Текст книги "Оксамитовий перевертень"
Автор книги: Наталка Шевченко
Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
ГЛАВА 4
Магія та її побічні ефекти
Різниця між мною та божевільним полягає в тому, що я не божевільний.
Сальвадор Далі
Сказати, що Тома не мала настрою, було б не зовсім точним змалюванням поточної ситуації. Ні, у неї якраз був настрій – такий, що хоч свині під хвоста пхай. Ні, звісно, траплялися, як то кажуть, і в неї невдачі. Дивно, якби ні – все ж з тринадцяти років відьмує, не кіт начхав. За сімнадцять років і поразки знала, і перемоги, але щоб простеньке, елементарне заклинання двічі спрацьовувало раком догори! Вона прикликувала Риту – ніхто, крім подруги, її не цікавив, і що? Тамара здригнулася, пригадуючи.
О дев’ятій вечора, якраз після першої спроби, до неї завітала міліція. Звісно, не вся, а лише двоє доблесних правоохоронців із натужно-сумовитими фізіономіями. Один – кароокий, худий на межі кощавості, у формі з погонами лейтенанта, молодий, але з уже помітно поріділим волоссям. Другий – років на десять старший, у цивільному, русявий, із сіро-блакитними очима і несподіваними ознаками інтелекту на лиці – підозріло гарний для вихідця з внутрішніх органів. Візитери вмостилися на крихітних кухонних табуретках, бо стільці з вітальні Тамара вже перевезла на нову квартиру, а приймати хлопців у робочій кімнаті не хотілося. Всівшись, гості мовчали, вочевидь, чекаючи, коли вона запитає, у чому, власне, справа. Тома теж мовчала, керуючись золотим правилом, від якого ніколи не відступала, – хто до кого прийшов, той перший і говорить. Тиша загусала, як сутінки за вікном.
– Ви – громадянка Сотник? – зрештою не витримав світлоокий. Тамара щиро здивувалася.
– Ви мене про це вже питали, там, на ґанку, пригадуєте? Розсіяний склероз я теж лікую, якщо на ранній стадії. Здається, ви вчасно. Хто вам мене порадив, пане генерале...
– Капітан Капелюшний.
– Дуже приємно. Можна, я зватиму вас скорочено Кап-Кап?
– Чого-чого? – здивувався той.
– Нічого. Забудьте. То хто саме направив?
– Ви – Сотник Тамара Олександрівна? – повторив капітан, неначе програвач, у якому заїло платівку. Професійна хвороба правоохоронців (у купі з атрофованим почуттям гумору) – якщо не відповісти на поставлене запитання, їх буде клинити до нескінченності.
– Залежить від мети вашого візиту. Ви прийшли заарештувати мене?
– Ні, – відмахнувся бравий капітан. – Просто поговорити. А ви щось накоїли?
– Ніби це обов’язково! Кажіть, що вам треба, і будемо вже прощатися. Я втомилася і ледве стою на ногах.
– Ти сидиш, – вліз у розмову його худий напарник. Тома зміряла молодика крижаним поглядом.
– Я присіла, хлопче. І звертаю твою увагу на те, що, по-перше, тикати мені не варто, а по-друге, з трипером треба йти до венеролога. Це я тобі як лікар кажу. Мити член марганцівкою недостатньо.
Від почутого лейтенант став буряковим, як вищезгаданий розчин, і шоковано вилупив очі. Капелюшний заінтриговано звів брову і спитав, не озираючись:
– Це правда?
– То моє особисте, – буркнув молодик.
– Це правда?
– Угу.
– А вона звідки дізналася?
Хворий знизав плечима. Капітан запитально глянув на Тому. Та трохи подумала і теж знизала плечима.
– Здогадалася.
– Гаразд. – Капелюшний все-таки дозволив собі коротку посмішку. – То, може, ви здогадуєтеся також, навіщо ми тут?
– Уявлення не маю, – солодко запевнила Тамара.
– Ви знали Маргариту Козодуб?
– Рита – моя найкраща подруга. Ми з нею разом вчилися в медичному інституті, з тих пір і товаришуємо. Чудова жінка, тільки ідеалістка. А чому «знали»?
– Мені дуже шкода, – тихо промовив капітан. І настала черга Тамари заціпеніти на своєму незручному сідалі.
– Це якась помилка. – А губи не заніміли, ще ворушаться.
– На жаль, жодної помилки. Її тіло знайшли сьогодні, о десятій ранку. Тут, у Пролісках. На дачному хуторі, в недобудованому котеджі. На момент виявлення громадянка Козодуб була мертва щонайменше добу. Так стверджують експерти.
У раптом спорожнілій голові, як на гріх, жодної думки, тільки перекочуються валунами слова капітана, гуркотять, стукаючи одне одного, і б’ють по скронях, завдаючи їй болю. А він все говорить, не замовкає. Ножові поранення. Тіло знівечене до невпізнання. Серце... навіть експерти шоковані...
– Стійте. – Тамара підняла руки, немов захищаючись від цієї зливи, де кожна словесна крапля знайома сама по собі, а в контексті струмені з мовних одиниць чомусь перетворюються на китайські ієрогліфи. – Кажу вам, ви помиляєтесь! Це все цілковита маячня. То не вона.
– Перепрошую?
Звісно, це капітан. Неважко здогадатися, бо той плюгавий гонокок у кітелі й слова такого не чув. Такі вимагають, а не просять. І вже точно не перепрошують.
– Рита жива.
– Я розумію, що важко повірити...
– Мені не треба вірити – я це знаю.
– Звідки?
– Складно пояснити.
– А ви все ж спробуйте.
– Інакше будете головною підозрюваною, – додав худий. Тома навіть не глянула в його бік.
– Я все ще слухаю, – це Капелюшний до неї. Не відволікайся, мовляв. Що ж, доведеться пояснювати. Він, звичайно, не повірить і здійме її на глум. А триперний буде підгавкувати. Ну й дідько з ними. Ритка важливіша.
– Гаразд. Зранку в мене було видіння.
Капітан зреагував блискавично.
– Пили?
– Вам дмухнути в трубочку? Я не п’ю на роботі.
Худий, почувши про трубочку, розплився у кривій усмішці. Явно ностальгія. З ДАІ він розпрощався досить давно, та за деякими умовними рефлексами міг взути цілу псарню Павлова.
– А ким ви працюєте? – спитав капітан. Тамара вирішила рубати правду-матку.
– Відьмою, вельможний пане. Я бачила Риту по той бік дзеркала, посеред кривавої калюжі.
– Як цікаво.
– Мене тішить ваша цікавість. Звісно, якби я побачила її в морі пива верхи на тарані, це було б ще цікавіше, але чого немає, того немає. Безумовно, Рита у великій небезпеці й таки влипла у пригоду, вона цього діла майстер, але вона жива. Я це відчуваю, як відчула б її смерть.
– Угу, угу... вельми пізнавально, – безбарвно повторив капітан. – Відчуття, видіння і все таке інше... Та річ у тім, пані Сотник, що я вам не вірю.
– Особисто мені?
– І вам уроздріб, й усій вашій братії гуртом. Ворожки, віщунки, контактуючі з Космосом, Хроносом чи з хроном городнім – усі ви шарлатани. Нам тільки й доводиться розгрібати тонни заяв оброблених вами лохів.
Тамара хмикнула.
– Зате операм є чим підтиратися, правда ж, Кап-Капе? Чи ви інакше реагуєте на ці сигнали?
– У тому-то й біда, що ми не маємо доказів.
– Оце дійсно біда так біда. Можна сказати, ціле горе. Відсутність доказів зупиняє нашу міліцію, як упиряку свята вода, правда ж?
Капелюшний поморщився.
– Ну, проблема в тому, що цих лохів ніхто сюди силою не жене, – неохоче визнав він. Між рядків чулося «на жаль». – Їх приводить нужда, та хіба ви на це зважаєте?
– На нужду я дійсно не зважаю, громадянине начальник. З цим ідуть до громадського туалету.
– Може, досить недоречного гумору? – пересмикнувся Капелюшний.
– Як скажете. Хто знайшов тіло?
– Діти. Ваші, тутешні, з Вишневого. Гралися і знайшли.
– Хто прибув на упізнання?
– Чоловік покійної.
– Отже, як я розумію, сумнівів немає?
Капітан подивився на Тому з підозрою.
– Щось ви швидко себе опанували.
Нема чого опановувати. Рита жива, чавуннолобий.
– Моя врівноваженість якось стосується справи?
– Ні.
– То продовжуйте.
– Хто тут допит веде? – раптом устряв худий напарник капітана, про присутність якого Тамара вже встигла забути. У Капелюшного зробився такий вигляд, ніби йому спрагло хотілося когось придушити. Тома його розуміла.
– А я й не знала, що це допит. Ви казали, розмова. Як не соромно брехати тимчасово самотній жінці? Ну що ж, тоді на добраніч, дуже приємно було з вами поспілкуватися, викликайте мене повісткою, я прийду, як не матиму справ.
Граціозно підвівшись, Тома рушила до виходу, геть не переймаючись тим, що робитимуть її гості. Капітан зірвався, коли вона вже причиняла за собою двері.
– Постривайте! Невже вам не цікаво, на підставі чого вирішили, що знайдене тіло то Маргарита Козодуб?
– Не цікаво. Я й так знаю, що без підстави тут не обійшлося. Не інакше як Вітьок стукнув куди слід, що Маргарита пропала, ще й убитого горем чоловіка на біс зіграв, а далі все просто. Шрам від апендектомії або трішечки надщерблений лівий верхній клик... хіба ні?
– Хе... Майже вгадали. Від зубів там мало що... – тут Капелюшний загнувся, але щадити її почуття разом з вухами було пізно, тому він продовжив, – лишилося. Дійсно, шрам від апендициту і велика родима пляма на спині, під правою лопаткою, дуже темна, майже чорна, формою нагадує куряче яйце. І площа теж така, приблизно...
Тома озирнулася. Сказати цьому гарненькому менту, що три місяці тому ніякої плями на спині у Рити не було, чи не варто? Кому це знати, як не їй – сауни, пляжі, басейни, купальники, відкриті по «далі йде нога», або й нерідко топлес, а ще треба бути сліпою, щоб не помітити бодай крихітну родимку, розминаючи подрузі плечі. Тамара сліпою не була, а мова йшла про цілу пляму, тому вона вже роззявила рота і...
Хутко закрила його, удавши, що позіхає.
Їй раптом стало цікаво, якими мотивами керувався Віктор, «упізнаючи» чуже тіло як свою жінку? Він що, уперше його бачив?
Таке могло трапитися з будь-ким, тільки не з Козодубом – не з цим блудливим псом, що не тільки носа пхав під чужі спідниці, але й дружину не забував. Здається, секс із ним був тією єдиною причиною, з якої Рита терпіла свого Вітька.
– А можна й мені прийти на упізнання?
– Боюся, що ні. – Капелюшний теж підвівся, хоча ніби нікуди не поспішав – вочевидь, він належав до тієї реліктової породи чоловіків, чия будова хребта фізично не дозволяє їм сидіти в присутності жінки, котра стоїть. – По-перше, немає потреби...
– А по-друге?
– А по-друге, це не для жіночих очей.
Голос капітана звучав співчутливо й лагідно. Голос ката, що запевняє: «Тобі не буде боляче». Облуда. Не можна вірити катам.
– Нагадую ще раз для тих, хто на панцернику: я лікар.
– Але ж не різник?
Якусь мить вони насторожено мовчали, схрестивши погляди, як мечі. Капітан капітулював першим, однак і в Томи від напруження на чолі виступили бісеринки поту. Облизавши пересохлі губи, вона хрипко спитала:
– Що, все так кепсько?
– Справді жахливо. І останнє. Пані Тамаро, скажіть, чи ви часом не знаєте, де може бути медична картка потерпілої?
Потерпіла. Тіло. Громадянка Козодуб – про кого все це? Не про її Тусю, смішливу, добру, милу... Як же цей міліцейський жаргон знеособлює людей!
– Часом знаю. Рита тримає її вдома, в секретері.
– Завжди?
– Так. Вона не вчащає до лікарів, більше зі мною консультується, але терпіти не може черг і з карткою уникає їх бодай в реєстратурі.
Капелюшний помовчав.
– У неї вдома картки ми не знайшли.
– А в поліклініці?
– Це не ваше діло! – озвався кощавий зі свого табурета. Та не встигла обурена Тома вголос розповісти, що буває з тими, хто не лікує трипер, як на її питання поспішно відповів Кап-Кап.
– В реєстратурі нам повідали те ж саме, що й ви, – картка на руках. – Капітан поліз у внутрішню кишеню сірого піджака і витягнув звідти візитку. – Ось. Мої координати. Якщо захочете щось змінити у своїх свідченнях... тобто у своїй розповіді, телефонуйте. Або раптом щось станеться...
– Наприклад, Рита воскресне?
– Оце навряд чи. Знаєте, може, гріх таке казати, та добре, що її... що мати потерпілої не дожила до цього дня.
Щелепа Томи гойдалася на рівні її ж золотих сережок-бурульок ще довго після того, як за операми закрилися двері. Не було сенсу питати, звідки вони взяли, що тьотя Клава, сто двадцять кілограмів правдивого живчика, відійшла у кращий світ поперед своєї доньки. Ясний перець, Вітьок сказав. Але навіщо? Невже не тямить, що від подальшого розслідування – а воно обов’язково буде – його брехня спливе, мов шумовиння? Невже він аж такий відсталий? А шумівка з капітана добра, і сам він не з тих, хто шукає вчорашнього дня, скільки б не кліпав небесними очима, а розуму не сховає. Мати такого ворога – небезпечна розкіш, брехати йому у вічі – глупство, а змушувати сумніватися в тобі – просто ідіотизм. Утім, те, що Віктор або дурний, або розуму не має, Тамара знала давно. Як знала й те, що навіть дурень не бреше без причини – принаймні, міліції.
ГЛАВА 5
Не всі йогурти однаково корисні
Відсутність вибору пречудово прояснює розум.
Генрі Кіссінджер
Причини, з яких слід дбайливо приховувати від міліції наявність живої і здорової матері своєї буцімто покійної дружини, Тома проаналізувати не змогла. Просто не встигла. Перш ніж її припущення з цього приводу переросли кривенькі рамки анекдотичної генетичної ненависті до тещ, літня ніч розпластала над землею чорні оксамитові крила. Тамара вирішила прикликати Ритиного двійника. Вона сказала собі: «Так треба!»
Чомусь їй не надто подобався цей ритуал, хоча особливою складністю він не відрізнявся, порівняно з викликом покійника здавався простеньким, місцями навіть несолідним. Йому не передував сорокаденний піст із незмінною одежею, не було ані цвинтарної землі, ані повного відсторонення від усього земного, ані моторошного спокою перед зустріччю з потойбічним – не було нічого особливого. Просто дев’ять церковних свічок на столі, вкритому червоною і чорною тканиною, ладан і верба, зірвана на Вербну неділю. І просто велике бажання довідатися нарешті, куди ж, трясця тьоті Клаві, поділася Рита.
Двійник, тобто дух живої раби божої Маргарити, не проглядався. Не з’явився і дух її як померлої. Від ладану йшов холод, і Тамара швиденько перебрала подумки всі можливі пояснення. Рита п’яна як чіп? Не з її печінкою. Під впливом наркотиків? Не з її мораллю, хіба що силою, але на це не схоже, насильства не чути. Сила завжди пахне, по-різному, але завжди. То що тоді? І тут до Томи дійшло. Захист. Від усвідомлення цього її волосся заворушилось як живе. Хтось поставив захист – і цей «хтось» зараз контролює Ритину сутність. Це може бути майстер, дуже сильний, можливо відьмак, або...
Про альтернативу навіть думати не хотілося.
Оце ти вляпалась, сестричко, у лайно, ще й із кров’ю.
Оберіг на душу Рити довелося ставити всліпу. Тамара загасила свічки й буквально поповзла до спальні, рухаючись із вправністю рака-інваліда. Залишалося одне – зробити кілька глибоких вдихів і завітати до хлопчика Віті. Нехай пояснить, що відбувається. І їхати доведеться прямо зараз, не гаючи часу, доки він не встиг придумати казку-відмазку на всі випадки життя. Втім, знаючи швидкість обертання клепок в його голові, можна було з великою певністю передбачити, що до ранку він й три слова докупи не складе. Думати йому не личить – не його стиль. Тома глянула на годинник. Друга ночі. Боже, коли вона востаннє спала вісім годин? Вочевидь, ніколи. А завтра, себто вже сьогодні – переїзд. І це не жарти. Досвід свідчить, що проти новосілля та ремонту магія безсила.
На тому світі відпочину, звично підбадьорила себе Тамара, втискуючись у джинси з викладеною дрібними стразами пентаграмою на задній кишені. Вона страшенно любила такі провокаційні штучки, ще в Запоріжжі – в минулому житті – часто приходила до церкви з хрестом, трохи меншим, ніж на головній бані храму, і після служби дражнила батюшку:
– А в мене хрест більший, ніж у вас.
Панотець, колишній рок-музикант, ревно хрестився і щось бурмотів собі під ніс – надто червоний ніс, якщо хтось хоче знати її думку. Хресне знамення не допомагало – її розп’яття не зменшувалося, а його не росло, хоча поза церквою вони з отцем Лаврентієм чудово розуміли одне одного. Інколи (не часто і не надовго) він перетворювався на того худорлявого, гарненького Лаврика, від якого божеволіли всі прив’ялі панни славного козацького міста, і від тих перетворень Томі чомусь ставало сумно. Згадувалась юність, танцмайданчик і ледь надтріснутий голос Лавра, лідера гурту «Лаврові вінки», що старанно виводив «Моя любов вічнозелена». Зворушлива була балада. Коли Тамара перебралася на Київщину, вона перервала всі контакти з Лаврентієм, бо знала, що ностальгія гірша за упирів, і не хотіла, щоби почуття туги висмоктало з неї усі життєві соки.
Червневі ночі прохолодні, тому на білий топік Тома накинула чорну замшеву куртку, пошиту з трикутних клаптиків, босяцьку і дуже дорогу. Клаптики звисали з рукавів, наче крильця нічних метеликів, і шерхотіли, приглушено і сором’язливо, як осінні трави, коли Тамара йшла або махала комусь рукою. Це їй теж подобалося. В даний момент не смакували їй лише дві речі – зникнення Рити і відсутність пояснень цьому феномену. Майбутня розмова з Вітьком проймала її не більше за спілкування з двірником; великі білі крила, на яких вона полинула б до Козодуба, у Томи не виросли, але й стурбованості не було. Була впевненість: Віктор розповість їй все, що знає. А що не знає, те вигадає. Правдоподібно.
Дорога обіцяла стелитися рушником, та ледве Тамара вийшла на веранду, як куций перелік її турбот миттю подовжився рівно на один пункт. Цей пункт стояв біля старої яблуні, що під парканом, і дивився на неї в темряві не розібрати якими очима. Сліпеньке блимання лампочки над ґанком все ж дозволяло розгледіти, що пункт був жіночої статі і що почувався він досить незатишно. Ані агресії, ані страху Тома не відчула – тільки зніяковілість. Вибачте, що турбую, та чи не могли б ви позичити мені склянку води, бо у мене дім горить? Щось в такому дусі. Цікаво, як давно він, тобто вона, тут стоїть?
– Ти хто?
Мовчання. Лиш вітер шурхотить вишневими листками, цикає цвіркун і тривожно пахнуть нарциси.
– Гей, там, біля паркану, вуха заклало?
Тиша. Щоправда, до хрусткого шепоту листя додалося ображене сопіння.
– Оскільки ти влізла в мій сад без запрошення, я гадаю, що маю право на деяку фамільярність.
Тамара спустилася з тераси і підійшла до колодязя всередині двору. Сірувато-біла тінь рушила назустріч.
– Колись це був мій сад. Мій Шервудський ліс влітку, і Віденський – взимку. Я так любила тут бувати...
Голос теж хрусткий, під стать вітерцю, але не надламаний, чистий, просто зривається від хвилювання. Тома кивнула.
– Я можу це зрозуміти. У тебе щось сталося?
– Так. Тобто ні. Я знайшла чиюсь візитку, дуже дивну – про магію. Вона ваша?
– Може, й моя. І ти вирішила повернути мені її о другій ночі?
Нема ката на вар’ята.
– Тут не вказано, як вас звуть.
Серце в Томи тьохнуло. Невже?
– Не вказано?
– Ні. То як?
– Василина Калістратівна. Де ти взяла цю візитку?
– Дуже колоритне ім’я...
– Дякую, але ти не відповіла.
Жінка зробила ще кілька кроків, на неї впало світло, і на її лиці затанцювали тіні від гілля, схожі на довгі, темні шрами. На живі шрами.
– Я знайшла її сьогодні, о восьмій ранку, на Куренівці. Я там живу. Знаєте, де це?
Тамара знала, де це. Ще вона знала, що скоро теж буде там жити.
– Я можу глянути на неї?
– Звісно. А ви справді володієте магією вуду?
– Справді, – крізь зуби процідила Тома, хапаючи простягнуту їй картонку. Собою вона вже точно не володіла.
– А що таке магія впливу?
– А це коли я велю тобі «заткайся!», а ти це виконуєш без питань і образ, як от зараз. Молодець. Магія – це легко. Це...
Примарного типу дівулі під твоїм вікном, які до ранку не доживуть, якщо негайно не дізнаються все про магію впливу.
– Що – це?
– Це вона.
Це справді була вона. Перша Тамарина столична візитка, сигнальний екземпляр, на якому забули вказати її прізвище, і вони з Ритою реготали, замість того щоб розсердитись, як того остерігались працівники поліграфічної фірми.
– Давай Магія буде твоїм ім’ям, – промовила Туся.
– Другим ім’ям, – виправила Тамара. – Першим буде Біла, схоже на Белла, так що нічого, під чарку піде, потім – Магія, а прізвище...
– Вуду.
Тома замислилась.
– Ні, хіба що дівоче. Впливу краще звучить, як ти вважаєш? Чимось схоже на румунське, румунське і циганське – майже одне й те ж саме, а де ромале, там музика і чари!
І дві жінки залилися сміхом, як циган сироваткою.
– Знаєш, – сказала Рита, коли вони трохи вгамувалися, – а віддай-но цю візитку мені. Я й так ніколи не забуду, кому вона належить.
Тамара кивнула, вкладаючи візерунковий брак у тонкі пальці подруги.
– Звичайно. Бо віднині вона належить тобі.
– Я збережу її на пам’ять, – сказала тоді Ритка. Тома похитала головою.
– Тобі не потрібна пам’ять про мене.
Як з’ясувалося, потрібна. І білий клаптик, мов бумеранг, повернувся через півроку, щоб розповісти їй про долю Маргарити. Тома глянула на жінку, що стояла мовчки, терпляче чогось чекаючи. Чого? Питань чи відповідей? Взагалі, терпіння – рідкісна чеснота для осіб прекрасної статі. Дивно все це – і поява цієї молодички, і те, що ніяк не вдається прочитати її ім’я. Якісь змазані асоціації з молоком, і все. Чому саме з молоком? Чи не тому, що очі в нічної гості нагадують коров’ячі? Один в один як у телички, котру женуть до різника, і їй це відомо... Тамара труснула головою.
– Де саме ти знайшла візитку?
– На стежці біля свого будинку.
– Вона не затоптана.
– Ні.
Гляди, вона ще й не балакуча! Не жінка, а суцвіття чеснот!
– Ти нічого не хочеш мені розповісти?
– Спершу скажіть, як вас звуть насправді.
– Тамара Олександрівна.
– А я Наріне.
Тома гикнула від несподіванки. Ось тобі й асоціації...
– Хороше ймення.
Наріне знизала вузькими плечима – жест вийшов елегантним.
– Тільки якщо ви любите кефір. А можна, я називатиму вас Тамара?
– Прошу.
– А ще коротше можна? Тома, наприклад...
Ця дівуля з кисломолочним іменням починала добряче діяти на нерви.
– А хто тобі дозволив мене скорочувати? Та ще й з таким власним ім’ям, га, Наріне?
– Ой, – та смикнулась, притиснула до рота кістянки пальців, – вибачте. Не уявляю, що на мене найшло. Це в дитинстві я постійно скорочувала імена, геть усі, часом досить несподівано. Маму називала то Тонею, то Ніною – поперемінно. Вона дуже сміялася, а тато сердився і казав, що за мною ремінь плаче. Її звали Антоніна. Вона...
– Померла.
– Так. Ви здогадалися, бо я вжила минулий час?
– Не тільки. Вона померла чверть сторіччя тому, при пологах... це був хлопчик, правильно? А твій батько... ну, він теж на тому світі. Вже років десять.
– Дванадцять.
– Поправка приймається. А ти все ж краще називай мене Тома – якщо дуже припече щось скоротити.
– Звідки ви все це знаєте?
– Довго пояснювати. То що там з візиткою?
– А, так... вона випала із сумочки однієї жінки – я зіштовхнулася з нею на тій стежці. Сьогодні зранку, як я вже згадувала. Та пані розсердилась на мене, і хоча вона говорила начебто ввічливо, її голос просто розтинав повітря. Він звучав мов зіпер, якщо ви розумієте, про що я. Вжик-вжик, різко, уривчасто...
– Далі, – зажадала Тамара крізь стиснуті зуби – їх довелося стиснути, аби не цокотіли.
– Та це майже все. Я підібрала усі ті пудрениці, люстерка та ключі, які вона розсипала через мене, і вони пішли геть, не озираючись, а до цього дивилися на мене так, ніби я – гній під їхніми відполірованими нігтями. Коли я помітила візитку, вони були вже далеко.
– Вони? – Дуже образна мова у дівчини. Цікаво, хто вона за фахом?
– Там була ще одна жінка – хіба я не сказала?
– Ні. Як виглядала та, друга?
– Екзотично. Чорне волосся, чорні очі – схожа на іспанку.
– А інша?
– Красуня. Каштанові кучері, очі сірі, з димком... Ви її знаєте?
– Наріне, навіщо ти сюди приїхала?
Білявка помовчала. Явно вирішувала, брехати чи ні. Але врешті-решт сказала правду – хороша дівчинка. Мабуть, піонеркою була.
– Я прочитала про магію, і мені стало цікаво. А на звороті якраз ваша адреса. І уявіть собі, в цьому будинку колись жила моя тітка. Тому я вирішила, що це знак. Мабуть. Я була у Вишневому вже о десятій ранку, подзвонила Максу, щоб сказати, де я, а він заявив, що йому це байдуже і щоб я взагалі додому не приходила! Тому я погуляла трохи лісом, випила кави в місцевому кафе – воно тут одне, ви знаєте, і дуже дешеве, ще погуляла, потім випила чаю, і...
– Давно ти тут стоїш?
Наріне озирнулася.
– Чекаєш підказки залу?
– Ну... з дев’ятої години вечора.
– Тобі хтось говорив, що ти ненормальна? – зітхнула Тома. І почула у відповідь байдуже:
– Так. Максим торочить це з ранку до ночі.
Дорога, що стелилась полотном, скрутилася в рулон, як килим у крамниці.
– Піднімайся, – звеліла Тамара, розвертаючись лицем до веранди. – Переночуєш у мене.
І спиною відчула, як усміхається Наріне.
– Спасибі, ви дуже люб’язні. Не забудьте ще разів п’ять сказати, що я божевільна, навіжена або хвора на голову – як вам більше подобається. Боюся, що без добової дози теплих слів у мене може початися ломка.
– Не бійся. – Тома впіймала себе на тому, що посміхається у відповідь, і здивувалася. – Я про все подбаю.
* * *
Наріне заснула швидко і спала по-дитячому – на боці, згорнувшись клубком і поклавши гарненьку голівку на праву долоню. Старезна футболка Ігоря, яку Наріне отримала замість нічної сорочки, сягала колін і цілком могла б правити за сукню, навіть якби незвана гостя була на восьмому місяці вагітності. Але з цим у дівчини явні проблеми, думала Тамара, дивлячись на стеаринову білість шкіри Наріне і не поспішаючи вимикати світло. З цим, і з тим її Максом, а ще – із самоповагою. Із самооцінкою – якщо вона взагалі не забула, що це таке. Деякі мужчини прекрасно забивають памороки. Амнезія чоловічого роду.
Наріне скрикнула уві сні й завовтузилася так, що ковдра сповила її, мов той кокон. Тома всміхнулася, продовжуючи думати про своє. Про те, чому опис зовнішності подруги – а в тому, що це вона, не було жодного сумніву – такий неправдоподібно-яскравий і що, в біса, трапилося з Ритиним голосом? З його чарівними переливами, сріблястими і чистими, як джерельна вода, з його спокусливою оманливістю? І з самою Маргаритою? Та Рита, яку вона знає, і на бруд ніколи не глянула б як на бруд – не кажучи вже про людину. Роздуми Тамари перервала Наріне, яка сіла у ліжку, не розплющуючи очей, чітко проказала:
– Пішов геть!
І знову надала своєму тілу горизонтального положення.
Тома хмикнула, проводячи рукою над чолом молодої жінки. Прочитати замовляння чи ні? На повний місяць ще не в той бік подіє... Є ще одне, саме для таких випадків, але його Тома, як на гріх, призабула, а в довідник лізти не хотілося – всі книги вже зв’язані. Не інакше як Максим вирішив приснитися коханій дружині, але нічого – і не таким візитерам роги обламували. Приснитися... завітати в сон... Боже, що це з нею коїться?! Звичайно, справжня, жива бесіда – це найкраще, найбільш достовірно, бо збрехати їй так, щоб вона не вчула, – завдання з галузі фантастики, але... Йдемо, браття, до шинку, як у церкві тісно! Працюємо з тим, що маємо. Цікаво, чи побажав хтось Віктору на добраніч? Якщо й так, то слова його пропали намарне. Якою-якою, а доброю ця ніч для Вітюхи вже точно не буде...
