вирішив не покидати вас у біді. А щоб любому господарю легше було нести скриню, я поїв усі харчі.

– Ні, годі з мене! – закричав поміщик. – Ріж мені вухо – і геть з моїх очей!

Поміщикова жінка заступила собою чоловіка й замахала руками.

– Не бувати цьому! Як же ти, чоловіче, з'явишся без вуха до своїх батьків? Та вони ж засміють тебе!

– Твоя правда, – зітхнув поміщик. Потім гукнув до Раджа: – Гей! Приготуй постіль з гілок та листя. Пора всім спати.

Цієї ночі поміщик намислив таки спекатися набридливого наймита. Коли хлопець приготував три постелі, поміщик підтяг одну з них ближче до криниці й сказав Раджеві:

– Ляжеш тут. Уночі біля води буде не так жарко.

Коли господарі поснули, Радж устав, відтяг свою постіль убік, а до криниці підтяг постіль господині.

Після півночі, як місяць сховався за хмари, поміщик тихесенько підкрався до криниці, схопив свою жінку й кинув у воду.

– Нарешті я позбувся того негідника! – радісно вигукнув він. – Уставай, жінко, ходімо додому. Тепер мені нема чого боятися за вухо.

– Про якого негідника ви кажете, господарю? – почувся раптом голос наймита. – І чого це мовчить наша ласкава господиня?

Тут скупий поміщик усе зрозумів. Зрозумів, та пізно. Схопився він за голову, затужив, але діяти нічого. Треба було йти до жінчиних батьків і розповісти про все, що сталося.

Та наймит був молодший і прудкіший за господаря. Отож до батьків поміщикової жінки він прибіг перший. Прибіг та й каже:

– Мене послала до вас господиня. Сталося велике лихо. Її чоловік, мій господар, з'їхав з глузду й біжить сюди, щоб убити вас. Господиня сказала: «Нехай мого чоловіка зв'яжуть і поставлять йому на потилицю десять п'явок. Так він швидко прийде до тями!»

Тільки-но поміщик ступив у двір жінчиних батьків, на нього накинулося кілька слуг, зв'язали йому руки та ноги й поставили на потилицю десять п'явок.

Тут поміщик побачив свого наймита й збагнув, хто все це підстроїв.

– Мучитель! – крикнув він не своїм голосом. – Бери моє вухо, і щоб я тебе не бачив! Краще ходити без вуха, ніж мати слугою такого негідника, як ти!

Хлопцеві тільки цього й треба було. Схопив він ножа та й відрізав поміщикові вухо.

До самого вечора лежав скупий поміщик із п'явками на потилиці. А ввечері прийшла жінка. На її щастя, криниця була неглибока, і вдень люди допомогли їй вибратися.

Так поміщик і повернувся додому безвухим. Але своєї умови новим наймитам уже не ставив.