Текст книги "Теплі історії до шоколаду"
Автор книги: Надійка Гербіш
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
Звідки береться натхнення
Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати – Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще – не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.
•
Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.
У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок – із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.
•
У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох – і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.
Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.
•
Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей – чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама – сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї – дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.
Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.
•
Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.
Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто так, як розуміють старого друга. Він знає його байки і його історію, він знає, що тут було колись, що було потім, що є зараз і що буде, можливо, згодом. А ще він знає, що тут могло би бути. Я люблю, коли люди люблять міста. Люблю, коли можна побачити людину вперше й одразу говорити з нею про мандри. Люблю, коли ліхтарі підсвічують вечір і відбиваються в нічних, як міцна кава, очах.
•
Концерт почнеться лише за півгодини. Звукооператори тестують апаратуру, музиканти вслухаються в свої монітори, а співаки підходять до мікрофонів і співають щось своє, випробовуючи голос складними дієзами. Я сиджу в першому ряді пустої поки ще зали, намагаючись зробити кілька ну дуже живих світлин для музичного журналу. На сцену виходить чорношкірий хлопець Еммануель, схожий на Луїса Армстронґа (а ще чомусь – на кумедну й дуже люблену дитину), поправляє чорний метелик на білій-білій сорочці, і починає наспівувати якісь щасливі арії, танцюючи пальцями у такт музиці. Я усміхаюся і намагаюся впіймати його музику на фотоапаратну плівку. Він помічає мене й починає сміятися. Музики вже щось імпровізують, і його сміх звучить як найкраще доповнення до їхніх нот. Такий щирий, легкий і дуже шоколадний.
•
Рома піднімається нагору гвинтовими сходами й широко усміхається. Здається, він завжди усміхається. І люди на його фотографіях усміхаються теж. Їдучи в Африку, до худеньких замурзаних діток, які потребують одягу, хліба, книжок та іграшок, він теж усміхається їм – і привозить додому цілий жмут усміхнених фотографій. Він майструє для дітей дерев’яні ліжка та столи, ділиться з ними своїми сніданками, обідами й вечерями, співає й танцює разом із ними. Вони оточують Рому, повисають на його сильних руках, неначе різдвяні іграшки на ялинці, і не хочуть нікуди його відпускати.
Ми бачимося так рідко, за кавою чи чаєм-лате, ну і ще часом за шоколадним тортом. Коли він фотографує мене, я знаю, що ці світлини можна буде показувати внукам. Це маленьке диво – я завжди собі подобаюся на його фотографіях. А колись давно ми працювали разом у маленькій редакції та безжально кепкували одне над одним. Зумисне. Ні він, ні я не боялися жартів над собою. А ще – не боялися ділитися мріями. Так цікаво, що минуло зовсім небагато часу, і деякі наші мрії здійснилися. Він знімає кіно, я пишу книжки. Ми мандруємо світом і багато-багато усміхаємося.
…Рома піднімається нагору гвинтовими сходами, у його паперовому горнятку такий самий чай, як і в мене. Він узяв нам два кекси й не забув прихопити трохи натхнення, щоб поділитися. Тепер найцінніше, чим ми можемо ділитися одне з одним – це натхнення.
•
Ми з Ігорем ідемо вгору. Довкола нас розляглися синьо-зелені Карпати, а над нами сіре й важке небо. Ми знаємо, що може піти дощ, та все одно нам нестерпно хочеться піднятися вгору. Він тримає мене за руку й несе наплічник із пледом, водою, шоколадом і фруктами. Я несу фотоапарат і щоразу зупиняюся, аби впіймати якусь безмежно красиву мить.
Підйом нелегкий, вітер зриває з мене мандаринового стамбульського шарфа, завиває між деревами і наганяє хмар. Ми кілька разів хочемо повернутися до спокою долини й затишку маленького дерев’яного будиночка, але, поки вирішуємо, проходимо ще кілька кроків, потім іще, десь на горизонті відкривається ще одна гора, і ми не помічаємо, як піднімаємося вище й вище. До вершини залишається всього кілька метрів – і починається дощ. Ми ховаємося під деревом, міцно обійнявшись, сміємося, мріємо й згадуємо якісь історії.
Аж тут перед нами з’являється яскрава веселка. І ми точно знаємо, що все правильно зробили. Бо ж хіба не варті довгий підйом, дощ і вітер у лице того солодкого моменту, коли двоє закоханих людей сидять, обійнявшись, під деревом на вершині гори, розповідають мрії, дивлячись на веселку, і ласують шоколадом?
Зустріч на розі
Вона любила товсті в’язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він – картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах. Вона їздила на роботу трамваєм, а він усюди мандрував своїм велосипедом. Вона пила какао, а він – зелений чай. Вона була зеленоокою брюнеткою, а він мав руде волосся й карі очі. На її щоках завжди лежав свіжий рум’янець, а в нього була тонка й бліда шкіра, і багато дрібних зморшок від сміху. Вона ніколи не читала газет і журналів, окрім тих, які потрібні були для роботи, а він не любив книжок. Вона жила у маленькій квартирці в центрі міста, а він винаймав мансарду в приватному секторі, де в його вікна заглядали дерева. У неї жив рудий кіт, а в нього – рудий спанієль і пара канарейок.
У кожного з них був свій маленький світ, своя музика, свої нашвидкуруч приготовані сніданки й вечері, свої улюблені місця для обідів, свої мрії й свої мандрівки. Воно би нічого, якби їхні траєкторії час від часу не перетиналися на розі вулиці, звідки вело рівно три дороги: до магазину «Художник», до її редакції та до кондитерської, де пекли найсмачніші в місті «наполеони». І воно би нічого, якби одного весняного дня раптом, ні з того ні з сього, не вперіщив дощ, якби він не встиг купити всі потрібні йому відтінки бежевої й коричневої фарб, а вона не написала фінансовий огляд за тиждень і не втомилася від редакційної метушні. І якби того дня в кондитерській якийсь добрий фей не вирішив спекти цілих п’ять шоколадних тортів і виставити одного з них на вітрині.
І якби вони обоє не помітили того торта попри дощ і не захотіли – нестерпно! – скуштувати його просто зараз. Мабуть, тих «якби» було надто багато, тож тепер їх усіх не перелічити. Але в якусь мить його велосипед не захотів прилаштовуватися під стіною, вітер зірвав з голови хлопця капюшон дощовика, а вона підбігла зі своєю барвистою парасолькою і затулила незнайомця від дощу.
– Дякую! – вигукнув хлопець і схилився підняти мітенку, яку вона ненароком впустила на землю, коли перекладала сумку в іншу руку. – Ви не замерзли? Бачили торт?
Вона засміялася, взяла мітенку й кивком показала хлопцеві на двері. У її світі чоловіки були галантними, уважними, усміхненими, чисто виголеними, але рідко щирими. А в цього дивака з наплічником під дощовиком були брудні від фарби руки, ніжна руда щетина й зовсім дитячий погляд. Чоловіки з її світу ніколи б не запитали її, щойно зустрівши: «Ви бачили торт?» І чи вона не замерзла, напевне, теж. Він відчинив перед нею двері, а потім, оглядаючись на велосипед, ледь не збив її з ніг. Коли вона підійшла до вішака, аби зняти плаща, він розгорнув свій дощовик і забризкав її краплями води. І почав вибачатися так щиро й розгублено, що вона ладна була пообіцяти йому цукерку, лиш би він не переймався так сильно.
Поки він роззирався довкруж, дівчина обрала столик біля вікна. Столики були круглими, а скатертини на них – бежевими, трохи шорсткими, однак з витонченими плетеними мереживами посередині. На стінах висіли жовтувато-кавові панно з дрібними трояндами. Світло було теплим, а дерев’яні креденси – трохи потертими. Вона любила місця, де затишок був таким простим і домашнім. Та й випічка тут пахла по-особливому.
Хлопець розгублено оглянув залу, але побачивши дощову незнайомку, яка вже підходила до гори солодощів, заспокоєно усміхнувся. Вони взяли по шматочку шоколадного торта, вона – какао, а він – зелений чай. Він дивився на дівчину й не знав, із чого почати балачку. А вона дивилася на його вимащені фарбою пальці, поторсаний комір картатої сорочки, на його розхристане волосся й розгублені очі й думала, що ніколи не говорила з такими чоловіками і теж навіть не здогадувалася, про що можна з ним говорити. Він здавався їй якимось трохи неземним.
– Катріна, – нарешті вона зважилася розпочати розмову першою і простягнула хлопцеві руку.
– Арсен.
Вони обмінялися усмішками й знову не знали, про що говорити. Благо, шоколадний торт смакував, як у добрій казці, тож побажавши одне одному смачного, вони мовчки насолоджувалися тим, як він танув на язиці, і гріли пальці до гарячих горнят.
– Моя бабця пекла такий самий шоколадний торт, – Арсен глянув на співрозмовницю, не впевнений, що саме з цього слід було починати розмову. Вона дивилася уважно й зацікавлено, тож він продовжив: – Вона працювала в кондитерській. Але їй ніколи не набридало пекти, тому вона пекла і вдома. Особливо тоді, коли ми до неї приїжджали. А потім у них там була пожежа на кондитерській, і дідусь заборонив їй повертатися на роботу наступного дня. З того часу вона напікала гори всього вдома. Але шоколадний торт пекла тільки для нас.
– Пощастило, – засміялася Катріна. – А моя бабця не вміла пекти. А якщо й уміла, то ніколи не показувала. Вона була лікаркою. Але лікувати їй теж ніколи не набридало. Того в нас вдома і по обіді, і ввечері було багато народу. А якщо навіть раптом ніхто не приходив до неї на «прийом», тоді телефон червонів від дзвінків. Дідусь теж якось намагався не дозволити їй ходити на роботу. А потім просив бодай скоротити об’єми «приватної практики», але йому так нічого і не вдалося.
Арсен засміявся.
– А ви схожі на свою бабусю?
– Зовсім трішки.
– Теж лікуєте людей?
– Ні, у мене, на відміну від бабусі, на це бракує терпіння.
– Або вам так здається… А що ви робите?
Катріна розповіла йому про трамвай і улюблені книжки, про мандрівки й збирання каштанів у парку, про рудого кота й колекцію листівок. І про роботу, яку робила в перервах між усіма цими життєвими приємностями. Арсен, натомість, розповів їй про світи, які народжувалися й жили на його полотнах, про пташок і собаку, про велосипед і маленьку мансарду.
Щедрі шматки шоколадного торта швидко зникли з їхніх тарілок, і Арсен почав малювати ложкою по тарілці, перетворюючи залишки шоколадного крему на витончені візерунки. А потім замовив ще дві порції смаколиків для них із Катріною – дощ за вікном не вщухав, а тут було тепло й затишно. А ще в дівчини так красиво блискотіли очі.
Вони говорили про все на світі – двоє таких різних, таких схожих, таких несподівано рідних людей. Коли дощ ущух, хлопець провів Катріну до трамвайної зупинки, сів на свій велосипед і поїхав мокрими брукованими вулицями додому, наспівуючи якусь ніжну мелодію собі під ніс.
Катріна зайшла до своєї квартири й кинулася годувати кота, який дивився на неї невдоволено й навіть ображено. А потім заварила собі какао й сіла коло вікна. Їй не йшов з голови Арсен – з його розгубленістю, красивими різнобарвними руками й ніжною усмішкою.
А десь там, у маленькі мансарді, у яку заглядали мокрі дерева, хлопець уже малював картину – для неї. З дерев’яним віком, дощовими краплями й великим шоколадним тортом посередині.
Казки під стукіт коліс
Потяг їхав швидко, легенько розгойдуючи мовчазних пасажирів і чай у склянках. Сміяна любила цей залізний шлях – він пролягав поміж мальовничих полів і лісів, а навесні біля самісінької колії росли цілі царства веселих ромашок. Зараз осінь тільки тільки починалася, а дерева вже потроху вбиралися в золотаві ряси. Засіяні на зиму поля вкрилися ніжним зеленим килимом. Сміяна прикипіла поглядом до краси за вікном: уся ця зелень полів, жовто-червона стіна лісу, яскрава блакить неба зачаровували й затамовували їй дихання.
На столі перед дівчиною стояла склянка з недопитим чаєм, поруч лежали дві книжки, нотатник з ручкою і ще майже ціла плитка шоколаду. Але вона їх не помічала – боялася відвести погляд від вікна бодай на мить і проґавити щось важливе.
Сміяна з дитинства жила одночасно у двох містах, та коли була маленькою, ніколи не проїжджала відстань між ними сама – вона так само дивилася у вікно, наче загіпнотизована, рукою намацувала дідусеву руку й просила його розказати казку. Він міцно стискав її долоньку, схилявся над внучкою й ніжно цілував у голівку, а тоді починав вигадувати. Одну за одною. Сміяна досі не могла збагнути, чому дідусь не став казкарем. Усе одно ніхто в світі не створив кращих казок, ніж він. І діти їх дуже любили. Інколи дівчинка бралася їх записувати, але тільки взимку, коли за вікном потяга вже була ніч і не можна було нічого цікавого розгледіти.
Дідусь розповідав про далекі гори й сміливих дітей, які вірили в дива, про мудрих коней і чарівну сопілку. Про пташок і старі книги, про забуті слова, затишний дім на межі неба й землі, про левів і ягнят. А ще – про бабусині руки і про те, що він щасливий, адже зустрів жінку, з якою його власне життя перетворилося на казку. І вона подарувала йому найулюбленіших казкових героїнь – доню й внучку.
Сміяна прихилялася до дідусевого плеча й відповідала, що казки про бабусю й маму вона любить найдужче. І дідусь оповідав дівчинці смішні історії про те, як її мама була маленькою, вчилася ходити, а потім – грати на піаніно й читати ноти. І про те, як бабуся заблукала на велосипеді, а потім виїхала на вулицю, де продавали маленьких папуг, собачат і кошенят, і привезла додому в кошику над переднім колесом біленьке песеня з рудою плямою на чолі й «шоколадну» кицю. Деякі з цих історій Сміяна чула вже всоте, але вони їй ніколи не набридали.
А коли дідуся не стало, Сміяна перестала їздити потягом. Вона виросла, поїхала вчитися в інше місто, намагаючись забути шлях, що з’єднував дві її рідних домівки: мамину й дідусеву. Дівчина не читала казок, не задивлялася у вікно. Не сміялася з історій про велосипеди й малих собачок чи котиків. Не грала на піаніно. Переконувала себе, що подорослішала і не має часу. Але ночами їй снився затишний дім на березі неба, мудрі коні й старі, припорошені книжки.
Сміяна підхоплювалася, підсувала ближче старого ведмедика, з яким не розлучалася з дитинства, і намагалася заснути знову. Аби не думати про біль втрати, про затишний поїзд, у якому під стукіт коліс дідусь розповідав їй казки. Про голос, якого більше не почує.
Біль потроху стихав, залишаючи по собі лише світлий сум і дуже багато любові. Сміяна збирала її в собі, пригоршнями, лагідно клала на старі рани, щоб загоїлися. А потім повернулася додому – одразу в обидва – і знову сіла в той потяг.
За вікном були ромашкові розсипи, ніжна зелень дерев і багато-багато світла. Дівчина відчинила вікно й просунула голову надвір.
Вітер розвівав її волосся, дмухав ув обличчя, вона заплющувала очі, сміялася і згадувала старі казки.
У якусь мить Сміяні здалося, що вона й сама може їх писати. Навіть тут, сидячи в старому вагоні, дослухаючись до стукоту коліс, визираючи у вікно. Тож тепер щоразу, їдучи з одного дому до другого, вона брала з собою записник із ручкою. Але майже ніколи не писала: прикипала поглядом до краси навколо, не могла відвести очей. Забувала про все на світі. Крім казок, які роїлися в її голові.
– Колись я неодмінно їх запишу, – казала вона собі. – І подарую найголовнішим героям і героїням у своєму житті. Хай-но вони в мене тільки з’являться.
Коли бракує слів
Якось так дивно. Бракує слів. Уранці прокидаєшся, і замість того, щоби повісити табличку «відчинено» на дверях свідомості й впустити туди сотні розмаїтих думок, лише тихо усміхаєшся, відсуваєш пучками пальців фіранку й виглядаєш надвір. Думки не стають у чергу, не штовхаються, намагаючись першими опинитися біля самісіньких дверей. Ти насолоджуєшся цими хвилинами спокою, усміхаєшся, сідаєш на ліжку й просто дякуєш Богові за новий день. Не думаючи, не турбуючись ні про що.
Коли діти обплітають своїми маленькими, теплими, чіпкими руками твою шию, тобі також бракує слів. Ти просто смієшся, перехиляєшся з боку на бік, намагаючись розхитати їх, кажеш, аби вони собі уявили, що то їх несе літак – чи велика птаха – і смакуєш солодкою миттю дитинства.
Мама приносить тобі подушку-слоника, яка тобі так сподобалася, коли ви проходили повз відділ з подушками в універмазі, і на яку ти тоді не мала ні грошей, ні часу, і тобі також перехоплює подих і бракує слів. Ти нічого не сказала тоді, просто подивилася так, як дивишся на улюблені речі. А вона помітила й принесла тобі. У подарунок.
Брат пише листа й запитує, яка у вас погода. Навряд чи його те цікавить, але він не вміє до ладу писати листів, не знає, з чого почати, йому просто хочеться поговорити з тобою, нехай навіть про погоду. Ти дивишся у вікно – там сонце, зелень, на маленькому городі біля будинку червоніють помідори й синіють баклажани, сусідська дівчинка прибігла в гості й розхитується на гамаку, надворі тепло й добре, і навіть не пахне дощем. Ти хочеш сказати, щоби брат приїхав, і поки він буде ніжитися в теплі на гамаку, ти зготуєш йому рагу з баклажанами й помідорами, з базиліком і білою цибулькою. Але перечитуєш його листа – і тобі знову бракує слів.
У найкращої подруги день народження, і тобі хочеться побажати їй найкращого, аби вона була невимовно щасливою, любленою і закоханою, щоби дітки не хворіли, а робота робилася легко, щоби мандрів було багато – тими містами й містечками, про які вона мріяла, щоб на її поличці з шарфиками завжди були нові, красиві й надихаючі, щоб бібліотека зростала, а з нею і дім, аби вечері вдавалися смачними, а сніданки були легкими й романтичними, і щоб вистачало часу на обід. Ти хочеш, аби її кава була зі смаком шоколаду, а нові туфлі не муляли, аби торт «Моцарт» їй вдавався досконало, бажаєш, аби в твоєї найкращої подруги вистачало часу на світлі й веселі дівчачі посиденьки, аби вона ніколи не хворіла й не мерзла в ноги. Ти стільки-стільки-стільки їй сказала б, але не можеш, бо тобі бракує слів. Ти просто обіймаєш її міцно, цілуєш у щоку й вітаєш з Днем народження. І дивуєшся собі, що навіть це ти змогла зараз вимовити.
Увечері вкриваєшся ковдрою, відчуваєш спиною чоловікове тепло, його рука обіймає тебе за плечі, й тобі хочеться прошепотіти йому щось, аби він вкотре почув, як сильно ти його кохаєш. Він цілує тебе в плече, бажає доброї ночі, ти цілуєш його руку й кажеш «І тобі». Тобі якось так дивно, коли бракує слів. І завжди від того так тепло-тепло всередині.