Текст книги "Індійські народні казки"

Автор книги: Автор Неизвестен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 8 страниц)

ЧАРІВНЕ ГОРНЯ

Один бідний селянин – звали його Сомілака – працював на багатія день і ніч, а жив упроголодь, їв саме товчене листя та корінці. Від голоду він ледве ноги тяг, а жінка його й зовсім заслабла. Якось і каже вона чоловікові:

– Піди в ліс та принеси чогось попоїсти, бо я скоро сконаю з голоду.

Подався Сомілака до лісу. Коли бачить – висять на дереві двоє горнят, одне глиняне, друге дерев'яне. І на обох покришки.

«Візьму глиняне горня собі, – подумав Сомілака, – а то наше вдома вже геть нікудишнє».

Виліз він на дерево, взяв горня. І знов міркує: «А навіщо нам це горня? Адже воно порожнє! От якби я приніс у ньому хліба, жінка відразу б одужала».

Ледве він це подумав, як покришка трохи піднялася, і Сомілака побачив… рисовий коржик!

– Оце так! – здивовано мовив він. – Треба швидше нагодувати жінку, нехай одужує. Шкода, що в горняті лише один коржик, а то б і я попоїв.

Не встиг Сомілака доказати, аж бачить – покришка знов трохи піднялася, а в горняті – ще один коржик!

«Еге! Видно, це горня не просте, а чарівне! Ану ж попрошу я в нього смажене курча!» – зметикував Сомілака.

Покришка знову піднялася, і він побачив у горняті смажене курча.

Попоїв селянин і, мугикаючи веселу пісеньку, подався додому.

А йти йому треба було повз будинок багатія. Той дуже здивувався, побачивши, що Сомілака йде радий та веселий, ще й пісню співає.

– Ану йди сюди! – покликав він.

Сомілака підійшов.

– Ти чого радієш? – грізно спитав поміщик.

– Та ось, – відповів Сомілака, – в лісі чарівне горня знайшов.

– Чарівне горня? – здивувався поміщик. – І що ж воно вміє?

Сомілака поставив чарівне горня й каже:

– Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті піднялася, і поміщик побачив смажену перепілку. Він аж затремтів од жадібності й заздрості.

«Як би його видурити горня в селянина?» – промайнуло у нього у голові.

Витяг поміщик перепілку із горняти й заходився їсти. А тоді й каже Сомілаці:

– А принеси-но мені, чоловіче, холодненької води.

Поки селянин ходив по воду, поміщик схопив чарівне горня й сховав його, а замість нього поставив таке саме просте. Взяв Сомілака горня та й каже:

– Дозвольте, пане, піти додому. Бо мене жде голодна жінка.

– Йди собі, йди, – махнув рукою поміщик, радий, що обдурив селянина.

Прибіг Сомілака додому, а жінка вже ледве дихає.

– Ну, тепер ми врятовані! – вигукнув Сомілака. – Зараз я почастую тебе всім, чого забажаєш.

Він розповів жінці про чарівне горня, потім поставив його серед хати й каже:

– Хочу смажену перепілку!

Покришка на горняті не ворухнулася.

Здивувався селянин та й каже знов:

– Хочу смажену перепілку!

І знов покришка не ворухнулася. Сомілака зазирнув у горня – порожнє.

– Що таке? – почухав потилицю Сомілака. – Щойно ж у поміщика воно мене слухалось…

– У поміщика? – перепитала жінка. – То ти показував чарівне горня поміщикові?

Сомілака розповів усе, як було. Жінка гірко заплакала й каже:

– Що ж ти наробив, чоловіче! Поміщик украв твоє горня й поставив на його місце звичайне.

– Не плач, жінко! – мовив Сомілака. – На дереві в лісі висіло двоє горнят. Зараз я побіжу по друге.

Так він і зробив. Зняв з дерева горня і йде веселий додому.

І знов побачив його у вікно поміщик. Дивиться – в руках селянина таке саме горня, з покришкою, тільки дерев'яне.

Закортіло поміщикові й це горня собі забрати. Покликав він селянина й питає:

– Що це в тебе за горня? Продай мені!

– Та я б радий його продати, – відповідає Сомілака. – Але вдома мене жде голодна жінка.

А поміщик як гримне:

– Не хочеш продати? То я заберу силоміць!

І зірвав з горняти покришку.

А з горняти як вискочить десятків зо два дерев'яних кулаків – та й ну лупцювати поміщика! Той кинувся тікати, а кулаки – за ним. Лупцюють, молотять по спині, по крижах, по голові, аж луна розлягається.

– Ой лишенько, рятуйте! – заволав поміщик. – Пожалій мене, чоловіче! – гукнув до Сомілаки. – Накажи кулакам не бити мене!

– Спершу віддай мені горня!

– Віддам, віддам, тільки вгамуй кулаки!

– Кулаки, в горня! – наказав Сомілака. Кулаки слухняно вскочили в горня.

Поміщик, ледве дихаючи, заповз до хати, дістав сховане чарівне горня й віддав селянинові.

Щасливий Сомілака повернувся додому, і того вечора вони з жінкою вперше лягли спати ситі.

Відтоді Сомілака зажив у достатку. І сусідам своїм помагав. Винесе, було, чарівне горня на вулицю – і всі їдять досхочу.

Так минуло літо.

А восени пішла по країні чутка, що бадшах видає заміж дочку.

Поміщик одразу пішов до палацу й розповів володареві про чарівне горня Сомілаки.

– Все, що ти схочеш поставити на весільний стіл, тобі дасть те чарівне горня, – закінчив він.

Бадшах послав гінців по Сомілаку й наказав привести його до палацу.

Призначеного дня Сомілака з'явився в палац.

– Показуй своє горня! – звелів всесильний бадшах. – Це правда, що воно чарівне?

– Хай довго тягнуться літа твої, о володарю! – відповів селянин. – Це горня справді чарівне.

– Тоді нехай дасть мені найкращих на світі солодощів.

Покришка враз підскочила, і бадшах побачив – горня повне солодощів. Покуштувавши їх, він не міг одірватися і їв доти, аж доки горня спорожніло.

– Таких смачних солодощів ще не доводилося їсти нікому в світі! – вигукнув бадшах. – Залиш мені горня на три дні. Через три дні гості роз'їдуться, і я віддам тобі горня назад.

В Сомілаки не було ради: воля бадшаха – закон. Уклонився він володареві й подався додому.

Три дні гуляли в палаці весілля. Три дні гості ласували чудовими солодощами й раз у раз вигукували:

– Яка смакота! Таких солодощів не пробували навіть боги!

Нарешті гості роз'їхалися, і Сомілака прийшов по горня.

– Чого тобі тут треба?! – закричав бадшах, навіть не впізнавши селянина.

– Я прийшов по своє горня, о володарю, – відповів той.

– У цьому палаці все належить мені! Геть звідси, а то накажу кинути тебе в клітку до тигрів!

– О найсправедливіший! Ти ж обіцяв після весілля віддати мені горня…

– Ти ще перечиш?! – гримнув бадшах. – Гей, сторожа! Киньте його в клітку до голодних тигрів!

Та не встигла сторожа підбігти до Сомілаки, як він дістав дерев'яне горня й зірвав з нього покришку. Двадцять дерев'яних кулаків заходилися лупцювати всіх підряд – і бадшаха, і його сторожу. Бадшах упав, а кулаки лупцювали його й лупцювали.

– Змилуйся наді мною! – заблагав він. – Угамуй кулаки, коли твоя ласка!

– Спершу віддай моє чарівне горня! – сказав Сомілака.

– Гей, слуги! – закричав бадшах. – Принесіть чарівне горня! Та швидше, а то ці кулаки мене вб'ють!

Коли слуги принесли горня, Сомілака наказав:

– Кулаки, в горня!

Потім він приклав руку до грудей, уклонився й мовив:

– Прощавайте всі. Я піду в своє село. Голодні селяни вже давно чекають на чарівне горня.

Бадшах мовчки закивав головою. Кулаки так його набили, що до нього ще довго не поверталася мова.

КОРОВА З МІСЯЦЯ

Було це дуже давно. Так давно, що люди забули навіть ім'я того брахмана, про якого мовиться в казці. Зате добре пам'ятають ім'я його слуги. А звали слугу Нанаваті.

Як і всі брахмани, цей також понад усе на світі любив гроші. А слуга найбільше любив дерева та квіти. Від рання до смеркання працював Нанаваті в садку. Навколо будинку брахмана росли такі дерева, цвіли такі квіти, що милуватися ними приїздили люди з усіх усюд.

Та якось уранці Нанаваті побачив; що трава в садку випасена, а квіти потолочені.

«Хто ж це наробив такої шкоди? – подумав він. – Треба вистежити!»

Коли смеркло, Нанаваті сховався в кущах і став чекати. Незабаром зійшов місяць: трохи згодом почувся якийсь шум. Нанаваті визирнув з-за куща, аж бачить – суне по саду велика корова, біла, як молоко, й поскубує траву. Корова була така гарна, що слуга, вражений, закляк на місці.

Потім корова підвела голову, подивилася на повний місяць – і злетіла над деревами! Вона підіймалася поволі, меншала й меншала, аж нарешті зникла.

Нанаваті не сказав про корову нікому, а на другу ніч знову сховався в кущах. І знов, тільки-но зійшов місяць, у садку з'явилася біла корова. Вона блукала між деревами й поскубувала соковиту зелену траву. По якімсь часі корова задерла голову й подивилася на місяць.

«Зараз полетить!» – подумав Нанаваті й вискочив з кущів.

Корова поволі відірвалася від землі й почала підійматися над садком. Однак слуга все ж таки встиг ухопитися за її хвіст.

Довго летів Нанаваті, тримаючись за хвіст корови. І ось він помітив, що вони наближаються до місяця. Все ближче, ближче… Нарешті корова, а разом з нею і Нанаваті, сіли на місяць!

До них підбігли мешканці місяця. Вони були дуже схожі на звичайних людей. І зустріли вони Нанаваті дуже щиро, приязно. Ще б пак! Адже пахощі квітів, що їх Нанаваті плекав у брахманському садку, долинали аж до місяця й чарували мешканців. Вони зроду не чули таких духмяних пахощів.

Цілий тиждень гостював Нанаваті на місяці. А як минув сьомий день, корова йому й каже:

– Пора тобі вертатися на землю. Сьогодні вночі ми полетимо в брахманський садок.

Мешканці місяця дали Нанаваті на дорогу цілу торбу чудових солодощів. Нанаваті подякував, сів на корову, й вони полетіли.

Коли вони сіли в садку, до світанку було ще далеко. Нанаваті ліг під деревом, заснув і проспав до ранку.

Вранці брахман вийшов у садок і бачить – спить його слуга під деревом! Розгнівався жадібний брахман, схопив дубця – та сонного Нанаваті по ногах!

Слуга підхопився й, розгублений, став перед брахманом.

– Де це ти був цілий тиждень, ледарю?! – крикнув брахман.

– О господарю! – знічено мовив слуга. – Як розкажу я, що зі мною приключилося, ти не повіриш.

І розповів усе, як було.

Брахман і справді не повірив слузі.

– Брешеш! – крикнув він. – На місяці ще не був навіть жодний брахман, не то що простий слуга!

– Якщо не віриш, – каже Нанаваті, – то подивися на оці солодощі. Мене вгостили ними на місяці.

Брахман покуштував солодощі і аж тоді повірив слузі. Бо ті солодощі справді були неземні, таких навіть махараджа не їв.

– Цілий тиждень тебе не було на роботі, – сказав брахман. – Тож я покараю тебе тим, що заберу всі солодощі собі.

А той брахман, треба сказати, був не тільки Жадібний, а й хвалькуватий. Покликав він у гості ще одного брахмана й почав пригощати його місячними солодощами. Удвох вони так жадібно накинулися на подарунок з місяця, що скоро торба спорожніла. А як став гість прощатися, брахман-господар і каже:

– Завтра всім розкажи, які солодощі їв у мене. Таких на землі зроду ніхто не куштував, навіть сам раджа!

Але гість був не менш жадібний, ніж господар.

– Розказати я розкажу, – відповів він. – Тільки цікаво мені: невже твій слуга такий дурний, що не міг попросити дві торби солодощів?

Тоді господар мовив:

– Ну ж бо самі полетімо на місяць! Підстережімо в саду корову, а як відірветься вона від землі, я схоплюся за її хвіст, а ти – за мої ноги. І обидва опинимося на місяці!

– Мудрий ти чоловік! – похвалив господаря гість. – Недаремно ж ми брахмани!

Ще задовго до ночі обидва брахмани сховалися в кущах самбалу й стали чекати.

Нарешті зійшов місяць, і в садку з'явилася біла корова. Поскубуючи свіжу траву, вона спокійно походжала поміж кущів.

Брахмани затамували подих.

Корова спинилася зовсім близько й заходилася об'їдати стиглі ягоди самбалу.

Наївшись досхочу, вона підвела голову й подивилася на повний місяць. Ту ж мить перший брахман вискочив з кущів і вхопився корові за хвіст. А вона вже відірвалася від землі й злітала над деревами. Але другий брахман устиг схопитись за ноги першого й теж знявся над землею.

Так вони й летіли – перший брахман тримався за хвіст корови, а другий – за його ноги.

Коли вони перелітали через найвищі на землі гори Гімалаї, зажерливий брахман-гість раптом спитав:

– О мудрий друже, чи не забув ти взяти мішка на солодощі?

– Не забув, не забув! – відповів брахман-господар.

– А мішок не замалий?

– Не замалий, не замалий!

– А все ж таки цікаво, який він завбільшки?

– Та отакенний! – крикнув брахман-господар і, забувши, що тримається за хвіст корови, широко розвів руки.

Чи треба розповідати, що було далі? Тільки-но перший брахман випустив хвіст, як обидва вони полетіли вниз.

Їм пощастило – вони впали в болото й не повбивалися.

Цілу ніч сиділи брахмани по шию в тому смердючому болоті. Вранці їх побачили й витягли.

Так і не побували жадібні брахмани на місяці.

А корова відтоді в садах скупих і жадібних людей більш не з'являлася.

ЖАДІБНИЙ БАГАТІЙ

Сталося так, що один багатий чоловік зненацька втратив своє багатство і став злидарем. А щоб не померти з голоду, треба було шукати якоїсь роботи. Але де ви бачили, щоб багатій, навіть і колишній, став жити чесною працею! Так було і з оцим нашим багатієм. Посидів він голодний день-другий, а тоді твердо вирішив:

– Ні, працювати – це ганьба! Краще померти, аніж працювати!

І пішов багатій топитися. Прийшов він на річку, роздягнувся, постояв на березі, а тоді наважився й шубовснув у воду. Та тільки занурився з головою, як злякався смерті. Щосили замолотив він руками й ногами, виплив на поверхню, а тоді вибрався на берег. Посидів трохи, віддихався, відхекався, одійшов від страху, а тоді знову шубовснув у річку. Але знову злякався, що може втопитися, і знову вибрався на берег. І так він кілька разів то кидався у воду, то вискакував на берег.

Неподалік од того місця, де топився і ніяк не міг втопитися багатій, гніздилися в очереті дикі гуси. Старі гусак і гуска здивовано поглядали на те, що діється на березі, а потім гусак не витримав і мовив:

– Дивний якийсь чоловік! Я підпливу до нього й спитаю, що він робить, чого без кінця то стрибає у воду, то вистрибує з води.

– Не чіпав би ти його, – заперечила гуска.

Але гусак не послухав її й сміливо підплив до багатія.

– Чоловіче добрий, – спитав він, – чого це ви то стрибаєте у воду, то вистрибуєте з води? Навіщо це робите?

– Я топлюся! – відповів багатій. – Бо в мене немає чого їсти.

– Я можу зарадити вам у біді, – мовив гусак і пірнув. А коли випірнув, то в дзьобі у нього блищав великий червоний самоцвіт. Гусак розтулив дзьоба, і коштовний камінь упав просто під ноги колишньому багатієві.

Як зрадів багатій! Він умить забув про те, що хотів топитися. Схопивши самоцвіт, помчав до міста, не подякувавши гусакові.

В місті він узяв за коштовний камінь великі гроші й знову став жити-поживати, горя та лиха не знаючи.

Чимало води в річці спливло, а багатій жодного разу не згадав добрим словом свого рятівника, який повернув йому життя та багатство.

Одного дня по всій країні рознеслася звістка, що тяжко занедужала царська донька. Багато лікарів та знахарів бралося повернути їй здоров'я, але марно, бо ніхто з них не міг догадатися, яка смертельна недуга точить царівну.

Аж ось із Тібету прибув найзнаменитіший знахар. Оглянувши царську доньку, він сказав:

– Царівна може видужати, коли з'їсть серце дикого гусака. Але гусака треба принести живого. А то його серце втратить свою цілющу силу!

Цар невимовно зрадів і звелів оголосити по всій країні: той, хто перший спіймає й принесе дикого гусака, та ще й живого, дістане у винагороду палац і тисячу слуг.

Почувши це, багатій подався до річки, де колись зустрів диких гусей. Прибіг, сів на березі, заголосив розпачливо та й став кликати:

– Де ти, мій незабутній і добросердий рятівнику, де ти? Невже забув мене й не прийдеш на допомогу, нічим не зарадиш? Горе мені, нещасному! Горе мені!

Почув гусак голосіння, залишив своє гніздо та й підплив, як і колись, до багатія.

– Яке ж у тебе горе, чоловіче добрий? Яка біда, що ти так голосиш та тужиш? – спитав він. – За чим або за ким побиваєшся? І чи можу я тобі зарадити? Кажи, не соромся.

– Ой, не питай мене, ой, як же виповісти словами моє горе! – ще дужче заголосив багатій. – Коли б ти тільки знав, який я нещасний! Вийди на берег, стань біля мене, рятівнику мій, – і я розповім тобі все! Таке горе в мене, таке вже горе!

Гусак підплив до берега, вийшов з води, струснувся й підійшов до багатія.

Багатій шулікою кинувся на гусака, схопив його, затис під пахвою й мерщій подався до міста.

– Куди ж ти несеш мене? – спитав гусак. – Відпусти, а я подарую тобі ще коштовніший самоцвіт.

– Навіщо мені тепер твої самоцвіти, коли за твоє серце я матиму розкішний палац і тисячу слуг! А серцем твоїм посмакує сама царівна, щоб позбутися тяжкої недуги, яка точить її.

Заплакав гусак, і сльози його, капаючи на землю, перетворювалися на великі, коштовні перлини.

Очі багатія жадібно заблищали, й він нахилився, щоб позбирати ті перлини. Та тільки рука його торкнулася перлини, як приросла до землі.

Забувши про гусака, багатій простяг до перлини другу руку, але й вона приросла до землі.

Багатій уже не міг тримати гусака, і той відразу знявся в повітря й зник у високому небі. А багатій залементував не своїм голосом:

– Рятуйте, люди добрі, ой, рятуйте! Допоможіть мені!

Збіглися люди, стали відривати руки зажерливого багатія від землі, але де там! Чим дужче вони відривали руки, тим глибше вростали руки в землю.

Раптом здалеку долинув гуркіт: Земля задвигтіла. За мить розлігся чийсь зляканий голос:

– Слони! Сюди біжать дикі слони! Тікайте хто може!

Люди кинулися врозтіч, а багатій репетував їм услід:

– Куди ж ви? Порятуйте мене, не кидайте самого!

Та ніхто навіть не озирнувся на його розпачливий крик. А тупотіння розлючених диких слонів усе ближчало й ближчало. Ось вони вже майже поруч…

Найбільший із слонів, певно ватажок, наступив своєю величезною ногою на багатія й розтоптав його.

Отак і не стало на світі невдячного, підступного, зажерливого багатія.

ДВІ МАТЕРІ, ДВІ ДОНЬКИ

Один ткач мав двох жінок і від кожної – по доньці. Першу звали Щаслива, а другу – Нещаслива. Ткач більше любив старшу жінку та її доньку Щасливу. Обидві вони байдикували, тільки те й робили, що спали та їли. А Нещаслива з матір'ю варили обід, прибирали в хаті, сукали пряжу; Щаслива та її мати давали їм трохи рису, присмачуючи цю вечерю гіркими докорами.

Ось ткач постарів і помер. Старша жінка з донькою забрали собі всі його гроші й стали жити окремо від Нещасливої з матір'ю.

Щаслива та її мати щодня бігали на базар, купували ласощі, варили собі смачні страви.

А Нещаслива з матір'ю день і ніч пряли пряжу, ткали рушники чи й просто полотно. За цю виснажливу роботу їм платили кілька рупій, отож жили вони надголодь.

Якось їхню пряжу попсували миші. Мати Нещасливої розплутала нитки, склала в кошик і поставила на сонце, а сама зібрала білизну й пішла на річку прати. Нещаслива лишилася вдома стерегти пряжу.

Зненацька повіяв дужий вітер, підняв пряжу й поніс. Нещаслива залилася слізьми.

– Не плач, дівчино! Ходімо зі мною, я віддам тобі пряжу, – сказав вітер.

І Нещаслива побігла вслід за вітром. Дорогою трапився їй хлів з коровою.

– Дівчино добра, вичисти мій хлів! – попросила корова.

Нещаслива вичистила хлів, підстелила корові, дала сіна й води і знов побігла вслід за вітром.

Згодом трапилося їй бананове дерево.

– Дівчино добра, мене душить ліана, обірви її! – попросило дерево.

Нещаслива спинилась, обірвала ліану й побігла далі.

Згодом перестріло її дерево шеура.

– Дівчино добра, – каже дерево, – в мій стовбур повпиналися колючки. Повибирай їх!

Нещаслива обібрала колючки, відгребла з-під дерева опале листя, дала всьому лад і знов побігла вслід за вітром. Зустрілася їй лошиця.

– Дівчино добра, нарви мені трави, нагодуй мене! – попросила вона.

Нещаслива нарвала трави, дала лошиці й побігла далі.

І ось вона побачила багатий дім. На ґанку сиділа бабуся й сукала нитки. А з тих ниток тут-таки виходило по кілька гарних сарі. Це була не просто бабуся, а мати місяця.

– Підійди до бабусі, дівчино, попроси в неї пряжі, – шепнув вітер.

Нещаслива підійшла до бабусі, торкнулася її ніг, склала долоні й, піднісши їх до обличчя, вклонилася.

– Бабусю, – мовила вона, – вітер забрав у мене всю пряжу, і тепер мати розгнівається на мене. Дай мені трохи пряжі, бабусю!

Мати місяця відкинула пасма волосся, білого, як молоко, як місячне сяйво, й побачила перед собою молоду дівчину. Голос у неї був тихий і ніжний.

– Не поспішай, люба дівчино, – відповіла бабуся. – В моїй світлиці є сарі й покривала. Вибери собі, які схочеш, потім скупайся двічі в ставку, далі вернися до світлиці й пообідай. А тоді вже я дам тобі пряжу.

Дівчина ввійшла до світлиці, де лежало багато чудових сарі й покривал. Але вона вибрала собі ношені й уже прані сарі та покривало і пішла до ставка.

Тільки-но вона ступила у воду, як обернулася на красуню. Та на яку! Відколи світ світом, такої ніхто не бачив. Увійшла дівчина в ставок удруге – і на її руки та ноги самі собою наділися персні та браслети з діамантами, перлинами й самоцвітами.

Нещаслива вийшла із ставка й подалася до світлиці, де її вже чекав обід. Скільки там було страв! Дівчині й уві сні такі не снилися. Та вона скромно сіла край столу, з'їла трохи рису й вийшла до бабусі.

– Ось ти й прийшла, люба моя дитино, – мовила мати місяця. – А тепер відчини он ті двері й вийми зі скрині пряжу.

Нещаслива відчинила двері й побачила багато скринь – великих і малих, старих і нових. Вона вибрала найменшу, майже іграшкову стареньку скриньку й принесла до бабусі.

– Дитино моя, скринька мені не потрібна, – сказала мати місяця. – Тут лежить твоя пряжа. Вертайся, люба, до матері.

Нещаслива шанобливо вклонилася бабусі, взяла на плечі скриньку й вирушила додому. Діаманти й самоцвіти, що були на ній, освітлювали дівчині дорогу.

Незабаром перестріла її лошиця.

– Дівчино добра, підійди до мене, я хочу тобі щось подарувати, – мовила вона.

І подарувала Нещасливій гарне крилате лоша. А дерево шеура покликало:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій горня із золотими монетами.

Бананове дерево сказало:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати!

І простигло Нещасливій величезне гроно золотих бананів.

А корова мовила:

– Дівчино добра, підійди ближче, я хочу тобі щось подарувати.

І подарувала Нещасливій чарівне телятко.

Дівчина поклала на лоша горня з монетами й золоті банани, взяла телятко за налигач і рушила далі.

А вдома дівчину вже давно розшукувала мати.

– Де ти, донечко? Озовися! – тривожно гукала вона. – А де ділася наша пряжа?

Побачивши доньку, мати скрикнула:

– Оце-то диво! Де ти була? І звідки ти все це принесла?

Вони міцно обнялися.

Нещаслива розповіла матері про свої пригоди, і вони пішли до Щасливої та її матері.

– Дивіться, – кажуть, – скільки добра подарувала мати місяця! Тепер ми всі заживемо щасливо. Нехай і Щаслива візьме собі трохи прикрас, тут вистачить!

Мати Щасливої витріщила очі й скривилася.

– Ще чого! – вигукнула вона. – Дуже нам потрібні ваші подачки! І без них обійдемось. Вдавіться своїм добром!

А сама подумала: «Грім би вас побив! Хіба моя донечка не народилася в сорочці? Та вона завтра ж піде й принесе втричі більше!»

Нещаслива з матір'ю, розгублені, повернулися додому.

А вночі скринька відчинилася, і з неї вийшов царевич – наречений Нещасливої. Він сів верхи на коня, випив молока чарівної корови, – і хатину Нещасливої та її матері осяяло чудесне світло.

Тим часом Щаслива розклала на подвір'ї пряжу, посадовила матір стерегти її, а сама взяла вузол білизни й пішла на річку прати.

Незабаром налетів вітер і вкрав пряжу.

Щаслива побігла вслід за вітром. Дорогою зустрілася їй корова.

– Дівчино добра, – сказала корова, – вислухай мене!

Та Щаслива навіть не озирнулася.

Гукало її й бананове дерево, і дерево шеура, і лошиця. Та Щаслива ні на кого не звертала уваги, нікому не помагала, тільки сердилась на всіх та лаялася.

– Ніколи мені з вами морочитись! – казала вона. – Я поспішаю до самої матері місяця!

Нарешті прибігла вона вслід за вітром до будинку старенької.

– Чого ти тут сидиш, бабусю? – спитала Щаслива, ще не переступивши порога. – Дай мені скоріше все, що треба, а тоді вже сучи свою пряжу. Адже отій роззяві Нещасливій ти подарувала стільки добра!

Щаслива схопила пряжу та враз і порвала її.

– А ти не поспішай. Не поспішай! – вигукнула мати місяця. – Ти ще така юна, а зі старшими розмовляєш грубо. Ну гаразд, іди двічі скупайся та пообідай, а тоді вже дістанеш усе інше.

Не встигла бабуся доказати ці слова, як Щаслива кинулася в будинок, вибрала найкраще покривало, найновіше сарі, схопила горня з пахучим мастилом і мисочку з сандаловою олією, сім разів помазала собі коси, сім разів зазирнула в дзеркальце й аж тоді увійшла в воду.

Скупалася Щаслива раз – стала красунею, скупалася другий – і на неї наділися золоті прикраси.

Та їй цього було мало. Озирнулася вона й подумала: «Скупаюся й третій раз! Може, мені припаде іще щось?!»

Скупалася Щаслива втретє і – о жах! – все тіло в неї взялося темними плямами, коси переплутались і стали, як клоччя.

– Ой, лишенько! Що ж це зі мною діється?! – скрикнула Щаслива.

Плачучи кинулася вона до старенької – матері місяця.

– О, тепер я все бачу! – мовила та. – Бачу, що ти скупалася тричі! Не плач, сльозами не поможеш. Уже пізно. Іди краще пообідай.

Проклинаючи стареньку, Щаслива пішла до світлиці. Наїлася досхочу солодкої рисової каші з молоком і солодких пиріжків та й вернулася до матері місяця.

– Ну, бабусю, годі мене мучити. Я йду додому. Давай мені все, що треба. Та хутчіш!

Мати місяця показала їй двері, за якими були скрині, й мовила:

– Йди, вибирай сама!

Щаслива вибрала найбільшу скриню, яку тільки подужала підняти, поставила собі на голову й, проклинаючи бабусю та всіх її предків, нарікаючи на свою огидну подобу, вирушила додому.

По дорозі її хвицнула лошиця.

– Ой-ой-ой! – зойкнула Щаслива.

Дерево шеура стьобнуло її по обличчю гілкою.

– Ой, боляче! – вигукнула Щаслива.

Гроно бананів упало їй з дерева просто на плечі.

– Ой, помираю! – закричала вона.

А корова буцнула її рогами.

– Рятуйте! – не своїм голосом зарепетувала Щаслива. Побита, перелякана, вона нарешті прибігла додому.

А тим часом мати приготувала їй урочисту зустріч – прибрала в хаті, потрусила підлогу свіжим віттям, сіла й жде. Та, побачивши доньку, з жахом вигукнула:

– О горе! Що це з тобою? Яке страхіття!

Вона закотила очі, похитнулась і впала непритомна. Очумавшися, мати трохи заспокоїлась і сказала доньці:

– О нещасна, неси скриню до хати! Якщо з'явиться наречений, усе ще можна буде поправити.

І скриню поставили серед кімнати.

На ніч Щаслива одягла на себе намиста, браслети, персні, сяк-так розчесала коси, сіла й чекає. А мати пішла спати. Вночі скриня відчинилася, і з'явився наречений… На ранок Щаслива не відчинила дверей своєї кімнати.

– Що сталося? – стривожилася мати. – Вже пізно, чому вона не встає?

Гай-гай! Минув час умиватися й снідати, а доньки нема та й нема. Мати тихенько підійшла до дверей і прочинила їх.

Леле! Від Щасливої не лишилося й сліду – її проковтнув змій-удав, наречений зі скрині!

Не тямлячи себе від горя, мати похитнулася, вдарилась головою об землю і вмерла.