Текст книги "Оксамитовий перевертень"
Автор книги: Наталка Шевченко
Соавторы: Олександр Шевченко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]
ГЛАВА 6
Інструкція з тиску на совість
Чи я віруючий? То один Господь Бог відає!
Станіслав Єжи Лец
Дзвінок телефону пролунав одночасно з відкриванням бляшанки з пивом, і на мить похмільній свідомості Романа Вересня здалося, що саме це ритуальне ранкове дійство розбудило клятий апарат. А що? У стані, коли голова відчувається як защемлений дверима палець, і не таке подумаєш. Та ось він зробив перший ковток, благодатна прохолодна волога побігла стравоходом, алкоголь гайнув у кров, бідну макітру трохи відпустило, і наступна думка була вже цілком здоровою і майже тверезою.
Телефон дзвонить, бо хтось хоче з ним, Романом, поговорити.
Цікаво, хто б це міг бути? Явно не колишня благовірна. Та припинила розмовляти ще відтоді, як він, аби нарешті покласти край параноїдальним здогадкам, провів маленьке розслідування і таки дійсно знайшов хахаля – якогось доходягу-комп’ютерника. Тоді Роман без зайвих слів перерахував герою-коханцю ребра, а дружина за це виписала його з квартири й викинула всі особисті речі на вулицю – так само мовчки. Зараз їм тим більше говорити немає про що. Тож навряд чи це телефонує кохана лахудра Вероніка, яка збирається просити його одружитися на ній вдруге і повернутися з цього крихітного барлогу до її трикімнатної на Єреванській.
Тоді хто?
Телефон продовжував бриньчати, хтось явно вирішив викликати його до переможного кінця. Може, то Митько з роботи хоче знову перенести чергування? Дістав він зі своїми переносами. Треба вже з нього подвійну таксу брати.
Зробивши ще ковток, Роман таки зняв слухавку.
– Чого треба?
– Спиш, п’янице? – пролунав бадьорий голос Капелюшного. – Прокидайся, діло є.
– Номером помилився, чи що? – буркнув Роман, уже жалкуючи, що відповів на дзвінок. Колись таки треба купити автовизначник. Менш за все зараз він хотів розмовляти з колишнім колегою. – Які в нас із тобою можуть бути діла? Забув, що мене вже півроку як звільнили?
– Менше з тим. Я хочу тебе про дещо попросити. По старій дружбі.
– Слухай, ішов би ти... По-перше, дружба була та загула, а по-друге, не варто зловживати її рештками. Сьогодні мій останній вихідний, і я збирався присвятити його своєму духовному розвитку...
– Еге ж. І почав ти, мабуть, із пари пива.
– А це вже моє особисте. – Роман приклав банку до скроні й замружився. Стан, здається, поволі наближався до норми.
– Ну для чого воно тобі, га? – із співчуттям у голосі поцікавився Капелюшний. – Нащо дарма себе труїти?
– Ти кожного разу мене про це питаєш, не помічав?
– Питаю, бо все ще не розумію. Через Вероніку, чи що? Так вона цього вже не оцінить. Чи, може, через роботу? Та знав би ти, скільки разів я сам збирався писати заяву про звільнення...
– Але ж не написав, – буркнув Роман і знову хильнув. – Ти виліз із діжки з лайном, запашний, немов троянда, і наше доблесне управління в повному складі повторило твій подвиг. Лиш я, грішний, смердів козлом. Тобто цапом-відбувайлом.
– Слухай, – несподівано рявкнув Капелюшний, – ти давай припиняй себе жаліти! Теж мені, ображений на увесь світ. Думаєш, я за тебе не заступався? Не намагався все виправити?
– Знаю, що намагався, – визнав Роман, почухавши неголену щоку. – Справжній друзяка. Та щось воно трохи не допомогло.
– Ну, той, хто сам лізе під танк, не має дивуватися осеницям на своїй голові. – Капелюшний завжди був трохи філософом. – В управлінні всі думали так, як ти, але думати – це одне, а озвучувати мислі – це вже інший коленкор. Ось начальник і списав тебе під шумок.
– Угу, за статтею збирався звільнити, падло, – вставив Роман. – Хотів виставити хабарником. Та я за життя жодної копійки...
– Авжеж ні. Як і всі. І звідкіля тільки діти беруться? Ти просто нарвався по-дурному, Ромку, от і все. Я розумію, збіг обставин, тридцять три нещастя, у дружини коханець, у тебе роги, нерви та примусове виселення, але для чого, питається, називати шефа на «хе» і «пе», звинувачувати в корупції та намагатися набити йому писок?
Уся ця безглузда розмова загрожувала стати на додачу ще й нескінченною, тому Вересень вирішив її обрубати:
– Коротше – чого ти від мене хочеш?
– Щоб ти допоміг мені з одним ділом.
– Із розслідуванням, чи що?
– Так, типу того, – відгукнувся Капелюшний. – Є одна фігурантка у справі, під яку хотілося б копнути, але то така жіночка... гм... одним словом, бажано поспілкуватися з нею без тиску. А на наші органи – маю на увазі карні – в неї виразна алергія. Тому ти, як цивільна особа, міг би навідатись до неї, відрекомендуватися, скажімо, другом чоловіка жертви і поставити кілька конкретних запитань.
– З яких це пір ваші органи уникають тиску на підозрюваних?
– Вона не підозрювана. Так, подруга загиблої. І до того ж відьма.
– Хто? – похлинувся пивом Роман.
– Відьма, – презирливо виплюнув Капелюшний. – Ну, з тих, що на картах гадають та типу біополе мацають. Що вона вміє таке, я особисто сумніваюся. Але вона нам торочила про видіння, яке в неї було, що покійна насправді жива й таке інше. Тобто дамочка щось знає. Треба знайти до неї підхід і все вивідати.
– Ха, знайшов бабського догідника. З чого це ти взяв, що тітка все мені викладе?
– Бо ти професіонал. Це не проп’єш. Я ще пам’ятаю, що раніше ти непогано вправлявся, до кожного свідка міг підхід знайти. І тут впораєшся.
– Ця яга, напевно, стара, сива і з бородавкою на носі?
– Ні, молода, рудувата і дуже симпатична. І наче незаміжня. Може, познайомишся з нею поближче і вб’єш одразу двох зайців. Буде тобі баба, а мені – інформація.
– То ти все прорахував уже? – процідив Вересень. – Думаєш, у мене за півроку спермотоксикоз почався і я побіжу висолопивши язика за першою-ліпшою телицею?
– Ні, такого я не думаю. Але жінка тобі не завадить.
– Та що ти можеш знати, трясця? Я, між іншим, після розлучення серйозно подумую стати гомосексуалістом.
– Дякую за попередження, при зустрічі не повертатимусь до тебе спиною. То що, допоможеш?
– Ти хочеш, щоб я сідав за кермо з алкоголем у крові? Якщо мене зупинять...
– За це не переймайся. Якщо й зупинять, то зателефонуєш мені, і я все владнаю.
Роман важко зітхнув і збовтав у банці рештки пива.
– Розкажи про суть справи.
Капелюшний заходився переказувати подробиці знайдення Маргарити Козодуб. Відьму не підозрюють, бо вона має залізне алібі, кілька свідків це підтвердили. Роман мусить витягти з жінки якомога більше інформації про жертву, прикрившись статусом «друга сім’ї» чи чогось подібного. Якщо йому вдасться влізти в довіру, то є шанси, що замість дурниць про видіння відьма викаже хоч трохи істини.
– А раптом її марення – чиста правда? – запитав Вересень. – І та Маргарита справді жива?
– Ой, облиш, – пхикнув у слухавку Капелюшний. – Ми маємо абсолютно реального трупа в холодильнику, впізнаного, до речі, її ж чоловіком, а все інше – локшина для «терпил». Як узагалі можна вірити в маячню про духів та віщі глюки?
– Особисто я в цьому житті вже мало чому дивуюся.
– Ну, то який вердикт? – У голосі Капелюшного бриніла нетерплячість. – Змотаєшся у Вишневе?
– Ні.
– Тобто як це – ні? – перепитав капітан після кількох секунд шокованої мовчанки. – Я ж тобі все розжував, я...
– Та ідіотство це, – заявив Роман. – Ну який я друг сім’ї? Твоя відьма мене відразу розкусить. Виклич її офіційно у відділок і допитуй, скільки заманеться. Теж мені, почав ламатися на старості років. Замучила совість за десятки вибитих зізнань?
– Романе, нагадати тобі, що ти все ще мій боржник?
Тепер замовк уже Вересень. Ну от, знайшов-таки козиря.
Звісно, чим же ще його дістати, як не нагадуванням про врятоване життя? От же ж паскуда... але проти правди не попреш. Таки так, боржник.
Років чотири тому вони випадково накрили солідний наркопритон в одній із квартир на Троєщині. Ще й узяли всіх на гарячому, якраз на передачі, – й продавців, і покупців. Компанію поклали штабелями й викликали підкріплення. Доки чекали, Роман знайшов під паркетом схованку з порошком і мав необережність присісти поруч із обдовбищем, котрий видавався якщо не мертвим, то принаймні намертво вирубленим. І той не забарився устромити величезного цвяха в Романову печінку.
Тоді половині гоп-компанії пощастило втекти – бо тими наручниками, що були в наявності, Капелюшний прикував кількох торгашів до батареї, а тих, на кого браслетів не вистачило, просто забив ногами до втрати свідомості. І повіз Вересня до лікарні, не дочекавшись підмоги. Звісно, нарики отямилися швидше, ніж ті приїхали, і дременули з квартири. Кількох потім виловили, але не всіх.
Якби він доставив Романа лікарям хвилин на п’ятнадцять пізніше, вони б зараз не розмовляли.
– Чого мовчиш? – нагадав про свою присутність Капелюшний.
– Думаю. Про те, яка ж ти сволота.
– Я знаю, – задоволено відказав капітан. – Але хіба я від тебе багато вимагаю? Зробиш для мене це – і більше я тебе не турбуватиму. Можеш квасити далі й жаліти себе аж до пенсії.
– Дякую, Андрію, – буркнув Вересень. – Гаразд, чорт із тобою. Давай адресу.
– Даю, – зрадів Капелюшний. – До речі, чим швидше ти туди вирушиш, тим краще. Бо я забув попередити – сьогодні наша відьма збирається переселятися до Києва.
ГЛАВА 7
Про черепаху та змію як феномен жіночої дружби
Volentem ducunt fata, nolentem trahunt.
(Бажаючого доля веде, небажаючого тягне.)
З древніх стоїків
– Просто не знаю, що б я без тебе робила.
– Нічого особливого. – Наріне випросталась, пожбуривши в мийку брудну ганчірку. – Просто прибрала б тут сама.
Тамара здригнулася.
– Та вже ж мусила б, хоча... Ненавиджу прибирання.
– Справді? А от мені подобається наводити в хаті лад. Це мене заспокоює.
– Уявляю собі, яка чистота в твоїй квартирі, – буркнула Тома собі під ніс, але недостатньо тихо – Наріне почула і засміялась.
– Як в операційній.
Тома розсіяно кивнула. Виглядала вона не дуже, і якщо нервозність ще можна було б списати на турботи, пов’язані з переїздом, темні кола під очима пояснити втомою чи безсонною ніччю, то вираз заклопотаності і якоїсь здивованості в чудової чистоти блакитних очах ні на що не списувався, а був тим, чим був, – результатом спілкування з Вітьком. Вельми несподіваним, слід сказати, результатом, з якого і почалася та пригода, що привела нині Наріне на цю маленьку ошатну кухню.
У сні Козодуба Тамара не провела й трьох хвилин. Те, що Віктор їй не зрадів, Тому не здивувало, його махання, чортихання та інші жалюгідні спроби позбутися її викликали лише сміх. Та не встигла вона добре сформулювати перше питання, як її накрила хвиля темряви, густого, чорнильного мороку і Вітю як корова язиком злизала. Спочатку темрява лише огортала Тамару, м’яко, делікатно, як гарно вихована панянка, що охоплює губами вишеньку, та раптом з’явився вир. Враження у Томи було таке, ніби вона – порошинка, що потрапила в радіус дії надпотужного пилососа; її крутило, підкидало й затягувало туди, у чорну порожнечу, в тунель, у кінці якого замість світла спалахували криваво-червоні цяточки. Потім усі вони злилися в одну величезну, пульсуючу, багряну як рана ляпку, і здалеку, відлунням, до Тамари повернувся її стогін. Вона спробувала розпороти цю чорноту закляттям, та язик не слухався її, морок забивав їй памороки і рота – як цукрова вата, коли відкусиш завеликий шматок. Вона летіла у прірву кольору чорної китайської туші і вже не сподівалася на порятунок, коли він прийшов – в останній момент, як у кіно. Чиясь тоненька рука вхопила її і затримала – на мить, на ту крихітну і вкрай необхідну секунду, за яку Тома все ж встигла прошепотіти закляття. В наступну хвилину вона виявила, що повільно і красиво сповзає по спинці крісла, у якому проводила сеанс, а поруч стоїть Наріне. Світлі кучері навколо її голови здавалися німбом у сутінках кімнати, а чорні очі тривожно дивилися на Тамарин рот.
– З мене що, змії виповзали? – помітивши цей погляд, рикнула Тома і часто закліпала повіками, розганяючи красиві різнокольорові кола перед зіницями. Наріне здригнулася.
– Ні. Просто ви так кричали... не своїм голосом. Вам що, снилися жахи? А чому ви спите у кріслі? Мені одного разу наснився дракон з обличчям Макса – триголовий. І уявіть собі, він теж кричав! А потім...
Вже не слухаючи, Тамара з деяким зусиллям випросталася і сіла, тонкою рукою провівши по чолу, – піт, що виступив біля коренів волосся, був липким і холодним, – і лише тоді, ледве не зойкнувши від болю, хрипкувато спитала:
– Я просто верещала, чи це були якісь слова?
– Були. Два слова. «Кров» і «смерть». Що це означає?
– Рідка тканина в кровоносній системі людини і припинення життєдіяльності організму відповідно. – Хоча слабкість ще стукала у вуха десятком маленьких роздратованих молоточків, Тома потішилася, що ще здатна жартувати. Наріне не образилася, лише якось підібралася, у своїй завеликій футболці ставши остаточно схожою на балерину в лантусі.
– Це секрет, так?
– Державна таємниця. Кажи мені «ти».
– Добре, то я можу йти спати далі?
– Йди. – Тамара дивилася, як повільно, підкреслено обережно йде до виходу Наріне, як прямо вона тримає спину, і їй стало зрозуміло те, що будь-який студент медичного інституту помітив би вже на першому курсі. Втім, вона побачила б це навіть без усіляких фізичних ознак, побачила, якби останні дні не зважала лише на свої турботи. – Він тебе б’є?
Наріне озирнулася, несподівано хмикнувши, і ця її зухвала, піратська усмішка дещо нівелювала жорстокість її наступних слів.
– Ні, просто лупить. Як сидорову козу.
– Чому терпиш?
Наріне повернула не лише голову, а й торс, що дало їй змогу ефектно знизати плечима.
– Не маю хати... освіти... грошей... нічого свого, все – Максове. Тато мій склав заповіт на користь Бориса, все йому відписав – і квартиру, і...
– Брату твоєму молодшому?
– Так. А хіба я вам... тобі про нього розповідала? Не пригадую коли, але, напевне, встигла. Ну, й Боря мій того ж дня вказав мені на двері. Щоправда, це не завадило йому постійно стріляти у мене по гривні – тоді я ще працювала. А Максим сказав: «Нащо тобі перед ним принижуватися, судитися за ті дві нещасні кімнатки? Кидай свою дурну роботу, що ти там за прилавком копійки рахуєш, і перебирайся до мене. Я тебе пропишу».
– І не прописав.
Наріне знову всміхнулася, але вже ніяково, наче перепрошуючи за те, що в неї такий нечесний чоловік.
– І часто він тебе лупцює?
– Коли зриває голос і починає хрипіти. Десь раз на тиждень. Ще він часом бавиться – називає пестливими словечками, сюсюкає зі мною, і... – Тут молодиця затнулась. – Я не хочу про це говорити.
– А хочеш, у нього руки відсохнуть?
Наріне мовчала.
– То хочеш чи ні?
– Ти це серйозно?
– Цілком.
– Ти можеш це зробити?
– Можу.
– Тоді він битиме мене ногами.
– Це не проблема. Зробимо так, що у нього відсохне все, чим він може тобі зашкодити, включаючи член та язик.
Наріне сильно й помітно коливалася – було ясно, що вона вважає цю пропозицію неймовірно спокусливою. Нарешті вона спитала:
– А чому?
– Що – чому?
– Чому ти хочеш зробити це для мене?
Бо ти, напевно, врятувала мені життя.
– Мені тебе шкода. Жодна жінка на таке не заслуговує.
– А що, як я хвойда?
Тут Тома не витримала і гигикнула.
– Авжеж. А я цариця Савська. Та хай там що, але існує РАГС. А в ньому інколи дають розлучення. Особливо таким парам, як ви.
– Ми вінчалися, – трохи поміркувавши, зізналася Наріне.
– Навіщо?
– Для краси. Дуже гарний обряд.
– Чудово. Я мала б це передбачити. Ти віруюча?
– Е-е... в принципі, так.
Тамара закотила очі – це було неважко, бо вони прагнули до неба без зайвих зусиль. Зомліти, чи що, заради цікавості? Ніколи з нею такого не було...
– Зрозуміло. А він?
– Ні.
– Але він, безумовно, хрещений?
– Боюся, що ні.
– О, мати божа, то що ж за піп вас вінчав?
– А Макс сказав попу, що хрещений. Як той перевірить? У ті часи свідоцтв про таїнство хрещення не видавали, робили це здебільшого тишком-нишком, ось і... Це вже потім він мені зізнався, що до церкви вперше потрапив, коли про вінчання домовлявся.
– Розумію, – повторила Тома. – Твій Максим виняткової душевної краси чоловік. Порядний і чистий, як лоно Мессаліни. Він хоч усвідомлює, який гріх узяв на душу, чи вважає, що й із чортом у пеклі розцілується?
– Не думаю, що його турбує така далека і туманна перспектива, як пекло, – сказала Наріне, переминаючись з ноги на ногу. Лише зараз Тамара зауважила, що її рятівниця стоїть боса на холодному лінолеумі, і їй стало соромно. Оскільки цього відчуття Тома не любила, бо воно створювало дискомфорт, довелося гаркнути:
– Чого вклякла? У ліжко кроком руш!
Наріне як вітром вимело з вітальні, тільки й чути було, як затихає шльопання її голих п’ят. Відповіді на питання про кінцівки Макса Тамара так і не дістала, тому про всяк випадок гукнула навздогін:
– Ну то як?
І зі спальні долетіло:
– Нехай живе. Поки що.
– А він і живе. Прямо зараз. Тільки не з тобою, – пробурмотіла Тома і підвелася. Туманна, гм... щось таке. Але – далека? Вітьок, певно, теж так вважав. Не розрахував трохи.
За вікнами вже займався світанок. День обіцяв бути довгим, а ніч... що ж, ця ніч для неї вже скінчилася. Тамара вийшла на кухню, де залила окропом залишки гидкої розчинної кави прямо в бляшанці. Зазвичай вона пила заварну, справжню, але нишпорити по коробах, шукаючи млинок для зерен та турку не було ніякого бажання. Як, втім, і думати про те, що ж трапилося. Але вона мусила. Заради Рити. Тепер, коли Віктор зненацька помер, знайти її буде ще складніше. Тьотя Клава або нічого не знає – що само по собі абсолютно не узгоджується з її «хочу-все-знати» іміджем, – або все знає і мовчить. А якщо тьотя Клава мовчить, байдуже з якої причини, то заговорити її не змусять навіть об’єднані зусилля гестапівців, чекістів та іспанських інквізиторів. Кремінь, а не жінка. Єдине, що реально світить Тамарі в цьому випадку, – це дізнатися, чи бреше їй Ритина мама. Припустимо, вона довідалася, що так. Бреше, як пес на висівки. І далі що? Що їй це дає?
Абстрактні знання лише засмічують розум.
Це дуже часто повторювала Маргарита, сама – ходяча абстракція.
Нудотний смак коричневої рідини на губах повернув Тому до справ насущних. Отже, Віктор не просто знагла помер – його вбили. Ймовірніше за все, придушили. І саме в той час вона опинилася там. В його енергетичному полі. Дещо невчасно, але хто ж міг подумати? Нікому не потрібне, запізніле каяття запищало під вухом, як голодний комар.
Мені слід було все-таки відвідати його особисто.
Але ти цього не зробила, дорікнула сама собі Тамара, душачись рідким кофеїном. Випити б зараз улюбленого фруктового чаю, але від нього тільки умліваєш. Розслаблюєшся. А їй потрібна ясна голова.
І виразка шлунка?
Тома слабко всміхнулася – Рита не визнавала кави взагалі. Ніякої. Називала її «популяризованим наркотиком», а розчинну ще й «заробітком гастроентеролога». Пила тільки трав’яні чаї. Слідкувала за своїм здоров’ям.
А тепер Туся зникла, її блазню-чоловіку вкоротили віку, і слід терміново вирішити, що ж його робити.
Може, подзвонити Капелюшному і спробувати ще раз пояснити йому, що Маргарита жива, а її чоловік щось таки знав, бо інакше чому його прибрали?
Може. Тим більше що розмова вийде яскрава. Непересічна.
– Пане капітане... чи краще казати вам «товаришу»? Втім, байдуже. Вибачте, що турбую вас на світанку, але справа невідкладна. Так от у чому вона, власне, полягає – я тут залізла у сон до Віктора – ну, ви пам’ятаєте, до чоловіка Маргарити Козодуб, – бо хотіла дізнатися, чий труп він упізнав і де насправді його жінка. Сподіваюся, в карному кодексі немає статті за проникнення в сон зі зламом? Але Вітя, цей клятий скунс, нічого мені не сказав, а потім взагалі взяв і дуба врізав. Тобто його вбили. Скоріше за все, придушили чимось – я гадаю, подушкою. То я з тої турбулентності, яку утворила його дрібненька смердюча душа на відльоті, ледве вирвалася. Правда, ви мені вірите?
І дуже скоро за нею приїде машина – або біла в червоних смугах, або жовта зі смугами синіми – але обов’язково з блимавкою, хай йому грець! Ото громада натішиться. А балачок буде – місячна норма за годину випаде. Тамару або звинуватять у вбивстві, незважаючи на те, що її алібі у запраній футболці сопе зараз своїм класичним носиком під ковдрою, або приплетуть співучасть у злочині. У будь-якому випадку Рита залишиться без допомоги.
Не найкращий варіант...
* * *
Наріне прокинулася рано, але Тома вже встигла зібрати ті нечисленні речі, які ще лишалися неспакованими. Фен, косметичка, плойка, зубна щітка, флакончик шампуню – все це напинало зсередини прозорий поліетиленовий пакунок, який Наріне побачила в коридорі, перш ніж завернути на кухню. Тамара була там – із царственим виглядом сиділа на клишоногій табуретці й курила якусь довгу, тонку цигарку, випускаючи дим у розчахнуте навстіж вікно.
– Доброго ранку.
– Привіт. Хочеш кави? Ще десь пакетик розчинної завалявся.
– Ні, я... – Наріне потопталася трохи на місці, старанно уникаючи Тамариного погляду, – я, мабуть, піду. Максим, напевно, хвилюється за мене...
– Авжеж. Просто місця собі не знаходить, – іронічно підтвердила та й зі смаком затягнулася. Наріне це чомусь зачепило за живе, і вона, забувши про нічну розмову, раптом почала виправдовуватися.
– Він любить мене. По-своєму, але любить. Піклується про мене, утримує...
– Сниться тобі і ґвалтує навіть уві сні, – в тон їй продовжила Тамара.
– Звідки... як ти дізналася?
– Я ж відьма. Пам’ятаєш?
– Взагалі, він... Макс... це тільки уві сні.
– О, так. Наяву це було востаннє десь років зо три тому, і, звісно, з твоєї доброї примушеної волі.
Наріне відчула, як слабшають у неї ноги, і пошукала очима, де можна сісти, але єдине сідало було під Тамарою, тому вона просто притулилася до одвірка, біла, як фінський крейдований папір.
– Я нікому цього не розповідала. Ніколи.
– Можу собі уявити. Та доки ти спочивала, я продивилася карту твого народження. Ну, ще карти Таро розклала – мені все одно не спалося.
– А як ти знаєш, коли я народилася? Це було видіння?
– Це був твій паспорт.
– Я ношу його в сумці. Ти нишпорила в моїй сумці? – Бліді щоки Наріне почав заливати гнівний рум’янець.
– Дуже треба. Ти сама вчора тикнула мені його під ніс, щоб переконати, що твої помисли чисті. Дата народження пишеться на першій сторінці. У мене хороший зір та й пам’ять нічогенька. Пригадуєш?
Наріне пригадала. Таке дійсно було – коли Тома шукала постільну білизну, їй зненацька пекельно закортіло якось пояснити цій милій жінці, що вона не приблуда, не особа без визначеного місця проживання, що вона хороша. Тамара засміялася, пояснивши, що бачить людей наскрізь і ніколи не запросила б у дім гостя, не будучи переконаною, що йому можна довіряти.
– Мені ось цікаво, – спитала вона тоді, – чи ти так би й стояла до ранку під деревом, якби я о другій ночі не зібралася їхати в місто?
– Я не впевнена. Може бути.
Тома довго дивилася на неї, перш ніж відповісти:
– Що правда, то правда. Таки може.
І ось тепер Наріне стало знову соромно за себе. Але шлях до відступу лишався один – напад. Гордо розправивши плечі, вона заявила:
– Я живу, як сама хочу!
– Ось не свисти. – Ще одна цівка духмяного диму вилетіла у вікно, і Тамара загасила недопалок у важкій металевій попільниці у формі половини труни, на довшій стінці якої було виведено життєстверджуюче «Усі там будемо» – цей напис Наріне помітила ще вчора. – Ти живеш так, як хоче твій Максим. У тебе й життя свого немає. Але це твої проблеми. Хоча квапитись додому я тобі все ж не радила б. Почекай кілька годин.
– Навіщо?
– Бо я так кажу.
– Це нічого, якщо я тебе не послухаюся? – вкрадливо спитала Наріне. Тома пересмикнула плечима.
– Діло твоє.
Наріне мовчки повернулася до спальні, квапливо одяглася, прибрала ліжко, сяк-так розчесала волосся майже беззубою, як старий дід, щіткою, котру завжди носила з собою, – одним з небагатьох подарунків, котрі лишилися їй від мами, і знову вийшла на кухню, де Тома курила вже другу цигарку і про щось напружено розмірковувала.
– Курити шкідливо, – повчальним тоном сказала Наріне.
– Сама знаю.
– Ну то я пішла.
– Ну то йди.
– Спасибі за все.
І тут Тамара вибухнула – ні з того ні з сього.
– Нема чого дякувати за пігулки, які ти жбурляєш в унітаз. Батьку своєму в ноги вклонися, що зробив з тебе ганчірку, і Максу – за те, що завершив трансформацію!
– А я було подумала, – голос Наріне затремтів, – що ми можемо стати подругами.
– Подругами? – Тома показала свої гарненькі перлові зуби, що, вочевидь, мало означати усмішку. – Жіноча дружба – то змія, котра пливе морем на спині у черепахи. Змія думає: «Якщо я вжалю цю незграбу, вона скине мене зі спини, і тоді я можу втонути. Не варто робити цього!» А черепаха в цей час міркує: «Якщо я скину зі спини цю підступну тварюку, вона може встигнути вкусити мене, і тоді мені кінець. Доведеться терпіти».
– Насправді, – урочисто мовила Наріне, – ти так не думаєш.
Тамара дійсно так не думала, але мудро промовчала. А Наріне не вгавала.
– І хто ж я, по-твоєму, черепаха чи змія?
– Дурепа.
– На все добре!
Наріне вилетіла з колишнього тітчиного будинку як куля і спам’яталася лише в електричці – спам’яталася, проте не заспокоїлася. Добре, хоч сумку не забула, там несподівано виявилися зайві гроші, за підкладку впало десять гривень, тому від вокзалу можна буде їхати маршруткою, а не прикидатися шлангом у тролейбусі, сподіваючись, що кондуктор повірить твоєму белькотінню про проїзний, а контролерів не буде. Давно пора купити нову сумочку, ця вже схожа на мініатюрний шкіряний мішок з-під картоплі, та все якось часу немає, звично збрехала сама собі Наріне.
Вона дуже заклопотана домогосподарка. Коли їй бігати по базарах? У неї є Макс, він потребує її уваги, а ця жінка... відьма... зводить на нього наклеп. Звісно, він не янгол, це точно, а хто янгол? Той, хто помер? Вона вибачиться перед чоловіком, пояснить, що трохи, зовсім по-дитячому, образилася на оте його «додому можеш не приходити», і в них знову все буде добре. Як колись.
Як коли?
Наріне здригнулася і потерла скроні, у яких з готовністю почав пульсувати біль. Та хто вона така взагалі, ця Тамара, що вчить її жити? Професор білої магії? Кандидат побутових наук? А, хай йому всьому грець, Максим – це єдине, що є у неї в житті.
У тому-то й річ, правда ж?
Наріне стиснула лоба обома руками. Як же болить голова!
Вона дісталася додому мов уві сні – коли Макс ще вмів жартувати, він називав це «автопілотом», – та всередині у неї все тремтіло, коли вона вставляла ключ у замкову шпарину. Мабуть, тому замок і не відкрився відразу, подумала Наріне, натискуючи сильніше. Не допомагало. І тут тільки до неї дійшло, що ключ просто не пролазить куди слід.
Максим поміняв замок.
Вона почала дзвонити. Спочатку уривчастими, короткими чергами, а потім просто поклала палець на кнопку і натиснула так, ніби від безперервності звуку залежало її життя. Пройшло не менше п’яти хвилин, перш ніж двері з рипінням відчинилися і на порозі намалювався Макс, у синьому махровому халаті, з якого стирчали тонкі волохаті ноги. Чомусь сам факт, що її чоловік пересувається на кошлатих сірниках, боляче вразив Наріне лише зараз, після стількох років спільного життя.
– Чого тобі? – спитав Максим і ригнув. Засмерділо пивом.
– Впусти мене. Я тут живу.
– Вже ні. Вали давай туди, звідки прийшла.
– Серденько, хто там? – долетів зі спальні жіночий голос. Макс похмуро усміхнувся.
– Ніхто, – і ляснув дверима так, що аж стіни затрусилися.
Наріне довго стояла на сходах, стискуючи в руках свій затяганий шкіряний мішечок і не маючи жодної уяви про те, що їй тепер робити. Чоловік її й пальцем не торкнувся, та вона однаково відчувала себе побитою. Вона часто моргала, але це не проганяло сльози, навпаки, гарячі краплі зривалися з вій і падали їй на щоки, текли до губ, завмирали на товстому шарі недолугої, яскраво-рожевої, як турецька карамель, помади, котру Наріне наносила вже в маршрутці – щоб освіжити личко. Яка жалюгідна спроба! Все одно що намагатися освіжити позеленіле м’ясо, поливаючи його кетчупом. У грудях пекло так само, як пекла рука, на яку вона торік перевернула крутий окріп, коли стерилізувала слоїки для желе. Хитаючись, немов п’яна, Наріне повільно спустилася у двір, присіла на довгу лаву під старим кленом і заплакала, вже не стримуючись. Вона ридала довго, аж доки гудіння автомобільного мотора, несподівано зухвале на цій тихій вулиці, не змусило її підвести геть мокрі очі. До сусіднього під’їзду хвацько підкотило синє авто, і з кабіни вистрибнула Тамара Олександрівна, в блакитних джинсах і білій майці, за нею виліз водій. Схлипуючи і спотикаючись, Наріне побрела до того під’їзду, де стояла Тома, очікуючи, доки вивантажать її клунки. Та анітрохи не здивувалася, побачивши свою вранішню гостю зарюмсаною і збентеженою.
– Здається, Макс тобі не зрадів.
Наріне не стала коментувати це безсумнівне твердження.
– Ти що, теж житимеш у цьому будинку? Хіба так буває?
– Буває всяке. Як бачиш, те, що Київ – велике село, свята правда. А ти де тепер будеш жити?
– На смітнику. – Голос Наріне затремтів.
– Ну-ну, – Тамара потріпала її по руці, – що за декадентські прогнози! Поки що побудеш у мене, бо я маю дві вільні кімнати, а там побачимо. Ми щось придумаємо.
Наріне зазирнула Томі у вічі й помітила, що блакитні райдужні оболонки враз набули насиченого зеленого кольору. Їй раптом стало шкода Макса. Але не сильно.
– Я можу допомагати у прибиранні, – ніяковіючи, мовила вона. Тамара засяяла.
– Слава Богу, що послав мені тебе. Ходімо в хату, доки в цього шофера не сталося зневоднення організму. Так вже слину пускає, ледь не захлинеться. Ця майка не дуже мене обтягує?
– У тебе просто класна майка, – цілком щиро запевнила Наріне. – А що на ній написано?
– Девіз бойскаутів. «Будь готовий» англійською. Я купила її в Сейлемі.[5]5
Місто у США, штат Массачусетс, де в 1692—1693 роках стався найкрупніший в історії Нового Світу спалах полювання на відьом; нині у ньому є Музей чаклунства. Взагалі, Сейлем – це неофіційна столиця відьомства та чорної магії. Назва походить від єврейського «шалом», тобто «мир».
[Закрыть]
