Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Наталия Рощина

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Жінки не були однією з тих таємниць. Останні роки Сулейман поволі ставав рабом гарему. Бо там з'явилася Махідевран. Вона народила чоловікові трьох синів та доньку. Султан був задоволений. Перша дружина Сулеймана відчувала себе повновладною султаншею. Це заспокоїло матір Сулеймана, але вона хотіла, щоб у синові остаточно оселився справжній чоловік.

На зустрічі з візиром поводилась стримано. Звеліла одразу перейти до справи. Ібрагім вдивлявся в знайоме обличчя, що не було закритим, й чомусь спіймав себе на думці, що нова рабиня обов'язково сподобається валіде. Щось спільне побачив візир між цими двома жінками й одразу відігнав цю думку. Зараз важливі не його роздуми, а порада матері Сулеймана.

Отже, розповів, що знайшов і купив для султана золотоволосе дівча з палаючими очима. Описував її як незвичайну рабиню. Ібрагім наполягав, що дівча це рідкісної вдачі, обдарованості. Хвилювався, бо нічого не міг зрозуміти з обличчя валіде. Зауважила тільки, що такі подарунки султанові можуть робити довірені особи. Виклавши всі свої аргументи, візир завмер в шанобливому очікуванні. Валіде мала визначити: чи гідна полонянка з Рогатина стати однією з дружин султана Сулеймана? Рустем був дуже переконливим. Тому мати султана погодилася на такий подарунок. Час допоможе все з'ясувати, а подивитися на дивовижну полонянку не завадить.

«Коли Настася побачила валіде, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи» (2). Сувора мовчазна жінка уважно дивилась на дівчину. Та поводилася чемно, гордо, але нічим не виказувала неповаги. Тільки посмішка, що час від часу з'являлася на вустах чужоземки, ображала могутню жінку.

Здавалося, час зупинився. Валіде мовчала, уважно вивчала дівчину жорстким поглядом. Правду казав Ібрагім: щось є в цій Хуррем, до чого не можна звикнути, а це велика річ. Уміння викликати цікавість день у день – неабияка здібність. Саме такою побачила нову рабиню мати султана. З того дня доля невільниці була вирішена.

Валіде Хамса звеліла підготувати дівчину для показу султанові: танці, співи, одяг, зовнішній вигляд, аромати. «Вчили – залицятися, сідати на коліна, ніжно й палко цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздягати мужчин, обіймати, робити їм гарні завої й тюрбани» (10). Треба, щоб Хуррем (усміхнена) справила на Сулеймана велике враження, незабутнє.

Тільки після твердого слова валіде Ібрагім розповів дівчині, що на неї чекає велике щастя в гаремі падишаха. Ніхто не здогадався, як сіпнулося й завмерло серце молодої дівчини, немов назавжди, але вона продовжувала усміхатися. Візира вже дратувала ця відкрита, яскрава усмішка. Він теж приховував свої враження й терпляче розповідав майже від імені самого султана. Якщо вона поводитиметься добре, вона зможе стати однією з улюблениць падишаха. Це – шлях до раю. Дівчина розгубилася. Сувора жінка сказала, що їй треба вчитися. По-перше, мови. Настя не хвилювалась. У неї все вийде, бо мови даються дівчинці легко. Вона це пам'ятає ще відтоді, коли батько забажав, щоб донька вчила латину. «А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?» (2).

Тепер після стількох страждань та страхіть на неї чекає невідоме життя – бути чи ні їй чиєюсь іграшкою і скільки часу нею гратимуться, невідомо. Сумні думки оселилися в рудій голівці. Поки пливла, стільки всього навигадувала собі. Жалкувала, що не кинулася в море і не зімкнулися над нею солоні води. Не було б тоді ні сорому, ні страждань. А потім, після зустрічі з владною жінкою, відганяла від себе страхи. Слів валіде дівчина майже не розуміла, але раптом заспокоїлась. Якась казкова надія оселилася в серці. Ніби хтось прошепотів їй слова, що заспокоїли й подарували неабияку мужність.

У гаремі султана Сулеймана

Таким чином дівчина потрапила до одного з найвідоміших турецьких султанів – Сулеймана (1520—1566), сина Селіма Грізного (Явуза). В Європі його звали Пишний, а в Туреччині Кануні (Законодавець) – за створення зводу законів, спрямованих на захист інтересів феодалів і закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам. Фактично це було введення кріпосного права.

А тоді він був ще двадцятип'ятирічним поетом, що посів престол після смерті батька. Одержав багато імен. Одне з них – Сулейман Величавий, що поєднало все те, що залишилось у спадщину від Селіма Грізного, «пан Царгорода і Єрусалима, Смирни і Дамаска і сім сот міст багатих Сходу і Заходу, десятий і найбільший падишах Османів, халіф усіх мусульманів, володар трьох частин світу, цар п'ятьох морів і гір Балканських, Кавказу й Лівану, і страшних шляхів на степах України, могутній сторож святих міст в пустині Мекки і Медини і гробу Пророка, пострах всіх християнських народів Європи і повелитель найбільших сил світу, що міцно стояли над тихим Дунаєм, над Дніпром широким, над Євфратом і Тигром, над синім і білим Нілом…» (10).

Сулейман не хотів бути схожим на батька й у дрібницях. Навіть тюрбан носив інакше, насував його майже на самі очі, а Селім носив високо, на маківці голови. Не був схожий на Селіма Грізного й щодо ставлення до жінок: не проміняв жіночі пестощі на незрозумілі пристрасті з юнаками. З наложницями проводив не так багато часу. Самовпевненому, гарячому, безстрашному герою, що сам особисто керував походами, взагалі не вистачало часу для гаремних любощів, а «Святий Закон» не дозволяв брати жінок у походи. З появою маленької Хуррем все зміниться, але досі жінки ніколи не супроводжували султана в його войовничих справах.

У величезному гаремі султана жило триста дружин та наложниць. Сулейман був упевнений, що в його безмежній державі «нема жодного дому, жодного роду, з котрого найкраща дівчина не впала б йому до ніг, якби лиш проявив охоту взяти її до свого гарему» (10). Тому й розростався він за волею падишаха. «Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході» (2). Різних націй, кольору шкіри, куплені на ринку, подаровані, продані своїми батьками, жінки проводили час у піклуванні про свою красу. Але не всім подобалося таке солодке життя. Бо султан дарував свої гарячі ночі лише найулюбленішим, а всім іншим залишалося чекати. Бувало роками жінки з гарему не отримували жодного знаку уваги від свого падишаха. Деякі не витримували і йшли на зраду. Якщо про те дізнавалися, кара за такий вчинок була страшна: невірну зашивали в мішок з отруйною змією і по спеціальному жолобу спускали у води Босфору.

Існувало правило: якщо дев'ять років поспіль падишах жодного разу не втішався з наложницею, вона мала змогу залишити гарем з досить відчутним приданим. Головний євнух гарему відповідав за цю цікаву статистику відвідувань господаря. Саме кизляр-ага розробляв розклад, за яким султан приділяв увагу тій чи іншій наложниці. Коли вибір було зроблено, ввечері вона одержувала коштовний подарунок, а вранці, якщо султан отримував бажане, ще один. Не міг дарувати любощів великий падишах тільки в четвер, бо в цей день завжди готувався до п'ятничної молитви. Якщо жінка народжувала дитину, вона переходила до так званих щасливих – це вірний шлях до стану офіційної дружини султана. їх у нього було від чотирьох до восьми. Діти першої ставали спадкоємцями престолу. Але це не могла бути християнка. Історія продемонструвала, що зміна віри, поміж інших справ, не була такою складною для Роксолани.

Ось у таке зміїне кубло потрапила юна полонянка з України, її ретельно обдивився медик султана й не знайшов фізичних вад. Роксолану описували «скоріше як милу, ніж красиву». Венеціанець Наваджеро писав, нібито «султан так сильно кохав Роксолану, що в османській династії ще не було жінки, яку б поважали так само». На його думку, у неї був дуже милий вигляд, вона добре знала особу Сулеймана. Посол казав, що Роксолана «молода, але не красива» («giovane, ma non bella»), а стамбульський люд вважав її за відьму. Венеційський посол Домініко Тревізано 1554 року писав про Роксолану: «Для його величності султана це така кохана дружина, що, – переказують, – відколи він її спізнав, відтоді вже не захотів знати якоїсь іншої жінки; такого не робив ще ніхто з його попередників, бо в турків є звичай міняти жінок». Але ці слова опинилися на папері, коли минуло понад тридцять років від часу, як був зроблений подарунок візиру Сулеймана.

На відміну від багатьох полонянок, що сумували за рідною домівкою, за батьками, рідними, дівчина дивилася в майбутнє, як про те вже йшлося, із загадковою усмішкою. Вона дала собі слово зробити все, щоб її життя відрізнялось від тваринного існування жінок гарему. То кричав у юному тілі дух гордості, боротьби, гідності. Молода, але достатньо впевнена, рішуча, Хуррем чітко додержувалася свого плану. Вона дала собі обіцянку стати першою, заволодіти всіма думками великого султана. Відчайдушна дівчина з Рогатина стала на довгий шлях боротьби з правилами, ритуалами, традиціями чужого народу.

Передусім, на неї чекала сувора нещадна боротьба з собою. «Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла – немає тебе» (2). Так думала, але знала, що перш за все доведеться віддати саме його – красиве, гнучке, молоде, соковите. Й поволі звикала до неминучого. Прислухалася до себе: якісь тривожні зміни відбуваються з її поглядами на те, що відбувається. Нібито вона звикає до своєї долі.

Відволіктися від несподіваних думок допомагало навчання. Найпростіший спосіб забути про страждання хоч би на деякий час. Настя швидко вивчила турецьку, арабську, перську. Це було неважко. У дівчини складалося враження, що мова «приходить сама по собі, непомітно, як дихання» (2), а танцювати вона любила не менш, ніж співати. Й усе в неї виходило дуже добре, занадто, щоб не звернути на себе увагу стривоженого гарему. Гарна учениця за короткий час вивчила основи віршування та арабську мову. Ібрагім стежив за успіхами загадкової дівчини з далекої України.

Мовчазна, всезнаюча валіде Хамса не залишала дівчину без своєї уваги, пильно придивлялася до Хуррем і знала про кожний її крок. Ще не відчувала загрози від її розуму й кмітливості, від її незвичайності, бо саме незвичайність безповоротно руйнує традиції. Ані мати султана, ані перша дружина Сулеймана, ані головний євнух доки не були готові до десятиліть боротьби з цією тендітною дівчиною з майже хлопчачою фігурою. Може, це сталося тому, що дуже багато зусиль витрачалося в тім світі на пошук хоч якогось виправдання особистого існування.

Нарешті настав час, коли Хуррем була готовою з'явитися перед очі падишаха. Лише одного разу в житті, в день свого весілля, вона ретельно готувалася до зустрічі з коханим. Тоді вона хвилювалася й прискіпливо придивлялася до себе. Вона хотіла, щоб Стефан побачив, яка вона гарна. Усі дівчата вважають, що в день весілля станеться диво й вони будуть виглядати особливо, чарівно. Настя теж так думала, й по очах коханого бачила, що вона справді особлива. Усе закінчилось, ще не почавшись. Серце завмерло: не можна озиратися в минуле, бо інакше не буде майбутнього. Того, що було, не вернеш. Не дала й сльозинці скотитися по щоці. Віддала своє тіло досвідченим рукам євнухів, які за наказом валіде готували її до першої зустрічі із султаном.

Перед тим її знову мили, парили, натирали вже звичними «пахучими мазями, так, немовби її мав проковтнути якийсь людоїд з витонченим нюхом, вищипували брови, вибілювали і без того біле лице, приміряли безліч убрань – широких, легких, прозорих, начіплювали на неї оздоби, тим часом маловартісні, з важкого, карбованого срібла. Сережки, браслети на руки й ноги. І знову перемірювали цілі купи тканин, загортали її в них, не шкодували, були божевільно щедрі – розкіш і багатство султанського гарему не мали меж!» (2).

Можна тільки здогадуватися, яке хвилювання панувало в її серці у день, коли настав час її знайомства з султаном. Жодним поглядом, жестом не виказала своїх почуттів. Уперто доводила сама собі, що не боїться нікого, немає кого боятися. Усе погане, що могло бути з нею, вже сталося. Тому вона має хоча б робити вигляд, що в її душі немає місця для страхіть. І головне – вона не боїться цієї зустрічі. Його називають володарем трьох світів, але для неї це не має значення. Не повинно мати. Настя Лісовська намагалася перемогти й показати всім, на що здатна проста селянська дівчина з далекого Рогатина!

Вони дали їй нове ім'я – Хуррем. Нехай. Незабаром усі в цих стінах і за їх межами побачать, яка Хуррем і на що вона здатна! І нехай всі заздрять, вона не боїться. Усі її відчайдушні страхи поволі вщухли. Для них більше не було місця в її майбутньому. Тільки в перші дні в гаремі, коли таємно пройшла до султанських покоїв та покоїв султанських жон, відчула холодний жах від могутності Махідевран – першої жінки Сулеймана. Але майже одразу це відчуття змінилося великою жадобою життя. Не тваринного, а гідного, сповненого радощів і світла. Щоб хотілося співати, як колись виводила свої пісні Настусина мати. Задля іншого не варто було виживати й потерпати від стількох страждань.

«Усі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо. І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, неславу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?» (2). Настя намагалася знайти сенс свого існування. Душа в ній померла, а тіло хоче жити. Знищено все навкруги, усередині, а вона ще жива й може дивитися в майбутнє – дивовижно. Дівчина відчувала, як здіймаються невідомі сили. Завдяки їм вона подолає всі незгоди, переможе це страшне місто, у якому і стіни мали вуха, очі.

Утім, хоч почувалася чужою серед смаглявих, чорнооких класичних красунь, які всілякими способами намагалися звернути на себе увагу господаря, Настя знала, що вже готова до зустрічі з султаном. Усі зібралися в прийомній залі палацу. Хуррем була тут уперше й обережно, щоб її враження залишилися непомітними, розглядала все навкруги. Розкіш вражала, але в залі було задушливо, та і в голові дівчини трохи паморочилося чи то від задухи, чи від хвилювання. Бо головним було очікування появи Сулеймана.

Прийшла валіде, сестри султана, Махідевран. Усі вони сіли на свої місця поряд з високим троном. Тепер у залі панувало очікування. Нестерпне, тяжке, воно забирало у Насті останні сили. Якоїсь миті вона неймовірно розхвилювалася, тільки тепер збагнувши, у яке змагання її кинуто, куди потрапила вона. Усе тут відбувалося лише заради султана, заради його прихильності. Дівчина відчула, як хвиля приниження облила її з голови до ніг.

Він з'явився в залі зненацька, непомітно, як диво. Настя досі не могла звикнути до того, що в палаці відбувалися такі майже протиприродні речі. Люди тут з'являються мовби нізвідки. Для того в палаці існує безліч потайних дверей, запон із щільних тканин. Як звикнути до цього й не збожеволіти, коли звідусіль виблискують чорні очі? Тут і стіни мають вуха, немов примари живуть у кожному куточку, в кожній щілині.

Султан велично пройшов до свого трону. Високий, у золотих важких халатах, у височезному тюрбані з його улюбленими рубінами, він лише опустився на трон, як усе навкруги заворушилося, ожило, вдарили барабани, почався танок. Жінки танцювали, показували кожна свої принадності. «Султан дивився чи й не дивився. Сидів закам'яніло, тюрбан гнув йому голову, був, мабуть, важкий, мов каменюка, нависав над світом, ніби все османство з його жорстокістю, невситимою жадібністю. Він не зворухнувся і тоді, коли безмовних танцюристок замінили співаючі і коли євнухи навпереміну стали випускати одалісок меншими табунцями, по три, по дві» (2).

Лунали пісні, сумні й протяжні, всі про любов, якої не знали в цих стінах. Настя прислухалася до тих тужливих пісень, думаючи про те, що скоро євнухи випхнуть її в середину круга й доведеться танцювати для цього всемогутнього чоловіка. А коли настав її час, вистрибнула й заспівала, полетіла в танці, «мов промінь, мов сяйво, швидше, швидше, і вже летів самий голос на золотій хвилі. Ніхто не бачив Настасі, тільки чули її глибокий голос, а вона не чула себе, не бачила нікого й нічого, лиш себе всю, змії червоного світла струменіли по її волоссю, тіні падали до ніг, мов сувої темного шовку, велетенський барабан гудів, як її маленьке невтримне серце» (2). Не пам'ятала, коли зупинилася, бо почали свій танок інші танцівниці. Не відчувала, як пронизує її сповнений ревнощів погляд Махідевран, яка не терпіла жодних суперниць.

Сулейман залишався задумливим і спокійним, жодним жестом, рухом не виказав, що помітив незвичайне молоде дівча з усміхненими очима. Особистий біограф султана так описав цю подію: «Якось, блукаючи байдуже між черкешенками і грузинками, дівчатами, чия врода в Царгороді вважалася класичною, султан зненацька зупинився перед одним ніжним і милим лицем. Він опустив погляд на лице, підняте до нього, лице без видимої вроди, але із спокусливим усміхом очі, затінені довгими віями, промовляли до нього не тільки пустотливо, а й зухвало. І він, що бачив стільки поглядів, сповнених пристрасті, муки і приниження, несподівано піддався отим дивовижним очам дівчини, яку в гаремі назвали Хуррем. Хустину, легку, як павутинка, залишив на ніжнім плечі тої, яку цілий світ незабаром зватиме Роксоланою» (2).

Саме тоді він обрав нову наложницю на ніч. Думав, що на одну-єдину ніч, як траплялося найчастіше, але не гадав, які зміни увійдуть у його життя разом із появою загадкової слов'янки.

Султан величаво вийшов із зали, за ним – його мати, сестри, одаліскам наказали йти до своїх приміщень, пішла й Настя. Але невдовзі сама валіде Хамса з'явилася й повела дівчину за собою. Уважно наглядала за тим, як «розчісують, перечісують їй коси, як намащують і натирають новими мазями, як перемірюють широчезні, безберегі, невагомі тканини, забравши в Настасі навіть той благенький одяг, який був на ній у залі прийомів» (2). У неї залишилася лише прозора хустинка, що ледве чутно лягла на плече, – так султан виказав своє бажання мати саме цю жінку. Ритуал, заради якого й збиралися всі в спекотній залі для прийомів.

Коли дівчина була готова, повели її дерев'яними сходами, по килимах. Йшла й тремтіла, бо не знала, куди йде: до великого щастя чи до безмежного горя.

У полоні першої ночі

Від хвилювання та холоду не знала куди подітися, але мовчки йшла за своїм провідником. Раптом засміялася з переляку й опинилась перед султаном. Він напівлежав на великому ложі, на м'яких матрацах, покладених один на один, «лежав на простирадлах з тонкого полотна, з безліччю подушок, підкладених під боки, під плечі й під голову, все в барвах зелених – барвах Османів. Султан дивився на голу Настасю так невідривно, що вона помічала тільки його погляд і попервах навіть не збагнула, що на ньому немає його страхітливого тюрбана» (2). А потім глухо пролунав наказ, щоб віддала володарю його хустку. Знала, що це означає, тремтіла й ішла назустріч долі. З'єдналися, й не залишилося між ними місця для нещастя, бо життя на мить здалось прекрасним. Враження від того, що вже ніколи не буде колишньою Настею, збентежило, й душа стогнала.

Султан, звиклий до мовчазної покірливості, все ж був здивований тим, що дівчина виявилася зовсім не балакучою. Взагалі жіночим базіканням нехтував, але ця невільниця роздратувала його своїм мовчанням. Сулейман здивувався, що думає про такі дрібниці. Це просто одна ніч із новою жінкою – немає про що міркувати. Великий султан не міг дозволити, щоб жінка бачила його уві сні. Тому після утіх Настю вивели із султанських покоїв тими ж килимами, дерев'яними сходами. На цей раз вона вже не тремтіла й не відчувала холоду. Маленькій Хуррем було не до сміху, бо залишила в султанських покоях усміхнене рудоволосе дівча. Після першої ночі із Сулейманом Хуррем одержала окремий покій і коштовний подарунок від падишаха із скарбниці: великі рубінові сережки й рубіновий перстень – улюблені камені султана. Настя була занадто стомлена в ту ніч, щоб до кінця зрозуміти зміни, що прийшли до неї з першою ніччю з молодим султаном. Лише коли євнухи, з повагою вклоняючись, провели її до інших покоїв, уряджених коштовностями, сповненими ароматами лаванди, збагнула: тепер усе буде інакше. Й майбутнє залежить від того, яке враження від цієї ночі залишилося в Сулеймана. Стомлена дівчина заснула на перському дивані, а коли прокинулась, не одразу згадала, яким чином потрапила в цю розкіш. Спогади накрили її хвилею сорому. Отже, це сталося. Тепер вона – одна з жінок, які належать великому султанові. Впала на коліна й довго гаряче молилась. Уже не просила визволення, благала дати сили, мудрості, терпіння, щоб звикнути до нового життя, в якому робила лише перші кроки. Не плакала, стиснувши губи, намагалася зазирнути у свою душу, щоб переконатися: цієї ночі віддала лише тіло. Маленький хрестик на шиї – доказ тому.

Зв'язок із минулим, спогади про весілля, що не відбулося, віддалилися на недосяжну відстань, втрачали яскраві барви. «…Розлетівся вже ніжний запах її першої любові, яку відчувала до Стефана, помалу входить у її серце друга любов. Любов, котра хвилями зачинала сп'янювати її, дійсно як вино. Любов грішна, любов до невірного, який ставав їй все дорожчим» (10). Це відчуття викликало біль і радість одночасно. Але конче потребувала підтримки, й вона знайшла її в молитві. Молилася із щирістю невинної душі. Зверталася до Божої Матері, впевнена, що та почує й допоможе. Просила не волі й щастя, благала дати знак, щоб розуміти, як жити далі. Й відчула, як серце опанував спокій. Мабуть, то й була жадана відповідь: заспокоїтися, чекати й будувати майбутнє за покликом душі.

Не тільки Настя залишалася в полоні своїх думок. Сулейман не впізнавав себе. Державні справи непомітно відійшли на другий план, думками він весь час повертався до гарячої ночі із золотокосою невільницею. Кружляли, кружляли ці думки, не давали спокою, й зростало лише одне бажання – знову бачити цю дівчину, знову розмовляти з нею, обіймати, дарувати пристрасні пестощі. Він і гадки не мав, що таке буває. Жодна жінка не змогла з першої зустрічі так захопити його, полонити серце. Намагався відвернути від неї свої думки. Не міг. Немов зачарувала його маленька Хуррем. Усміхнене сміливе й горде рудоволосе диво – Сулейман сам не міг стриматися від теплої усмішки.

Образ молодої чужинки так і стояв перед його очима. Він не міг позбутися спогадів, від яких шалено билося серце. Вона така гарна, така ніжна, як щойно розкритий бутон троянди, а при спогаді про золотисте волосся у султана паморочилося в голові. Чимось Хуррем нагадувала йому матір. Ця думка особливо вразила Сулеймана. Усе потроху з'ясовувалося. Ось вона – причина. Ця дівчина дуже нагадує йому матір, яка оточила його піклуванням, яка завжди боїться за нього. В очах цих двох жінок він бачить спокій і довіру, твердість духу й несамовиту гордість.

«Здригнувся. Так, він ще не зустрічав у своїм житті жінки, котра більше нагадувала б йому його матір, ніж ця невільниця. Уже був певний, що вона, й тільки вона потрафить виступити супроти нього так само лагідно й так само твердо, як його мати, котра одинока говорила йому одверто правду в очі. А серед вічних підхлібств і подиву гостре слово матері було йому таке приємне, як разовий хліб голодному» (10). Відчував, що ця невільниця буде йому такою ж вірною, як рідна мати, такою ж розсудливою, щирою. Вона завжди буде йому цікавою, а це дуже важливо.

У серці молодого султана розцвітала друга міцна любов. Глибоко й невідворотно вразила його Хуррем. Ще й ще раз з'ясовував для себе, чим його зачепила та чужинка з далекої країни. Дивився на білий світ, а бачив лише біле личко, спокійне й розумне, великі бездонні очі. Він хоче зануритись у їх глибини й не знати більш інших задоволень, проблем, його бажання – зректися всього. Неможливі думки. Він, володар світу, не має права на таку лірику. Ніколи ще з його серцем не відбувалися такі швидкі зміни. Гаряча хвиля пристрасті накотилася на Сулеймана. Всемогутній султан перетворився на закоханого юнака, який мріяв про щастя з коханою. Він провів з нею ще одну ніч, потім наступну… Кожної ночі відкривав для себе нову Хуррем. Тепер вони багато розмовляли, але це були розмови на рівних. Дивна жінка не була схожа на жодну, що побувала в його покоях. Що найбільше його вразило: її зовнішність чи розум, неабияке знання Корану? Адже вона – християнка. Невільниця дивувала його точністю й доцільністю цитат, знала закон краще за багатьох мудреців ісламу. Так бодай здавалося йому…

Першою зміни в поведінці султана помітила Махідевран. Тривога оселилась у серці ще з тієї зустрічі в залі для прийому, але тепер було все вочевидь. До появи в гаремі Хуррем саме пишногруда черкешенка Махідевран була першою дружиною падишаха. Сам Сулейман мріяв про жінку, яка була б цікава не тільки в ліжку, «жінку, що могла б зрозуміти його і дорівнятися йому всюди і всюди зробити щасливим: за учтою і в бесіді, у постелі й у державних справах, які судилися йому в майбутті неминуче. Шукати такої жінки не міг і не вмів. Султани і їхні сини не шукають жінок. Це роблять за них інші» (2). Отож не випадково в гаремі Сулеймана з'явилася й Махідевран. Горда, несамовита, вона не розгубилася в першу зустріч із султаном. Була вона тоді зовсім молодою дівчиною. «Мала вона повестися тут гідно, не почуваючись жертвою, вразити свого повелителя не самою красою і незайманістю, а й природним розумом, багатством душі, що його, коли й не мала достатньо, повинна була здобути швидко, вміло й непомітно. Знала на те єдиний спосіб: гордість, ховаючись за яку можна досягти всього на світі» (2).

Вона народила своєму господарю чотирьох дітей. Це потім трьох з них забере чума, що хазяйнуватиме у Стамбулі, живим залишиться один-єдиний син Мустафа. Саме він вважатиметься спадкоємцем султана Сулеймана. Одуріла від горя мати зрозуміє, що часи любові до неї падишаха вже позаду, а для сина стають небезпечні роки або місяці, а доки треба було відвойовувати те, на що поласилася слов'янка.

Рудоволоса Хуррем зачарувала великого султана, бо він – чоловік, а те нахабне дівча знається на чоловічій слабкості. Серце Махідевран підказало, що думками її володар тепер дуже далеко, настільки, що рідкими стануть їх зустрічі, вона перестане бути його коханою дружиною. Махідевран відчула – молоде рудоволосе дівчисько, що завжди дивиться навколо усміхненими очима, виштовхне всіх із серця та думок володаря.

Спочатку султан спробував чинити опір почуттю, що зароджується в серці без його на те волі. Невже не має влади над собою? Саме до першої своєї жінки прийшов Сулейман, щоб звільнитися від думок про чарівну бліду дівчину. На якийсь час подіяли знайомі, гарячі пестощі несамовитої черкешенки. Ось воно – справжнє. У нього є все, щоб відчувати себе щасливим: віра, влада, імперія, слава, Махідевран, гарем. Не треба ускладнювати життя. Йому, володарю трьох світів, нема дозволу на те, на що має простий смертний. Сулейман намагався обдурити себе, але з кожним днем впадав у відвертий розпач.

Досить було ще раз побачити Хуррем, як почуття спалахнуло з новою силою. Враження було сильне: «її великі спокійні очі, й спокійне обличчя, і ціла постава. З очей видніла якась думка, що так оживляла її личко, як горючий камінь оживляв її турецький тюрбан. Молодий султан відчув інстинктом любові, що то нова думка відродила її та що довкруги тої думки збирається у неї все: кожна частинка її одягу і прикрас, кожний її рух і кожний напрям, усі її почування й гадки. «Чи се, може, початок любові, любові до мене?» – подумав на хвильку, і дрож перейшла його тілом» (2). Ніколи раніш його не хвилювало ставлення жінки до нього. Поняття кохання без взаємності не існувало, а тепер йому хотілося, щоб ця дивовижна жінка несамовито закохалася в нього. Вона повинна покохати його й розпрощатися зі своїм Богом. Або навпаки – розпрощатися зі своєю вірою, а потім полюбити його. Може, в цьому справа? Неважливо. Тільки доки це не станеться, не відкриється йому неземне блаженство. А поки він відчував, як любов робить його сильним і незахищеним водночас, ніби кров розносила по тілу велич та безмежну радість, таку ж безмежну, як його володіння.

Про них Сулейман ні на мить не забував, тому без вагань виступив в похід на Белград. У ці дні намагався не думати про маленьку Хуррем та її пестощі, бо воїн не може думати про жінку в часи жорстоких битв. У серпні 1521 року повертався до Стамбула «без війська, йшов швидко, з короткими ночівлями й перепочинками. Сімдесят п'ять днів треба було йому, щоб дійти від Стамбула до Белграда, тридцять днів витратив на здобуття міста і ще тридцять один день повертався назад до столиці» (2), в одному сербському селі дістав звістку про смерть наймолодшого сина Мурада. Не хотів нікого бачити, сумував. У Стамбул увійшов тихо, без пишноти, але маленький Мурад став першим, кого втратив султан в ту страшну пору. Смерть нещадна до всіх, і до малих, ні в чому не винних дітей володаря трьох світів так само. За кілька днів померла його донька, ще не отримавши імені, а вслід за нею – султанський син Мехмед. Три смерті забрали у Сулеймана залишки любові до Махідевран. Віруючи, що на все воля Аллаха, ушанував його. Коли невтішна мати забажала побачення із султаном, відповів жорсткою відмовою: він більше не хотів її бачити.

Тільки одна жінка викликала в падишаха палке бажання, допомагала забути нещодавні втрати. Лише з Хуррем він знаходив спокій. Настрої молодого султана швидко стали відомі в стінах гарему. Болюча пристрасть Сулеймана не залишила нікого байдужим. Здивований, шокований гарем гудів, як розтривожений бджолиний вулик. Чекав він великого лиха від тих неочікуваних змін. «Та занепокоєні були не тільки мешканці султанського гарему, але й усі візири, кадіяскери, дефтердари й ніішандші… Вони нюхом східних людей чули, що наближаються якісь великі зміни в житті цісарського двору» (10). Те, що відбувалося, лежало поза межами розуміння. Неочікуване підвищення Хуррем викликало заздрість, злість, бажання помсти за втрачений спокій та порядок. Подарунки султана дівчині були справді царські. Пішла чутка, що серцем володаря заволоділа християнська собака.

Звичайно, Хуррем дізналася про це, але вирішила не ображатися. Як сказано: «Любіть ворогів своїх. Чиніть добре тим, хто ненавидить вас». Тим, що не виказувала відвертого опору, накликала ще більшу потаємну лють гаремних жінок. Заздрили вони їй чорною заздрістю, але не знали, що в її серці не менше болю, ніж у палаючому від любові серці султана Сулеймана. «Бідна невольниця з далекої країни в болючій думці своїй назавше міняла свою любов до Бога на хресті – за любов до людини, за скарби світа сього, за звання султанки, за владу на землі…» (10). Жінкам було незрозуміло невтручання валіде та мовчання Махідевран. А трапилося те, що мати султана лише очікувала на слушний час, щоб втрутитися. Вирішила, що ждати більше не треба, й покликала до себе колишню улюбленицю Сулеймана.