Текст книги "Міфи Давньої Греції"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

МАРСІЙ І ОЧЕРЕТЯНА ФЛЕЙТА

Силени, супутники бога виноградарства Діоніса, понад усе люблять розваги й музику. Вони зазвичай їздять собі п’яненькі й веселі, товсті, як винний бурдюк, на віслюках, а віслюків ведуть ліниві сатири – Діонісів почет, напівлюди – напівцапи, з цапиними вухами та борідками, з конячими хвостами, з носами – рильцями. Силени ніколи не розлучаються з винними кубками.

Одного дня силен Марсій їхав собі, як завше, на віслюкові полями Фригії – аж раптом уздрів на дорозі очеретяну флейту, яку покинула богиня Атена. А покинула вона її потому, як помітила: під час гри на флейті її прекрасне обличчя спотворюється. Атена прокляла флейту: той, хто її підніме, буде жорстоко покараний. Марсій не знав цього і неймовірно зрадів: тепер він зможе викликати на двобій самого бога Аполлона, який неперевершено грає на чарівній лірі, що її він виміняв у молодшого брата Гермеса.

Аполлон з’явився на змагання, яке мали судити фригійський цар Мідас і батько Тантала Тмол. Аполлон заграв на лірі. Порівняно з мелодіями божественних струн звуки очеретяної флейти і на музику не були схожі! Тмол одразу готовий був присудити перемогу Аполлону. Проте цар Мідас, який зовсім не розумівся на музиці, визнав переможцем у змаганні Марсія. Розгнівався Аполлон – і нагородив Мідаса ослячими вухами. З тої пори про несправедливий суд невігласів кажуть «Мідасів суд», а про глупство, якого не приховати, – «Мідасові вуха».

Аполлон знову заграв і на цей раз беззаперечно переміг у змаганні. Тмол знову підтвердив своє рішення. Але бог не подарував Марсієві зухвальства. В покарання за виклик на двобій Аполлон наказав підвісити Марсія за руки і живцем здерти з нього шкіру. Шкіру напнули в Келенах, у Фригії, і щоразу, коли здалеку долинали звуки флейти, шкіра починала тріпотіти, мовби танцювала.

ЦАР МІДАС

Тим часом поганьблений Аполлоном цар Мідас утік додому у Фригію, щоб заховатись у палаці. Та що було чинити з довгими ослячими вухами? Довелося ховати їх під велику фригійську шапку. Ніхто й не знав про Мідасові вуха, окрім голяра, який підтинав цареві чуба й бороду. А йому цар пригрозив: якщо прохопиться комусь хоч словом, цар люто покарає.

Голяр довго мовчав, але таємниця просто розпирала його. Він страшенно мучився і ледве стримувався, щоб не вибовкати її. Слова так і крутилися йому на язиці, аж одного дня йому урвався – таки терпець, він утік із царського палацу, побіг до річки, викопав на березі ямку і шепнув у неї: «У царя Мідаса ослячі вуха!»

Голяр охайно загріб ямку і повернувся до палацу. Проте за деякий час на березі, на місці тої – таки ямки, зріс очерет. Щойно подме вітер, він починав тріпотати й шелестіти, і перехожим чулися тихі слова: «У царя Мідаса ослячі вуха! У царя Мідаса ослячі вуха!» Так Мідасова таємниця перестала бути таємницею, а кожного, хто не вміє берегти таємниці, зневажливо кличуть «Мідасів голяр».

А треба сказати, що цар Мідас був неймовірно заможним. Коли він іще немовлям лежав у колисці, мурахи тягали йому в рот хлібні зерна, провіщуючи багатство.

Одного дня бог виноградарства – веселий Діоніс гуляв разом із сатирами та менадами у лісах Фригії. Від почту відстав п’яненький Силен – вихователь і наставник Діоніса, батько всіх силенів і сатирів. Він заснув, аж тут із поля простували фригійські селяни. Вони упізнали Силена, зв’язали його і привели до царя Мідаса.

Цар неймовірно зрадів – тепер він має нагоду познайомитися з самим богом Діонісом! Дев’ять днів Мідас поїв і розважав Силена у своєму палаці, а на десятий день власноруч відвів його до Діоніса. Бог зрадів, побачивши свого старого вчителя, і запропонував Мідасові самому обрати собі нагороду. «Величний Діонісе, – вигукнув Мідас, – вчини так, щоб усе, чого я торкнуся, перетворювалося на щире золото!» Діоніса розчарувало бажанням захланного царя, проте він здійснив його, як і обіцяв.

На радощах цар Мідас почав торкатися всього, що траплялося під руку. Зламав він зелену гілочку – вона зробилася золотою. Зірвав яблуко – стало золотим. Висмикнув колосок із землі – позолотіли його зерна. Вмочив руку у воду – вода стікає з долонь золотими краплями.

Щасливий цар Мідас повернувся до палацу і там іще раз пересвідчився, що Діоніс не обдурив його: щойно Мідас торкнувся дверей, як вони зробилися золотими. Отож у палаці він приліг спочити, а тим часом звелів зготувати собі розкішний бенкет.

Слуги накрили бучну гостину, поставили на столах найліпше вино, принесли найсмачніші страви. Та щойно цар Мідас став до столу, щойно простягнув руки до першої страви, миттю збагнув, якого страшного дарунка випрохав у могутнього Діоніса. І хліб, і вино, і всі наїдки перетворювалися у царевому роті на золото, не міг він ні їсти, ні пити.

Заблагав дурний цар: «Могутній Діонісе, зглянься на мою дурість! Візьми назад свій дар!» Діоніс зглянувся на бідолаху і звелів йому скупатися у джерелі Пактол. Води джерела змили з нерозумного царя Діонісів дар, а Пактол із того часу став золотоносним – із нього добували золото.

АСКЛЕПІЙ

Аполлон, як і його батько Зевс, ніколи не міг встояти перед жіночою красою. Ось він удруге закохався – у красуню Короніду, дочку царя Флегія з Беотії. Короніда народила щасливому Аполлонові сина Асклепія. Але батько її Флегій неймовірно розлютися – як насмілилася дочка без батькової згоди зв’язуватися з чоловіком, нехай навіть і безсмертним богом? Розгніваний Флегій підпалив храм Аполлона в Дельфах. Але такої зухвалої помсти боги не змогли стерпіти: без вагань вони скинули Флегія в Аїд. І там він навічно приречений на муку: сидить попід скелею, яка невпинно гойдається та щомиті загрожує обвалися донизу.

А тим часом син Аполлона та Короніди підріс. Аполлон віддав його в науку до кентавра Хірона, і той навчив хлопця зціляти людей і лікувати чи не всі хвороби. Асклепій уславився як майстерний лікар, який навіть оживлював мертвих.

Але Зевсу – громовержцю не сподобалося, що Асклепій порушує встановлений порядок у світі. Хто такий Асклепій, щоб насмілитися оживлювати людей, які вже спустилися в Аїд? У запалі Зевс жбурнув в Асклепія блискавку та вбив його. Проте люди пам’ятали про лікаря – чарівника Асклепія і спорудили на його пошанування святилище в Епідаврі.

АДМЕТ

Аполлон помстився батькові за смерть свого сина Асклепія – він перебив ковалів – циклопів, які виковували блискавки та громи для самого Зевса. Але помста ця йому не минулася – сім років потому він змушений був провадити життя простого смертного і пасти череди царя Адмета.

Саме на той час Адмет закохався у дочку царя Пелія – Алкестиду. Батько згоджувався віддати дочку за Адмета за умови, що той приїде на весілля у колісниці, запряженій левом і вепром. Та хіба до снаги виконати неймовірну умову навіть цареві? Адмет кинувся по допомогу до Аполлона.

Аполлон, хоча й жив як простий смертний, а все ж залишався богом. Він допоміг Адметові виконати умову, тож царю Пелію нічого не зоставалося, як дати згоду на шлюб. Молодята відсвяткували бучне весілля, та забули принести жертву богині Артеміді.

Образилася Артеміда – її рідного брата – близнюка пишно вшановують, а про неї, покровительку шлюбу та богиню родючості, цілком забули? І підступна богиня послала змію в шлюбний покій до Алкестиди. Проте Аполлон і тут нагодився вчасно – він устиг врятувати бідолашну Алкестиду та її нареченого Адмета.

Минав сьомий рік Аполлонового чередникування в Адмета. На прощання бог вирішив зробити Адметові незвичайний прощальний подаруцок – коли прийде

Адметова смертна година, той може обдурити смерть – послати замість себе в Аїд когось іншого, а самому залишитися серед живих. Отак Аполлон попрощався з Адметом і повернувся на Олімп.

КАССАНДРА

Поки Аполлон чередникував у царя Адмета, в палаці останнього царя Трої Пріама зростала юна царівна Кассандра. Коли Аполлон побачив її, то відразу закохався у Пріамову дочку. Проте Кассандра не відповідала на почуття закоханого бога.

Тоді Аполлон вирішив звабити Кассандру божим подарунком: він наділив її даром передбачення. Проте Кассандра все одно знехтувала залицяннями Аполлона, й ображений бог, який уже не міг забрати свого дарунка назад, помстився царівні: він зробив так, щоб її пророцтвам ніхто не вірив.

Під час облоги Трої саме Кассандра попереджала троянців, яка небезпека загрожує місту, але ніхто не хотів слухати її. Ось чому сьогодні з Кассандрою асоціюють людей, які можуть перебачити майбутні нещастя, але не тільки самі не можуть їх відвернути, а й не здатні переконати інших вжити заходи для відвернення біди.

КИПАРИС

У кеоського царя був син Кипарис, який щиро приятелював із богом Аполлоном. Разом вони ходили на полювання у Картейську долину, разом гуляли лісами й луками. А в Картейській долині мешкав величний золоторогий олень, який належав німфам. Звір зовсім не боявся людей. Він безстрашно заходив до людських осель, давав себе пестити, а дівчатам – заквітчувати свої роги барвистим цвітом.

Та більш за всіх чудового оленя любив Кипарис. Він сам водив його пастися на галявини, де росла найсоковитіша трава, і частенько вилазив оленю на спину, щоб покататися. Удвох із Аполлоном друзі водили оленя до прозорих джерел напувати кришталевою водою.

Одного разу Аполлон із Кипарисом полювали в Картейській долині. Стояла літня спека, й олень заховався у холодочку кущів від палючого сонця. Кипарис здалеку побачив тварину і не помітив золотих рогів. Він не упізнав свого улюбленого оленя, потихеньку підкрався до дичини – й прошив тварину гострим списом.

Олень зірвався на ноги, на мить зблиснули його золоті роги, та ось уже він знову упав у траву, мов підкошений.

Кипарис був невтішний у своєму горі. Як не розраджував його Аполлон, як не заспокоював, та Кипарис хотів померти разом із бідолашним оленем. Від журби Кипарис марнів просто на очах, допоки його тіло не вкрилося корою, волосся не настовбурчилося глицею, а руки не обернулися на гілля. Струнке дерево стояло перед Аполлоном, і зажурений бог вигукнув: «Кипарисе, відтепер ти будеш деревом жалоби!»

І з тої пори кипарисову гілку вішали на двері хати, де хто – небудь помирав, а на цвинтарях садовили кипариси.

ГІАЦИНТ

Син спартанського царя Гіацинт був щирим приятелем осяйного Аполлона. Часто вони удвох вправлялися в гімнастиці – улюбленому занятті спартанців. Але не тільки Аполлон любив веселого Гіацинта – бог західного вітру Зефір теж полюбив Гіацинта і ревнував до Аполлона.

Одного разу Аполлон навчав Гіацинта метати диск. Бог щосили пожбурив бронзовий диск – аж у саме небо. Гіацинт чимшвидше побіг до того місця, де мав упасти диск, щоб і самому його підхопити та показати Аполлонові, як гарно юнакові йде наука. Але ревнивий вітер Зефір штовхнув диск і спрямував його просто в голову беззахисного Гіацинта.

Гіацинт гримнувся на землю, з розбитої голови потекла кров. Зляканий Аполлон підбіг до юнака, поклав його голову собі на коліна та сподівався ще зупинити кров, що ллялася з рани. Але Гіацинт уже не чув голосу приятеля, він поблід і закотив очі. У розпачі Аполлон вигукнув: «Гіацинте, ти завжди житимеш у моєму серці! І пам’ять про тебе житиме поміж людей!» Він опустив голову Гіацинта на землю, і там, де червона юнакова кров пофарбувала траву, виросла квітка, яку люди назвали гіацинтом.

ДВАНАДЦЯТЬ ПОДВИГІВ ГЕРАКЛА

НАРОДЖЕННЯ ГЕРАКЛА

Хоча цар богів Зевс вельми часто слухався поклику власного серця й закохувався і в богинь, і у смертних жінок, проте він ніколи не занедбував своїх обов’язків володаря світу. Він бачив, що на землі багато лиха, отож вирішив дати людям героя, який би захищав від різноманітних бід і богів, і людей. Зевс зійшов на землю і почав шукати смертну жінку, яка гідна була би стати матір’ю майбутньому героєві.

Обраницею Зевса стала Алкмена – дружина царя Амфітріона, який походив зі славетного роду Персея. Проте Алкмена палко кохала свого чоловіка й чути не хотіла ні про кого іншого. Тоді Зевс вдався до хитрощів: одного разу він прибрав подобу Амфітріона і так увійшов до Алкмени. Від союзу могутнього бога та смертної жінки народився хлопчик.

Майбутній Гераклл от – от Мав з’явитися на світ, і Зевсу нестримно закортіло похвалитися перед богами, що саме цього дня у родині Персея народиться великий герой, який владарюватиме над усіма народами. Проте ревнива Гера, Зевсова дружина, одразу здогадалася, що чоловік похваляється не просто так, і вирішила помститися Зевсові за зраду. Вона затримала пологи Алкмени, а натомість прискорила народження іншого Персеєвого нащадка – Евристея.

Наступного дня Алкмена народила близнюків – Геракла, Зевсового сина, та Іфікла, сина царя Амфітріона. Злостива Гера хотіла позбутися Геракла і підіслала до колиски немовлят двох змій, проте міцний як молодий дубок Геракл легко задушив їх. Щоб урятувати Геракла від безжальної Гери, вісник богів Гермес підстеріг, коли Гера заснула, підхопив немовля, відніс його на Олімп і поклав богині на руки. Гера прокинулась і в гніві відкинула дитину, проте Геракл устиг вкусити богиню за груди, аж із них бризнуло молоко й розлилося по небі Молочним шляхом. А Геракл устиг скуштувати молока безсмертя й тепер міг не боятися Гери.

Геракл отримав гарне виховання. Цар Амфітріон навчив його керувати колісницею. Кастор (один із близнюків – Діоскурів, на честь яких отримало свою назву сузір’я Близнюків) навчив його стріляти з лука та вправлятися з іншою зброєю. Кентавр Хірон навчив його боротьби та різних наук, а славетний співець Лін – гри на кітарі. Треба зауважити, що Геракл був лінькуватим, коли йшлося про музичну науку, тож Лін одного разу хотів покарати хлопця за несумлінність. Геракл у відповідь ударив учителя кітарою, а що був напрочуд дужий, то ненавмисно забив свого вчителя. Коли про це дізнався цар Амфітріон, то злякався некерованої Гераклової сили і відправив юнака на гору Кітерон пасти череди.

Саме в цей час у горах Кітерону оселився страшний лев, який завдавав людям чимало збитків. Одного дня юний Геракл підстеріг лева й убив його, здер зі звіра шкуру й повісив собі на плечі. Коли боги побачили, як змужнів юнак, Гермес подарував Гераклу меч, Аполлон – лук і стріли, бог – коваль Гефест викував для нього золотий панцир, а богиня Атена власноруч виткала для нього одіж.

ГЕРАКЛ У ТЕБАХ

У вісімнадцять років Геракл повернувся з лісу до міста Теби. З’явився він саме тоді, коли до міста прибули посли царя Ергіна, який наклав на Теби ганебну щорічну данину. Розгніваний Геракл пішов війною проти Ергіна і переміг його. У заплату він змусив Ергіна присилати Тебам удвічі більшу данину. Вдячний тебанський цар Креонт віддав Гераклові за дружину свою дочку Мегару, яка народила йому трьох синів.

Довго й щасливо міг би прожити в Тебах Геракл, проте мстива Гера й далі не полишала героя у спокої. Одного разу вона наслала на Геракла потьмарення розуму, і він у нападі безуму зарізав усіх трьох власних синів, а на додачу ще й дітей свого брата Іфікла. Коли Геракл знову прийшов до тями, то вжахнувся з учинку. Як змити з себе безневинну кров? Геракл кинувся до Дельфійського оракула, щоб той дав йому пораду.

Оракул провістив, що Геракл має піти на службу до царя Евристея, як і було випадково провіщено Зевсом перед народженням героя. Дванадцять років має служити Геракл Еврисфеєві, дванадцять подвигів здійснити – і тоді отримає безсмертя.

НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ. ПЕРШИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Геракл оселився в Тиринті у кволого царя Еврисфея, якому відтепер мав служити дванадцять років. Саме на ту пору в Немеї лютував величезний лев, спустошуючи країну. Ця потвора була породженням змієголового Тифона та напівжінки – напівзмії Єхидни. Еврисфей звелів Гераклу вирушати в Немею, щоб звільнити країну від чудовиська. Геракл без роздумів зібрався в путь.

Він легко знайшов лева і став із ним до бою, проте дуже швидко переконався, що дивний звір – нездоланний. Усі стріли з подарованого Аполлоном сагайдака випустив у лева Геракл, але ті не пробили навіть шкури чудовиська. Тоді Геракл спробував ударити лева величезною дрючиною, проте вона від удару просто розлетілася на друзки, не завдавши левові жодної шкоди.

У розпачі Геракл примудрився загнати лева у печеру, де й кинувся на нього з голими руками. Міцно обхопивши звіра за шию, Геракл задушив його. З мертвого лева Геракл здер шкуру і приніс царю Еврисфею. Побачивши Гераклів трофей, Еврисфей зблід від жаху і заборонив герою навіть наближатися до палацу. На трофей Еврисфей згодився поглянути тільки з – за високих палацових мурів. А Геракл приніс Немейського лева в жертву Аполлону, і тоді Зевс відправив звіра на небо, зробившого його сузір’ям Лева.

ЛЕРНЕЙСЬКА ГІДРА. ДРУГИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

У страшного Тифона та напівжінки – напівзмії Єхидни були й інші діти, окрім Немейського лева, – одне жахливіше за інше. Лернейська гідра мешкала в Лернейських болотах, звідки вчиняла набіги на людей. Гідра мала дев'ять голів, та ще й чарівних: коли їй відрубували одну голову, на її місці одразу ж виростала інша.

Цар Еврисфей звелів Гераклові відправлятися у Лернейські болота й подолати гідру. Геракл дістався боліт, проте гідра не хотіла виповзати до героя. Тоді Геракл розпалив вогонь і розжарив до червоного стріли, а далі почав одну по одній пускати їх у гідру. Розлютована гідра виповзла з болота й кинулася на Геракла, та могутній герой притис її до землі і заходився одну по одній відрубувати голови.

Аж бачить Геракл – на місці відрубаної голови одразу виростає нова. Тоді герой вихопив із багаття головешку і припалив рани на місці зрубаних голів. Коли він так учинив, голови припинили виростати, і гідра нарешті сконала.

А Геракл обмокнув стріли у кров страшної гідри, і з тої пори рани, завдані його стрілами, були невигойні. Переможцем повертався Геракл до Тиринту, але там на нього вже чекало нове Еврисфеєві завдання.

ЕРИМАНТСЬКИЙ ВЕПР. ТРЕТІЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

Величезний вепр оселився на горі Еримант. Він спустошував околиці, а людей убивав своїми здоровенними іклами. Геракл вирушив до гори Еримант, а дорогою завітав до свого приятеля кентавра Фола. Фол зрадів другові і запросив його на гостину. Тут – таки він відкоркував добре вино, пахощі якого полинули далеко в ліс.

Інші кентаври зачули пахощі, образилися на Фола – вино – бо належало всім, не тільки йому – і вдерлися до хатини. Там вони накинулися на Геракла, проте герой не розгубився, а почав жбурляти у кентаврів палаючими головешками з печі, а далі стріляти отруйними стрілами.

Кентаври зачали втікати, а Геракл гнався за ними, аж нарешті переслідувані вирішили прохати захисту в самого Фола. А Геракл уже вкотре натягнув лук і випустив стрілу – і вона вп’ялася у коліно його приятелеві Фолу. У розпачі Геракл кинув лук, проте було вже запізно: стріли, намочені кров’ю Лернейської гідри, лишали невигойні рани. А оскільки кентавр Фол був безсмертним і не міг померти від ран, то мусив мучитися все життя, тому він вирішив сам спуститися до похмурого Аїду. Проте олімпійські боги вирішили піднести його на небо, перетворивши на сузір’я Стрільця.

А засмучений Геракл нарешті добрався до Еримантського вепра, але замість убити його, загнав його в глибокий сніг, що лежав на верхівці гори Еримант, піймав його, зв’язав мотузкою йому ноги, завдав тварюку на плечі й поніс Еврисфею. Вигляд чудовиська так налякав царя Еврисфея, що він зі страху заліз під величезний мідний казан.

КЕРНЕЙСЬКА ЛАНЬ. ЧЕТВЕРТИЙ ПОДВИГ ГЕРАКЛА

На веління царя Евристея Геракл вирушив на пошуки Кернейської лані, яка мала золоті роги. Геракл знав, що лань присвячена богині Артеміді, тож не наважився вбити тварину, а натомість вирішив уполювати її живцем, бо ж навіщо запалювати гнів могутньої богині?

Цілий рік ганявся Геракл за Кернейською ланню по лісах, а вона носилася, наче вітер, зовсім не знаючи втоми. Нарешті у гонитві за ланню Геракл досяг найпівнічніших околиць, де мешкали гіпербореї. Тут лань зупинилась, і Гераклу здалося, що він от – от упіймає її. Проте останньої миті лань вислизнула героєві з рук і помчала назад на південь. Лови тривали далі.

Геракл уже втомився, а прудконога лань і не думала зупинятися. Геракл розумів, що голими руками не вполює її, тож зважився вистрілити їй у ногу. Тільки так йому вдалося упіймати Кернейську лань. І тут – таки перед Гераклом постала богиня Артеміда й грізно запитала: «Як насмілився ти підстрелити мою золоторогу лань?»

Геракл здійняв до богині руки: «Не з власної волі я образив тебе, богине. Ти знаєш, що вполювати лань мені наказав цар Еврисфей, якому я маю служити дванадцять років і виконувати всі його забаганки. Прости мені мою зухвалість, бо то боги звеліли мені служити Еврисфеєві». Артеміда змилостивилась і пробачила Геракла, і тоді він приніс золоторогу лань Еврисфеєві.