Текст книги "Відпочинок на Ортені."

Автор книги: Наталя Конотопець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц)

Наталя КОНОТОПЕЦЬ

ВІДПОЧИНОК НА ОРТЕНІ

Фантастична повість

І

-Отже, вас цікавить інформація про Ореста Кюна? Що ж, зможете одержати її у повному обсязі, але доведеться трохи зачекати, – рівним голосом мовив господар кабінету.

Гість нічим не виявив своїх почуттів, мовчки опустився в крісло. А господар уже пошкодував за обіцяним, бо відчув, що гра у вимушену мовчанку буде обтяжливою, а німе споглядання обличчя чоловіка напроти наганятиме нудьгу. І все ж, удаючи привітність, звів погляд на те обличчя. Неприємне, старе, з глибокими зморшками, що потворили й без того грубі риси, з брезклою шкірою, насупленими сивими бровами та похмурими сторожкими очима. Мабуть, людина з таким обличчям ніколи не відчуває душевної рівноваги, гармонії почуттів, а ще ж недавно він захоплювався цим чоловіком, знаходив у ньому своєрідну красу. Але тоді його обличчя не було таким мертвотно-сірим і байдужим до всього світу.

Мовчання гнітить господаря, а відвідувачеві те байдуже. Хоч він теж пильно розглядав свого співрозмовника і також був не в захопленні, але з цілком протилежних причин: “Навдивовижу прекрасні нинішні люди! От хоча б цей: правильний овал обличчя, чудова постава, бездоганні лінії тіла, молоді, променисті очі, в яких світяться шляхетність, добро, розум. Либонь, зважувалися ті почуття на точних терезах доцільності й гармонії – ні крихти більше, ні крихти менше! Куди такому збагнути сум’яття моєї душі? Спробуй поскаржся. Відповідь буде одна – курс лікування психостабілізатором. А може, то й справді найкращий вихід? Чому вони з Орестом так ревно чіплялися за старе, оберігали себе від втручання новітньої медицини? Уламки минулого, вони прагнули лишитися такими, як були. А чи варто? Тепер про це говорити та й навіть думати пізно. Адже він лишився один такий, один-однісінький...”

Для головного уповноваженого у справах космічної моральності мовчанка стає дедалі нестерпнішою. Швидше б спалахнув екран.

“Чого він взагалі прийшов сюди? – з неприязню думає про відвідувача. – Що йому потрібно від мене? Адже інформацію міг одержати й дома”.

Невідоме раніше відчуття провини перед цим відвідувачем холодним язиком лизнуло серце. Заспокоював себе: у мене алібі! Хоча й не був до кінця певен, що саме цим словом можна назвати той аргумент, що він, Головний уповноважений у справах космічної моральності, був проти з самого початку. І звинуватити його в недалекоглядності важко. Піймав себе на цій не зовсім чесній думці, вже зчитаній і навічно зафіксованій Інформатором, і йому стало соромно. Адже понурий відвідувач, можливо, ні в чому не збирався його звинувачувати, а тільки прийшов по допомогу.

“Це називається не алібі, а вміння вчасно умити руки”, – встиг подумати до того, як блимнув довгожданий зелений вогник і забагрянився екран.

Господар кабінету сяйнув до гостя привітною усмішкою:

– Дивіться, Арсене, слухайте...

Гість виполонився із задуми, заворушився, незграбно повертаючись до екрана, і вп’явся очима в ожилий чотирикутник. Але екран не змигнув багряної запони, натомість зажебонів приємний ненав’язливий голос:

– Орест Кюн народився 2234 року. Місце народження – планета Земля, острів Сахалін. Мати – інженер. Батько – гідробіолог.

Слухач зіщулився, втиснувся в крісло, наче хотів сховатися в ньому. Чекав, що зараз з екрана глянуть на нього троє облич: зовсім юний Орест, а з боків – батько й мати. Це фото він часто бачив у Ореста там, у космосі. Та екран все ще каламутно сліпав: всюдисущий Інформатор, мабуть, не отримав того фото, десь воно зникло, напевне, разом з Орестом в його останній подорожі. А воно б годилося для такого моменту – справжній надмогильний пам’ятник...

– Орест Кюн навчався... – говорив тим часом екран.

– Цього не треба, – неґречно увірвав Арсен скрадливий голос. Невже хтось може знати більше про Ореста, ніж він? – Далі!.. І експедиції теж не треба, – жахнувся силуету свого корабля, що напливав з екрана просто на нього. – Мене цікавить інформація про перебування Ореста на Ортені.

Оповідь слухняно урвалася. І коли почалася знову, в голосі не було й тіні роздратування. Арсен подався наперед: тепер треба бути дуже уважним, щоб не випустити деталей, яких раніше ніхто не помітив. Можливо, якась із них допоможе зрозуміти головне.

Наближався диск Ортени. Захлюпотів, завирував безкраїй океан, з якого так і не виполонилася планета аж від самого моменту творення. Лише деінде визирають з нього невеличкі клаптики суші, пустельні, мертві, площею по декілька квадратних кілометрів. Але для землян Ортена асоціюється тільки з безкраїм океаном. Ті мертві верхівки могутніх підводних кряжів не заслуговують на увагу ні у господарів планети, ні у її гостей.

І тут він побачив уперше Орестів корабель, на якому той діставався до Ортени. Звичайнісінький туристичний корабель на одну особу, які курсують між Землею та Ортеною. Ось він опускається на штучний надводний майданчик, послужливо підставлений під його черево ортенцями. Завмирає. І зразу, ніби їм тільки й діла було, що чекати цієї миті, виринають, пробуравлюючи писками маслянисто-важку воду, ортенці. Арсен прикипає до них поглядом, намагається побороти внутрішню відразу до цих в’юнких, послужливо-запопадливих створінь, з усмішкою-печаттю на обличчях.

Тоді, коли вони з Орестом вирушали в космос, земляни ще й не чули про ортенців, не підозрювали про існування їхньої планети. А коли повернулись, активна участь ортенців у житті Землі була вже достеменним фактом. Їхня відмінність від землян зовнішністю і способом життя і водночас неймовірна здатність активно співпрацювати із землянами викликали в Арсена й Ореста подив. Пригадується, Орест сказав тоді: “Яка дивовижно гармонійна єдність душ!”

Арсен так і не зрозумів, чого в тих словах було більше – подиву, захоплення чи сумної іронії.

При спогляданні рибоподібного тіла, ніг-ластів ортенців напрошувалося порівняння їх із дельфінами, але видовжене, загострене донизу, з близько посадженими маленькими очицями обличчя швидше скидалося на збільшений мишачий писок, а не на голову дельфіна.

Арсен звик до космічних несподіванок, проте ортенську цивілізацію, яка так багато важила для життя сьогоднішньої Землі, він не сприймав.

Тепер, пильно розглядаючи їхні писки, статуру, рухи, дійшов несподіваного висновку: він тому й не сприймав ортенців, що ті мають у собі щось дуже земне, але нащадки не вловлюють тих рис, бо втратили їх принаймні у зовнішніх виявах. Ось чому вони й не намагаються дошукуватися схожості між собою й ортенцями, навпаки, щоразу підкреслювали свою відмінність, щоб на тому тлі ще яскравішою видавалася тісна дружба і співробітництво з ортенцями.

Нарешті Арсен зрозумів: зовсім не чуже, як йому здавалося раніше, а таки оте земне, старанно приховане в ортенцях, – саме воно викликало неприязнь.

“Якщо не дізнаюсь нічого нового про Ореста, то й задля цього варто було згаяти трохи часу”, – подумалось йому.

А може, то в ньому говорила образа? Адже наслідків досліджень, проведених у точці інтерференції різновимірних просторів на планеті-привиді, з якої вони ледве вирвалися, втративши сто земних років, їхні нащадки не поцінували. Більше того, не виявили навіть особливого інтересу до них. Їм усе застувала оця дружня цивілізація, така практична, зрозуміла, послужлива, ніби розвивалася не на далекій планеті, а на Землі, десь паралельно з людьми, і тому чудово розуміла їхні проблеми.

Він так захопився спостереженнями за ортенцями, що пропустив мить, коли Орест вийшов з корабля. А тим часом усміхнений, помолоділий Орест враз розсунув рамки екрана, вітально підняв руки, здавалося, до нього, Арсена, а зовсім не до ортенців. Ці кілька хвилин Орестового життя навіки закарбувалися десь у надрах Інформатора, і їх можна викликати й викликати, коли забажаєш. Але яка куца і несправжня ця мить! Зусиллям волі пригасив свою печаль і радість від цієї зустрічі з Орестом: мав аналізувати все тільки розумом.

На Ортені Орестові дихалося ніби легше, ніж на Землі. Так, так, це було видно з його обличчя – воно аж світилося щастям. І раптом почуття заздрості до мертвого Ореста, заздрості до цієї його щасливої миті здолало Арсена. Адже він скніє тут, на такій для них колись улюбленій, такій довгожданій там, у космосі, Землі – один, позбавлений товариства, самотужки намагається долати свою тугу і байдужість до всього навколишнього, а десь у глибині свідомості відчуває, що не здолає, що це вже назавжди. То чи не варто було б і йому...

Тепер Арсенові здавалося: Орест не випадково повертається так, щоб його усмішка була якнайпривабливіша, а зумисне дає зрозуміти Арсенові, що анітрохи не шкодує за тим, що полетів на Ортену.

Тим часом ортенці оточили гостя, начепивши на свої писки невеличкі маски для дихання в повітрі. Між ними, з усього видно, точилася жвава розмова, але Арсен не чув її, бо вухо людини не сприймало ультразвукової мови ортенців. Та для нього головним був не діалог (переклад цієї розмови він прослухає пізніше), а сам Орест, його міміка, жести, поведінка там, на Ортені. Орест показував рукою на космічний корабель, усміхався, покивував головою. Ортенці так щільно обступили його, що геть затулили від Арсена, а коли розступилися, той уже був у тоненькому ортенському скафандрі, який щільно облягав тіло; очі його ховалися під великими опуклими скельцями окулярів. Точнісінько таким землянин був зображений на рекламних проспектах туристського бюро, де на всі заставки вихвалялися вигоди й переваги активного відпочинку на Ортені. І так само привітно й невідступно, ніби попереджаючи кожен крок, кожне бажання землянина, оточували Ореста господарі планети, прямуючи до човника, спеціально сконструйованого для мандрів землян по Ортені.

Орест озирнувся, ніби прощаючись з Арсеном, і сів у човник. Човник одразу ж пірнув у хвилі, у той загадковий світ, який так хотілося побачити Орестові. Та що глибше поринав човник, то тьмянішало зображення на екрані. Зеленаво-синій присмерк ортенського океану почала долати багряна барва екрана, ніби човник, що маячив легкою тінню, поринав не у водну глибінь, а в кипінь пекельного вогню.

Ще мить, і він зник зовсім, а екран знову спалахнув рівномірним світлом.

Арсен нетерпляче повернувся до господаря:

– А далі?

– Це, власне, все.

– Як усе? А місяць його життя на Ортені?

– На жаль, про цей період у нас є тільки уривчасті повідомлення, до того ж досить нецікаві, я сказав би, стереотипні. Адже Орестова подорож була тільки туристською, тож він не був зобов’язаний регулярно подавати в земний космоцентр інформацію. Отже, серед усіх землян про його перебування на Ортені найбільше мали б знати ви.

– Я? Звідки?

– Як то звідки? Ваш єдиний друг перебував на чужій планеті, і ви не підтримували з ним зв’язку?

Ті слова боляче шмагонули Арсена, але відповів рівно, напрочуд спокійно:

– Ні, я не підтримував з ним зв’язку, бо не цікавився. Ми... Я взагалі був проти того польоту. Не бачив у ньому сенсу. Для науки він був не потрібний, адже ви самі сказали – чисто туристський. А для Ореста? Він уже вийшов з того віку, щоб безцільно спостерігати інопланетні красоти. Так, самообман. Але він полетів, як ви знаєте, і звідти жодного разу на зв’язок зі мною не виходив. Та я й не чекав! – додав з викликом.

– Он як? – тільки тепер в очах Головного уповноваженого у справах космічної моральності майнуло щось схоже на справжню цікавість. Принаймні зникло оте підсвідоме побоювання якоїсь прикрої несподіванки з боку гостя. – Виявляється, трагічна ортенська подорож вас зацікавила лише тепер? Краще пізно, ніж ніколи, здається, є така давня приповідка. А може, вас привело сюди відчуття власної провини у тій трагедії? То заспокойтеся. Ми всі, ті, хто його оточував, винні однаковою мірою.

“Ніякого такту. Цілковита відсутність будь-якого співчуття до душевних переживань і мук співрозмовника. Чи, може, вони вважають, що подібні емоції просто зайві?”

Арсен вирішив сам перейти в наступ:

– А ви вважали, що я знаю більше за усіх про обставини Орестової смерті й ні разу цим не поцікавилися? Вас цілком задовольнило повідомлення ортенців?

– Так, ми довіряємо своїм космічним друзям за цих сто років досвіду. Тих сто років, яких бракує вам, – сказав з притиском, гостро.

Арсен відкинувся на спинку крісла. Зараз він має поставити якесь дуже важливе запитання. Воно спало на думку зразу, як тільки згас екран, але цей мораліст приголомшив його контрзапитаннями і навіть звинуваченнями. Про що він мав запитати? Ага, Інформатор!

– Скажіть, будь ласка, а де ж був Інформатор? Чому замовк на півслові? Адже він ні на мить не залишає поза своєю увагою жодного землянина...

– Не залишає. Але для цього потрібна добровільна згода індивідуума. Правда, випадків відмови за час існування Інформатора не було, крім вас і Ореста. А підключати Інформатор таємно, без згоди особи, не маємо права. Така етика Інформатора. Його канали були підключені до корабля. Отже, все, що відбувалося на кораблі, зафіксоване. Коли ж Орест залишив корабель, усе обірвалось. Сам же він зв’язувався із Землею тільки вряди-годи, щоб повідомити, що в нього все гаразд.

Головний уповноважений, ніби міркуючи вголос, додав по паузі:

– От хіба що ортенці... Їхній Інформатор. Але я дуже сумніваюся, щоб Орест дав на таке згоду. Тим паче, що вони нічого про це не згадували.

– Ортенці? Хіба й вони?..

– Ну звичайно. Власне, Інформатор – це їхній винахід.

І несподівано Арсен розсміявся. Реготав голосно, полегшено й зі злістю:

– Ха-ха-ха! Цвинтар за інопланетним зразком! Воістину винахід!

Тим сміхом господар був заскочений зненацька. Що могло насмішити цього вихідця з минулого? Адже розмова пов’язана з подіями швидше трагічними, ніж смішними. Та коли почув слово “цвинтар”, хід думок співрозмовника прояснився.

– Даруйте, ви сказали, що Інформатор – цвинтар? Яке нерозуміння ролі й завдання Інформатора. Тепер здогадуюсь, чому ви з Орестом відмовилися від його послуг. Ви волієте горбика землі чи жменьки попелу по собі, хіба не так? Нерозумний анахронізм, завдяки якому ви втратили змогу від самого Ореста дізнатися правду про його загибель. Чи навіть у зародку знешкодити небезпеку, що чатувала на нього. Ви обоє затялись і втратили шанс на ще одне життя. Він безповоротно, а ви втрачаєте його з кожним днем... Та годі про це... – урвав себе на півслові, ніби сказав щось недозволене. – Це не тема для розмови. Ми й самі ще не цілком певні. Може бути так, а може й інакше. Але ми віримо...

– Інформатор – це ваша нова релігія, раз усе приймається на віру? – покепкував Арсен й одразу ж пошкодував: кпини ніколи не вели до відвертості. – Чи не могли б ви сказати щось конкретніше про ваш Інформатор?

– Конкретніше можете дізнатися лише тоді, коли підключитесь до Інформатора, – співрозмовник посміхнувся, як до нерозумної дитини, знизав плечима й замовк.

Усе вислизає й вислизає від нього сутність цього світу. Орест теж скаржився на це. Здавалося, від них нічого не приховували, геть усе було доступне, кругом доброзичливе ставлення. І воднораз їхня відмежованість, замкнутість була постійно відчутною. Орест вважав, що в сферу забуття і відчуженості вони потрапили ще там, на планеті-привиді, Що то такий же парадокс простору-часу, як і їхнє повернення через сто років. Це й штовхнуло його і на політ до Ортени. Там він сподівався знайти ключ до замкнутого кола, нарешті повернувся на Землю...

Так, рідна планета, повернення до якої вважали щастям, зустріла їх байдуже. Тут про них забули, про плани й задуми їхнього покоління, не згадували імені жодного вченого, жодного видатного космонавта не такого вже й далекого минулого. Земляни, легковажно стерши з пам’яті минуле, спрямовували свій лет в лише їм зрозуміле майбутнє. Сьогодні їм були ближчі і зрозуміліші якісь пройди ортенці, аніж їхні кровні брати.

Арсен поволі починав розчаровуватись у землянах, потай ненавидіти свою рідну планету. А Орест не зміг збагнути тих сумних істин. Усе намагався звикнути, пристосуватися. Арсен не розумів його. Він зумисне розбивав сподівання товариша, ранив його честолюбство, чим мимоволі підштовхував до останньої мандрівки на Ортену. І оце тільки тепер, після смерті Ореста, наважився чесно сказати собі, що, втративши Землю, боявся втратити і друга – єдину близьку людину, а тому нещадно рвав ті тоненькі ниточки контактів, які налагоджувались між Орестом і Землею. А Орест, як міг, боронився, хотів довести щось і Землі, і йому, Арсенові. Особливо йому.

– Отже, більше ви нічого не скажете? Не довіряєте? – чи то запитав, чи ствердив Арсен.

“Як йому пояснити? Адже нічого конкретного ще немає. Тільки окремі земляни й ортенці складають прогнози на майбутнє. Ще не час про те говорити всім. Трохи згодом, коли вони впевняться остаточно, відбудеться всепланетне обговорення проекту і буде прийнято конкретне рішення”.

І воднораз Головний уповноважений відчував, що таке ©дкровення мало б для Арсена неабияке значення, воно щось змінило б у його ставленні до сьогоднішньої Землі й до себе самого теж. Та він не має права...

– То, може, у ортенців я більше довідаюся про цей секретний і разом з тим доступний кожній людині винахід? Може, вони будуть одвертішими?

– Що ви надумали, Арсене, летіти на Ортену?

– Так, летіти.

О, ця первісна людська затятість. Він з першої хвилини відчував: відвідувач прийшов не тільки для того, щоб дізнатися про Ореста, а щоб схилити його, Головного уповноваженого у справах космічної моральності, до необхідності ще одного польоту. Арсен наперед знав, що його слово буде в цій справі хоч і не вирішальним, але вагомим. Але Головний не бачив смислу в такому польоті. Адже там, на Ортені, напевне, нічого не залишилося від Ореста і не могло залишитися. Все спливло за водою у прямому й переносному розумінні цього слова. Жодних слідів перебування цього землянина на Ортені не знайти. Навіщо ж тоді цей політ? Він абсолютно недоцільний. Саме так і мотивуватиме Арсенові свою відмову.

Але десь глибше, невисловленими, лежать значно вагоміші докази – ті, яких уголос ніколи не скаже цьому чоловікові: він не вірить Арсенові. Не вірить його затятому, підозрілому поглядові, різким словам, незрозумілим думкам. На мить уявив його серед ортенців – добрих, щирих, послужливих. Арсенова вперта підозріливість, недовіра, неприхована ворожість до сучасності, що сприймаються на Землі як архаїчні дивацтва, на Ортені можуть стати тим маленьким камінчиком, що потягне за собою лавину непорозумінь в ортено-земних стосунках. А майбутнє Землі вже не уявляється без Ортени.

– Я буду проти цього польоту! – підсумував якомога твердішим голосом, щоб співбесідник не вбачив у його словах якогось компромісу.

Однак той і не збирався просити.

– Я не мав сумніву в цьому. Бувайте здорові.

Коли нарешті вийшов на вулицю, нараз закалатало серце, перехопило дух. Він хапливо ковтав повітря, а воно не живило, а застрягало в горлі свинцевим холодом води ортенського океану. Саме такою могла бути передсмертна мить Ореста: замість ковтка цілющого земного повітря – смертоносна ортенська вода.

Перечекав миттєву слабість і повільно побрів геть, не завваживши, що Головний уповноважений у справах космічної моральності пильно стежить за ним крізь прозору стіну свого кабінету.

II

– Я мушу відвідати місце загибелі друга, – твердо мовив Арсен. – У нас, тогочасних землян, був такий звичай, його ніхто ніколи не порушував, і я теж не збираюся цього робити.

його пригаслі очі спалахнули такою впертістю, що співрозмовник розумів: він не відступить, доки не доможеться свого.

Звичай такий на Землі, звісно, був, але не мав такої вже непереборної сили, як стверджував Арсен. І якщо він це собі дозволив, то тільки тому, що знав певно: минулому, навіть не дуже далекому, можна приписати геть усе, що заманеться, і повірять.

Дивовижну легковірність своїх нащадків вони з Орестом помітили одразу ж після повернення на Землю. Невдовзі зрозуміли й причину: вони прагнули якнайшвидше відмежуватися від усього, що було на Землі раніше – звичаїв, вірувань, уподобань. Навіть сама історія планети втратила для них інтерес. Мали один культ: Ортена, ортенці. Адже тепер люди навчились удосконалювати себе за найкращими зразками, найдовершенішими, в яких не мало бути нічого зайвого, атавістичного. А минуле, вчили ці зразки, – атавізм, кайдани душі, які заважатимуть удосконаленню, гальмуватимуть прогрес. Хто хоче швидше бігти, мусить розбити кайдани і викинути геть. Чому земляни почали відмежовуватися від свого не такого вже й поганого минулого, для Арсена залишилося загадкою.

І коли б Арсен з Орестом жартома сказали, що з’їли перед відльотом серце ворога, аби мали удачу в космосі, їм, далебі, повірили б і не здивувалися.

– Чому ж ви мовчите? Я мушу одвідати місце загибелі друга, я просто зобов’язаний це зробити, чуєте?

А про себе твердив: жодного слова про свої справжні наміри розслідувати трагічну загибель Ореста. Обман – єдиний шанс на успіх.

І йому повірили. Але обумовили час і місце перебування на Ортені.

Перед вильотом інструктував його сам Головний уповноважений у справах космічної моральності. І, може, тому, що все чинилося супроти його волі, жодним словом, навіть натяком не згадав їхньої першої розмови. Говорив сухо, офіційно. Ознайомив з правилами подорожі і спілкування з ортенцями, уточнив день вильоту і повернення й занотував те собі. Коли прощалися, навіть не побажав щасливого повернення.

І ось усе позаду. Тепер він в ортенському готелі. До невеличкого віконечка за шовковистою легенькою завіскою припав гігантський океан. Він чаїться там мовчки, без хлюпоту й шереху, наче прислухається до гостя, прагне простежити його потаємні думки. Власне, це єдине, що нагадує Арсенові Ортену. З усіх інших вікон його кімнати відкриваються земні краєвиди. Але воліє, якщо вже на чомусь зупиняти погляд, то таки на ортенському краєвидові. Арсен повільно ходить з кутка в куток і щоразу натикається зором на це єдине неімітоване вікно, єдину щілину у справжній світ. Він може вийти з кімнати у світлий комфортабельний хол, піднятися на вищі чи спуститися на нижчі поверхи, зустрічаючи там таких, як сам, землян-туристів. Тільки за поріг цього побудованого за найкращими земними зразками готелю вийти без дозволу зась, Захлисне, понесе у прірву ортенський океан.

Заплановані туристичні подорожі по Ортені його не цікавлять. Тож перші кілька днів зумисне хоче побути сам в Орестовій кімнаті, де вже ніщо не нагадує про Ореста. Чомусь думалося, що, прилетівши сюди, одразу зуміє натрапити на якісь сліди Орестового перебування серед ортенців. А натомість – чотири стіни, четверо вікон, стандартні меблі. Про що думав тут Орест? Що його турбувало чи радувало? Мовчить кімната, мовчить німий ортенський океан за вікном, земні імітації теж мовчать. Ні на крок не зумів просунутися з того місця, на якому топтався вдома. Виходить, помилився. І не тільки в цьому, найперш – в самих ортенцях. Чомусь був певен, що від них слід чекати прихованої ворожості, підступності й нещирості, але нічого схожого не виявив. Більше того – проникся до них щонайщирішою симпатією, здається, навіть почав розуміти, чому так дорожать земляни цією міжпланетною дружбою. Має вона привабу як для тих, так і для тих. Ортенці, напевне, в силу свого водного способу життя не вміли освоювати космос, адже перед ними стояло не один, як перед людьми, а два бар’єри-спершу повітряний, а потім ще й космічний простір. Виготовити надстійкі матеріали, систему захисту для ніжного, без міцного кістяка тіла, пристосування для пересування по суші іншої планети – все це було б надто складно, щоб не сказати – практично неможливо. А тому, хоч вони й знали про простір навдивовижу багато, потикатися туди не збиралися. Земляни ж відкрили ортенцям таку можливість, створивши в своїх кораблях умови для їхнього існування. Тепер перебування ортенців на Землі не становило проблеми. Натомість вони теж відкрили землянам багато нового і найперше – це таємниці підводного світу, яким вони успішно правили на Ортені. А земне океанське господарство в період доортенської ери, ніде правди діти, було дещо занехаяне. Ортенці за нього взялися з усією серйозністю. Вони любили повторювати свою ортенську істину: клапті суші – лише човни в океані, і від океану залежить їхня доля. Земляни люб’язно прийняли пропозицію ортенців організувати на дні земного океану свою колонію, поекспериментувати з розведенням там ортенських океанських тварин і рослин, а також зайнятися серйозним вивченням надр земної кори під океаном.

Щирість, з якою ортенці зустріли Арсена, готовність допомогти в усьому, змусили його визнати, що був упередженим до мешканців Ортени. Вони були вельми засмучені загибеллю Ореста: такого на їхній планеті ще не траплялося з жодним землянином. І їм у сто крат прикріше, що це був найближчий друг земного героя космосу Арсена, відгомін про якого долетів і на Ортену. Вони розуміли і поділяли його горе.

Арсенові навіть здалося, що ортенці оцим тонким виявом почуттів значно ближчі йому, ніж раціоналістичне покоління сьогоднішніх землян. І вже їхній мишачий писок не здавався йому таким неприємним, як кілька днів тому. Поряд з ортенцями його огортали приємний спокій і затишок, відчуття взаємної доброзичливості, якесь чисто фізичне бажання перебувати з ними. Арсен вже схилявся до думки, що єдиною причиною Орестової смерті було невблаганне, вороже людині чудовисько – ортенський океан. От тільки чому досвідчений космонавт Орест, який добре знав, що таке небезпека, втратив пильність тут, на доброзичливій Ортені? І вже не намагання віднайти в причині Орестової загибелі злочин, а бажання крок за кроком відтворити перебування Ореста на Ортені, силою уяви змусити товариша повернутися до життя, щоб пройти цей шлях пліч-о-пліч, як то було раніше, вело його Орестовими слідами, змушувало хапатися за все: спогади ортенців, що були поряд, місця, речі. Здавалося, ортенці й тут розуміли його. Вони самі запропонували Арсенові поселитися в Орестовій кімнаті, пообіцяли доставити його особисті речі, які після трагічної смерті експонувалися в земному музеї, а потім влаштувати поїздку на місце загибелі Ореста. Арсена притягує те трагічне місце, але спочатку має отут, без сторонніх цікавих очей, торкнутися руками тих Орестових речей, що йому обіцяють ортенці. Може, між ними вдасться знайти якісь нотатки, бо записувати бачене було давньою звичкою Ореста.

Затенькав, заспівав у вухах мелодійний дзвоник: в такий спосіб ортенці викликали потрібного їм землянина в передпокій, де були створені зручні умови для спілкування землян і ортенців. Та в передпокої ортенців не було. Арсен підійшов до шлюзу. Замість ортенця, який мав прибути з Орестовими речами, за прозорою стіною була дивна істота, зовсім не схожа на ортенця: мала біле видовжене тіло, деінде покраплене синюватими плямами, вкрите маленькими, схожими на пухирці виразками. Довге волосся сплелося в клубок і ворушилося навколо голови, як водорості. Під передніми кінцівками зяяли двома півмісяцями отвори, прикриті нерівними лахминами шкіри, – зябра. На кінцівках ворушилися довгі пальці-мацаки. Та найнеприємнішим було обличчя – синьо-чорне, мертвотне, воно нагадувало посмертну маску істоти, яка сконала в жахливих муках. Застигле, перекошене, зсудомлене болем, а під набряклими повіками тьмяно зблискували осклілі, без жодного виразу очі. Арсен відсахнувся. І лише коли побачив у її кінцівках невеличку металеву скриньку, зрозумів, що потвора виконує його прохання. Чудовисько акуратно поставило скриньку в шлюзі, поманіпулювало з перемичками і повернулося, щоб пливти геть, та нараз погляд зупинило на Арсенові. Очевидно, істота зацікавилась землянином, бо впритул наблизилась до прозорої стінки і стала пильно розглядати його. Це тривало зовсім недовго, бо він так і не встиг зрозуміти, що змінилося в осклілому погляді, але щось ворухнулося в страшних очах, зайнялося в них подивом чи погрозою. Коли він і собі втупив у неї очі, істота відсахнулася, незграбно повернулась на бік і, спроквола підгрібаючи воду кінцівками, поволі попливла з шлюзу. Та все ж Арсен устиг побачити, як на грудях над лівим зябром зблиснула металічно кругла маленька платівка. Так швидко зафіксував її поглядом, бо впізнав: точнісінько така ж платівка була в його кімнаті. Помітив її ще в перший день перебування на Ортені. Він ще не вірив, що жодних слідів Орестових не лишилося в кімнаті, а тому в пошуках їх нишпорив по всіх закутках і шпарках. Тоді під вікном, з якого відкривався краєвид Ортени, у маленькій заглибині, він помітив таку ж платівку. На вигляд металічну, а на дотик теплу й живу. Вона пульсувала, ніби там, під нею, безперервно подував вітер і передавав їй свій рух і тепло. Тоді він подивувався: що це таке? А потім вирішив, що якийсь пристрій, пов’язаний з регуляцією газообміну у приміщенні. І ось тобі маєш – така сама платівка на грудях цієї чудернацької істоти, про існування яких на Ортені ніхто із землян ні разу не розповідав. А може, й не дивно? Що він взагалі знає про Ортену? Майже нічого. І все ж навіщо “вентилятор” на грудях живої істоти? Тим часом вода зійшла, відкрився шлюз, прямо перед Арсеном лежала скринька з Орестовими речами. У таких металічних ящичках зберігали земні речі в ортенських умовах. У кімнаті йому ніхто не заважав обережно і любовно торкатися кожного предмета, що був у скриньці. Він викладав вміст на столі, забувши і про потвору, і про загадкові металеві бляшки, але з кожною миттю його розчарування росло: ніяких нотаток у скриньці не було. Натомість тільки малюнки. Правда, це теж неабищо. Під настрій Орест любив малювати. І під настрій з-під Орестового пензля виходили дивовижні речі. Вони могли сказати чимало і про автора, і про те, що він малював. І коли вже не було записів, то хоча б знайти між ескізів і замальовок справжній, довершений і за формою, і за змістом малюнок. Ось змальовані олівцем ортенці в різних позах, пейзаж ортенського міста, яке нагадує величезні бджолині соти, його, Арсенів, профіль. А це щось космічне. Ось невеличка земна річечка. Один за одним лягали в стосик цупкі аркуші паперу. Детальніше роздивиться їх пізніше, коли переконається, що немає того, головного.

Нарешті щось зупинило Арсенів погляд, хоч малюнок, здавалося, такий же, як і всі інші. Та ж манера виконання,ті ж фарби.

– Такий, та не такий, – промимрив Арсен.

Точний, скупий мазок, сплав досконалого відображення натури і вияву душі художника. Саме те, що можна без найменших натяжок назвати мистецтвом. Але де та натура, що надихнула Ореста? На передньому плані росли величезні дерева з лапатим листям і білими’ чудовими квітами. Вони чимось нагадували земні магнолії, але тільки нагадували. Це були неземні дерева. За гайком височіли дивні скелі, схожі на ножі, покладені на землю тупим боком, а гострим ребром звернуті до неба. Ті ножі правильними рядами, уступами лежали один за одним, немов очікували свою жертву. Гори мали фіолетовий відтінок, на верхівках-лезах він золотився, а біля підніжжя залягла густа чорнота, підкреслюючи глибокі прірви між стінами-боками. Гай ріс на березі моря, яке маслянистою темною водою лизало сріблястий пісок. А трохи обіч, майже під самими скелями, мріло місто. Своєю архітектурою воно було схоже на обриси гір, тільки “ножі” у місті були будинками, а замість прірв між ними пролягали вулиці. Арсен швидко перевернув малюнок: може, на зворотному боці є напис, який щось пояснить? Але там нічого не було. Арсен виклав ще кілька малюнків і на самому дні скриньки побачив довгастий камінь. Підніс його ближче до світла і зрозумів, що то не просто камінь, а шматок скам’янілого стовбура рослини. Товста, міцна кора, добре розвинута деревина... Звідки цей уламок взявся в Ореста тут, на Ортені? Адже в океані не може рости нічого подібного, його рослинність – високоорганізовані водорості на взірець земних саргасів. Вони не диференціюються на стовбур, листя й корені, бо то привілей тільки наземних рослин. Може, Орест привіз цей шматок деревини з Землі, але тоді він мав для нього дуже багато важити. І навряд, щоб він, Арсен, не знав би про це. Ні, тут щось не те. Цей скам’янілий шматок дерева треба, очевидно, пов’язувати з перебуванням Ореста на Ортені. Де ж на цій планеті можна підібрати щось схоже?