Текст книги "Теплі історії до шоколаду"

Автор книги: Надійка Гербіш

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Слова

Дана віддавна мріяла стати письменницею. Їй подобалися слова й те, що вони робили з людьми. Словами можна було втирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію.

Її діти носили імена, зрозумілі кожному. Старшого сина звали Мирослав, і саме таким хлопчик був – сумирним і добрим. Двійко молодших донечок, народжених на самісіньке Різдво, Дана назвала Дзвінкою і Радою. Її дівчатка росли веселунками, щебетунками й сміхотунками. Вони помічали стільки дивовижного навколо, неначе жили в якомусь чарівному світі. А Дана вчилася в них, чудувалася впольованими дітьми дивами, занотовувала їхню радість і лагідний спокій, малюючи на папері красиві, цілющі слова.

Данин чоловік, Лука, умів бачити світ наскрізь. Він читав телеграми від природи й умів їх розшифровувати – якими б короткими чи заплутаними вони не були.

– Завтра впаде дощ, – казав він у цілком сонячний день.

Жінка хотіла розпитати, звідкіля він те знає, але Дзвінка так тішилася почутій звістці, що починала кружляти подвір’ям, пританцьовуючи, і наспівувати ніжні мелодії.

Лукин старший брат був архітектором і навчив його розуміти міста. Чоловік умів розповідати цілі історії, дивлячись на випадковий, з першого погляду геть непримітний будинок. Він любив подорожувати – насправді та у мріях. І розповідав про міста історії, яких не чули й досвідчені мандрівники. Наприклад, Венеція в його уяві ніколи не поставала як місто кам’яних нетрів на вузьких каналах. Він знав, що в кожному будинку є «садова кімната», прихована від очей звичайних перехожих, які приїхали в це місто на день, не маючи мети розчинитися у ньому, загубитися, відчути його дихання і прочитати його історії з фасадів кутових будинків. Венеція була для Луки містом садів і доглянутих клумб. Містом-мрією.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей.

– Найважливіше ви все одно встигнете, – проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Дана любила записувати чоловікові слова, його наскрізний погляд, внутрішню втишену радість так само, як і замальовувати Миркову синівську ніжність, добрий спокій його розумних сірих оченят і веселі оди своїх сонячних донечок. Вона писала про все, що її гріло.

Жінка дуже хотіла стати письменницею, але ніяк не могла примиритися з «сюжетами». Вона не любила їх. Дана вірила, що важливі не стільки всілякі повороти й миті перетину, як добре слово, виважене рішення й спокійна залюбленість у життя, а ще, мабуть, уміння невтомно носити у серці щастя.

Вона писала слова й вірила, що їм не потрібні прикраси й муштрування. У них самих було вдосталь життя, сили, свіжості, пружності. Їм вистачало мовця і вдумливого читача. Тож Дана писала, забувши про всі на світі правила й звичаї. І сподівалася, що її словами можна буде витирати сльози, гоїти рани, гріти, смішити, підбадьорювати, гамувати біль, тамувати спрагу, втишувати розтривожене серце, мирити, дарувати надію. А тоді ховала їх у шорсткі шоколадні та гладенькі жовті конверти, наліплювала кольорові марки з птахами й розсилала всім тим, кому вони могли знадобитися.

101 ЩАСЛИВА НАМИСТИНА

Розділ 1

Андріана ніяк не могла заснути. За вікном транслювали густу ніч і декілька яскравих зірок, чиє світло не спромоглися притлумити вуличні ліхтарі. Збоку солодко сопів чоловік – у його обіймах і під теплою ковдрою було затишно й добре. Але сон, вочевидь, вирішив не заважати думкам молодої жінки й чемно відступив.

Вона ж вертілася на всі боки, усіляко намагаючись показати своїм думкам, що їм уже якось наче… пора, але їм бракувало такту, тож вони напосідали, як мухи в серпні. Андріана виставила одну ніжку з-під ковдри, за нею – другу, а тоді повільно, знехотя і дуже тихо, аби не розбудити Костика, піднялася з ліжка й навшпиньки пішла на кухню.

У їхній малесенькій квартирі була лише спальня й кухня, тож навіть якщо б Аді зараз не хотілося нестерпно шоколаду й чаю, інших варіантів для сховку від безсонної нудьги в неї не було. Жінка тихо прикрила за собою двері й налила води в чайник. Гарячий напій міг позбавити її сну на всю ніч або принаймні будити дуже часто. Але хто думає про такі дрібниці, коли звечора дивом залишився ще добрий шматок бельгійського шоколаду й поруч немає нікого, з ким треба просто зараз ним ділитися?

Ада насипала в своє велике горня фруктової суміші, залила її окропом і накрила покришкою – хай собі набирає смаку й кольору. Поламала шоколад на дрібні шматочки й витягла з шухляди свій записник і ручку. Через брак місця в квартирі тут у комодах і шухлядах зберігалося не лише кухонне начиння, крупи, мука, чаї, кави, прянощі, рушники й серветки. Де-не-де траплялися ще зошити, книжки (і не лише з рецептами смачних страв), коробки зі свічками, кольорові олівці, ручки й музичні диски. На стінах висіли фотографії, малюнки, цитати з улюблених книжок й використані квитки зі щасливих поїздок. Ця кухня панічно боялася жиру – але жінка на ній і так ніколи не смажила, бо в Костика були проблеми зі шлунком, і вона годувала його легкими й корисними стравами. І шоколадом особливо не ділилася. Правда, зовсім-зовсім заборонити чоловікові його їсти не змогла – вважала, що то було б занадто жорстоко.

Чай запарився, шоколад приємно танув у роті, Ада нишком гортала сторінки записника й думала про все, що трапилося вчора – і останнім часом узагалі. Надворі була чарівна рання осінь – з хрустким повітрям, яскравими парасольками, вранішніми туманами, какао в термокружці дорогою на роботу, капюшонами й барвистими шарфиками, шурхотливим листям, яблучною шарлоткою, цинамоновою кавою і чаєм з лимоном, каштанами в кишенях, черевиками, плетеними мітенками і товстими шкарпетками, картатими пледами й сорочками, аромалампою з грейпфрутовою олійкою та дівчачими книжками. Але неправильного в цій осені було так багато, і так багато в ній було приводів для смутку.

Бабуся Ніна з сусіднього під’їзду поховала чоловіка в останній день літа й тепер безперестанку плакала; Адина улюблена студентка Ліза після якихось особистих негараздів занурилася в безпросвітну депресію й почала прогулювати пари; у близької подружки, Людочки, сильно захворіла мама, й вона ледь давала собі раду, доглядаючи за нею та малим синочком; інша, Олеся, дізналася, що вагітна третьою дитиною, але в них і досі не було жодних шансів переїхати з тісної кімнати в батьківській квартирі в окреме житло; а ще одна, Інна, розчарувалася в роботі, проте ніяк не могла знайти собі нічого цікавішого; справи на Костиковій фірмі теж ішли не надто добре; а лікарка сьогодні сповістила Андріану, що тій доведеться пройти курс лікування – бо недуга, яка зараз ніяк не турбувала, через декілька років могла перетворитися на справжню загрозу, тож розібратися з нею потрібно було якомога швидше. Сусід дідо Олесь страшенно переймався тим, що його внук до нього навідувався усе рідше, а поштарка на їхній вулиці постійно забувала приносити пошту – вчасно або взагалі. Словом, неприємностей вистачало, але в Андріани був твердий намір не дати цій осені перетворитися на суцільний смуток і змусити повірити у безвихідь. Тож вона «розігріла» ручку, намалювавши усміхнене сонце в кутку сторінки, й почала писати:

101 щаслива намистина

Безвідмовні способи надихнути себе й інших на усмішку

Перші пункти плану написалися легко й натхненно:

• Завести собі товстого зошита, щоби записувати не_притягнуту_за_вуха_радість щодня. Якісь дрібниці, що викликали щиру усмішку. Ніколи не писати для кількості – лише головне і справжнє. І не пропускати жодного дня! Бо ж навіть тоді, коли здається, що Всесвіт розвалився, трапляється хоч одна маленька приємність. І – так! – подарувати такі ж зошити Людочці, Інні й Олесі.

• Частіше тішити себе водними процедурами. Хоча зараз і немає змоги ходити в басейн чи аквапарк, але ж не можна недооцінювати теплий душ. Він так добре змиває хвилювання, ніжить тіло і «прочищає» розум – всі ж знають, як легко й приємно думати під струменем теплої води!

• Як це не банально, перебування на свіжому повітрі таки надзвичайно корисне й надихаюче, адже не лише зміцнює здоров’я, а й прекрасно покращує настрій! Не шукати «відмазок», не боятися застудитися чи зіпсувати зовнішній вигляд, макіяж чи маску педагогічної порядності! Бавитися жовтим листям, а тоді й снігом, сміятися, поки не розболяться щоки, і дихати-дихати!

• До речі, про дихання. Давно пора навчитися дихати, зосереджуючись на процесі. «Дихай „усерйоз!“» – хто це написав, не пам’ятаю, втім, слова дуже влучні. Щодня знаходити хвильку, щоби не думати ні про що, насолоджуючись лише цим дивом – можливістю дихати.

• Смачні гарячі напої – це та розкіш, від якої не варто відмовлятися ніколи. Бо час, витрачений на стояння над туркою чи заварничком, а тоді й на смакування, піде на користь – розвантажить очі й мізки. І просто дасть можливість ЖИТИ, не поспішаючи.

• Читати багато натхненних і мотивуючих книжок, після яких хочеться жити. Щодня знаходити час хоча б для клаптика доброї прози чи поезії – але аж ніяк не обмежуватися робочим списком! А ще ж є блоґи, листи, листівки, коментарі, записи в щоденнику, смс-ки. У Святому Письмі сказано, що «досвід приносить надію». Хороший досвід – власний чи інших людей – завжди вселяє сподівання на краще.

• Сміятися багато! Надмірна серйозність до лиця лише переконаним Викрадачам Казок. «Від усмішки стане всім світліш…», чесно-чесно!

• Обіймати міцно! І неодмінно часто. Це так надихає і додає сил та впевненості.

• Слухати лише гарну музику! Якомога більше.

• Проводити час із рідними. Мабуть, лише в сім’ї можна знайти таку наснагу й підтримку, таку безумовну любов, яку більше ніде не зустрінеш. А якщо зараз хтось із родичів не обдаровує особливим теплом – завжди ж можна почати обдаровувати їх! Бо доброта й увага, як відомо, повертаються, наче бумеранг. У найпотрібніший для цього час.

Андріана з полегкістю видихнула, закрила записника, поклала його в шухляду, помила горня й прополоскала зуби, а тоді тихо, навшпиньках, пробралася назад у спальню й пірнула під теплу ковдру, обіймати чоловіка, насолоджуватися його теплом і тішитися часом, проведеним поруч із ним. А завтра вона набере свій перелік «намистин» на комп’ютері й розішле його своїм дівчатам поштою – як жменю осіннього натхнення.

Розділ 2

«Адо, дякую тобі! Це саме те, чого мені сьогодні так бракувало! Та й узагалі бракувало. Одразу почала втілювати в життя: вибігла на обід за новим заварничком, а заодно прихопила смачних чаїв для Олесі й Люди (тобі купила тарілочку з покришкою для лимону, ага-ага!), ну й ще набір чаїв для своїх рідних, потім зайшла в книгарню й кондитерську – і повернулася додому з повним пакунком щастя. Подзвонила до брата, аби прийшов із братовою і малим, бігом натерла квартиру до блиску, увімкнула музику й навіть пов’язала дуже милий фартух на талію! Уявляєш? Брат, як побачив, довго реготав, і ще перепитав, чого я не спала вся в бігудях, де мої акуратно викладені кучері й чому їх не прикрашає червона стрічечка, зав’язана бантиком. От уже! Але Михасик був дуже задоволений, та й братова, здається, якось аж розцвіла. Єдиний недолік тих твоїх порад: я від щастя потім довго не могла заснути!

Твоя Інна у фартушку в горошок (це все ти винна, не забувай!)

P.S. Продовження буде?»

Андріана з широкою усмішкою на обличчі перечитувала вечірню пошту, накинувши на себе Костикову картату сорочку, яка на ній виглядала симпатичною широкою сукенкою, і зручно підібгавши ноги. Чоловік намагався відшукати добротні дошки для книжкових полиць, котрі він сам збирався майструвати, перелопачуючи гору сайтів і щось безперестанку коментуючи.

«Буде, люба! А коли ми з тобою підемо на каву? Не забудь лимонницю! Я для тебе теж дещо маю. Напишу тут, аби ти мене при зустрічі не стукнула ненароком… Я розсилала твої резюме в різні цікаві компанії останній місяць. І сьогодні мені прийшла одна відповідь… Коротше, пересилаю тобі того листа. І беруся за наступну порцію „намистин“».

Щойно Андріана натиснула «відіслати», задзеленчав телефон.

– Тьотю Адо, тьотю Адо! – верещав милющий голос у слухавці на тлі Олесиних намагань привітатися.

За мить там прозвучав веселий чоловічий голос, щасливий вереск Артурчика, сміх малої Терезки, а тоді все стихло, і Олеся з притаманною їй ніжністю і турботою взялася розпитувати Андріану про її день, чоловіка, студентів і наукову роботу. Ада коротко розповідала про себе й розпитала про Олесю й дітлахів.

– Знаєш, ти так ото влучно почала з тими своїми намистинами! Ну просто дуже. Особливо мене остання зачепила, – зізналася Олеся. – Я зараз так багато думаю про нас і наше життя. І яким воно могло б бути, якби не… Ти знаєш, я себе не уявляю без цих кнопок, але інколи все навалюється і стає так складно. Учора я саме про це думала. Що я не можу зреалізуватися, що я – нікому (крім малих і чоловіка, звісно) не потрібна домогосподарка, і що вже ніколи нічого путнього з мене не буде… І тут ти зі своїми надихаючими намистинами. А десятою ще й поцілила прямо в «десятку»! Дякую тобі! До речі, ми сьогодні цілісінький день сміялися!

Ада, натхненна відгуками подруг, попросила Костика принести їй із кухні ще шматок шоколаду й знову взялася за писанину:

• Чітко розділяти час на роботу й відпочинок. Упродовж власне роботи викладатися, якщо не на 100, то принаймні на 90 відсотків – це принесе віддачу й особистий розвиток у будь-якій справі (або ж поштовх до освоєння нових територій). А впродовж відпочинку навіть не згадувати про «дедлайни» й невиконані завдання. Абстрагуватися і насолоджуватися життям! Головне тут – пам’ятати золоте правило: мухи – окремо, котлети – окремо.

• Дивитися вдалечінь! Оскільки наше соціальне оточення обставило себе розмаїтими потрібними й не дуже предметами, усе стягнуло докупи, усе навколо так щільненько, а тут ще й ера комп’ютерів… Ми відівчилися дивитися далеко вперед (чи ще далі – вгору на зірки) і втрачаємо зір. Страшно, щоби часом не еволюціонували (чи як там – деградували, напевно) до кротів. Насолоджуватися кожною миттю, коли зір впирається не в комп’ютер і не в стіну.

• Не їсти «мівіну»! І всілякої іншої «беки» теж. Я не кажу, щоби перетворювати кухню в домашнє божество, однак готувати й споживати корисну, смачну, гарно сервіровану їжу – то одна з чималих намистин в щасливому намисті.

• Не тримати образу всередині! І, що дуже важливо, ніколи з нею не засинати. Гніватися можна щонайдовше до вечора – це біблійна істина, і я в неї дуже вірю. Люди, які тримають образу в собі, частіше хворіють і швидко старіють – і це насамперед помітно на обличчі.

• Замість того, щоб копирсатися в минулих неприємностях, мріяти! Багато, натхненно, кольорово! Завести ще один красивий зошит – скоро у нас з’явиться колекція красивих зошитів, а то теж досить непогане й радісне хобі – та записувати туди свої мрії. Обов’язково відмічати ті, що вже здійснилися – і не забувати водночас тішитися та ділитися радістю з іншими!

• Шукати пригод, краще з друзями. Адреналін, нові ідеї, веселий сміх, відчуття команди й відчуття дитинства – прекрасна суміш для радості! А інколи навіть трапляються несподівано прекрасні результати!

• Розгребти непотрібні завали. Одяг, який не носимо, книжки, які не читаємо, віддати в дитячі будинки чи інтернати. Витрусити з шухляд старі папірчики – все одно ж ніколи їх не перечитуємо. Прибрати на робочому столі (робочий стіл ПК теж рахується). Звільнити особистий простір. «Плюшкінізм» – зло. Ще й пилюку збирає.

• У тому ж контексті – якомога частіше робити вологе прибирання. Особливо в спальні, кухні й робочому кабінеті. І провітрювати приміщення. Нехай свіже, чисте, зволожене повітря нас чекає не лише в лісі чи парку, а й там, де ми проводимо мінімум 15 годин щодня. Настрій це піднімає непомітно, але обов’язково!

• Пам’ятаєте, ми говорили про відновлювальну силу водних процедур? Новий і вже випробуваний рецепт скраба для тіла: мелена кава+мед. І нехай увесь світ зачекає!

• Ковдро-подушкова терапія: прокинувшись, не поспішати вилітати з-під теплих покривал. Усвідомлено порадіти теплу й затишку, поніжитись, потягнутися, помурчати собі під ніс. Якщо поруч коханий, полюбуватися його сонним обличчям, потулитися, погрітися. Якщо коханнячко прокинулося раніше – перелізти на його половину ліжка: там чомусь завжди приємніше лежиться! А вечорами, читаючи книжку чи переглядаючи фільм, кутатися в картаті пледики!

Костик узявся моститися в ліжку, і Ада не спромоглася протистояти спокусі відразу забути про свій дуже важливий і надихаючий проект і притулитися до коханого, загорнутися в його обійми й покласти голову на його подушку. Однак таки встигла відіслати подругам другу порцію радості. Аби й вони могли зробити те саме.

Розділ 3

Дівчата забігали в затишне кафе одна за одною, сміючись і роззираючись довкруги, аби намацати поглядом найзатишніший з усіх столиків.

Терезка спала в Олесі на грудях, зручно замотана красивим бузковим слінгом, старший малюк, Артурчик, сидів у позі короля на колінах у Інни, а Людин синочок Мефодик весело усім усміхався й чалапав малими ніжками в стильних черевичках поміж столами, почуваючись, либонь, великою зіркою: усі відвідувачі йому всміхалися, хтось навіть пригощав яблучками й цукерками, а офіціантки присідали коло нього й намагалися розпитати, як малюка звати й що йому принести.

– Ну що, робимо, як завжди? – Люда окинула подруг поглядом і, підбадьорена схвальними кивками й вигуками, взялася «до роботи».

Проглянула меню, вибрала 4 торти зі смачними назвами й попросила офіціантку принести їх усіх на одній великій тарілці, додавши чотири менших блюдця та прибори. А тоді замовила два чайничка з улюбленим фруктовим чаєм дівчат. Принаймні на годину тих частувань мало б вистачити. Впоравшись із завданням, Люда повернулася до Андріани, яка саме бавилася з маленьким Артурчиком.

– Адо, а тепер твоя черга! Читай свої «намистини»!

– Може, давайте і далі «по плану»? Поділимося новинами, посмакуємо останніми подіями? Чого то ви мене зразу отак хочете завантажити роботою?

– Еее, Адочко, план тепер змінився! – засміялася Олеся. – Тепер ми вимагаємо продовження свята! От прочитаєш, тоді й будемо ділитися новинами. Але тільки радісними, як у твоїх «намистинках».

– Цітай! – Мефодик повернувся з променаду й дивився на Аду своїми великими зеленими очима.

– Нууу, – потягла вона, – таким красеням я відмовляти не вмію… Що ж, вмощуйтеся зручно, слухайте уважно. Починаю!

• Не відмовляти собі в маленьких приємних подарунках. Вигадувати дати, нагороджувати себе за виконані складні завдання (це ще й часом непоганий рецепт заставити себе працювати, Іннусю, навіть коли не дуже хочеться, правда-правда).

• Змерзли? А пам’ятаєте рецепт Татка Карла? Картина, на якій був зображений вогонь. Створення настрою багато залежить від того, що ми бачимо: малюнки, фотографії, заставки на робочий стіл, горнятка, сувенірчики чи маленькі камінці з тих місць, де нам було дуже добре. Тож варто стати магнітиком, до якого притягується усе красиве!

• Танцювати на вулицях, співати в тролейбусах, реготати на весь голос! Бути дітьми й не соромитися цього. І побільше проводити часу з малечею – вона точно навчить нас поводитися, як слід!

• Влаштовувати собі свята посеред буднів. Ні з того ні з сього причепуритися, а на запитання «яке сьогодні свято» таємниче усміхатися. Після роботи зайти в кафе, ресторан, або просто в супермаркет за шоколадкою. Або влаштувати романтичну вечерю вдома – і запитати коханого, чому це він забув про таку важливу дату. Ще й насмієтеся з розгублених поглядів і спроб виправдатися за нескоєний «злочин»! Головне – недовго. А то наші кохані беруть собі таке близько до серця й страшенно переймаються. Давайте домовимося, щоби «розіграш» тривав не більше десяти секунд!

• Малювати! Не лише всілякі закарлючки, коли розмовляємо, скажімо, телефоном. А щось кольоровіше-веселіше: наприклад, вмокнути долоньку в яскраву гуаш і прикласти до листка паперу – і подарувати людині, яка багато про нас думає і дуже любить. Хай має своє власне тато-карлівське зігріваюче нагадування.

• Не забувати чітко формулювати й ставити свої запитання. Хто шукає відповіді – неодмінно їх знайде.

• Якщо ми щось робимо, то критика буде обов’язково. Сприймати її так, наче вона нас не стосується взагалі – так легше оцінити ситуацію об’єктивно й справді взяти потрібні поради на замітку. Гіркоту відкинути, навіть якщо вона присутня в словах того, хто критикує. Усі ми – створіння емоційні й часом бовкнемо щось зайве. І продовжувати рухатися вперед так, наче ми ніколи раніше не помилялися!

• Запалити аромалампу. А запалена свічка й ніжний аромат, скажімо, апельсинової, лимонної чи грейпфрутової олійки додають затишку.

• Побільше спати! Якщо ранок ну ніяк не вдається відсунути «на пізніше», то подрімати зайву годинку ввечері. Наприклад, у мене з’явилася чудова звичка засинати, поклавши голову коханому на груди, поки він ще працює (тільки то було до того, як я почала писати намистини! тепер Костик засинає раніше). А ще, коли хочеться, спати з дітьми, не намагаючись переробити всі справи нараз, поки малеча солодко посапує.

• Коли навалюється дуже-дуже-дуже багато роботи й невідкладних справ, варто розбити всю цю гору на шматки. Один шматок зроблений – час відволіктися і потішити себе. Тоді наступний. І не забувати ставити плюсики біля виконаних завдань у планівниках – цей скромний процес теж приносить насолоду!

– Адо! Мені тепер якраз дуже хочеться працювати! Твоя підпільна діяльність принесла пишні плоди. Мене взяли! – вигукнула Інна, як тільки подруга дочитала свій «список радості».

Дівчата хором взялися вітати Інну, обіймаючи її й засипаючи питаннями. Тортики й чаї принесли, Терезка прокинулася і одразу перетягнула ковдру уваги на себе, у кафе стало багато галасу й сміху.

Новин у дівчат було багато і, насправді, лише радісних. Як тільки котрась починала говорити про сумне, подруги одразу почали вишукувати в тому щось хороше також.

– Як твоє здоров’я? – врешті зважилася запитати Андріану Люда.

– Дуже добре! Лікарка тішиться, що ми вчасно помітили те маленьке «недопрацювання» і каже, що все йде краще, ніж вона очікувала! Однак, приписала мені цілих двадцять уколів!

Інна, яка терпіти не могла уколів, сплеснула руками й скривилася, наче від болю.

– І як ти це переживеш? Потрібна група підтримки? – запитала дівчина. – Я дуже сподіваюся, ти не попросиш нас давати тобі уколи або на те дивитися. Чи тебе колотиме Костик?

– Ой, Костик брався. Але він мене жалів, і я себе жаліла коло нього, тож плакала, боялася і брикалася. І він відмовився від такої почесної ролі.

– Ти натякаєш, що таки проситимеш когось із нас? – з жахом прошепотіла Інна, трохи кепкуючи, а трохи щиро боячись. – Нехай то буду не я. Я не поцілю, куди треба.

– Я можу! – втрутилася Олеся.

– Або я! – Люда засміялася і поспішила запевнити дівчат, що в тому немає нічого страшного. – Не робіть з мухи слона! Подумаєш, комарик вкусить.

– Ні-ні-ні, – Андріана натхненно вертіла головою з боку в бік.

– Я навчилася сама собі давати уколи!

Запала тиша, посеред якої Інна зробила вигляд, наче знепритомніла. Але швидко отямилася і попросила подругу не розповідати подробиць.

– Отак часом здобуваються нові вміння, – підсумувала розважлива Олеся й всадила Терезку Аді на руки. – А тепер потримай малу й забудь про всі уколи на світі. А я піду чепуритися. Привід для свята ми вже вигадали: день, коли Андріану оголосили найкращою проколювальницею крихітних дірочок на попі. Якщо комусь треба буде, матимемо, до кого звертатися!