Текст книги "Оксамитовий перевертень"
Автор книги: Наталка Шевченко
Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
ГЛАВА 8
Не шукай пені – вона тебе знайде
– Як мені увійти? – запитала Аліса.
– А чи варто вам входити? – сказав Лакей.
Льюїс Керролл
Він таки спізнився.
У Вишневому за вказаною адресою Романа чемним мовчанням зустріли важкі дубові двері з пудовим навісним замком. Занавісок на вікнах не було, будинок виглядав тихим і явно порожнім. Значить, відьма вже поїхала. Довбаний Капелюшний, не міг в неї взяти нову адресу? Клімакс у нього почався, чи що? Щось він із цією жінкою якийсь незвично сором’язливий.
І де її тепер шукати?
А ніде. Хай тепер голова болить у його колишнього друзяки. А він чесно приїхав, куди треба, дарма витратив бензин і поцілував зачинені двері. Тому все, що далі, – не його проблема.
– Ви, чоловіче, Томку шукаєте? – гукнув хтось позаду. Вересень, котрий вже йшов геть із двору, без ентузіазму озирнувся через плече. З сусідньої ділянки, що ліворуч, над парканом похилилася рум’янощока круглолиця жіночка і пильно вивчала його очима. Роман кивнув.
– Власне, так, я шукав її, але, бачу, вона вже поїхала, тож...
– Та то нічо! – махнула пухкою правицею сусідка. – Вони лише хвилин десять як вирушили – якщо схочете, то доженете. На Київ вона подалася.
– Так, я в курсі.
– Ну то от. Її якийсь дядько повіз, на такому синенькому ВАЗі. Ну, знаєте, двомісний і з отакенною будкою іззаду...
– Комбо? – припустив Роман. – Тобто «каблук»?
– Шо? Шось не второпаю...
– Ясно. Дякую. Кажете, десять хвилин?
– Ага, не більше. Доженете, не бійтеся. Ви, теє, привіт їй переказуйте! І скажіть, хай передзвонить сусідці Марії й дасть свою нову адресу. Бо в мене ще для неї робота буде. Нумер вона знає! Перекажете?
– Аякже, – пробурмотів Вересень. Вийшовши з двору, він поспіхом сів за кермо свого старого «сааба» і помчав на Київ. Гаразд. Спробуємо наздогнати той ВАЗ. Ну а якщо не вдасться, хай Капелюшний сам її шукає. Він не збирається лізти зі шкіри заради дурнуватих забаганок.
Та вищі сили, схоже, таки бажали, аби побачення з відьмою відбулося. Скоро він дійсно наздогнав ВАЗ-«каблук» кольору індиго, який неквапливо сунув по шосе. Лишалося сподіватися, що це саме та машина, яка йому потрібна, і що рум’яна сусідка не страждає галюцинаціями. Вересень скинув швидкість і прилаштувався позаду автомобіля, відчуваючи легку ностальгію за оперативною роботою – інколи йому цього справді бракувало. Таким макаром на швидкості шістдесят кілометрів на годину вони й дісталися до Києва.
У столиці було кружляння вулицями, майже півгодинне стояння у пробці на мосту, і зрештою ось він, пункт призначення, – «каблук» загальмував біля однієї з дев’ятиповерхівок на Куренівці. З машини вискочила жвава жіночка в тісних джинсах і футболці, і Вересень спершу вирішив, що переслідував не ту машину – ця сексуальна панянка в його уявленні менш за все скидалася на відьму. Хоча... за життя він ще не бачив жодної, то звідки йому знати, як ті виглядають? А коли це, як запевняв Капелюшний, пройдисвітка, що стриже капусту з дурнів, то й вигляд у неї цілком відповідний.
Доки водій вивантажував з кубічного багажника речі, жінка теревенила з якоюсь молодою дівчиною, що стояла біля під’їзду. Вересень спостерігав і чекав. Зрештою обидві особи жіночої статі та завантажений клунками й валізами водій зникли в будинку.
Роман і собі виліз із машини. Треба було дізнатися, в яку квартиру вони попрямували. Спершу він збирався під якимось приводом запитати її номер у водія ВАЗу, коли той повернеться, та це не знадобилося – хвилин за десять на одному з балконів на третьому поверсі раптом з’явилася ота волоока компаньйонка відьми і заходилася активно витрушувати якесь ганчір’я. Вирахувати, якій квартирі належить балкон, було справою техніки. Коли водій з полегшенням на лиці вийшов з під’їзду, Вересень вичекав ще дві хвильки, а потім внутрішньо зібрався і попрямував усередину. Скоріше за все, він буде для відьми не дуже очікуваним гостем, але й стирчати під будинком до вечора він також не збирається.
Двері відчинили не відразу. Хвилин зо три Вересень прислухався до приглушених наказів владного жіночого голосу нести те туди, класти інше сюди, а отам протерти ганчіркою, а потім замок нарешті відімкнувся і приємно рельєфний об’єкт стеження виник на порозі. Зблизька ця жіночка виявилася ще привабливішою, аніж здаля, тому Роман на кілька миттєвостей розгубив увесь запас завчених слів, якими збирався звернутися до хазяйки. Відьма, втім, взяла це на себе.
– Чим можу?.. – поцікавилася вона, зрозумівши, що гість ніяк не збере думки докупи.
Вересень наказав собі сконцентруватися і якнайшвидше завершити цю місію, аби потім із чистим сумлінням послати Капелюшного під три чорти. Він прочистив горло і почав з банального:
– Тамара Сотник?
– Вона сама. А ви хто?
– Я, як би це зрозуміліше сказати... ви знали Маргариту Козодуб?
– Знала і знаю.
– Гм... одним словом, я друг Віктора, її чоловіка. Це він направив мене сюди. У мене до вас є розмова.
– Вітьок? – чомусь здивувалася рудувата панянка. – Направив? Коли це?
– Сьогодні вранці, – збрехав Роман.
– Та невже? Що ж... це вже справді цікаво. Заходьте.
Вона пропустила його у вузький і захаращений речами передпокій. Це вторгнення примусило Вересня почуватися не в своїй тарілці. Якого дідька він тут забув? Клятий капітан вже зовсім мишей не ловить. Рука відьми між тим м’яко спрямувала його коридорчиком до кухні.
– Я лише чверть години як в’їхала в цю квартиру, – пояснила жіночка. – Так що не зважайте на безлад. Прошу туди. Я зараз.
Роман слухняно поплентався на кухню, де всівся на подертий табурет. Хазяйка приєдналася до нього дійсно швидко, лишень попередньо видавши своїй помічниці в іншій кімнаті чергову порцію розпоряджень.
– Не можу нічим пригостити, бо не маю уяви, у котрій із сумок чай та кава, – мовила вона, з’явившись у дверях.
– Не страшно, – махнув рукою Вересень. – Я все одно відмовився б.
– Занадто скромний жест для Вітькового друзяки, – фиркнула жінка. – То про що ви бажали поговорити?
– Ну... – То про що ж? Важко було орієнтуватися в питаннях, не будучи в курсі найменших деталей справи. Доведеться цілити наосліп. – Ви ж у курсі, що міліція знайшла тіло Маргарити зі слідами насильницької смерті?
– Дехто намагався мене в цьому переконати, – спокійно відповіла Тамара. – І що?
– Її вбитий горем чоловік хоче знати все, що вам відомо з цього приводу. Коли востаннє її бачили, чи не розповідала вона про підозрілі знайомства, чи не казала чогось, що могло б...
– Яка незвична цікавість для мерця.
– Що? – не второпав Вересень.
– За життя Вітьок був куди менш допитливим щодо своєї дружини, ніж після того, як його вбило горе. До речі, причина смерті офіційна? Здох від докорів сумління?
– Про що ви...
– Про те, що ви мені брешете. Віктор Козодуб справді помер цієї ночі, тільки боюся, що його відправило до праотців щось цілком фізичне, типу подушки на морді або електродроту на шиї. Хіба міліція ще не виявила його грішне тіло?
– Не знаю, я не з...
– А от мені здається, що ви з. Бо я не відчуваю, що ви бодай якимось чином дотичні до Вітька Козодуба. Ви навіть ніколи його не бачили. Зате дотичні до іншої цікавої постаті, що так і маячить у вашій свідомості. Зізнавайтеся – вас підіслав Кап-Кап?
– Хто? – остаточно спантеличився Роман.
– Капітан Капелюшний. Я мала б здогадатися, що він не заспокоїться. Кажіть уже, що саме він наказав з мене витягти? Для чого ви стежили за нашою машиною від самого Вишневого?
Вересень був ладен крізь землю провалитися. Ну от, вляпався. Але звідки вона все це знає?
– Звідки ви все це знаєте? – визнав він свою капітуляцію.
– Це важко пояснити у випадку, якщо ви, як і ваш друг, переконані в тому, що я шахрайка.
– Він мені не друг.
– Ні? То що ж ви тут робите? Ви ж наче дійсно вже не в органах.
– Він просив про послугу, – зізнався Вересень, відчуваючи себе учнем біля дошки, в якого на очах усього класу сталася ерекція. – А я йому завинив.
– Угу, зрозуміло. Людина честі – така ж рідкість, як і людина снігова. Що ж, перекажіть вашому королю, що мені все ще нічого додати до раніше заявленого. Рита жива, а її чоловік, котрий дав брехливі свідчення, – вже ні. Тільки хай бравий капітан навіть не думає вішати на мене його смерть – я маю залізне алібі в сусідній кімнаті.
– Тобто ви самі не були на впізнанні тіла загиблої? – запитався Роман.
– Ні. Але я готова на це піти і офіційно підтвердити те, що я і так знаю, якщо після цього мене залишать у спокої. Більше питань немає?
– Дозволите зателефонувати? – Вересень витяг з кишені мобільний.
– Заради бога, – кивнула Тамара. – Можете скористатися балконом, якщо не хочете, щоб я підслуховувала ваші конспіративні розмови.
– Дякую.
Перетнувши кімнату, в якій волоока дівчина ретельно шкребла підлогу (на звук його кроків вона підвела голову й подарувала йому насуплено-недовірливий погляд), Вересень вийшов на балкон і ретельно причинив за собою двері. Капелюшний схопив слухавку після першого ж гудка – вочевидь, тільки його й чекав.
– Ну?! – почулося вимогливе.
Кап-Кап, згадав відьмине скорочення Вересень і проти волі гигикнув. Йому сподобалося це «мокре» прізвисько.
– Чого смієшся? – не зрозумів Капелюшний. – Завдання виконав?
– Виконав, – буркнув Роман. – Точніше, намагався. Вона розкусила мене ще до того, як я заговорив. Я ж попереджав...
– Холера, – незадоволено озвався капітан.
– Вона таки дійсно відьма, – сказав Вересень на півтону тихіше, хоча в доцільності цього вже сумнівався. – Не може проста смертна стільки знати.
– Маячня, – відказав Капелюшний, але без упевненості в голосі. – Ти сам хоч щось довідався чи ні?
– Не густо. Вона каже, що той Вітьок, мій так званий друг, врізав дуба сьогодні вночі. Тобі це відомо?
– От зараза, – стривожився капітан. – Хрінова новина. А пройдисвітка звідки про це знає?
– Ти мене питаєш? Мабуть, звідти ж, звідки й усе інше. Але каже, що в неї є алібі, на випадок, якщо ти задумаєш підозрювати її.
– Ну, це ми ще перевіримо, – пообіцяв Капелюшний. – Гаразд, зараз я пошлю хлопців у гості до Козодуба, перевірити ситуацію. Хоча, щось мені підказує, що вона не бреше. Щось ще?
– Так. Відьма згодна упізнати тіло Маргарити в моргу, якщо це необхідно. І хоче, щоби потім її залишили у спокої. Цитую дослівно, кінець історії.
– О, слухай, розумна пропозиція! Зараз мотнемося в морг. Нікуди не тікай, я буду швидко.
– Та пішов ти! – обурився Вересень. – Чого мені тут стовбичити? Я свою частину зробив? Зробив. А решта – твої проблеми. Особисто я хочу поїхати додому і нажертися.
– Романе, ну не жени коней. – Інтонації Капелюшного раптом стали благальними. – Встигнеш нажертися. Я тебе сам пригощу, якщо дочекаєшся мене. З’їздимо швиденько, глянемо на трупика – і все, далі можеш гуляти. Я хочу, щоби ти типу свідком був. Хіба тобі важко?
– У мене таке враження, що ти її боїшся, – хмикнув Роман. – Дорослий дядько...
– Не мели дурниць! Я не вірю в усе це. Давай кажи адресу, зараз підскочу.
Упокорившись, Вересень продиктував вулицю, номер будинку і квартири, дав відбій і повернувся на кухню.
Звістку про скоре прибуття Капелюшного та майбутню поїздку до моргу Тамара сприйняла без особливого ентузіазму (як, втім, і сам Роман), але й сперечатися не стала. Лише зітхнула, обперлася сідницями об підвіконня і закурила якусь довгу сигарету.
– Бачу, ви додому не поспішаєте, – зауважила вона, змірявши Вересня довгим поглядом. – Поїдете з нами?
– Доведеться.
– Надто ви вже безвідмовні, Романе. У наш час це шкідлива звичка – бо стимулює бажання сісти вам на шию.
Він скривився – ось тепер вона якимось чином дізналася його ім’я.
– Для вас, я бачу, взагалі не існує таємниць? – поцікавився він, притулившись плечем до дверного косяка.
– Чому ж... У моєму житті таємниць куди більше, ніж у будь-якого середньостатистичного представника сірої маси. Для мене, наприклад, все ще таємниця, куди поділася Маргарита і хто лежить у холодильнику замість неї. Та й про вас я майже нічого не знаю – лише те, що плаває на поверхні.
– На поверхні чого?
– Вашої свідомості.
– То ви читаєте думки? – запитав він, подумавши, як по-ідіотському це звучить. У нормальному житті такі питання не ставляться на повному серйозі. Хоча... Що таке нормальне життя? І що таке життя взагалі?
Хрін його знає, пролунала з глибин мозку стандартна відповідь, як завжди у випадках, коли його тягнуло розмірковувати над сенсом буття.
Тамара ж лише коротко хитнула головою без тіні подиву.
– Ні, не читаю. Лише чую їх відголоски. Сприймаю уривки образів. Дистанційно або через дотик... Тільки не кажіть, що вам це цікаво.
– Насправді – дуже, – щиро визнав Роман. – Вам би в органах працювати. Ви воістину безцінний кадр.
– І що я вам зробила поганого? – щиро обурилася відьма. – Ви ж на власній шкірі відчули, як ваше управління цінує кадри – і цінні, і безцінні. А я безпринципних людей не люблю. Навіть у мене є свої принципи.
– Справді? І які ж це?
– Ну, найперший – не зашкодь.
– Як у лікаря?
– А я і є лікар. У мене друга вища освіта – медична. Дуже допомагає в моїй практиці.
– То ви вчена? Вмієте гробити людей, не лишаючи слідів?
Вересень і сам не міг втямити, яка зараза тягнула його за язик. Він розумів, що наривався – бо Тамара сказала більш ніж досить, аби навіть до такого затятого матеріаліста, як він, дійшло – щось у ній є. Надприродне. Здібності, які лякають. І приваблюють, як і все незбагненне. То що може завадити їй напустити на нього якийсь колотун?
– Силу шкода на вас витрачати. – Тома затягнулася своєю тонкою цигаркою. – Та й запізно вас ввічливості вчити. Що вже виросло, називається... Але ви – нечема, що є, те є. Чи не тому дружина вас покинула?
Витягати цю шпичку з серця виявилося боляче. Кровило. Утім, говорити крізь зціплені зуби було не легше.
– Ні, не тому.
Де в біса Капелюшний?
– Застряг у пробці біля Фрунзе, 103. Знакове місце, чи не так? Скоро намалюється, не переймайтеся. – Тамара докурила і загасила сигарету в скляній попільничці «під кришталь».
– Я вже боюся навіть думати у вашій присутності, – майже весело промовив Роман. Тома посміхнулася.
– То й не думайте. Не варто напружуватись. Сили вам ще знадобляться.
«Це ж для чого?» – хотів поцікавитися Вересень, та зненацька, глянувши в Тамарині очі-колодязі, передумав ставити дурні питання. Непроста ця жіночка. І здається, він намарне в це вплутався. Підсобив, що називається, приятелю. Хто б йому тепер підсобив?.. Хто б уберіг від цього виру, куди затягує невість чому ожилий інтерес до життя? І ще щось, назви чому Роман поки що не знав. Не хотів знати?
Очікування затягувалося, і на прохання хазяйки дівчина з сусідньої кімнати (як виявилося, її звали Наріне – ну не комедія?) таки розшукала серед речей нову бляшанку розчинної кави. Вони встигли випити по дві філіжанки, перш ніж на порозі нарешті виник Капелюшний, котрий відразу ж заходився їх приспішувати. Незважаючи на його нетерплячість, Тамара демонстративно неквапно зібралася, наостанок дала Наріне кілька наказів стосовно клунків, і вони втрьох полишили квартиру.
Далі була поїздка містом, потім експертно-криміналістичний центр. Там їх зустрів начальник відділу медико-біологічної експертизи, двометровий велетень на ім’я Самсон Левенштейн. Поручкався з Капелюшним, стримано кивнув Вересню, галантно напівуклонився Тамарі й повів їх довгим, освітленим лампами-блимавками коридором до передостанньої кімнати ліворуч. Там, поруч зі столом для розтинів, стояв укритий простирадлом медичний візок.
Коли велетень у білому халаті зісмикнув тканину з лиця трупа, Тамара стримала слова, що ледь не зірвалися з язика, – ті, що вже казала невіруючому капітану за першої зустрічі й збиралася повторити знову. То не вона.
Тома повільно обійшла візок, потім похилилася ближче до безкровного лиця дівчини на ньому, зрештою обережно торкнулася пальцями побілілої шкіри. Її дихання на мить перехопило, а зіниці розширилися.
А потім Тамара повернулася до чоловіків, які пильно дивилися на неї, очікуючи вердикту, і тихо промовила:
– Так. Це вона. Маргарита Козодуб.
ГЛАВА 9
Про викривлення правди з благими намірами
Біда примушує брехати навіть чесних.
Публілій Сір
Звісно, вона збрехала.
То все ж була не Маргарита; дуже схожа дівчина – але не вона. Хоча, треба визнати, нещасну пошматували так, що помилитися міг би хто завгодно... з тих, хто не знав Ритку близько. Та тільки не Вітьок. І не сама Тома.
А вирішити змінити своє рішення і свідомо грішити проти істини її змусили кілька причин.
Це було не просто вбивство. Хтось абсолютно точно хотів, щоби Маргариту не шукали. Цей хтось намагався загородити мертвою псевдо-Ритою Риту живу. Цікаво, для чого? І чи дотична сама Маргарита до такої зміни особистості? А якщо так – то чи пішла на це з доброї волі?
Питань незрівнянно більше, ніж відповідей. Але та Ритка, яку Тамара знала досі, ніколи б не спромоглася ні на що подібне. Так, у неї частенько губилася клепка і відмовляли гальма, коли вічна жага пошуків надреального затьмарювала розум, – але вона б ніколи не взяла участі в авантюрі, де мав фігурувати труп. Хотілося вірити, що й зараз вона не мала безпосереднього відношення до цієї катавасії з підставним тілом.
А ще – за всім цим виразно відчувалася присутність магії. Справжньої магії, а не якихось там дешевих фокусів. Тома вловила це, як хворий на артрит власними кістками може безпомилково спрогнозувати негоду. І магія ця була аж ніяк не білою.
Дотик до мертвого тіла, що тривав не довше ніж півсекунди, повідомив їй достатньо. Навіть той мізерний краєчок айсберга, що його Тома побачила внутрішнім зором, красномовно свідчив: нинішня халепа є найсерйознішою з усіх, де встигла побувати Ритка. Такого моторошного і гнітючого відчуття не було навіть за часів конфронтації з Білим Братством. З тими, принаймні, все було більш-менш очевидно – потужна маніпуляція свідомістю, психічні атаки, але насправді ніяких потойбічних чудес. А тут... Сприймалося це так, неначе між Томою і її подругою кишма кишать якісь позаземні, небачені п’явки, і, якщо ризикнути протягти руку, вони вп’ються у плоть і миттєво висмокчуть не лише кров, але й душу.
Звісно, подібних видінь було недостатньо, аби змусити Тамару відмовитись від ідеї пошуків Ритки, але враження вони справляли невтішні.
Однак це було не все, що вдалося побачити, під’єднавшись до залишків енергетики покійниці. На якусь мить поміж блискучої й хижої чорноти, що поволі розвіювалася над тілом, неначе інверсійний слід за літаком, Тамарі вдалося розрізнити лице. Людське обличчя. Може статися, що воно було останнім, що бачила за життя бідолашна дівчина.
Гіпотеза про те, що в очах загиблих насильницькою смертю фіксується зовнішність убивці, була вигадкою... але не стовідсотковою. Тамара давно підозрювала, що душогуби лишають слід в енергетичних полях своїх жертв, адже вбивство завжди спричиняє вилив енергії – і в жертви, і в того, хто вбиває. При близькому контакті ці поля можуть поєднуватись; тому не дивно, що деякі психопати навіть примудряються отримати оргазм у такий момент. І не більш дивно, що сліди такого-от взаємопроникнення можуть фіксуватися на енергетичних оболонках. Потрібен лише дар, який дозволить побачити їх. зчитати, як сканером. Мабуть, саме цим і намагаються займатися екстрасенси, котрі інколи неофіційно співпрацюють з криміналістами. Сама ж Тамара ніколи не думала, що їй особисто доведеться перевірити цю теорію на практиці... Ну ось, довелося.
Вона знала лице, яке побачила в тій темряві. І зараз, сидячи на кухні з третьою за останні десять хвилин сигаретою, намагалася збагнути звідки.
...У морзі вони впоралися швидко. Звісно, Капелюшний їй повірив. Більше того, ухопився за її брехню, мов за рятівний круг, усіма фібрами ментівської душі радіючи скорому закриттю справи, і навіть переможно підморгнув Вересню – мовляв, я ж казав. Його радість, утім, обірвав дзвінок мобільного, котрий приніс звістку про те, що тіло Віктора Козодуба таки знайдене міліцією. Після цього були намагання Кап-Капа ввічливо запідозрити Тамару в співучасті зі зловмисниками (зважаючи на її обізнаність), але Тома твердо заявила, що побачила смерть того п’яниці у віщому сні, і відмовилася додавати щось іще. Після цього капітан неохоче відпустив її, а сам помчав на місце злочину, попередньо застерігши полишати Київ без дозволу.
Тамара тицьнула вслід його машині непристойний жест, втомлено махнула рукою на пропозицію Вересня підкинути її і поїхала додому на трамваї.
Чималим зусиллям волі відкинувши недоречні спогади про вимушену співпрацю з органами, Тома знову напружилася, викликаючи в уяві те обличчя, що муляло їй своєю відомістю, наче камінець у черевичку. Звідки вона його знає? Де бачила?
Із упевненістю можна було стверджувати лише те, що шуканий писок не належав жодному з її клієнтів. Дивне лице – наче й симпатичне, але якесь штучне. Відразу і не скажеш, чоловіче воно чи жіноче. Видіння дало їй лише загальні риси, навіть колір волосся та очей лишався таємницею... Скоріше за все, обличчя траплялося їй десь у пресі. У якій саме? Ну... важко сказати. За новинами Тома ніколи особливо не стежила, тому газети пробігала очима не частіше одного разу на пару тижнів. Ще, бувало, інколи гортала глянсові журнальчики для жінок – не тому, що там було щось для неї корисне, а просто задля розслаблення після особливо важких сеансів...
Ось воно! Журнали. Але вся її макулатура лишилася в попередньому помешканні разом з іншим непотребом.
Коли Тамара розчаровано загасила розплавлений фільтр у попільничці, на кухню із лицем, сповненим почуття виконаного обов’язку, лицем увійшла Наріне.
– Я закінчила, – урочисто доповіла вона. – Підлоги заметені, вікна вимиті, ліжка я перестелила. А ще полила квіти та пропилососила килим. Зараз лише сміття винесу...
– Молодчина, – відгукнулася Тамара. – О, до слова, про сміття. Зважаючи на те, що ти жила в сусідньому під’їзді і взагалі є тутешньою аборигенкою, розкажи – чи не маєш ти вдома глянсових журналів для жінок? Типу «Космо» чи там «Академії»... І що більше, то краще.
– Звісно, маю. Тобто мала. Цілу купу різних. – Наріне зітхнула.
– Що таке? – невдоволено звела брови Тома.
– Це була моя віддушина – такі часописи. Шукала там рецептів, як подобатися чоловікам, і всяке різне... Ковтала їх, немов пиріжки.
– Це помітно. Романтизм як нежить – легко стає хронічним. А випічка шкідлива для шлунка. Печію не заробила?
– Ні, тобто так, але... просто всі вони у Ма... Максовій хаті.
– То й прекрасно. – Тамара рішуче підвелася. – Сходи, будь ласка, до нього в гості й забери всі журнали, які знайдеш.
– Ти не розумієш... Він замок поміняв, я ключа не маю, а сам він не відкриє. І ще там у нього коханка, я чула...
– Кицю, – поблажливо мовила Тома, – ти мене недооцінюєш. Не переймайся за це. Просто сходи.
* * *
Наріне покірно пішла.
Вона мала великі сумніви, що таланти її нової знайомої, якими б великими вони не були, чимось зарадять проти Макса і зачинених дверей, але виказувати це не мала права. Їй тепер тут жити, і нерозумно заперечувати Тамарі в перший же день спільного існування. Якщо нічого не вийде – вона просто повернеться з порожніми руками, і все.
Та коли дівчина дісталася сходами п’ятого поверху під’їзду номер два, де й мешкала до цього часу, сталося диво: двері її колишньої квартири розчахнулися і звідти вивалилася розхристана фарбована блондинка, однією рукою затискаючи під пахвою сумочку, колготи та плащ, а іншою безуспішно намагаючись застібнути блузку на голих грудях. Панянка зі схлипами промчала повз спантеличену Наріне, ледь не збивши її з ніг, і побігла сходами вниз. Десь між третім і другим поверхами, судячи з характерних звуків, блондинку знудило.
Наріне зацікавилася. Тепер з розчинених дверей відчутно потягло відразливим смородом. Затиснувши рота рукою, вона пройшла в передпокій, зупинилася на порозі спальні...
Оце так видовище!
Забувши про нестерпну смердоту, Наріне зареготала. Бачить Бог, це найпрекрасніше, що вона бачила за все своє життя. Шкода, фотоапарата немає...
– Ти що тут робиш?! – істерично захлюпав Макс, плутаючись у просякнутих лайном простирадлах. Господи, а занавіски... а стіни... – Чого вирячилася?! Чого регочеш?! Пішла геть!..
– Вибач, любий, – простогнала Наріне, все ще не в змозі розігнутися від реготу, – але я повернулася за своїми речами. Я швиденько, заважати не буду...
– Дай мені чистого рушника, дурепо! І набери води у ванну!
Та Наріне вже просувалася до своєї колишньої кімнати, спираючись на стіни, неначе підстрелена. Від незвичної кількості сміху звело всі м’язи в животі, і вона навіть злякалася, що зараз задихнеться.
Ага, не дивно тут задихнутися... Бідолашна блондинка... Цікаво, це сталося під час попереднього пещення чи вже після оргазму?
У кімнату Наріне просто-таки ввалилася, заливаючись сльозами. Ганчір’я у шафі вирішила не чіпати, зібрала лише найцінніше – кілька книжок та аудіокасет, великий стос обіцяних журналів, маленький фотоальбом, косметичку і старенький фен. Усе це звалила в цупкий пакет з-під гербіцидів, що валявся під ліжком, і потягнула вантаж до виходу. Але на півдорозі до коридорчику не змогла не зупинитися, щоби ще раз помилуватися фантастичною феєрією.
Макс уже виплутався з потемнілої ковдри і стояв на тремтячих ногах; виглядало це так, неначе нижню частину тіла йому пересадили від корінного папуаса. Проти волі Наріне знову вибухнула сміхом. Її колишній чоловік викинув з голосу всі наказні нотки і лише просипів тремтяче:
– Люба, будь ласка... допоможи мені помитися!
– Для чого, коханий? – схлипнула вона й утерла з очей насміяні сльози. – Ти тепер виглядаєш у повній відповідності до свого внутрішнього світу. Цілковита гармонія. Щасливо залишатися! – І пішла геть.
– Стій! – заревів він їй услід. – Стій, не смій мене так полишати! Курва ти! Зачини двері! За... о-о-о...
Схоже, ще не все.
Наріне вийшла з квартири, вперше за багато часу відчуваючи себе по-дитячому щасливою. Попри прохання чоловіка, вхідні двері вона лишила відкритими настіж.
* * *
На кухні, нахилившись над своїми порціями запашного зеленого чаю, реготали вже обидві. Тамара про себе зауважила, що навіть колір обличчя у дівчини став більш природним.
– Не розумію, як тобі це вдалося, – похитала головою Наріне, все ще періодично стрясаючись від сміху. Тома лише невизначено махнула рукою.
– Старий сімейний рецепт. Я скористалася фотографією цього мачо з твого гаманця. Дивно, що ти її досі носиш.
– То ти все-таки нишпорила в моїй сумці!
– Тільки заради успіху справи, – схрестила пальці Тамара. – Сподіваюся, ти не образишся?
– Ні, ну що ти! Я просто в захваті!
– От і добре. Гарантую, що спогади про цей маленький конфуз, чи, краще сказати, велику несподіванку, істотно псуватимуть твоєму Максу всі майбутні інтимні радості. У цьому й полягає вища справедливість.
Наріне простягнула руку і торкнулася Томиного плеча.
– Дякую.
Вони ще трохи посиділи за чаєм, базікаючи ні про що і час від часу хихикаючи, як дві школярки, що уперше в житті побачили «оте саме» в чоловіка, а потім Наріне, вибачившись, пішла відпочивати. Тамара не стала затримувати її – мала справді напрацювалася дай боже, а крім того, у неї самої було безліч глянцевих справ. Тома ніколи нічого не відкладала на «потім», тому, зібравши в кулак усю свою волю, заходилася гортати кольорову макулатуру, вщерть забиту ідіотськими порадами типу тих, якими безуспішно користувалася Наріне, і підсолодженими біографіями та інтерв’ю з представниками так званої богеми. Тамара не читала статті – лише охоплювала чіпким поглядом кожну картинку, вдивлялася в кожне лице і гортала далі. Це нудне до кольок у печінці заняття тривало майже дві години. Зрештою шуканий писок Тома побачила в рубриці «Повний гламур» журналу «Каріна».
Те, що це був саме він, не викликало жодного сумніву.
