Текст книги "Чорна бузина (CИ)"
Автор книги: Наталья Шаграй
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)
Це не кохання. Це якесь збочення. – Крізь сльози я говорила до себе. – Годі уже з мене. Ну не хоче він мене, то чого ж на цьому і не заспокоїтись, і не дати спокійно жити і собі і йому? Ну як підліток , яким керують гормони. Все немає кохання, я його собі вигадала. Хоча з другої сторони – ця фантастична емоція повинна пробуджувати найкраще в людині. В мене ж воно поки що пробуджує бажання добренько потрусити Соломатіна. Все . Все в мене більше не лізе. – На дорогу раптом вибігла косуля в місячному сяйві її було досить добре видно і я вийшла з машини остудити гарячу голову. Спочатку я побачила очі, що світяться в темноті, а потім щось таке з короткими передніми ногами і тонким хвостиком. Тварина помінявши траєкторію чкурнула в кущі.
Здорово. – Видихнула я. – Тепер ще й чукакабра ввижається. – Тварина таки залишила слід в моїй душі і деякий час я продовжувала стояти біля машини поки з-за рогу не появилась машина і біля мене не загальмував Юрій, представник органів поліції.
Добрий вечір Ганно! Щось трапилося?
Добрий вечір. Ум…ум..якщо я тобі скажу, що тільки бачила істоту схожу на чукакабру , ти мене відправиш на аналіз наркоти в організмі?
Є. – Випад в осадок Юрко. – А ти бачила чукакабру?
Я бачила, щось дивне. Мій мозок каже, що то облізлий лис, так як наукою не доведено існування чупакабри. Але мої очі кажуть, що це була тваринка на коротких передніх ногах і щось не так у неї з мордою було і тоненький хвіст, майже як у криси. – Юрій почухав потилицю.
Біс його знає. Приходять повідомлення про кролів мертвих і кіз. Тільки в нашому районі таких випадків не було.
Ок. Будемо вважати, що про відпочинок, мені потрібно задуматись уже.
Може тебе до дому провести?
Змилуйся Юра, ти хочеш, щоб завтра про цю новину увесь район говорив?
Ладно тобі. Точно все гаразд, бо ти якась засмучена.
Все гаразд. Просто життя, а в ньому, як відомо не буває виключно хороших подій. На те воно і життя.
Ну, якщо що , ти ж знаєш я твій боржник.
Юр, не згадуй. Я не дуже хороша людина і всі мої вчинки продиктовані моїми внутрішніми переконаннями . І роблю я відповідно те, що вважаю правильним і вірним.
Якби було побільше таких «не дуже добрих людей» то світ був би кращим.
Добре. – Посміхнулась я. – Гарної тобі ночі.
І тобі, ні чукакабри більше на дорозі.
Тепер ти довго мені будеш це пам’ятати .
Як я можу? – Виразив своє здивування Юрій і слідом додам. – Хіба, що трішки.
Як не дивно, та після чукакабри мою печаль, як рукою зняло і додому я приїхала в на диво спокійному стані.
День був сповнений зустрічами, замовленнями та іншими негараздами. Коли в кабінет зайшла секретар і голосом без інтонацій повідомила,що до мене поліція.
Чому поліція? З якого приводу? – Не давши їй і слова мовити накинувся Соломатін з запитаннями.
Інна, запрошуй. Заодно і дізнаємось. – Соломатін незадоволено на мене подивився та нічого не сказав. А в кабінет зайшов Юрій.
Доброго дня!
І тобі віка, здоров’я. – Відповіла я не розуміючи візиту Юри.
Ганна, ми можемо поговорити? – Юрій красномовно покосився на Соломатіна.
А що сталось? – Вкрай терпеливо запитала я, виражаючи , що можемо говорити при Соломатіну.
Та, тут така історія. – Він зітхнув і сумно подивився ще раз на Соломатіна. – Пам’ятаєш нашу вчорашню зустріч?
Зустріч, я звісно пам’ятаю . Ну, так що сталося?
Здається тобі не привиділось. – Видихнув Юра . У Соломатіна смикнулось око він явно не розумів і вже починав казитись від цього. – У Ярмачуків всіх кролів обезкровила.
Не зрозумів? До чого тут Ганна? – Проричав Соломатін.
Ганна Василівна вчора, здається чукакабру бачила. – Зніяковіло відповів Юра.
Що бачила? – У Соломатін округлились очі.
Я вчора бачила дивну тварину. – Пояснила я.
І? – Втрачаючи терпіння проричав Дмитро Олексійович.
Може ти поговориш з мисливцями?
Зараз?
Ну, так. Ми під’їхали до готелю. – Пояснив Юрій.
Дмитро Олексійович? – Запитливо перевела я на нього погляд.
Запрошуй їх сюди.
Дмитро Олексійович, ми б не хотіли вам заважати. – Спробувала я заперечити.
Яке там заважати. Почути про чупакабру з уст очевидця..Ні за що не пропущу.
Запрошуй. – Перевела я погляд на Юру. Юрій миттю вискочив з кабінету.
Ганна Василівно! То ви дійсно бачили чупакабру?
Дмитро Олексійович, я бачила дивну тварину і прокоментувала це не подумавши, словами «чупакабара ввижається», а результат ви самі бачите. – Засмучено пробурмотіла я, та він здається ситуацією насолоджувався. В кабінет повернуся Юрій, а з ним два незнайомих мені чоловіки, і наш лісничий, сухенький та ще досить хвацький дідусь Дмитро Петрович.
Що порушниця спокою, ти вже й чупакабру бачиш. – Замість вітання незадоволено прошипів він, а я тяжко зітхнула і почала історію заново. Всі приставали з питаннями і уточненнями.
Не має в моєму лісі чупакабри. – Наполягав Дмитро Петрович. – Я вже 30 років по ньому ходжу, там навіть нічого дивного не має.
А сліди біля річки? – Підкинув один мисливець.
Лисячі. – Відрубав Дмитро Петрович.
На двох лапах? – Я переглянулась з Соломатіним. Дивно я думала він буде сердитись, що його відволікають усілякими нісенітницями, та він здається розважався.
Так, давайте перенесемо полеміку в інший час і місце, мені все таки працювати потрібно. – Зупинила я подальшу захопливу розмову про сліди.
Добре. Ганно, дякую. Сполохався Юра.
Ну, яка чупакабра Ганно? Всі з розумі з цією чупакаброю посходили. – Не відмовив собі на мене пошипіти Дмитро Петрович.
А кролі? – Вклинився Юрій.
Ветеринарам відвези , нехай аналізи зроблять.
Я рада, що допомогла все вирішити. – Прошипіла вже я.
Та, не злись ти. Це Юркові перш, ніж людей баламутити потрібно факти перевіряти. – Суворо додав Дмитро Петрович, вже на самому порозі.
А у вас весело. – Заговорив Соломатін, коли вся чесна компанія відбула. – І часто вам чупакабра ввижається? І ви скопом обговорюєте ваші видіння?Чи бувають виключення?
Дмитро Олексійович, з чупакаброю був перший раз. І так, питання вирішуються скопом.
Ладно, дійсно, не злись. Пішли пообідаємо. Шеф-повар у нас таки талановитий. Він навіть пироги з грибами робить так, що готовий з тарілкою з’їсти.
Я хотіла ще попрацювати.
Потім допрацюєш. – Не став він мене слухати і відкрив двері. Я пішла слідом за ним. І в дверях ресторану зіткнулась з Женькою. Він жадібно на мене дивився не менш за мене ошелешений зустріччю.
Ганно, ми йдемо? – Якось здалеку я почула голос Соломатіна. І Женька кинувшись до мене заключив мене в обійми, чим привів в ступор не тільки мене, а й Соломатіна з офіціанткою.
Ганно! Ганно. – Тискав мене і приговорював Женька. – Яка ж ти красива.
І тобі Женя привіт! – Нарешті спромоглася я хоч щось виговорити.
Євген! Нас чекають. – Покликали його і він нарешті відірвався від мене.
Я в готелі зупинився. У нас зараз зустріч. Не зможу зараз з тобою залишитись. А ти де ? Я хочу з тобою побачитись?
Я тут працюю.
Справді?
Тоді побачимось після зустрічі? – І він побіг доганяти свою групу.
Хто це? – Тут же накинувся Соломатін з питанням.
Це мій давній….друг. – Після паузи визначила я, не знаючи до доречне це слово, до хлопця за якого я колись мріяла вийти заміж.
І що ж цей друг хоче?
Напевне не сподівався мене тут побачити і просто хоче поговорити.
А він завжди так обіймається з другом?
Таня гарбузового супу і яблучного пирога з чаєм. – Зробила я замовлення, офіціантці я вже довгий час уявляла себе стовпом.
А мені печеню і пиріг з грибами. – Зробив замовлення Соломатін і повернувся до того знову до питань.
Давно ви дружите?
Дружимо ми з дитинства. Наші батьки ще давні друзі, то ж ми знайомі з пологового будинку. Навіть фотографія є, як наші батьки стоять з двома замотаними пакунками. – Зустріч і мене вибила з колії, а допит вчинений Соломатіним робив моє становище зовсім незатишним.
А чим твій друг займається?
Працює в рекламному бізнесі.
Творча особистість . – З долею сарказму постановив Соломатін.
О, так. Виключно за його талант читати вірші , я мріяла вийти заміж. – У Соломатіна смикнулось око. Дзвінок мого телефону відволік від споглядання витягнутою фізіономії останнього.
Слухаю Катерино.
Ганно Василівно у нас податкова міліція. – Перелякано пискнула вона.
Що? Де юрист?
Іде з санстанції.
Я буду за півгодини.
Що сталося? – Запитав Соломатін.
У нас в готелі податкова міліція. – На ходу сказала я.
Я з тобою. Поїдемо на моїй машині. – Соломатін швиденько мене догнав. По дорозі я обдзвонила і юриста і начальника служби безпеки, але вияснити по якій причині вони у нас залишилось загадкою. Доїхали ми дійсно швидко. В готелі спостерігалась певний розбрід серед персоналу, воно і зрозуміло. І хоча адміністративне крило було відокремлено мене зустрів охоронець.
В бухгалтерії забирають документи
Так? – Я пройшла до бухгалтерії . Під кабінетом головного бухгалтера мене зустрів молодик з автоматом.
Я директор компанії. Дозволите зайти?
Не положено.
А ви в керівництва все таки запитайте. – Лагідно порадила я.
Поки ми не проведемо обшук ніхто не зайде і не вийде з кабінету. – Я похитала головою на такі слова.
Саша дай планшет. – Охоронець простягнув мені планшет. Я пару разів поводила по планшету рукою і повернула екраном до молодого чоловіка де він побачив себе , провела ще раз де показало кабінет головного бухгалтера.
Відео уже в інтернеті, в поліції, в прокуратури в адміністрації та на телебаченні. То може якось поговоримо з вашим керівництвом? – Молодик зблід, і пробурмотів щось в рацію. З якою я почула відповідь про те, що хай я там і…..далі нецензурні слова і такі що я воліла б пропустити повз вуха. Програміст у мене таки молодчик. І дзвінки грянули громом, з’явилась реакція суспільства. Хлопцям в масках також дзвонили і вони забралися жвавенько , так і залишивши ящики з документами.
Передайте начальству, що воліла б їх чути особисто. – На тому ми і розійшлися. Соломатін спостерігав мовчки, а я зайшла в бухгалтерію де перелякана Тетяна Миколаївна намагалась руками, що трусять накапати корвалолу не менш блідій Інні Анатолівні. Я обвела поглядом вчинений розгардіяш.
Ніхто не постраждав? Інна Анатолівна ти як?
Налякали гади. Лицем на землю. Коли вони вже вгомоняться?
Нічого , нічого . Треба пам’ятати, що у нас все для людей. Так, що там з причиною візиту?
Заявили, що підозрюють в приховуванні податків.
Ну, в цьому, вони підозрюють,як тільки підприємець реєструється.
Щось більш суттєвіше є?
Закрили нашого контрагента і відповідно влаштували маски –шоу. – Опановуючи себе говорив головний бухгалтер. Я перевела погляд на Соломатіна.
Дмитро Олексійович, сьогодні я на роботу повернутися не зможу. Вам дякую за підтримку, але мені треба дещо з чим розібратися.
Можна тебе на пару слів? – І ми вийшли з кабінету.
Ти впевнена, що тобі не потрібна моя допомога? – В його голосі були всі відтінки люті, а в очах щось темне і невідоме.
Так. Я наберу пізніше. – І він пішов. А я повернулася до розгромленого кабінету бухгалтерії. Нарешті відповіла на дзвінки.
Ти, що влаштувала? – Першому по щасливилося дозвонитись мерові.
І вам доброго дня.
Ти хоч уявляєш, що тепер буде? – Продовжував репетувати він.
Петро Семенович, я точно знаю, що я зараз почуваю, то ж мою уяву краще не чіпати.
Не гарячкуй. Приїзди до мене , розберемось. З Києва вже дзвонили і з телебачення – З відчаєм додав він.
Наступні дві неділі були неспокійні. Державні органи мали претензії, я не здавалася, час від часу їздила до них на зустрічі. Шумиха була просто жахлива , навіть не зважаючи , що відео пробуло в інтернеті годину. З Женькою ми так і не побачились, він поїхав, а я не мала часу. Дружня аудієнція дісталась Ярославі, ми традиційно сиділи у мене на кухні.
Щось ти погано виглядаєш. Може тобі відпочити? – Турботливо запитала вона мене.
Може і відпочити потрібно, та не можливо.
Ну, ти стала героїнею останніх новин , а слава досить важка річ.
І чого з нас двох це я всерозуміюча і співчутлива?
Ага, співчутлива, скільки то народу по звільняли.
Для мене це було теж несподівано. І думаю в цьому допоміг Соломатін.
Так, він ще та темна конячка. І що Соломатін?
Неврівноважений, злий параноїк.
О-на як?
В зв’язку, що зайнята була два останніх тижні і немала часу для його готелю, пресинг з його сторони став вужче направленим і глибиннішим. З моєї сторони це вже чистий мазахізм. Після вчорашнього розбору польотів, повертаючись додому я зупинила машину серед лісу і деякий час кричала на місяць.
Ти мене лякаєш.
Я сама себе боюся.
Чорт, може тобі дійсно відпочити декілька днів?
На останньому моєму відпочинку, прийшов засмучений Соломатін і намагався у мене вияснити, чи не збираюсь я покинути роботу з ним. А сьогодні він у мене пробачення просив, за те що наволав прилюдно і безпідставно, це виглядала десь так : «Що Ганно Василівно тяжко з істеричками працювати?» На що я його перепитала :»Що?» . Ти не повіриш але він сказав: «Я був неправий . Вибачте». – Ярослава розсміялась.
Знаєш, я тебе з ним бачила в колибі.
Коли?
Тижні три тому.
Чому не підійшла?
Зайнята я була. Ну, так от ти стояла біля вогню, а він розглядав тебе, просто поглядом поїдав. І хотілося, що б і на мене так дивилися чоловіки.
У нас з ним суто ділові відносини.
Та, да. – Не стала більше продовжувати тему Ярослава – Так, що там Женька?
Уявляєш, ми з ним випадкові в ресторані готелю зустрілися. Женька тут же кинувся обіймати і розповідати, як він скучив, потім помчався на зустріч, у мене тут якраз каша заварилась, а Женька поїхав. Правда зателефонував сказав, що на наступний тиждень приїде.
Хм, цікаво.
Ага і так кожен день цікаво.
На що скаржишся? Ти жива і здорова, живі і здорові всі твої рідні і близькі от і радій цьому.
Я радію. Все таки, про те,що я жива і здорова нічим заперечити.
А ти додай ще до цього , що в тебе дві руки, дві ноги , все добре з слухом і зором. Саме страшне, що з тобою зараз це нерви гуляють. Їх теж можна зрозуміти, але ти може валер’яночкою їх покорми і все буде добре.
Ну, якщо дивитись під таким розкладом, то в мене все добре. І хліб є і до хліба. Життя взагалі вдалося.
Розумашечка моя. Мені вже потрібно додому. Денис чекає.
Попрошу Івана він тебе завезе. – І я набрала номер Івана.
І дбайлива і розумна і красива і домовити, чого ж тебе заміж ніхто не бере.
Я взагалі чисте золотко. А золото, як відомо метал важкий, от і не кожен наважиться.
Не відмазуйся.
Біжи, тебе он голодний чоловік дома чекає.
Киця, вареники вміє варити. З голоду не помре.
І за що він тебе тільки любить? – Подразнила я подружку проводжаючи до машини з готелю. Де дбайливий Іван уже і двері відчинив. Дрібничка, але як приємно.
Я сиділа з Женею в ресторані в готелі Дмитра Олексійовича . Все таки я за ним скучила. За його відкритістю, енергійністю, гумором. Я насолоджувалася його невимушеністю і веселощами. Взяла навіть бокал вина собі. Женька з ентузіазмом розповідав робочі смішні історії, а я просто насолоджувалась зміною декорацій. Це було потрібно. А то під завалом проблем я вже лісу не бачила.
Чому ти п’єш на роботі? – Пролунав над моєю головою голос Соламатіна. Він стояв злий і свердлив мене поглядом. Я від такої несподіванки якось розгубилась і навіть не змогла нічого сказати.
Я запитую. Чому ти п’єш? – Продовжував з прищуленим поглядом шипіти Дмитро Олексійович. – Як з такою людиною можна працювати? У нас серйозна робота, а не гульки. Ми тут працюємо. І від керівного складу я чекаю відповідної поведінки. – Відчуття люті і приниження заповнювали мене вщент.
Дмитро Олексійович! Ми можемо поговорити в кабінеті. – Прошипіла я у відповідь.
У мене немає часу на розмови. – Рявкнув він. Я піднялася з-за столу. – Тим більше, що ти п’яна. – І міцно стиснувши щелепи пішла в кабінет. Люта злість просто дерла мене на шматки. Зайшовши в кабінет я навіть змусила себе зачекати поки Соломатін закриє двері, я повернулась до нього , сказати, що я більше так не можу, та перед очима у мене все попливло і все стало темно.
Ну, що вернулись? – Наді мною була схилена жінка в білому халаті. – Сядете? – Я кивнула.
Зараз ми в швидку і в лікарню. – Я оглянулась Соломатін блідий , як смерть підвівся з колін. В голові моїй шуміло.
Ганно Василівно, давайте підійматися я допоможу. – Промовила жіночка .
Я сам. – Відсторонив її Соломатін і підняв мене з підлоги, поніс до швидкої.
З тобою все буде добре. – Шепотів він. В швидкій він сидів поряд зі мною, міцно тримаючи мене за руку. Я спробувала відсунутись від нього, та він тільки сильніше мене притиснув і до лікарні я сиділа спокійно, намагаючись різких рухів не робити. З машини так же на руках відніс до приймальні. Рявкнув до медсестри стосовно того де лікар. Лікарем виявився ще досить молодий чоловік.
Доброго дня! Мене звати Владислав Сергійович, я ваш лікар. – Представився він.
Вона втратила свідомість. Що з нею? – Від погляду Соломатіну не знаю, як лікарю, а мені удавитись хотілось. А ще мені зовсім не хотілось його бачити.
Ви родич?
Ні. Ми разом працюємо. Яке це має значення?
Тоді зачекайте будь-ласка на коридорі. – Все таки нерви у лікаря міцні, він тільки голосно сковтнув, та все ж настояв на своєму і Соломатін вийшов, а лікар полегшено видихнув.
Ну, розповідайте , що сталося? – Запитав лікар візуально оглянувши мене і діставши тонометр.
Я здається перехвилювалась.
Була причина?
Так .
У вас тиск дуже низький. 80 на 40 . Який робочий тиск? – Сказав лікар швиденько помірявши мені тиск.
120 на 60, або 110 на 60 по-різному.
Ясно. Ще й бліді ви трохи, видно гемоглобін впав. Тоді зробимо так, нічого страшного я не бачу. Уколи , що підвищуть тиск я пропищу, вони дадуть ще живлення мозку. І заодно заспокійливі. На сьогодні вас залишу, там аналізи поздаєте, а там побачимо. Так, у вас там під дверима, ще група підтримки зібралась. І цей душевний чоловік, який з вами працює.
Владислав Сергійович, я зараз нікого не хочу бачити.
Ясненько. Я вас відправлю на лікарняний. Нормально буде?
Можете неділі на дві?
Можу. – Посміхнувся він. – І відправлю групу підтримки додому.
Буду дуже вдячна.
Домовились Ганна. Тільки ви не нервуйтесь.
Тоді ще одне. Аналізи я зроблю , але як тільки ви відправити команду підтримки, я теж поїду додому. – Тепер я вже дивилась на нього поглядом,» Соломатін лайт».
Слухайте, я все ж таки лікар.
А я людина, я зробила дорогу до лікарні і купила оте чудове діагностичне обладнання.
Переконали.
З лікарні мене забрав Іван і відвіз додому. Я залізла в ванну і замовила їжу з ресторану, бо в холодильнику було пусто і завалилась спати. Мені снився сон. Я втрачала і втрачала дорогу мені людину, лице якої я не бачила і дзвін, постійний дзвін. Я підхопилась, моє серце калатало. Я глянула на годинник, 8 година, майнула думка, що я проспала, потім зрозуміла, що дзвонять в двері. Я натягла халата і відкрила двері.
Чому ти поїхала з лікарні і нічого про це не сказала? – Накинувся на мене Соломатін. – І чому в тебе бісів телефон не відповідає?
Телефон не відповідає, бо я його вимкнула.
А смс не здогадалась відправити?
Ні, не здогадалась. – Ми стояли у мене на порозі, він кричав,а я так не хотіла його бачити. Він дивився на мене, а потім відвів погляд і пішов до машини витягнув два пакети і квіти. Я відсторонилась , він зайшов в дім.
Я приїхав в лікарню, а мені говорять, що тебе виписали. Я дзвонив, дзвонив, а демонівський телефон приємним жіночим голосом все відповідав, що йому, щось там на жаль. – Якось розсіяно продовжував він говорити, розкладаючи їжу з сумок по кухні.
Як ти себе почуваєш? – Не дивлячись на мене запитав він.
Немов би по мені проїхала вантажівка.
Так, що ж з тобою?
Низький тиск, низький гемоглобін загальна перевтома. На два тижні я буду на лікарняному. Працювати буду в телефонному режимі.
Ти дуже бліда. Ти впевнена, що можеш залишитись сама? – При цьому питання і перевела погляд на нього, і якось побачила його. До того жило величезне відчуття провини, що я така бездарна, злості і тихої ненависті до себе, що я це дозволяю так зі мною робити. А тепер я його бачила, щетину на його блідому обличчі і якийсь невідомий мені вираз безпорадності. Соломатін осмикнув одяг.
Чай будеш ? З тим, що ти мені привіз?
Так. Тут їжа з ресторану, фрукти . – Він дістав контейнери. А я заварила дві чашки чаю. Я на нього злилась за те, що почувала. Я приготувала навіть образливі слова, про те, що хочу розірвати домовленість, але тільки побачила його такого засмученого і цей вираз жалю на обличчі, вся моя злість вщухла. Хотілось його втішити і розрадити. При таких думках, я відхилилась від нього . Від дзвінка в двері я навіть здригнулась.
Просто день відкритих дверей. – Пробурмотіла я, відкриваючи двері. На порозі стояв Женя.
Привіт. Я хвилювався. – І Женька мене обійняв. – Дещо бліда. А так в цілому все добре?
І тобі привіт! – І тут Женька побачив Соломатіна з таким скам’янілим лицем.
Доброго дня! – все ж таки Женька привітався, засунувшись в мою кухню. – Можна я теж собі чаю зроблю? – Женька по-господарські себе обслужив чашкою чаю. Соломатін всі Женькині метання не спускав з очей. І судячи як його лице все ж було перекошене Женьці він був не радий. Женька з щирою посмішкою теж свердлив його поглядом. І вже за 5 хвилин такого німого обміну своїм тестостероном вони мене втомили обоє.
Пробачте. Але я ще дуже погано себе почуваю. І хочу відпочити. – Терпець у мене увірвався і я їх виставила. Та відпочити в той день мені так і не дали. Приїхала бабуся з дідусем. Шпіони працюють справно і що я була в лікарні рідні доклали. Батьки приїхати не змогли, підтягнулось старше покоління. За ними заскочила Ярослава, і мої дівчатка з готелю. Хоча єдиною моєю мрією було, щоб мене залишили в спокою. Вмовивши рідних, що я не збираюсь помирати, правда в цю ж мить від бабусі отримала під затильника і переконавшись , що зі мною таки справді все добре, ми обмежились масою турботи про мене і дводенним візитом.
Я дивилась в онлайн режимі, що відбувається в готелі Соломатіна. Начебто все як зазвичай, адміністратори працюють, офіціанти бігають, прибиральниці прибирають. Соломатіна я побачила в ресторані, він сидів самотній в куточку і вертів в руках телефон. Опущені куточки губ і погляд на телефон. Вся його постать виражала печаль і розпач. Я бачила, як він зітхнув, однією рукою поправив волосся і набрав номер. Коли задзвонив мій телефон я здригнулась від несподіванки, на дисплеї був Соломатін. Я перевела погляд з телефону на монітор ноутбука, він нервово сковтнув, а я видихнула і відповіла.
Слухаю, Дмитро Олексійович.
Ганна. – Прозвучав його розгублений голос. – Я вибач, просто випадково тебе набрав.
Зрозуміло. В готелі все добре?
Так. Нормально. Тебе не вистачає. – Пауза. – А ти як?
У мене дома багато турботливих родичів, майже як на Різдво, тільки тепер вся їхня увага направлена на мене. Востаннє таке було тільки в дитинстві, коли в мене було запалення легень.
Це ж добре. Вони тебе люблять. – Він був подавлений і знову непрошені емоції навернулись на мене і замість того, щоб сказати, щось на кшталт, так , добре, мені потрібно йти. Я запитала.
А ти як?
А що зі мною станеться? Працюю, роботи багато. – Він зробив паузу. – З тобою це було легше. Так, що ти поправляйся будь-ласка і повертайся. – Прозвучало , майже як прохання. Я навіть не знала, що на це відповісти, все таки я леліяла думку з ним попрощатись. – Чому ти мовчиш? Все добре?
Так. Я просто…Просто у ліків є деякі побічні дії і вони здається на мені проявляються. Щось схоже на загальмовану реакцію. – Пробурмотіла я своєю слоновою делікатністю в посудній лавці.
Тоді відпочивай. Я тебе завтра наберу. Добре? – І вдруге за вечір я втратила дар мови. Він мене начебто запитував, про те, щоб подзвонити.
Так. Добре. – Я положила телефон і покрутила чашку в руці , злегка збентежена поведінкою Соломатіна. Ні, таки потрібно з ним розривати відносини, інакше я так скоро остаточно збожеволію. Бо на моніторі він взявся за голову, як тільки обережно положив телефон на стіл.
Внученька, чого це біля тебе Женька отирається ? – Налила собі чаю і присіла біля мене бабуся.
Ми з Женькою друзі, давно не бачились.
Ага, то справа в твоєму олігархові.
Олігарх, не мій. І він тут ні до чого.
Все село тільки про нього і тебе говорить.
Село завжди про щось говорить, на те воно і село. Це місто мовчить, воно навіть своїх сусідів не знає.
Не йди від відповіді. Вас часто бачать, як ви прогулюєтесь і ви весь час разом.
Бабусю, я щиро розумію, як тобі хочеться влаштувати моє життя. Але проблема в тому, що воно мені подобається саме таким, як є. Я обожнюю свою роботу. Я кожного дня вдихаю свіже Карпатське повітря і думаю, що мені шалено пощастило, що я народилась на цій землі. Знаю, зважаючи на наш уряд, іноді це звучить не зовсім адекватно. Та все ж мені зараз добре і напевне ще не час появи в моєму житті чоловіка і трьох діточок.
Маленька моя, ти ж це ж саме говорила мені і три роки тому.
Бачиш , деякі речі не змінюються. – Розсміялась я і посміхнулась бабуся.
Але ж і я хочу тобі тільки добра. Щоб і в твоєму житті був чоловік, що б ви любили один одного , підтримували. Робота, це ще не все. Є речі більш важливіші. Ти просто не уявляєш, яким щастям може бути почути вранці сміх твоєї дитини, яка тільки прокинулась і балуючись залізала в твоє ліжко. Яке це диво і радість. Яке це може бути щастя. Я тебе прошу не позбавляй себе можливості відчути це.
Галино, чому ти засмучуєш мою внучку? – В кухню зайшов дідусь. – Все в неї буде гаразд. – Авторитетно заявив він.
Та не засмучую я її. – Мені підморгнула бабуся.
Ну тоді ладно. Зроби і мені чаю. – І ми просто сиділи на кухні і неспішно пили чай, обговорюючи всілякі різні події і дрібниці.
А все таки, як же я за вами скучила. – Заявила своїм рідним. – І як же я вас сильно люблю.
І ми тебе внученько теж. – Відповіла бабуся.
Дмитро Олексійович зателефонував на другий день,але перелякавшись щось почути до чого моя нервова система не була готова, я обережно з ним поговорила на виключно робочі моменти і виробничі процеси. Положивши телефон я з явним полегшенням видихнула. За Соломатіним подзвонив Женька, відчувають вони один одного чи що, який сходу заявив, що йому зі потрібно поговорити і він уже біля мого дому. І я пішла відкривати двері. Женька життєрадісно посміхнувся і вручив мені цукерки.
Виглядаєш краще.
Чай чи каву? – Проявила я свої кращі навики гостинності.
Давай каву. – І Женька вмостився за стіл . А я зайнялась кавою.
І що в тебе сталося? – Все ж таки довелось поцікавитись, а то кращий друг дитинства, якось не поспішав поговорити, а його прямо таки як хом’ячка від цигарок розривало.
Ганна, ти не сердься будь-ласка.
Женька ти мене давно знаєш, тому здогадуєшся як тяжко, сказавши урагану вщухни, цього від нього чекати.
Та, так. – Тяжко зітхнув Женька. – Розумієш, так така справа. Я вчора зустрічався з твоїм олігархом.
Він не мій олігарх . – Терпеливо поправила я.
Угу. Так от з не твоїм олігархом. Сталось видно якесь непорозуміння.
Женя, переходь до справи. Терпіння то все таки зброя, але іноді хочеться, щоб вона була вогнепальна.
Коротше. Добре. Вчора він зачитав ціле досьє на мене він тепер знає про мене більше ніж я сам і навіть про Оксану мені розповів.
О. А Оксану, це та з якою ти хочеш одружитись?
Ну, так. І от він мене попередив, що знає про неї і не дозволить мені лізти в твоє життя. Таким переконливим був. По-моєму він тебе страшно ревнує. Вибач.
А вибач за що?
Ну, що я начебто привід дав. Ти ж нічого не розповідала про свого олігарха .– У мене напевне з’явився не добрий вираз обличчя, бо Женька щось знову кинувся вибачатись.
Вибач. Не хотів створювати тобі проблеми.
Женька помовчи будь-ласка а? З’їж краще цукерку. Можу тобі банальних котлет дати. Хочеш?
Ти ж не злишся на мене? – Якось невпевнено запитав він.
Ні. Я злюсь на декого іншого. – Проскрипіла я зубами.
Він усе не так зрозумів.
Так. Байдуже, що він там зрозумів чи не зрозумів, це вже просто виходить за будь-які рамки.
Ганно, може ти просто… -
Пий каву і бажано мовчки. – Перебила я його.
А ти, що збираєшся робити?
Планую залізти в ванну, а потім читати чудовий збірник готелі світу. А потім перейду ще до О. Генрі маленькі повісті.
Я серйозно. – Осудливо сказав Женька.
І я серйозно. Я на лікарняному. Я їм, сплю і нічого не роблю. І скажу тобі по-секрету, це просто божественний стан.
Але…я ж тебе знаю…
Женя, я навіть саму себе не знаю. – Згадуючи себе останнім часом сумно зітхнула я.
А знаєш, ти змінилась.
І в чому ж?
В тобі з’явилось щось таке…жіночне, коли тебе бачиш то просто не можна відвести очей.
А раніше, що в мені було?
Не знаю як пояснити, раніше ти була де завгодно та тільки не зі мною, а тепер ти дивишся і прямо до кісток пробирає.
Жень, а ти таки добре себе почуваєш?
Знущаєшся?
Ні. – Я заперечливо похитала головою. – Я тебе лоботрясом пам’ятала,а ти нині серйозна молода людина, яка думає про створення сім’ї, яка мені не так давно розповідала про сенс життя в коханні. Розумієш і ти змінився. Ти на гітарі грав і пісні співав і щиро вважав, що сьогодні ця, а завтра інша це чудове різноманіття, можливість спробувати більшого. Тепер у тебе інші цінності, які уже не вимірюються кількістю жінок і випитого спиртного . Тепер ти вже можеш зрозуміти ту нудну дівчинку, яку гризла грані науки по-ночах і займалась своєю роботою до метеликів в очах.
Що я можу сказати…
Нічого, ти не можеш сказати. Все так як є і як повинно бути. Ти зустрів ту жінку і прийшов час змін. В цьому і чарівність нашого життя. А мене ти просто ніколи не любив, певно як і я тебе. Ми просто росли разом певно звичка і гормони спрацювали.
Це не правда. Я просто ніколи не почувався, що потрібен тобі, що вартий тебе. І я тебе любив з класу 8-го любив. Хуліган і двієчник і сильна, незалежна, розумна принцеса. Ти для мене була просто недосяжною зіркою.
А мені шалено імпонувала твоя безбашеність, готовність переступити межу, твоє хуліганство. І я думала, що просто тобі не цікава.
Ти ненормальна да? Де твої очі жінко?
Пробач. – Крізь сльози розсміялась я.
Ти ідіотка і такою залишишся, якщо не поговориш з ним. Може, якби це зробили ми, усе було б по-іншому.
А якже від долі не втечеш?
Ох, Ганна, я радий що ми поговорили. І радий, що зустрілись. Знаєш, я щасливий і тобі бажаю щастя.
Дякую Жень. На взаємини.
Переховуватись від світу, мені сподобалось. Я чудово розуміла, що в моїй поведінці є щось дитяче, але я дико втомилась і вже просто не мала сил іди далі. А життя тривало далі. Правда зовсім розслабитись заважали усі довкола одні з самими найкращими турботливими намірами, їжу носили, ну просто,як для слона, інші з інформаційними, чомусь в готелі Соломатіна усі дружно взялися за необхідне доповідати про кожен крок Соломатіна. Сьогодні дзвонила бухгалтер Ірина і злегка тремтячим голосом доповіла, що Дмитро Олексійович влаштував їй страшний рознос. За нею подзвонила адміністратор Раїса з тією ж проблемою, тільки додала, що він чашкою об стіну запустив. Я всіх заспокоювала як могла, а з Дмитром Олексійовичем обіцяла поговорити. Вершиною абсурду був дзвінок начальника охорони, який акуратно пробував у мене вияснити, чи нічого мені не відомо про проблему від якої так нервує Дмитро Олексійович. Завірила, що проблем у компанії немає. Причин для жахливого настрою шефа не знаю. На телефон подивилась з долею суму і для підняття настрою і кращого способу ні про що не думати пішла на кухню з наміром створити якийсь кулінарний шедевр. Правда і сам Дмитро Олексійович, себе довго чекати не заставив і вже ближче до вечора, коли м’ясо, що просто танула в роті в мене вийшло з третьої спроби було готове з’явився на порозі мого дому.
