Текст книги "Міфи Давньої Греції"

Автор книги: Наталя Тисовська

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

КАЛЛІСТО

Знову закохався Зевс – цього разу в аркадську німфу Каллісто. Вона народила Зевсові сина Аркада. Та недовго раділи закохані – ревнива Гера вистежила суперницю й обернула на ведмедицю. Вона сподівалася, що Каллісто недовго вдасться прожити – її обов’язково вполює який – небудь мисливець.

Так і сталося. Одного дня Артеміда, озброєна луком і сагайдаком, повним золотих стріл, вийшла на полювання. Німфи ледве встигали за спритною богинею! Та ось у лісі Артеміда сполохала ведмедицю, яка перевальцем побігла в саму гущавину, щоб урятуватися від мисливиці. Проте Артеміда випередила незграбну ведмедицю, напнула тугу тятиву, випустила золоту стрілу – й поцілила звіра.

Зглянувся Зевс на сердешну ведмедицю – Каллісто, забрав її на небо й перетворив Каллісто та її сина Аркада на сузір’я Великої і Малої Ведмедиць.

АПОЛЛОН ПЕРЕМАГАЄ ПІТОНА

Поки Артеміда віддавалася ловам, її брат – близнюк – бог – стрілець Аполлон блукав світом зі срібним луком за спиною, і його осяйні стріли несхибно поціляли ворогів. Якщо на землі нагло помирала людина, елліни знали – її у покару прошив золотою стрілою Аполлон.

Аполлон давно шукав місця, де можна було би збудувати оракул. Оракул – святилище, де люди можуть спілкуватися з богами. Одного дня Аполлон, розшукуючи найкраще місце для оракула, прийшов у долину, яка охоронялася чудовиськом Пітоном. Аполлон добре пам’ятав, як жахливий Пітон переслідував колись його матір Лето. Аполлон ні миті не вагався – він помститься Пітону за зло, яке той заподіяв матері.

Біля підніжжя гори Парнас у глибокій ущелині, де мешкав Пітон, стояла вічна темрява. Сюди ніколи не досягали промені сонця. Безтурботні німфи, які коли не коли ненароком забрідали у царство Пітона, з жахом утікали світ за очі від чудовиська, яке сіяло смерть. А Пітон лежав поміж скель, його довге зміїне тіло, вкрите твердою лускою, звивалося величезними кільцями, які завиграшки могли роздушити будь – яку живу істоту.

Аполлон сміливо спустився в ущелину, озброєний тільки луком і стрілами. Пітон кровожерливо розтулив пащеку – певен був, що тут – таки й проковтне осяйного бога. Та Аполлон випустив просто у пащу потвори одну золоту стрілу, другу, третю. Від сяєва стріл вічний морок ущелини розвіявся, Пітон заревів од болю – і впав мертвий. Аполлон скинув тіло подоланого ворога під землю і заспівав переможну пісню.

І там, де він подужав страшного Пітона, Аполлон заснував Дельфійський оракул – священний храм, у якому люди дізнаються божественну волю Зевса – громовержця. На прохання Аполлона легендарні зодчі Трофоній та Агамед, які будували і храм Посейдона в Мантинеї, і скарбниці Авгія в Еліді, і скарбниці Гіріея в Беотії, спорудили Дельфійський храм.

До храму вела широка дорога, а біля підніжжя східної скелястої стіни вода священного Кастальського джерела наповнювала кам’яну нішу, в якій паломники здійснювали омивання. Кастальське джерело приносило натхнення митцям, адже збігало воно з самої гори Парнас, де мешкали Аполлон і музи. Текло тут і ще одне священне джерело – Кассотида, з якого жриці – пророчиці відпивали ковток води, перш ніж вислухати волю богів і сповістити її людям. І саме тут, у місті Дельфи, у храмі бога Аполлона був закопаний пуп землі – легендарний камінь омфал.

ДАФНА

Гордий Аполлон стояв над тілом переможеного чудовиська Пітона – й тут побачив хлопчика Ерота, бога кохання, який напинав золотий лук і вкладав у тятиву стрілу. Аполлон не знав, що від стріли Ерота не можуть захиститися ні люди, ні боги, і почав кепкувати з нього: «Хлопче, навіщо тобі така грізна зброя? Де тобі змагатися у мистецтві поціляти з лука зі мною – справжнім стрільцем!» Хлопчик – бог Ерот засміявся: «Влучні твої стріли, Аполлоне, а моя поцілить тебе!» Він напнув тятиву лука й випустив золоту стрілу просто в Аполлонове серце. А золота стріла з Еротового сагайдака викликала кохання.

Ще раз хлопчик – бог напнув тятиву, заклав у лук олов’яну стрілу, яка вбивала кохання, та роззирнувся довкруж. Аж побачив він чарівну німфу Дафну, дочку річкового бога Пенея, яка понад усе любила блукати полями й лісами, а ще більше – полювати разом із богинею Артемідою. Як і Артеміда, Дафна й гадки не мала зв’язувати себе шлюбними узами. Лукавий Ерот тут – таки пустив олов’яну стрілу їй у серце.

В Аполлоновому серці запалилося кохання до німфи Дафни. Одного дня він підстеріг її в лісі та зважився показатися на очі. Проте щойно Дафна уздріла закоханого бога, як кинулася від нього навтьоки. «Дафно! – гукнув Аполлон їй навздогін. – Спинися хоч на мить, не тікай!

Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса – громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от – от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки – на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, – мовив засмучений бог, – тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

ТИТІЙ

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.

І справді, Аполлон і Артеміда почули лемент своєї матері Лето й поквапилися їй на допомогу. Вже здалеку вони натягнули луки, з якими ніколи не розлучалися, і стали поціляти золоті стріли у велетня. Поранений Титій ревів і пручався, але стріли близнюків Аполлона й Артеміди були невмолимі, тож він, востаннє зойкнувши, замертво провалився в підземне царство – Аїд.

ДІТИ НІОБИ

Ще не раз Аполлон і Артеміда ставали на захист своє матері Лето.

У прекрасному місті – семибрамних Тебах владарював цар Амфіон. Понад усе він кохався в музиці й ніколи не розлучався з солодкозвучною кітарою, яку йому подарували самі музи. Коли навколо міста Теби зводили мур, то каміння самотужки рухалося під музику чарівної кітари. Зрубані ж кипариси самі ставали в ряд, щоб із них легко було збити браму. Отак Амфіон спорудив сім міських брам – за числом струн чарівної кітари.

За дружину Амфіон мав Ніобу – дочку улюбленця богів Тантала. Ніоба народила чоловікові шестеро синів та шестеро дочок. Мати надзвичайно пишалася своїми дітьми і вважала їх найкращими у світі.

Одного дня віщунка Манто, дочка сліпого пророка Тиресія, закликала тебанських жінок принести жертву титаніді Лето, матері сонцесяйних Аполлона й Артеміди. Але горда Ніоба заборонила жінкам свого міста нести жертву богині – матері. «Двійко дітей? – засміялася вона. – Що ж це за богиня? Подивіться, я народила своєму чоловікові шестеро мужніх синів і шестеро чарівних дочок!»

Лето неймовірно образилася. Вона не могла допустити, щоб звичайна жінка насмілилася так обійтися з безсмертною богинею. На кого ж іще вона могла покластися, як не на власних дітей? Отож вона звеліла Аполлону й Артеміді помститися за тяжку образу матері.

Невидимі Аполлон та Артеміда полетіли до семибрамного міста Теби й побачили, як сини Ніоби вирушають на полювання. Дочки ж залишались у палаці. Та недалеко від’їхали сини Ніоби і не встигли нічого вполювати – дістав розгніваний Аполлон золоті стріли з сагайдака, напнув тугу тятиву лука – і прошив одного по одному усіх шістьох юнаків.

Тим часом сестра Аполлона Артеміда влетіла в царський палац. Вона теж була озброєна луком і стрілами та не пожаліла чарівних дочок Ніоби – безжальною рукою випустила сім стріл і поцілила бідолашних, ні в чому не винних дівчат. Навколішках благала її підкошена нещастям Ніоба не вбивати хоча б одну – наймолодшу дочку, проте Артеміда зосталася незворушною.

Коли цар Амфіон дізнався про нещастя, він з розпачу ухопив меч і зарізався. А матір Ніоба, яка так необачно сміялася зі мстивої Лето, з горя обернулася на скелю, яка невпинно ронить сльози. Здійнявся сильний вихор і переніс закам’янілу Ніобу на її батьківщину, в Лідію. І там, на горі Сипілі, стоїть кам’яна Ніоба і вічно ронить скорботні сльози.

ГЕРМЕС І ПЕРША ЛІРА

Цар богів Зевс знову закохався – цим разом у плеяду Майю, німфу гір. Від їхнього союзу народився Гермес – вісник богів, покровитель мандрівників, послів і глашатаїв. Народився він в Аркадії, у гроті гори Кіллени, і вже з пелюшок виявився злодійкуватим і напрочуд спритним. Ще не встиг він і на ноги як слід зіп’ятися, а вже йому закортіло випробувати власну вправність.

Поки не бачила матір, Гермес вистрибнув із колиски й подався у мандри. Дорогою він упіймав черепаху, натягнув на її панцир струни і змайстрував першу ліру. Він швиденько повернувся додому, заховав ліру в колисці під овечою шкурою, а сам знову подався на прогулянку.

У Македонії, в долині Піерії, стрілець Аполлон саме пас череди товару, які належали олімпійським богам. Щойно малий Гермес побачив корів, як у нього сяйнула думка про першу витівку. Він роззирнувся навсібіч – Аполлона ніде не було видко. Тоді Гермес спритно приторочив до ніг коровам очерет, щоб замести сліди, й погнав п’ятнадцять корів до Пелопонесу.

Дорогою через Беотію йому трапився дід, який саме порався на своєму винограднику. «Діду, ось тобі корова, але ж гляди – нікому не вибовкай, кого ти бачив!» Дід запевнив малого Гермеса, що стулить писок і мовчатиме, хто б його не розпитував. «Швидше оце каменюччя заговорить, – мовив він, – аніж я комусь прохоплюся про тебе, Гермесе!»

Та хитрий Гермес не надто повірив діду, перебрався на літнього чоловіка і потихеньку повернувся на виноградник. «Діду, – запитав він, – чи не проходив тут, бува, малий із коровами? Скажеш правду, дам тобі бика й корову». Ясна річ, що в діда миттю загорілися очі на таку пропозицію і він вибовкав, куди малий чередник погнав корови. Розлютився Гермес на клятвопорушника – тільки люто зиркнув розгніваний бог на зрадливого старого, як той перетворився на скелю. І досі стоїть на тому самому місці мовчазна скеля, щоб люди пам’ятали – треба додержуватися даного слова.

Поночі Гермес пригнав корів у Пілос і там заховав у широкій печері. А щоб ніхто не здогадався, що корови всередині, він заводив їх до печери задом – за слідами ратиць здавалося, буцім корови вийшли з печери. Зоставивши корів у надійній криївці, Гермес повернувся додому і тихенько влігся в колиску, поки не повернулася мати.

Аж ось стурбований Аполлон недорахувався п’ятнадцятьох найкращих корів у череді й подався на розшуки. Ніде він не міг їх знайти, не здогадуючись зазирнути в печеру, адже сліди вели не всередину, а назовні. Та віщий птах указав Аполлонові на грот у Келлені, де спав собі пустун Гермес.

Сердитий Аполлон зайшов у грот, одразу кинувся до колиски і мовив грізно: «Малий бешкетнику! Поверни мені корови – чия скину тебе у темний Тартар!» Проте малий Гермес удав, буцім ніяк не збагне, про що взагалі йдеться. Нічого не міг вдіяти Аполлон із лукавим молодшим братом і повів його на Олімп, до батька Зевса.

Тут довелося Гермесу в усьому зізнаватися – Зевса не обдуриш. У Пілосі він знехотя показав братові печеру. Поки Аполлон виганяв корів, Гермес сів край печери, витягнув із – під овечої шкури ліру з черепашачого панцира і почав награвати. Аполлон заслухався солодкої музики і запитав, на чому це грає малий. «Це ліра!» – гордовито відповів той і грав собі далі.

І що далі він грав, то швидше минався Аполлонів гнів на меншого брата. Щойно Гермес закінчив пісню, як Аполлон почав його вмовляти: забирай собі всіх корів, а тільки віддай мені чарівну ліру! Гермес погодився, а натомість вирізав собі сопілку. Саме на таких сопілках тепер найбільше полюбляють награвати чередники У Греції.

Брати помирилися й разом повернулися на захмарний Олімп. Усі замилувалися гарненьким хлоп’ям – малим Гермесом. Богиня кохання Афродита теж не стрималася – поцілувала малого у високе чоло і незчулася, як той поцупив у неї чарівний пояс. Зевс щиро розреготався – і теж попався на гачок: його скіпетр миттю опинився в малого. У бога війни Ареса Гермес хапнув гострий меч, у Посейдона – тризубець, а в коваля Гефеста – молот.

Побачивши таку спритність, Зевс вирішив призначити Гефеста вісником богів. Він літав у найдальші куточки світу у своїх крилатих сандаліях, охороняв шляхи, допомагав мандрівникам і супроводжував душі померлих в останню путь – в Аїд. І тому на дорогах люди ставили на його честь герми – кам’яні стовпи, згори на яких вирізьблювалася голова Гермеса.

ФІЛЕМОН І БАВКІДА

У Фригії мешкало подружжя – Філемон і Бавкіда, які жили зовсім убого, але до глибокої старості зберігали вірність одне одному та щиру прихильність. Одного разу Зевс – громовержець вирішив переконатися, чи гостинні люди. Разом із Гермесом він завітав у Фригію, а щоб смертні не упізнали богів, то вони перебралися на двох старих, а Гермес заховав свої крилаті сандалії.

Від одної до іншої хати переходили Зевс і Гермес, даремно стукаючи в усі двері, – ніхто не хотів їм відчиняти. Нарешті підійшли до маленької хижки, вкритої очеретом. Господарі хижки – Філемон і Бавкіда – зраділи гостям, навстіж відчинили двері й запросили подорожніх до хати. А що подружжя було дуже бідним, то Бавкіда страшенно хвилювалася, чи задовольнять гостей скромні страви, які вона може виставити на стіл.

Бавкіда порадилась із Філемоном і вирішила зарізати для гостей єдину свою гуску. Почала вона ловити гуску, а та від неї втікає і втікає, доки не заховалася за ноги Зевса. І Зевс не дозволив стареньким зарізати єдину свою гуску.

Посідали гості й господарі на стіл, Бавкіда налила з чаші вино. Почали їсти, аж дивляться старенькі – вино та їжа, замість зменшуватися, збільшуються на столі! Злякалися Філемон і Бавкіда, благально звернулися до гостей: «Вибачте нас за таку пісну вечерю! Скажіть, хто ви?» – «Я – Зевс, – мовив бог – громовержець, – а мій супутник – Гермес». І звелів стареньким зійти разом із ним на верхівку гори, де він виконає будь – яке їхнє бажання.

Філемон і Бавкіда понад усе не хотіли розлучатися, отож побажали померти в один день. Тоді Зевс перетворив їхню хижку на величний храм, а їх самих зробив жерцями храму. Багато років іще прожили Філемон і Бавкіда, а коли прийшов їм час помирати, то вони сіли на порозі храму, обійнявшись. І бачать вони – тіла їхні вкриваються корою, руки перетворюються на гілля, а замість волосся шелестить листя. Отак Філемон перетворився на дуб, а Бавкіда – на липу. З тої пори два дерева прикрашають вхід до храму.

ОРФЕЙ ТА ЕВРИДИКА

Видатним музикою, який кохався у співах і грі на лірі, був син музи Калліопи – поет і співець Орфей. Хоча він був сином річкового бога Еагра, люди часто називали його сином Аполлона за неперевершену гру на лірі, адже Аполлон був покровителем мистецтв. Саме Аполлон подарував Орфеєві першу ліру, а музи навчили його гри на інструменті. Орфеєва музика змушувала дерева клонити віття, а каміння – посуватися, вона приборкувала диких звірів.

Орфей довгий час мешкав серед дикого племені кіконів сам – один, і жодна жінка не звертала на себе його уваги. Але одного разу він зустрів чарівну німфу Евридику та нестямно в неї закохався. На бучне весілля молодята запросили бога шлюбу Гіменея, проте бог чомусь не схотів прилітати. Тоді Орфей заграв на лірі й чудесним співом розтопив серце Гіменея. Бог з’явився на весіллі, але був не в гуморі, хоча й тримав в одній руці, як заведено, смолоскип, а в іншій – вінок білих троянд. Проте Гіменей не приніс радості своєю появою: смолоскип його ніяк не розгорявся, тільки ядуче димів. Це віщувало біду.

І вона незабаром сталася. Одного разу Евридика відпочивала на березі струмка разом з іншими німфами. До неї непомітно підкралася отруйна змія. Скрикнула Евридика – на нозі побачила ранку від укусу. Запаморочилось у неї в голові, вона гукнула на допомогу, проте коли підбігли перелякані подруги, Евридика вже не дихала.

Довго сумував Орфей, сидячи на березі струмка. Він не міг забути кохану Евридику та зважився на нечуваний крок: вирішив зійти в похмуре царство Аїда, щоб упрохати ласкаву Персефону, Аїдову дружину, повернути йому кохану. Орфей вирушив до підземелля, де Стикс суворо котив темні води. Перевізник Харон нізащо не згоджувався перевезти живу людину в царство мертвих, проте Орфей так жалібно заграв на лірі, що Харон не міг встояти і виконав співцеве благання.

Дорогою трапився Орфеєві триголовий пес Цербер, який вартує вихід із царства тіней. Орфей ішов собі й награвав на лірі, і навіть страшний Цербер припинив шкірити зуби й метляти драконячим хвостом.

Від звуків чарівної ліри самі собою зникали перешкоди на Орфеєвім шляху, а тіні померлих забували про своє горе та страждання, а починали сумувати разом зі співцем. Невтомний Сизиф забув котити на гору свій камінь, а Данаїди лишили в спокої бездонну бочку, яку вічно намагалися налити водою. Перестало вертітися колесо нещасного Іксіона. Навіть люті Еринії, демони помсти й нечистого сумління, були зворушені Орфеєвим горем.

Орфей постав перед Аїдом і його дружиною Персефоною, благаючи відпустити Евридику на землю. Він знову заспівав. Навіть Тантал припинив тягтися спраглими вустами до води, а розчулена Персефона звернула заплакані очі до співця. «Гаразд, Орфею, – мовив Аїд по хвилі, – можеш забирати Евридику. Проте є одна умова: ти маєш іти попереду і жодного разу не озирнутися на дружину. Якщо озирнешся, її тінь назавжди щезне, і ти вже ніколи її не побачиш».

Підійшла бліда й примарна Евридика. Не дивлячись на дружину, Орфей мерщій схопив її за холодну руку й потягнув геть із похмурого підземного царства. Перед відважним співцем шанобливо розступалися тіні померлих, а пес Цербер без слова дав йому дорогу. Перевізник Харон доправив Орфея та Евридику на другий берег Стиксу. Один крок лишався до виходу з царства Аїд а.

Але чому ж Евридика така мовчазна і досі холодна? Не стримався Орфей – озирнувся. Тої ж миті тінь Евридики почала танути. Дружина благально тягнула руки до Орфея, він хотів її пригорнути – але вона вже знову зникла у світі померлих.

СМЕРТЬ ОРФЕЯ

Нещасний Орфей сім днів і ночей у сльозах просидів на березі Ахеронта, не їв і не пив. Він винуватив себе у тому, що сталося з Евридикою. Нарешті Орфей повернувся до Тракії, де усамітнився, уникаючи людей, а особливо жінок. Тільки ліра лишилася вірною супутницею співця. Чарівні звуки ліри вабили до себе звірів, і Орфей часто сидів, оточений лісовими мешканцями, і награвав сумних пісень.

Одного разу Орфей сидів на високому лісистому пагорбі і, як завжди, вигравав на лірі. А на той час повз проходила весела й гамірлива процесія на честь бога Діоніса. Підпилі сатири танцювали й бешкетували, селени відсьорбували з винних кубків, а супутниці Діоніса менади, побачивши сумного Орфея, почали перегукуватися: «Це той ненависник жінок! Заманімо його на оргію!» Менади оточили Орфея і почали тягнути до веселої смолоскипної процесії, проте він із презирством відвернувся від супутниць Діоніса.

Розлютовані менади накинулися на Орфея і почали дерти в клоччя на ньому одяг, дряпати шкіру. Орфей заграв на лірі – вона завжди рятувала його у скрутних становищах, проте цього разу чарівні звуки не справили враження на розпалених першою кров’ю жінок. Цілий натовп менад роздер бідолашного Орфея. Голова Орфеєва впала у річку Гебр, і її разом із нерозлучною лірою підхопили хвилі та понесли до моря. Срібні струни весь час сумно бриніли, допоки морські хвилі не донесли до острова Лесбос Орфеєву голову, а потім олімпійські боги помістили чарівну Ліру на небі серед сузір’їв.

А менади, отямившись, побігли до річки змити з себе співцеву кров. Та щойно вони добігли до берега, як річка всохла. Менади хотіли бігти до іншої річки, але раптом відчули, що ноги їхні проростають у землю, а руки обертаються на гілля. То боги за страшний злочин перетворили їх на дерева.