Текст книги "Відпочинок на Ортені."
Автор книги: Наталя Конотопець
Жанр:
Детективная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)
Арсен старанно склав речі до скриньки і м’яко прикрив її герметичну кришку. Поверне одержане до музею, хай і далі Орестові малюнки дивують ортенців невластивим для господарів планети видом мистецтва.
– Прошу прийняти зовнішній запит, – увімкнув зв’язок з автоматичною обслугою готелю. – Земний музей, 12794.
– Я слухаю вас, – майже одразу почулися перекладені земною мовою слова ортенця, з яким він домовився про Орестову скриньку.
– Я хотів би уточнити дещо з інформації про Ореста Кюна. Чи не будете ласкаві відповісти на декілька запитань?
– Прошу, – той самий рівний, привітний голос.
– Чим займався Орест на Ортені? Відповідь не барилася ні секунди:
– Подорожував, розважався, відвідував найцікавіші місця планети. Зрештою, робив те, що й кожен землянин. От тільки, на відміну від інших, любив мандрувати сам. Ми застерігали його, що це небезпечно, але ваш друг нас не послухав. Оця нерозумна впертість завела його в заборонену зону– єдине місце на Ортені, де на поверхню виходить найміцніший з усіх існуючих мінералів – ірит, що здатний порушити герметичність човна землянина. Якщо на нього наткнутися, звичайно. Та вам це все вже відомо...
– Дозвольте ще одне запитання. – Раніше Арсен чомусь боявся запитати про це ортенців. Мабуть, тому, що знав, якою буде відповідь.
– Прошу.
– Де діли... Куди поділи труп Ореста?
– Труп? Що таке труп?
– Це те, що залишилося після смерті від людини.
– Після смерті? Після смерті у нас не лишилося нічого, все у вас, на Землі.
Арсен спершу не збагнув змісту відповіді, а потім здогадався: “Ага, це вони мають на увазі Інформатор. Я ж сам охрестив його “цвинтарем”. Вони, певне, не знають, що Орест не був підключений до Інформатора. Для ортенців, як і для сучасних землян, така умовність, як труп, не існує. Після смерті особи тіло миттєво розкладають на складові елементи”.
– Дякую, я задоволений відповіддю. Повертаю вам також Орестову скриньку, вона більше не потрібна мені.
Зв’язок вимкнувся. І тут знову, як і на Землі, а вперше на Ортені, Арсен відчув відразу до ортенців. Може, тому, що так швидко знищили труп Ореста, розклали на природні елементи, а може, через те, що не зуміють йому пояснити ні загадкового Орестового малюнка, ні походження уламка скам’янілого стовбура.
“Ні, річ не в тому, – раптом подумалося йому, – просто на відстані магія спілкування з ортенцями, яка майже фізично відчутна при безпосередньому контакті, дещо послаблюється: мишачі писки стають мишачими писками, а нещирість, попри всю награну чемність, – нещирістю. Треба триматися від них подалі для об’єктивної оцінки ситуації”.
III
Арсен волів залишитися сам. Йому смертельно набрид цей нав’язливий супровід.
“Подумаєш, ірит! Досить звичайної остороги – і все. Орест занадто захоплювався. Коли б тоді поруч був Арсен зі своїм тверезим розумом, нічого не сталося б. А чесніше сказати, коли б він не зрадив товариша, був би Орест живий-здоровий.
Годі, – наказує собі, – облиш зараз же!”
І це допомагає. Думки повертаються у попереднє русло – до свого супутника-ортенця, який ніби прикипів до прозорої стінки човника. Так і подорожують: Арсен у зручній каюті екскурсійного човника для землян, а ортенець за його міцною прозорою стіною. І ні випередити того супутника, ні залишитись позаду – без зусиль приймає будь-яку швидкість, нав’язану Арсеном. Прямують до Шпилястих скель, на місце, де загинув Орест. А Арсена не полишає думка: невже Орест, розважаючись, блукаючи ортенськими просторами для власного задоволення, міг забитися так далеко? Що вабило його в ці пустельні, необжиті простори Ортени – одноманітні горбкуваті піщані дюни з поодинокими лісками гігантських водоростей?
Попереду вже мали б забовваніти Шпилясті скелі, між якими загубився маленький, понівечений, точнісінько такий, як і в нього, човник, тільки мертвий.
Спитати б ортенця, чи скоро до мети, але робити цього не хочеться. Не може побороти ніяковості: не знає, як звернутися до цього, саме до цього ортенця. Хоча й мають вони імена на ортенській ультразвуковій мові, перекласти їх на земну не вдається: немає в ній потрібних відповідників. Кожне з тих імен – це щось на зразок музикальної фрази, невловимої для вуха землянина; а ортенці купаються в морі подібних, тільки їм чутних звуків, через них нероздільно єднаються із своїм середовищем – океаном.
Арсен приязніше глянув на свого супутника, але так і не наважився вимовити п’ятизначний номер, який заміняв землянам ім’я цього ортенця. Не по-людському це якось. Набереться терпіння і чекатиме мовчки.
Потужний прожектор вихоплював з океанічної сутені все ті ж мертві, нудні краєвиди. Та ось десь далеко попереду його промені вперлися в щось непроникне, чого не могли подолати. Промінь облизує той нездоланний морок, намацуючи лискучі гострі стрімчаки.
– Шпилясті скелі, Арсене, – почулися слова ортенця, і в ту мить спалахнули сигнальні вогні, застережливо зблискуючи словами: “Обережно, ірит. Небезпечна зона! Небезпечна зона!”
І в Орестовому човнику, либонь, спалахували такі ж перестороги. Чому ж не зважив на них? Чому не повернув назад, в інший бік, куди завгодно, коли просто так, без жодної цілі, мандрував ортенськими просторами, як запевняють його люб’язні аборигени?
Ортенець (Арсен так і не придумав якогось оригінального прізвиська супутникові, бо той абсолютно нічим не різнився від бачених ним раніше чи й тих, що має ще побачити, мешканців Ортени) вже не маячив, як пришитий, біля бокового ілюмінатора, а, мов досвідчений лоцман, не довіряючи автокеруванню, повністю перебрав його на себе. Човник, мов прив’язаний до хвостового плавника ниткою, снувався за ним слідом, підкоряючись найменшому порухові спритного тіла. Постать ортенця затулила Шпилясті скелі попереду, і Арсен ніби осліп. Він тільки відчував, як човник круто повертає в той чи інший бік, петляє, ніби прямує коридором міфічного лабіринту. Природно, що Орест міг втратити орієнтацію, що врешті-решт і призвело до загибелі. Та ось ортенець, а за ним і Арсенів човник зупинились. Тінь, що затуляла виднокіл, зникла, і тепер Арсен добре бачив гори, які нависали над човником, обступали його з усіх боків. Незвичні і справді шпилясті, загострені, з вузькою підошвою і височенними бічними стінами – велетенські кам’яні голки. І були вони не тьмяними, як то буває у воді з каменем, а виблискували металічно, ніби випромінювали небезпеку.
Повільно натягнув скафандр. Обережно, занімілими від довгого сидіння ногами ступив на океанське дно, сторожко озирнувся. Ортенець теж, видно, не почував себе у цілковитій безпеці. Він на очах змінився: тіло його, таке гнучке й еластичне, зібралося в тугий мускулястий клубок, наїжачилось раніше не баченими Арсеном міцними й твердими, ніби з іриту, і такими довгими та гострими, як маленькі копії Шпилястих скель, костистими променями плавників – зброя, очевидно, грізна і захист надійний. Тільки для кого вона наготована? Адже ортенці запевняли його, що для Орестового життя тут не могло бути ніякої небезпеки, окрім підступних іритових скель.
Арсен устиг ступити лише кілька кроків, як у вічі впав перехняблений, з розпоротим черевом Орестів човник. Висновок напрошувався тільки один: човник на великій швидкості налетів на гострий, міцний шпичак, а потім, втративши керування, захлюпнутий водою, звалився ось так, на спину, страшною рваною раною вгору, віддаючи на поталу океану байдужу йому інопланетну істоту.
Ортенець наїжаченим клубком бовванів трохи осторонь. Він тактовно не заважав тому смутному спогляданню місця загибелі друга. Арсен, як недавно в готельній кімнаті, де жив Орест, обмацував холодні, мертві, вже затягнуті чорним намулом стіни човника: відшукував хоч якісь сліди перебування друга. Де лежав мертвий Орест? Як його знайшли ортенці? Про що він думав помираючи?
Повільно вмощувався в Орестове крісло, що, як і все в цьому човнику, неприродно закинуте назад, і втуплюється вгору, де якраз над його беззахисною головою зяє смертоносна пробоїна. Через неї можна побачити тільки важку зеленувату воду, що замкнула в собі весь світ. І те споглядання породжує тоскне бажання – кинути все і рвонутися вгору, пробити важку вбивчу рідину, долати її, корком вилетіти на поверхню, вдихнути свіжого повітря, якщо не земного, то хоча б ортенського, вільно вдихнути і видихнути, та й більш нічого...
І дивно: він не тільки допускав можливість, а відчував, знав, що саме такою, тільки такою була передсмертна думка Ореста. І від цієї тотожності в мисленні, реального відчуття небезпеки стало йому страшно. Відвів очі від моторошної рани – причини Орестової смерті.
Над ним неприродно й незручно нависли прилади керування, до яких торкалася Орестова рука востаннє. Легенько пробіг по них пальцями, щоб не стерти Орестового доторку і воднораз щоб відчути його: мертвий, холодний метал і більше нічого. Все це мана, ятріння душі – ніяких споминів не таять ні місця, ні предмети. Та раптом під пальцями щось затремтіло. Зупинив руку, з подивом ловив якесь незрозуміле, живе тріпотіння. Що то могло бути? Зігнувся, щоб заглянути за виступ, та раніше очей, які тільки тепер побачили маленьку блискучу платівку, впізнав її легке тремтіння. Арсен, не знати чому, зрадів. Коли б човник був у нормальному положенні, дістатися в той закапелок було б дуже важко.
Тепер треба забути про намагання поставити себе на місце Ореста. Навпаки, зараз, як ніколи раніше, потрібно бути тільки на своєму місці, бо має осягнути, зв’язати в єдине ціле те, чого не встиг з’ясувати Орест. Сторожко озирнувся. Ні, ортенець не підглядає. Ще раз пильно обстежив нутро мертвого човника, але нічого підозрілого не помітив. Повільно вибрався назовні.
До програми його поїздки входить не тільки огляд човника, але й околиць місця загибелі Ореста. І ортенець терпляче чекав його, хоч, як видно було, без особливого ентузіазму. Знову попереду маячить ортенець, а позаду важко суне Арсен. Ступає обережно, спершу однією ногою випробовуючи підступне дно. Та це не заважає йому пильно вдивлятися в підводний пейзаж.
Навкруги нічого цікавого. Шпилясті голки скель, мертвотна німотність і жодної живої істоти, крім них двох. А Орестові заманулося блукати цими пустельними місцями одному, щомиті наражаючись на небезпеку. Завести сюди могли або сліпий випадок, або велика мета.
Ортенець не знає втоми, пливе вперед, почуваючи себе як риба у воді. Арсен натужно бореться за кожен крок, важко долає опір неподатливої водяної стіни, яка уповільнює рухи, робить тіло незграбним, некерованим. Напевно, варто зупинити ортенця, подати знак, що пора повертатися до човника, де можна зняти важкий скафандр, відчути владу над своїми руками й ногами. Тепер уже спотикався на кожному кроці, відчував себе пригнобленим, розбитим, більше дивився собі під ноги, ніж обабіч, а коли невдовзі підняв очі, зупинився вражено – всі скелі, шпилясті голки разом, як одна, повернулися до нього гострими лезами покладених на тупе ребро ножів. Вдивлявся в дивну метаморфозу, вбирав її очима і все впевненіше і впевненіше пізнавав. Це ті самі правильні ряди гір-ножів, що терасами, вищі за нижчими, підняли свої леза вгору. Тільки... Тільки не золотить їх верхівки світило, немає біля їхнього підніжжя міста, яке б своєю архітектурою нагадувало ці гори, і лісу магнолієвого теж немає. А от океану – океану хоч відбавляй. Він скрізь – і підмиває підніжжя гір, і нависає згори. Та сумніву бути не може, це те самісіньке місце. Без міста, без ліска, без морського берега, мертве, але те самісіньке.
Тепер головне – не показати свого хвилювання, не повинен помітити його ортенець. Опустив очі вниз, ніби його цікавив не краєвид, а камінці, що м’яко трощаться під ногами, беззвучно розпадаються на дрібніші шматочки. Щоб відволікти увагу ортенця від головного, нагнувся, підняв один із них. І раптом, оглянувшись на супутника, гарячково затис камінь у долоні. Це був скам’янілий шматок деревини, точнісінько такий, як виявився в Орестовій скриньці.
Та даремно він так остерігався ортенця, погляд останнього був спрямований в інший бік, туди, звідки вони прийшли і де залишився човник.
– Дикий керн! Дикий керн! – раптом залунали у навушниках незрозумілі слова – переклад окриків ортенця. Його наїжачена постать, здавалося, зіщулилася ще дужче, перетворилась у згусток енергії, сили, пориву і, не звертаючи ніякої уваги на розгубленого Арсена, кинулася туди, де з-за виступу, за яким сховався їхній човник, метнулася, а потім ніби затовклася на місці якась тінь. І в ту ж мить Арсен швидше вгадав, аніж побачив, довгасте біло-синє тіло, перекошену гримасою маску-обличчя, скуйовджене довге волосся, незграбні, відразливі кінцівки – страшне чудовисько, схоже на те, яке приносило йому Орестову скриньку. Воно незграбно перевернулося набік і, швидко підгрібаючи під себе воду кінцівками, метнулося до чорної щілини між лезами-горами. Ще мить, і воно зникне, поглинуте чорним отвором. Але слідом швидко кинувся ортенець, рішучий, войовничий, і теж зник у чорній дірці.
Арсен розгублено ступив кілька кроків до місця несподіваних подій, застиг у нерішучості: як бути в цій ситуації? З чорної щілини ніхто не з’являвся. Він залишився сам-один в цьому пустельному закутку чужої планети.
І раптом його пронизала думка: “Човник!” Адже чудовисько нишпорило біля їхнього човника. В цьому немає жодного сумніву. Арсен кинувся вперед. Йому здавалося, що він біг.
Ось нарешті й човники. Один мертвий, а другий? На щастя, нічого страшного не сталося. Його човник, виповнений життєдайним повітрям, спокійно світить прожекторами, ніби запрошує Арсена під свій захист. Що ж у такому разі потрібно було страховиську біля човників, чого воно огиналося там?
Напруження спало, захотілося відпочити, скинути скафандр, позбутися неприємного відчуття, ніби тебе сповито по руках і ногах холодними водяними пелюшками, чекати в безпечному захистку повернення ортенця, спокійно розмірковуючи над побаченим. Але його чомусь потягло ще раз заглянути в пробоїну Орестового човника. “Тільки одним оком, на прощання”, – переконував себе, хоча серце стискало непереборне відчуття жаху. І все ж Арсен опанував себе, схилився над пробоїною...
На перекошеній підлозі, де півгодини тому нічого не було, лежала скринька, в яких зберігають земні речі на Ортені. Від тієї, яку чудовисько принесло йому в готель, вона відрізнялася тільки меншими розмірами. Права рука Арсена потяглася до неї, але ліва ще раніше зачерпнула з підлоги жменю густого чорного намулу і точно приліпила його до того місця під навислим карнизом пульта керування, де пульсувала й жила після смерті Ореста і після смерті човника маленька платівка. І тільки після того підняв скриньку, швиденько сховав її в глибоку сумку, що видавалася тут кожному туристові і слугувала для збору колекції ортенських сувенірів. Тільки встиг це зробити, як побачив сріблясто-сіре зграбне тіло ортенця, що промінцем випорснуло з мороку ущелини. Підпливав до Арсена весело, переможно. Його гострі кістисті шпичаки сховалися у складках тіла, і тепер він зовсім не нагадував ту войовничу істоту, що так несподівано кинулась у люту погоню за диким керном. Арсенові чомусь не хотілося розпитувати про наслідки тієї погоні.
І все ж відповідь на запитання не забарилася. Спочатку Арсен навіть не збагнув, чому з ущелини, в яку пірнуло двоє, а виринув один, темним рудим клубком почала повільно витікати, каламутячи прозору воду, якась рідина. Той клубок розростався, більшав. І раптом Арсен збагнув – то кров убитого ортенцем чудовиська. Відразу ж і уявив собі: сильний, швидкий ортенець – вершина еволюції, вмістилище розуму на цій планеті, щирий і відданий друг Землі – наздоганяє іншу живу істоту, потворну, незграбну, і, як лютий звір, керований тільки сліпими інстинктами, рве її своїми страшними плавниками, шпиряє костистими голками, гризе горло гострими, мов бритва, зубами. І з його жертви краплина по краплині витікає кров. Не така прозора і блакитна, як в ортенців, а більше схожа на людську. Такий колір мала б і кров людини, якби хтось виділив її із судин в ортенський океан.
IV
На зворотному шляху ортенець ніби надолужує час, згаяний на мовчання. Жебонить і жебонить голос робота-перекладача. Арсенові хочеться спочити, щоб систематизувати власні спостереження, та голос не замовкає ні на мить, усе намагається збити його думку на второвану дорогу, вивести туди, куди хочетйся ортенцеві. І таки домагається свого: Арсен починає вслухатися в ті слова, запитує, підтакує.
У ортенців, цивілізації своєрідної, прогрес ішов інакше, ніж на Землі. Свій інтелект вони спрямовували передусім на те, щоб підпорядкувати собі весь навколишній світ. Рибоподібні, молюски, теплокровні – все живе на Ортені – швидше наслідок розвитку цивілізації, ніж еволюції, це невіддільна частка їхнього розумного господарювання. Ортенці невпинно контролюють увесь живий світ, удосконалюють, дбають про харчування, регулюють розмноження, захищають від ворогів. Ця опіка розповсюджується і на кернів. Але, ніде правди діти, це єдині тварини, яких ортенцям так і не вдалося приборкати до кінця. Арсенові здалося, що при тих словах його супутник мав би скрушно похитати головою. Керни давно завдають клопоту гармонійному співжиттю. Ці непокірні чудовиська – лихо ортенського океану. Вони весь час намагаються виполонитися з-під розумної опіки ортенців, хоч їхнє одомашнення триває вже кілька земних віків. Дурні, недоладні створіння. Інстинкт усамітнення штовхає їх до життя в дикій стихії, що рівнозначно смерті. Гинуть такі керни тисячами, вмирають від епідемій, від голоду. Ніяк не збагнуть, що еволюція давно засудила їх на вимирання. І єдиний порятунок від того – підкоритися волі ортенців, які бережуть і примножують живе багатство планети. Керни мають деяку здатність до наслідування, а тому їх порівняно легко навчити багатьом простим операціям, виконанню нескладної, але корисної роботи. Ті керни, які повністю довірилися ортенцям, а таких значна більшість, приносять чималу користь суспільству. Вони завжди нагодовані, доглянуті. Перебувають під пильним наглядом ортенців. Такі керни поступово втрачають свою агресивність, стають слухняними і навіть ласкавими створіннями. Гуманність ортенської цивілізації не дозволяє безслідно зникнути жодній гілці живого світу планети. Всіма силами допомагати їх процвітанню – така найперша заповідь ортенців по відношенню до кернів.
І все ж частина кернів не розуміє цього. Вони переховуються ось у таких глухих, занедбаних закутках, як, приміром, Шпилясті скелі. Ці керни стають небезпечними ворогами ортенців. Час од часу доводиться робити на них облави, брати в полон...
– Так, так, – Арсен уважніше прислухається до розповіді ортенця, бо вловлює прямий зв’язок між існуванням раніше йому невідомих кернів і Орестовою смертю в Шпилястих скелях.
Адже там гуртуються дикі керни, які ненавидять ортенців. Отож цілком ймовірно, що ця ненависть розповсюджується і на їхніх інопланетних друзів. На останній, трагічній сторінці Орестового життя з’явилися нові дійові особи – дикі, небезпечні істоти, які звуться кернами. Засліплені люттю і чорною ненавистю до всього, що не належить до їхнього виду, вони знищили людину. А сьогодні ортенець врятував і своє, і Арсенове життя. Жорстоко? Неестетично? Що зробиш, це бій. Ортенці не мають іншої зброї захисту і нападу, крім тої, що дала їм еволюція. Будь вона не така надійна, чи й вижили б у боротьбі за існування. І хто дав йому право судити чужий світ із земної вузької точки зору?
Здавалося, ортенець якимось чином вловив ті думки чи зрозумів з виразу Арсенового обличчя. Він заспокоївся і вже повільніше, з чималими паузами вів далі розповідь про те, що роблять ортенці для порятування невдячних кернів, як їх дресирують, оберігають від згубних мікроорганізмів, доглядають нащадків, про яких ті самі нездатні піклуватися. Море філантропії, якої не цінують нерозумні страховиська!
“Стривай, стривай, – раптом подумки зупинив безперервний плюскіт слів, – а чому ж ця ортенська чеснота невідома на Землі?”
Він уважно переглянув усі матеріали стосовно Ортени: географія цієї планети, її міста, суспільний уклад ортенців, тваринний і рослинний світ, досягнення цивілізації. І жодної згадки про кернів. Та й тут, на Ортені, почув про кернів, дякуючи випадку. Зрозумів, що йдеться про щось невід’ємне від поступу ортенської цивілізації, але таке, чого господарі планети соромляться чи принаймні не виставляють на показ. І коли б не ця несподівана зустріч, і повернувся б на Землю, нічого не знаючи про кернів.
Керни якимось чином заманили Ореста до тих страшних Шпилястих скель – свого лігва. А втім, це було не так і важко здійснити, якщо взяти до уваги Орестів потяг до розгадування таємниць. Та цього разу в гонитві за таємницею він забув про обережність. Цілком можливо, що човник таки справді напоровся на підступний іритовий стрімчак, а може, якимось іншим, тільки кернам відомим шляхом, було завдано металевій броні смертоносної рани, та першопричиною трагедії були керни і ніхто інший.
Здавалося, що все те обдумує вже добру годину, а тим часом ортенець навіть не встиг закінчити своєї розповіді про кернів. Він пригадував нові й нові випадки, що свідчили про підступність і велику небезпечність кернів. Живописав, як вони заманюють одиноких ортенців у глухі місця, а потім гуртом накидаються на них і знищують. Діють, як правило, групою, бо сам на сам сила на боці ортенця. Нерідко ці дикуни руйнують ортенські споруди, знищують насадження поживних водоростей, і тільки мудрість та велике терпіння утримують ортенців від помсти і тотального знищення цих потвор.
Можна було вже дещо одноманітну розповідь слухати краєм вуха і міркувати про своє, та Арсен зловив себе на тому, що напружено стежить за розповіддю, бо шукає в словах ортенця хоча б натяку на зв’язок між Орестовою смертю і кернами, а його немає. Ніби кернів серед Шпилястих скель не існувало зовсім у тій минулій Орестовій дійсності. І ортенець усе обминає й обминає логічний висновок, який випливає з розповіді і з тих подій, які щойно сталися. Чим викликане це намагання заплющити очі на очевидне? Хоча... Ортенці не бажають виставляти перед представником Землі непривабливі, застарілі виразки затишної, безпечної Ортени.
Справді, навіщо це їм?..
Він ще помудрує над цим на самоті, без поспіху, без емоцій, а тоді припре ортенців до стінки. Адже їхні милі, соромливі виверти привели врешті-решт Ореста до трагічного фіналу, а де гарантія, що подібне більше не повториться?
Несподівано різкий біль лещатами стиснув скроні. Арсен відкинув голову навзнак, заплющив очі і наказав собі більше ні про що не думати. І раптом перед його внутрішнім зором постала невеличка скринька, яку знайшов у Орестовому човнику і яка зараз лежить десь тут, поряд, схована від сторонніх очей.
“Звідки вона все-таки там взялася? Я ж так добре все обдивився раніше. Ну, та однаково добре, що я таки побачив її... Колись люди не все говорили, що думали, тепер не варто думати про все, про що хотілося б, бо стереже ту думку якщо не Інформатор, то якийсь інший витвір людського чи інопланетного генія”.
З цією останньою думкою про думки обірвався й голос ортенця.
Арсена раптово здолав сон.