Текст книги "Теплі історії до шоколаду"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

Прага

У Празі ніч. Якщо дивитися на місто, стоячи на Карловому мості, здається, що воно пливе кудись разом із водою. Його світла відбиваються у річці, течуть і переливаються, заграють, зачаровують, гіпнотизують. Я тремчу від холоду й від якогось трохи лячного відчуття здійснених бажань і тихо наспівую пісню «Moon Rіver»: про творця мрій, котрий розбиває серце, і за яким я невідступно йду, хай там що.

Не знаю, про що йшлося авторові, але мені тут ідеться зовсім не про чоловіка, а про Дорогу, про пристрасть, якій неможливо опиратися. Кожне місто, у яке я хоч трохи закохуюся, пробуджує нові бажання, нові мрії, нові сни, розбиває серце прощанням, але серце воскресає знову, відсвіжене запахом мокрої траси, кави на придорожній заправці й ванільними ліхтарями нового міста на горизонті.

У Празі я відчуваю, як десь глибоко всередині прокидається раніше притлумлюваний, але невтамований біль, жага подорожей, бажання загубитися поміж старими будинками, кожен із яких належить не собі, і навіть не місту, а епосі, яка витворила його саме таким.

Кажуть, справжній Празі не пасує бароко. Воно нагадує про завойовників, людей, які хотіли підтасувати місто під власне бачення світу, нав’язати йому новий стиль, зодягнути в нову одежину, пошиту за останньою італійською модою. Але я не вірю, бо празьке бароко геть інше. Тут не нові віяння змінювали архітектурне обличчя міста, а місто змінювало, підлаштовувало під себе усілякі віяння.

Ми підходимо до собору святого Віта – і, здається, мене раптом не стає. Напевне, я не вмію відчувати й усвідомлювати власне існування поруч із такою величчю. Завжди гублюся, дивлячись на всіяне зірками небо, забуваю про все на світі, стоячи на вершині гори, у мене вимикаються слова, коли приходжу до будівлі, яку зводили впродовж століть, над якою працювали сотні майстрів, у якій думали мільйони глибоких думок, у якій не боялися мріяти.

Не знаю, скільки часу минає. Кольори потрохи стають іншими: небо, будівлі, ліхтарі, повітря – усе змінюється. Ми йдемо нічними брукованими вулицями, кидаємо гроші в капелюхи музикантам, обертаємося на кожен шурхіт, заходимо в закапелки й книгарні, шелестимо сторінками, стукаємо підборами, зливаємося з музикою цього міста, заплутуємося в його павутинні. І засинаємо разом із цим містом, усередині нього, хоча нам здається, що це воно засинає всередині нас.

Удень місто інше. Залюднене – занадто людяне, трохи несправжнє. Дуже гарне, трохи навіть казкове, із будиночками-пісочним печивом, з вітринами-витворами мистецтва, але якесь чуже, туристичне. Мені здається, що я потрапила на щоденне телевізійне шоу. І хочеться втекти. Повертаюся до річки, виходжу на Карловий міст – і він починає потроху повертати мені радість.

Тут найсправжніша богема Богемії, усюди мистці, краса, підкреслена очима й витворами тих, хто її споглядає. Молодий розхристаний американець надірваним голосом – і так палко! – розповідає гурту своїх слухачів якісь історичні небилиці й літературні байки, розсипаючи у роти спраглим казковостей туристам усілякі підсолоджені цитати. Тут ціле військо фотографів, трохи художників і творців прикрас, запальні музиканти, до чиєї банди одразу хочеться пристати.

А скрипаль, здається, дістає рукою мені десь поза комір, до самого серця, і виводить свою мелодію там. Я подумки підспівую йому – про того, хто творить мрії. І за ким іду невідступно, хай там що.

Сієтл

Літак ось-ось здійметься в небо. Дивлюся у вікно – на ніч, яскраві ліхтарі аеропорту й туман, що розсіює світло, перетворюючи його на дрібні золотисті краплинки. Люблю, коли мені випадає сидіти біля вікна. Навіть коли за вікном ніч, і ми високо в небі, я прихиляюся чолом до скла й уявляю, що під нами – під моїм вузьким кріслом, де я однаково примудряюся вмоститися з ногами, закутавши їх синім пледом з етикеткою авіакомпанії, під усіма моїми сусідами, під дядечками й тітоньками з бізнес-класу, під кабіною пілотів, під нашими валізами – десь там унизу є чарівний світ, розцяцькований життям. Усіляким. Часом смутним і болісним, але часом – і таки ж часто! – світлим і добрим всупереч усьому.

Поруч зі мною примощується літній чоловік у елегантному бежевому плащі по коліна й блідому шарфі. У нього сиве волосся, сіро-блакитні, ніби вицвілі, очі й м’яка, трохи втомлена, усмішка. Він тримає в руках паперове горнятко Starbucks. Здається, там імбирне лате – чудове тепле доповнення для цієї вогкої передріздвяної пори.

Ще трошки – і мотори заревуть, хтось із моїх сусідів неодмінно заплющить очі й міцно вхопиться за бильця свого крісла, хтось проказуватиме молитву, а хтось просто усміхатиметься. Ще трошки – і Південна Кароліна стане великою розгорнутою картою з підсвіченими домами й вулицями, а згодом перетвориться на дрібну цятку й залишиться десь позаду. А ми летітимемо крізь ніч, будемо думати кожен про своє, сподіватися хорошого й говорити про різне з випадковими сусідами – людьми, яких, може, більше ніколи й не побачимо.

Дядечко у плащі повертається до мене й чемно усміхається. Я беру до рук книжку про дива – і вона мені чомусь так легко читається.

– Що ж, скоро злітаємо.

– Так, усміхаюся я. – За кілька хвилин ми вже будемо високо в небі.

– Ви любите літати?

– Люблю. Однак, інколи шкодую, що не маю власних крил. Бо якби мала, то мої польоти були б цікавішими і, ймовірно, трохи граційнішими. І не такими гучними.

Він сміється і каже, що теж любить літати. І шкодує, що з часом відчуття отого «люблю» у нього притупилося – він літає часто й уже ніяк не може відтворити тої невимовної радості, яка була колись, коли йому вперше сказали, що його робота буде пов’язана з частими мандрівками повітрям.

– Чому їдете в Техас? – запитує він мене.

І я хочу, дуже хочу відповісти, що їду на пошуки пригод і шалених історій – у мене, як-не-як, найсправжнісінькі ковбойські чобітки на ногах – але я кажу йому правду: Техас буде для мене короткою зупинкою, такою, де можна лише заплющити очі й відчути мить навпомацки, вдихнувши щедро приправлене прянощами іспанської кухні повітря. А потім буде інший літак (і хтось інший запитуватиме мене, куди й чому я лечу, але про це я йому не кажу) й дощовий, надокеанський Сієтл, і багато-багато роботи. Перекладацької.

Чоловік каже, що всі перекладачі мусять пити чимало кави й запитує, чи люблю я каву. Це риторичне питання – у моїх вухах белембаються кавові сережки, тож я вирішую не відповідати, лише хитро усміхаюся і торкаюся пальцями кавових зернят у вухах, і він усміхається у відповідь.

– А шоколад?

Це теж риторичне питання, і у мене навіть є каблучка з прекрасною чоколядовою пралінкою, але я не люблю носити великі каблучки в аеропортах, тож вона захована десь глибоко в моїх валізах. Я ствердно киваю й заплющую очі від уявної насолоди при згадці про шоколад.

– Я так і подумав, – сміється він.

Ми говоримо про шоколад, дорогу, дощ і Різдво. А потім – про те, чим живемо. Він розпитує мене, що я роблю, коли не літаю й не перекладаю, і коли не п’ю кави й не заїдаю її шоколадом. Я кажу, що пишу книжки. І що поки я мерзнутиму в зимовому Сієтлі, у моїй країні вийде різдвяна книжка для дітей з моїм оповіданням про маленьке мишенятко, яке вірило в дива. Тож тепер ми говоримо про книжки й дива. І про те, що дива трапляються не лише в книжках.

Мені пригадується фільм «Ті, що не сплять у Сієтлі». А мій співрозмовник каже, що неподалік того місця, де його знімали, розташована перша в світі кав’ярня Starbucks. Він розповідає мені багато історій про її виникнення, про принципи й ідеали, про наполегливість і ту ж таки віру в дива. Я не можу запам’ятати всіх деталей, заплющую очі й уявляю собі солону воду, дощ за вікном і маленьку стійку коло шибки, де можна примоститися зі своїм горням імбирного лате й тихо мріяти.

…А коли заходжу в ту кав’ярню, знову заплющую очі. Бо не можу повірити, що все намріяне – і про солону воду за вікном, і про маленьку стійку коло шибки – чистісінька правда. А ще на касі продають термокухлики з мишенятком поміж різдвяних декорацій.

Біля входу стоїть розхристаний музикант у капелюсі, червоній вимнутій бандані на шиї, і співає під гітару одну з моїх улюблених пісень.

Надворі холодно, сиро, а я втомлена й часом трохи сумна. Але дива, ці неймовірні дива навколо, гріють і усміхають. Я знаю, що мине зовсім небагато часу, літак знову здійметься в небо, перенесе мене через океан, і я буду вдома. Втома забудеться, холод, що встиг пробратися кудись глибоко всередину, розтопиться від коханих обіймів. А я сидітиму під теплим пледом, питиму заварену найріднішим каву з імбиром, їстиму привезений для нього ж шоколад, розглядатиму свою святочну книжку й грітиму тонкі пальці до кухлика з мишенятком. Зовсім, зовсім скоро.

Стамбул

Увечері ми дивилися на зірки й трималися за руки. Спали, обійнявшись міцно, ніби боячись загубитися уві сні. Я завжди боюся відпустити його руку перед від’їздом. Боюся відсунутися на зайвий сантиметр, не зібрати долонями його тепла.

А вже назавтра я стояла сама, закутавшись у довгий шарф, на даху будинку на котрійсь із вуличок Султанахмету, дивилася на зірки над Стамбулом і не вірила, що все це відбувається насправді…

Привітна господиня, курдка Назанін, припрошує нас до столу. На долівці тераси на даху розкинені кольорові східні подушки й килимки, тож вечеряти можна, не відриваючи погляду від зірок, мінаретів, куполу Айї-Софії, освітленого нічними ліхтарями Босфорського мосту й миготливої води Босфору. До мене підсідає марокканець Анвар і пригощає своїм чаєм. Напій смакує, наче музика зі східними прянощами. Анвар говорить арабською і французькою, але його все одно майже ніхто не може зрозуміти, тож він усе пояснює мовою жестів і найчарівнішою з дитячих усмішок, яка тільки може бути в дорослого чоловіка.

Один із гостей видерся на дах із гітарою і грає якусь нескінченно прекрасну мелодію. За якийсь час до нього долучилася молода вродлива дівчина. Вони стиха про щось гомонять, розхитуючи босими ногами над світом унизу. Хтось мені каже, що його звати Джош, а її – Жулі. Він геолог і мандрівник, а вона – канадійська співачка. Дівчина приїхала до Туреччини збирати фольклорні мелодії й мотиви, а потім із них творити нову музику. Мені здається, що її музика звучатиме так, як смакував Анварів чай. Терпко, тремко, трохи солодко, трохи сумно, легко, невимушено й тепло.

Коло нас із Анваром сідають у коло ще багато молодих людей. Вони приїхали з різних місць – хто з Ємену, хто з Сирії, хто з Ірану, хто з Канади й США, хто з Японії, Австралії і Латвії – і в кожного з них є своя причина любити це місто.

Я не пам’ятаю, коли і як ми йдемо спати. Напевне, мені здається, що все-все тут мені сниться, тож не надто переймаюся зміною картинок: однаково кожен наступний кадр видається цікавішим за попередні. Проте наступного ранку прокидаюся дуже рано, виглядаю на сонну вулицю з ванільно-рожевим повітрям, на кілька митей занурююся в теплу воду, тоді одягаюся і вибігаю гвинтовими сходами на дах. До сніданку ще чекати кілька годин, усі мешканці міцно сплять після вчорашніх довгих посиденьок, історій і гітарних мелодій. І лише привітна жінка, яка прибирає терасу, усміхається мені.

Вона дуже красива – із великими розумними чорними очима, з тонкими рисами обличчя і багатьма сміхотливими зморщками на смаглявому обличчі. У неї коротке кучеряве волосся і мідні браслети на тонкому зап’ясті. Я намагаюся з нею познайомитися, але вона мене не розуміє, а я не розумію її. Єдине, що я про неї знаю – її звуть Мія. І лише потім, коли ми, нарешті, знаходимо мову, яку розуміємо обоє, ця чарівна жінка розповідає свою історію: колись вона була скрипалькою в національному оркестрі Грузії. У неї був чоловік, донька й красивий дім у Сухумі. А потім нагрянула війна, Мія втратила чоловіка й дім. І з того часу більше не грала на скрипці. Єдиним спогадом про щасливі часи – і єдиним скарбом – стала її донечка. А потім і двійко внуків. Жінка сміється і наливає собі вина. Боже, яка вона неймовірна! – говорю подумки. Жінка, яка зуміла всупереч усьому не розгубити блискіток ув очах і вміння радіти. Я хочу її обійняти, така вона дивовижно тепла.

Молодий працівник Ерджан підходить і усміхається нам обом. Він теж обіймає Мію. Я іду – Ерджан проводжає мене надвір і бажає гарного дня. Він каже, що я схожа на журнал і показує на обкладинку з вродливою дівчиною. Я сміюся й киваю. Так-так, на журнал. І подумки додаю, що, коли виросту – може – стану схожою на книжку. А поки… Але нічого не кажу про це Ерджанові. Просто не можу перестати сміятися. Він сміється також і трохи ніяковіє.

Спускаюся до причалу вузькими вуличками. Насправді туди йти всього чотири хвилини, але до ніг труться стамбульські «священні» коти, а майже з кожного магазину виглядає господар і запрошує зайти до нього на яблучний чай. Хіба можна протистояти котам і запрошенням випити чаю із елегантної склянки-тюльпана помежи розцяцькованого блакитно-червоним орнаментом посуду й килимів?

Проходжу повз стару будівлю, яка дуже скидається на залізничну станцію, і мені чомусь згадується тітонька Агата зі своїм «Східним експресом». Як виявляється, це саме той легендарний вокзал Сіркеджі, куди приходив не менш легендарний потяг із Парижа. Там вештаються великі собаки з сумними очима й шукають щось попоїсти. Я ділюся з ними своїм бубликом-«сімітом» із кунжутом і намагаюся визначити, куди йти далі до Галатського мосту.

У моєму наплічнику захована мапа, але я забуваю про неї. Насправді, мені дуже подобаються мапи. Я вважаю їх надзвичайно красивими, люблю роздивлятися, мріючи про подорожі. Але, прибувши кудись, йду туди, куди мене запрошує місто. Ці двоє – місто й залюблена в нього частинка серця – ніколи не помиляються. Мені пригадуються слова Курта Воннегута про те, що невпорядковані плани на подорож – це уроки танців від Бога. І думається, що загубитися в місті, де літають чайки – це майже як одягти балетні туфельки й навчитися кружляти в повітрі.

Я опиняюся на маленькому теплоході, який за кілька митей відчалить від берега задля прогулянки Босфором. Повітря тут таке, що його хочеться зачерпнути в крихітну пляшечку й завжди носити на шиї. Вода й небо такого насиченого блакитного кольору, що я кілька разів знімаю й одягаю сонцезахисні окуляри, аби пересвідчитися, що то не лінзи творять ефект казки. Вітер розвіває мені волосся й шарфик, я фотографую фортецю, палаци й Дівочу вежу, оглядаюся на великі кораблі, що пропливають повз, а тоді спускаюся на нижню палубу – і капітан запрошує мене на капітанський мостик, де можна сховатися від спеки й туристів і все чудово бачити. А його помічник приніс мені смачного турецького чаю в традиційній склянці-тюльпанчику.

Коли знову виходжу на сушу, місто, здається, бере мене за руку й показує свої скарби. Єгипетський ринок з його чаями та прянощами заворожує, від нього паморочиться в голові. Голуби біля мечеті Єні Камі, збудованої у ті ж часи, що й замок у моєму рідному місті, кружляють у повітрі. Я занурююся у величну прохолоду Айї Софії та Цистерни Базиліки, гуляю палацовим парком, п’ю міцну турецьку каву, купую браслет і шарфи у вузьких вулицях, полюю за трамваєм на Істіклялі, дивлюся на кораблі з-поміж паркових троянд, спостерігаю за танцем дервіша, заходжу в двір Блакитної мечеті, вслухаюся в спів муедзинів, переходжу Галатський міст, прогулююся набережною, п’ю свіжовитиснений апельсиновий сік і айран, бавлюся з котами, розмовляю з незнайомими людьми, заходжу в книгарні й мистецьку галерею, їм баклаву й турецькі солодощі, видивляюся зорі й феєрверки над Босфором з тераси уночі.

А потім іде дощ – і час повертатися додому. Я приїжджаю трохи іншою, як буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою. Мене зустрічає Він. Ми готуємо один одному чай і каву. Він дарує мені квіти й шоколад, а я йому шоколадний картатий плед – ще один, до колекції. Розповідаю йому, що там, далеко, є місто, у якому мені дуже добре. І він, обійнявши мене за плечі, каже, що колись ми полетимо туди вдвох.

Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч у літаку, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи повернулася додому, мені самій ночами сниться море.

ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ

Дерев’яний браслет

Агнеса тепер завжди тішилася ранками – вона навчилася їх по-справжньому любити. Колись, як вона була маленькою дівчинкою, ранки не приносили їй жодної насолоди. Їй не хотілося прокидатися на світанку, застеляти своє ліжко, одягатися та, до того ж, робити це тихо-тихо, аби не розбудити малого брата. Не хотілося вмиватися холодною водою, їсти манну чи вівсяну кашу, пити солодкий гарячий чай, класти два яблука й пиріжок у сумку, зашнуровувати черевики, застібати всі ґудзики на довгому пальті, відпускати мамину руку, коли та цілувала її на прощання, й виходити надвір, у холодну й вологу пітьму.

Дорогою до школи Агнеса мріяла про інші ранки. Дівчинці уявлялося, як вона прокидається на м’якеньких перинах, на ліжку із жовтим балдахіном у метелики, і в її – особистій! – кімнаті одразу починає грати приємна музика. Великий кудлатий пес застрибує до неї на ліжко, й вони починають весело танцювати та обійматися. А тоді йдуть у простору їдальню, де багато-багато квітів і світла, і їм подають банани, виноград, гранати, мандарини, сирний пиріг із чорницями, мигдалеве печиво, морозиво з шоколадною поливкою, горіхові рогалики, млинці з полуничним варенням і склянку топленого молока. Чи навіть дві. За вікном уже давно буде світло й тепло. І вони з собакою – нехай його звуть Атос – вийдуть у парк на прогулянку. А там нехай буде поні з червоними бомбончиками. А потім вибіжить брат і складе їм приємну компанію – і зовсім не буде вередувати. Уроки можна буде вчити у світлій бібліотеці з безліччю цікавих книжок. А вчителька буде доброю-доброю, і гладитиме Агнесу по голівці. А ще ввечері додому повертатимуться батьки, і в них буде багато-багато часу, щоб посидіти з дітьми коло, скажімо, каміну. Або ж щоб поїхати з ними на цікаву прогулянку. Або разом читати, малювати, танцювати, говорити чи навіть бешкетувати…

З такими думками й ледь помітною усмішкою мрійниця приходила до школи, боязко озиралася, чи немає, бува, коло неї якогось із задирак, яким аби тільки позбиткуватися, і йшла у свій клас. Починався її будень – такий несхожий на вимріювані. Тож у неї було достатньо причин не любити ранки.

Якось у її однокласниці Маргаритки з’явився красивий барвистий браслет. Дівчинка носилася з ним, показувала подругам, ховала від хлопчаків, а на уроках з ніжністю дивилася на нього й перебирала пальчиками його маленькі намистинки. Маргаритка казала, що їй цей браслет подарувала старша кузена, що живе далеко за океаном. Дівчинка дуже любила свою двоюрідну сестру й хотіла стати схожою на неї. Інколи вона писала їй листи на перервах, а вечорами читала книжки, котрі кузена привозила їй влітку, і наступного дня переповідала зміст подружкам.

Агнеса думала, що було б так чудово мати старшу сестру! Красиву, дорослу, розумну, цікаву, добру! Щоби писати їй листи, читати книжки, які вона вже встигла прочитати, і носити витончений браслет, який би постійно нагадував про неї. Але в Агнеси був лише молодший братик. А ще тітка Марія, яку вона дуже любила, і яка запросто могла б стати для нею старшою сестрою, але ж тітка жила в селі, а коли приїжджала до їхньої крихітної квартири, то тато залишався ночувати на роботі, а вони з мамою ділили одне ліжко – як у дитинстві. Правда, тітка приїжджала рідко. Аби не завдавати клопотів господарям, а ще тому, що часто слабувала й погано переносила дорогу. Зате кожен її приїзд і діти, і їхні батьки вважали своїм маленьким святом.

Одного дня Агнеса поверталася додому, несучи важкий ранець із підручниками на плечах і промочивши ноги, аж раптом побачила великий шоколадний кекс у вітрині. Там зазвичай виставляли струделі й рогалики, а тут, несподівано, кекс! Такий мама завжди пекла на Різдво. Дівчинці чогось нестримно захотілося його скуштувати, а ще – щоби приїхала тітка Марія, і щоб вони всією родиною зібралися за круглим столом у їдальні (ані круглого столу, ні їдальні у них не було, але яке то має значення для мрій?), пили запашний чай з медом, сміялися і їли кекс. Агнеса зняла тяжкий ранець із плечей, відшукала гаманець, старанно перерахувала свої кишенькові гроші й вирішила, що їх вистачить на какао-порошок і родзинки. Сьогодні вона спече кекс, а назавтра візьме маленький шматок з собою до школи, тож не доведеться витрачати грошей на обід.

Їй здалося, що надворі одразу потеплішало. І ногам уже наче не було так мокро… Агнесі хотілося підстрибувати від радості, але вона лише дріботіла маленькими ритмічними крочками, уявляючи, наче танцює вальс.

Вікно їхньої кухні було добре видно знадвору. Побачивши його, дівчинка не могла більше стримуватися й з усіх сил побігла додому. Опинившись коло порогу, збиралася виймати ключ із внутрішньої кишеньки, але двері перед нею раптом відчинилися. А в коридорі стояла усміхнена тітка Марія!

На її завжди блідих щоках проступив рум’янець, очі блищали радістю, а сміх був такими теплим й іскристим, що нагадував Різдво. Марія допомогла племінниці роздягтися, роззутися й поспішила налляти у миску теплої води з чайника, аби дівчинка помила ніжки теплою водою, а сама пішла за газетами, аби напхати їх у мокрі чобітки племінниці. Агнеса чемно почимчикувала у ванну – гріти ніжки у воді й протирати їх насухо махровим рушником, хоч їй і хотілося надовше залишитися в обіймах рідної тітки Марії. Тітка тим часом набрала свіжої води в чайник і поставила його на вогонь – зробити своїй улюбленій племінниці гарячого квіткового чаю, і витягла зі своєї сумки смугасті вовняні шкарпетки, охайно складені й красиво перев’язані червоною стрічкою.

– То тобі, Агнеско, одягай швиденько, хай ніженьки гріються. І ходи на кухню, будемо чаювати. А за кілька хвилин довариться суп із грибами, я посмажу маленькі грінки, і будемо їсти!

– Ой, які гарні! – дівчинка пригорнула шкарпетки до грудей, а вже тоді взялася одягати їх на босі ноги, які вже не були такими холодними. – Дякую! І за чай! І за суп із грінками! А гриби з вашого лісу? Ти сама назбирала?

– Сама, сама… Дуже шкодувала, що вас із Богданчиком не було зі мною. Ото би ви там натішилися! Зате ми всі разом будемо ними смакувати!

Агнеса взялася допомагати тітці, а поміж тим розпитувала про її здоров’я, про село, кота Макса, про квіти на клумбах і білок на деревах. Тітка питала племінницю про її братика, батьків, про навчання, улюблені книжки й подружок. І раз у раз прихилялася до дівчинки, обіймала за плечі або ж цілувала в голівку.

– Тітко Марійко, – раптом згадала Агнеса, – а я ж купила родзинок і какао! А давайте спечемо шоколадного кекса!

Марія сплеснула руками й аж підстрибнула з радості.

– Ой, дівчинко моя! Я про нього ще від ранку мрію, відколи зайшла у вашу кухню! Звісно, давай! І добре, що ти нагадала про шоколад. Я тобі ще дещо привезла.

Тітка Марія вийшла в коридор, до своєї сумки, а повернулася з плиткою улюбленого Агнескиного шоколаду та… вишуканим дерев’яним браслетом! Він був місцями шоколадного кольору, а місцями нагадував квітки ванілі, які так часто малювали на усіляких коробках з харчовими продуктами. Агнеса не тямила себе від радості. Вона притисла браслет до грудей і почала танцювати з ним на тісній кухні, неначе то була справжня танцювальна зала, а в руках у неї був найсправжнісінький скарб. А тітка прихилилася до дверей, аби не заважати танцю, дивилася на свою улюбленицю, сміялася і втирала рукавом дрібні сльози зі щік.

Коли тарілки після смачного обіду були вимиті й складені, а кекс стояв у духовці, Агнеса пригорнулася до тітки й розповіла їй усі свої жалі, свої мрії й своє здійснене завдяки цьому чарівному браслету бажання. Тітка Марійка притисла дівчинку до себе, поправила ґратчастий плед, яким вони обоє вкрили плечі, і сказала, що з кожним світанком світ починає жити ніби заново, і в ті миті дуже важливо створити навколо себе багато нового щастя – думками, словами й усмішками.

– Знаєш, про що я думаю, коли ввечері йду неосвітленими сільськими вулицями від самотнього, але дуже талановитого різьбяра по дереву діда Мартина – пам’ятаєш, того, що колись робив вам із Богданчиком дерев’яні свищики? Раніше я хотіла плакати щоразу, коли моя нога необачно ставала в якусь ямку чи на прикрий камінець. А тепер усміхаюся і кажу собі, що неосвітлені вулиці тренують вміння бачити вночі, а далекі відстані тренують ноги й витривалість. А ще – і неосвітлені вулиці, і далекі відстані тренують не лише тіло, а й душу. Я вчуся бачити радість і красу там, де інші бачать лише незгоди й труднощі. І ти навчишся, Агнеско. У тебе добре серце. Тому твої мрії такі теплі. І вони здійснюватимуться, ось побачиш. А коли б навіть не здійснилися, у тебе все одно буде безліч приводів радіти…

У кімнаті запахло смачною домашньою випічкою, і дівчата хутко кинулися на кухню. Агнеса визирнула у вікно й завмерла: там ішов пухнастий, чистий, легкий, світлий, м’який сніг! Він уже вкрив густі ялинкові гілки, притрусив траву в дворі й лягав на вуличні ліхтарі, що мали ось-ось загорітися теплим світлом.

– Тітко Марійко, – прошепотіла дівчинка, – а Різдво можна святкувати у листопаді?

– Навіть у березні, – так само тихо відповіла тітка, усміхаючись.

– Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

Настав вечір, і додому повернулися втомлені батьки. Тато тримав на руках завжди веселого Богданчика, а мама – великий букет хризантем. Якась жінка рятувала свої квіти від снігу й дарувала їх змерзлим перехожим. Тітка Марія з Агнесою накрили на стіл і приготували маленьку миску з гарячою водою для Богданчика, а велику – для тата з мамою. Рушники також були теплими – Агнеска здогадалася обмотати ними гарячий чайник. А Марія витягла з сумки ще три пари власноруч виплетених шкарпеток.

Мама побігла за свічками, тато увімкнув гірлянди й дістав фотоапарата, а діти поламали на квадратики свої шоколадки, висипали їх у глибоку мищину й поставили на стіл – для всіх. І то було найщасливішим з усіх несподіваних різдвяних див.

Коли прийшла зима, тітка Марійка сильно застудилася й не змогла святкувати Різдво з родиною. А дітей із обережності не пустили до неї в лікарню. Зате Агнеска зв’язала їй шарфика, а Богданчик передав усі свої мандаринки. Тітка ж подарувала хлопчику цукерки, які їй принесли друзі, а своїй улюблениці написала записку: «Будь ласка, святкуй Різдво від щирого серця. І не забувай щоранку намріювати нову казку, моя люба».

З того часу Агнеса вчилася любити ранки. Тішитися тим, чого немає – бо відсутність якихось речей завжди виявляла присутність чогось значно кращого за них. Віддавати останнє потребуючим, дарувати подарунки просто так і святкувати свята поза червоними цифрами в календарі. Мріяти теплі мрії й готувати приємності для когось навіть тоді, коли їй самій було сумно.

А ще вона завжди носила на руці свій дерев’яний браслет.