Текст книги "Відпочинок на Ортені."

Автор книги: Наталя Конотопець

Жанр:

Детективная фантастика

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 5 страниц)

Ортенець 56334 помилився у своїх припущеннях стосовно райської землі кернів за Вогняним потоком. Не такою уявляли її ортенці, якою вона відкрилася Арсенові. Вогняний потік, точніше, місце, де з надр Ортени били просякнуті небезпечною для живого організму речовиною джерела, не ховав за своєю смугою нічого особливого.

Човник успішно подолав каламутну лють тих джерел, а коли виринув у спокійнішому місці, Арсенові довелося зупинитися. Його супутникам було дуже погано, сам він теж відчував щось схоже на важку паморочливу втому. Але то була дрібниця порівняно з муками кернів. Одягнувши костюм для підводних прогулянок, він вийшов з човника, розгублено топтався навколо безпорадних тіл, які раз по раз судомило. Як допомогти їм? Втягнути до човника? Але що це дасть для них, істот, звиклих жити у воді? Арсенові залишалося тільки співчутливо дивитися, як важко, з хрипом, підіймалися і опускалися груди кернів, то відкриваючи, то закриваючи зяберні щілини. Однак їхні обличчя не відчували цих мук, вони ніби нарешті позбавилися силоміць вдягненої на них маски, стали одухотвореними, якимись просвітленими. І тепер були дуже схожі на людські. Один керн поступово приходив до тями, а другий конав: все повільніше відкривалися й закривалися зябра, все слабкіші конвульсії пробігали по тілу, нарешті воно застигло зовсім. Товариш його, опритомнівши, не здивувався тій смерті, видно, то була звична плата за подолання Вогняного потоку. Схилився над мертвим, щось прошепотів і закрив йому повіки, геть-чисто як то завжди велося й на Землі. Потім повернувся до Арсена й жестами дав зрозуміти, щоб прив’язав його до човника. Арсен виконав це бажання і мовчки сів за кермо. Човник, скоряючись кволому помахові руки керна, стрімко підіймався вгору, аж поки виринув з глибини океану на поверхню.

Перед ними чорнів голий скелястий острівець. Такі й раніше Арсен бачив на Ортені. Тільки й різниці, що цей був у кільці Вогняного потоку. Чому ж Орест посилав його саме сюди? Ні, не таке сподівався побачити Арсен.

Здавалося, керн, який був тут уперше, теж розчарований. Він повільно виповз на відшліфоване байдужими хвилями каміння і закляк, вражений мертвою пусткою острова. І Арсен з жахом зрозумів, що його мимовільний супутник не зіпнеться вже на рівні ніколи, що його атрофовані ноги не в силі тримати тіла в повітрі. Керн трохи відпочив і поповз, припадаючи до скель та хапаючи широко відкритим ротом повітря.

Арсен же, попри все, з насолодою розправив затерпле тіло, глибоко вдихнув п’янке, цілюще повітря, підставив обличчя під легкий, прохолодний вітерець. Він подолав Вогняний потік, як того хотів Орест, доля дала йому змогу ще раз дихнути вільним повітрям.

Чого ще від нього вимагає життя? Зрозуміло: йти в тому напрямку, куди повзе керн. Ну що ж, він ітиме, хоча навряд, щоб у тому рухові був якийсь сенс. Найвірогідніше, то просто непереборне прагнення свободи веде кернів помирати сюди, за Вогняний потік. Якщо так, то це місце його теж влаштовує, бо навіть страшно подумати, яким довгим і нереальним став для нього зворотний шлях на Землю за ці останні години. Та й чого повертатися? Тільки для того, щоб розповісти про вбивство Ореста та про плем’я кернів, яке вимирає? Ні, ні, він не хоче остаточно втрачати Землю, тепер боїться впевнитися, що її такий стан речей влаштовує. Краще тут. Померти.

Раптом керн зупинився, його скарлючене тіло застигло, обличчя ткнулося у величезну кам’яну брилу.

“Помер”, – вдарила перша думка.

Арсен припав вухом до спини. Керн був живим, він важко, але рівно дихав, рукою показав Арсенові, щоб ліг поряд. Землянин слухняно розпростерся долі, намацуючи руками теплий камінь. Зненацька рука його зупинилася: брила була поцюкана чимось гострим. Він розпростер руки, скільки міг сягнути – скрізь були такі ж зарубки. Не довіряючи долоням, вп’явся очима в риски, кружечки, клинчики – плоска камінна поверхня, ніби сторінка величезної книги, була густо вкрита незрозумілими письменами. Певно, вони мали якесь особливе значення, інакше керн не привів би його саме сюди. Але що дадуть йому ці нескінченні рядки химерно скомбінованих рисочок, коли він не тямить читати їх?

Тим часом керн заворушився і повільно поповз убік, Арсен звівся на ноги і, мов зачарований, ступав слідом. Кроків за десять кам’яна “сторінка” скінчилася, під ногами був голий камінь, а керн усе повз і повз. І тут Арсен побачив нову “сторінку”, але то вже були не рисочки і клинці, а глибоко відкарбовані на рівному блискучому камені літери земної мови!

Він упав навколішки. Ось вона – правда про планету, яку так уподобали земляни? Правда про ортенців і кернів. Яких же зусиль коштувало гнаним кернам опанувати земну мову, щоб заговорити до інопланетян, які не звертають на них жодної уваги! Мабуть, у цьому кам’яному літописі вони вбачали єдину тоненьку ниточку надії, хай не на порятунок у сучасному, то хоча б на торжество істини в прийдешньому.

Арсен забув і про керна, який лежав поряд, і про ортенців, які, певно, шукають його, і про своє останнє бажання вмерти тут, за Вогняним потоком. Він читав, і кожне слово карбувалося в його пам’яті так само надійно, як і на камінній брилі.

Ще не так давно Ортена мала суходіл. На ньому буяло своє життя: рослини, тварини і розумні істоти – керни. З давніх-давен керни спілкувалися з ортенцями, представниками іншої розумної цивілізації, яка мешкала в океані. Таке поєднання зусиль обох сторін було корисним і плодотворним. Так було доти, поки над кернами не нависла нагла загроза: з причин, яких не могли встановити ні кернянські, ні ортенські вчені, океан став невблаганно поглинати суходіл. Ліси, поля, цілі міста одне за одним опинялися під водою. Що далі, то стихія бушувала сильніше. І невдовзі з трьох материків залишився один, та й той швидше нагадував великий перенаселений острів, аніж континент. Проте лихо на цьому не скінчилося. Ортенці, які дуже співчутливо ставилися до бід братів своїх і, як могли, допомагали їм, принесли страшну звістку: під їхнім материком, внаслідок зсуву планетарної кори, розростається гігантська тріщина, що може привести до непоправного катаклізму. Вони закликали кернів, доки не пізно, думати про порятунок. Кернянські вчені теж підтвердили наближення катастрофи, але запобігти лихові було неможливо. Таємницю довго берегти вже не було рації – треба готуватися до найгіршого, і про наближення катастрофи оголосили повселюдно. Керни почали спішно готувати кораблі, будувати величезні плоти, підтягувати до океану все, що було здатне триматися на воді. Найвідчайдушніші, не чекаючи, поки гримне грім незаслуженої покари, на свій страх і ризик пускалися у відкритий океан.

І ось настав день, коли хитнувся і глухо застогнав суходіл. Ортенці не забарилися. Вони попередили, що це початок кінця, й запропонували провести кораблі і плоти кернів у безпечні місця. Керни попливли за своїми рятівниками, у глибині душі сподіваючись, що найстрашніше позаду, що планета врешті-решт заспокоїться і вони повернуться до рідних місць. Та їхні сподівання не здійснилися: острів-материк розколовся навпіл, і два шматки суходолу почав повільно поглинати океан. Планета стогнала від небаченого шторму. Незважаючи на відчайдушні зусилля ортенців, багато кернів у важких сірих хвилях знайшли свій кінець. Шторм припинився аж на четвертий день. Та для кернів, які залишилися живими, це не принесло значного полегшення. Доля їхня зависла в невідомості.

Що робити? Штучно добудовувати ті безживні кам’яні острівці, які виринули після катастрофи, і там налагоджувати життя чи будувати підводні житла?

Та це не було кардинальним вирішенням питання. І в тому, і в іншому випадку керни залишатимуться в оточенні ворожої стихії. Ортенці запропонували третій вихід: вони по-братськи поділяться з кернами своїми володіннями. Якщо вже їхня суша опустилася під воду, то їм теж варто переселитися туди назавжди, зріднитися з водною стихією. Для цього досить тільки трішки перебудувати організм кернів, що для ортенців не складає проблеми. Після довгих і палких дискусій керни нарешті пристали на пропозицію. Правда, не всі. Скептики залишилися жити на штучних платформах, вичікуючи, чим скінчиться переродження сміливців.

Перебудова організму, за якою для кернів проблискувала якась перспектива, тривала довго й болісно. Коротко суть її полягала ось у чому: змінити на ранніх етапах розвитку ембріона ті спадкові ознаки, які свідчать про водне походження, і штучно затримати їх аж до народження дитини, а потім генетично закріпити ці ознаки в наступних поколіннях. Дорослим кернам за вказівкою ортенських медиків робили хірургічні операції, що дозволяли їм дихати під водою. Так у кернів з’явилися зябра, витривалість до зміни тиску і постійного перебування під водою.

Перші керни-амфібії могли жити як у воді, так і на поверхні, скрізь почуваючи себе як удома. Вони ж почали енергійно допомагати ортенцям проектувати й будувати підводні житла для своїх нащадків, їхній приклад здолав навіть найстійкіших скептиків. Плем’я кернів наважилося, нарешті, перейти у воду.

Захоплені життям у новій стихії, вони навіть незчулися, коли настав момент, за яким зворотний шлях був неможливим. Тепер і діти їхні, і діти дітей приречені були на вічне життя в океані, бо на суші керн перебувати довго вже не міг: зябра висихали, а легені і м’язи поступово атрофувалися. Та гірше було попереду. Відтоді, як керни остаточно перейшли у водну стихію, ставлення до них ортенців різко змінилося. Куди поділася їхня доброзичливість, готовність прийти на допомогу, прагнення до братання. Тепер вони поштуркували кернами, як хотіли. А змагатися з ортенцями було не під силу, бо програвали перед ними тут, у чужій їм стихії, у силі і спритності. Ортенці ж дуже швидко навчилися користуватися з своєї переваги і тепер робили все можливе, щоб перетворити кернів у вмілих, але покірних робочих тварин. На додачу кернів діймало інше: їхній організм, з одного боку, вже не міг існувати без води, з іншого – терпів від неї: очі втрачали гостроту зору, шкіра вкривалася болючими виразками, діймали шкідливі мікроорганізми, ослаблювала неповноцінна морська їжа. Нові покоління кернів хиріли й хиріли, не маючи змоги відстояти свою самостійність перед ортенцями. Остаточно доконав Інформатор – технічний винахід ортенців, який ті зробили, спираючись на наукові пошуки кернів. Бляшка Інформатора на грудях керна контролювала не тільки дії керна, а й думки. Хто думав не так, як хотілося ортенцям, той негайно зникав. У них залишався лише єдиний вільний притулок – Вогняний потік, місце, куди ортенці потикатися не насмілювались. Але тепер і Вогняний потік поводився з ними на диво жорстоко. Тільки найсильнішим вдавалося подолати його двічі, щоб повідомити одноплемінців, як там карбується на камені їхня історія. Вогняний потік був їхньою гордістю, символом волі і водночас могилою. Квола надія знайти спільників у цій нерівній боротьбі зблиснула у кернів тоді, коли на Ортені з’явилися земляни. Але встановити з ними контакт не вдалося, ортенці вміло запобігали цьому. Кернам залишачося лише потай збирати інформацію про землян, вивчати їхню мову і сподіватися на щасливий випадок. Мимо їхньої уваги не пройшло й те, що земляни, як колись і вони самі, поволі заплутуються в ортенських сітях. Інформатор, ідею застосування якого так захоплено сприйняли земляни, стане тим каналом, завдяки якому ортенці підкорять ще одну, цього разу вже інопланетну цивілізацію. Як подати землянам знак перестороги, аби ті вчасно зрозуміли, яка нависла страшна загроза над ними? Після довгих мудрувань у колі вільних кернів вирішили залишити для них за Вогняним потоком ці повідомлення та ключ до прочитання їхньої історії, яку кожен керн, що потрапляв сюди, конаючи, дописував уривками. Тепер тільки каміння за Вогняним потоком знало про кернів і ортенців усе.

Тим часом керн, що прибув з Арсеном, не гаяв часу. Щоразу звіряючись з маленькою металевою пластинкою, він вистукував і вистукував розповідь про останні події, писав про Ореста і Арсена.

– Дай-но я! – відсторонив його Арсен. І різець застукотів швидше. Поставив крапку.

Чи це все, на що він здатний? Як той конаючий, плазуючий керн, карбувати нові й нові рядки цього незвичайного літопису, розповідати камінню правду. Тривога за Землю, любов до неї, жаль до нещасних ятрили душу. Ставши навколішки, торкнув сухими устами чола керна і зірвався на ноги. Треба рятувати приколихану Землю, негайно повідомити про підступ. Адже тепер майбутня доля її залежить тільки від нього, нелюбого, забутого, знехтуваного сина....

Арсен востаннє глянув на керна і побіг туди, де залишив човник. І тільки тепер чітко і ясно зрозумів, як він схожий на керна, достеменно їхній ошуканий брат, для якого майже неможливо двічі подолати Вогняний потік. Та часу на вагання не лишалося.

* * *

Якби ортенець 56334 мав здатність землян передавати свої емоції несподіваними, а часом некоординованими рухами, то від радості вистрибнув би з води: від міста до Шпилястих скель наближався одинокий човник. То, безперечно, міг бути тільки човник Арсена, бо на час пошуків втікача екскурсії туристів до Шпилястих скель були відмінені.

Ортенець наїжачив плавники, зібрався у тугий клубок, щоб зустріти свого ворога у всеозброєнні. І раптом закалатав сигнал виклику Десятки. Й від кожного сухого слова того повідомлення його радість вмирала, бо кожне з них звучало для нього остаточним присудом. Виявляється, Земля вже знає про самовільну мандрівку Арсена; на місце його можливого перебування вирушив земний Уповноважений у справах космічної моральності, особа,, яку за всіх обставин потрібно залишити недоторканою...

Слова обірвалися, ортенець 56334 знав, що за ними має бути найстрашніше – присуд Інформатора.

– Ти не виправдав довіри Десятки – ти заслуговуєш забуття.

Так звучала ця остання, почута ним музикальної краси фраза рідною мовою. Чекати чогось іншого вже не було рації. Він добре знав, що сказане означає даровану йому можливість умерти так, як того заслуговує колишній член Десятки, якого покарав Інформатор, як відступника, як такого, хто завинив перед Ортеною. Він утратив право на безсмертя.

І вирок Інформатора оскарженню не підлягає. Ортенець 56334 сховав у складки тіла непотрібні тепер плавники-мечі і з найбільшою швидкістю, на яку тільки був здатний, шугонув у Вогняний потік. Останнє, що зафіксувала його свідомість, був маленький човник, який швидко виринув з Вогняного потоку і пішов назустріч тому, що наближався від міста.

Назад к карточке книги "Відпочинок на Ортені."