Текст книги "Ключі від ліфта"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Кхе… – бухикнув шеф. – Може б, таки при дівчатах не треба?

– Так вони ж кажуть, що вже дорослі, раз працюють у вас? – засміявся Петро. – Та ні, слухайте вже, як гартують героїв! Лише коли ми підійшли до дверей моєї однокімнатної квартири, я згадав, що холостяцький мій порядок, звісно, не був ідеальним. Та втома і хвилювання перед завтрашнім днем, а ще більше перед невідомою перспективою сьогоднішньої ночі, перекрили мені всі докори сумління.

– Ми чимось повечеряли, навіть випили на трьох одну пляшку вина, хтось із дівчат звелів мені стелити вже розкладений диван – це все я пригадую, мов уві сні. Але коли я вже лежав, а вони, повернувшись із душу, вологі, смагляві та неймовірно гарні, лягли з обох боків від мене, я подумав, що вже вмер, і два засмаглі ангели зараз потягнуть мене кудись, але не відав іще, вгору чи вниз.

Слухачі завмерли, в очах у Оксанки блиснула цікавість, Олька втупила очі в край столу й ніби припинила дихати.

– Я не буду переказувати вам, як я проспав ту ніч голим між двох розкішних молодих оголених жіночих тіл, до яких мені не дозволено було торкатись, але Роза таки знала, що і навіщо вона робить! Уранці, коли Олівія випила з нами кави і побігла на пари, Роза сказала: «За дві години наш дебют. Твій дебют. А може – перший і останній у житті виступ. І ти маєш вибухнути в танці всією пристрастю, яку тобі довелося стримувати цієї ночі!»

– Нічоооого собі! – простогнав бармен, а інші чоловіки з розумінням закивали.

– То ви виграли ті змагання?! – нарешті не витримала Олька.

– Ні, – сумно посміхнувся Петро Гарсія.

– Як же так?! Їм не сподобалося?! – здійняла руки Оксанка.

– Ми посіли третє місце. Але це дурниці. Головне, що мій друг записав той прямий ефір на відеоплівку, яку я потім надіслав своїй колишній дівчині. Щоб вона зрозуміла, що я теж можу танцювати. І навіть пристрасно. А от чи може той її… усе те, що вмів я, крім цього?

– І що? Ви помирилися? – не витримала Олька.

– Ні, – зітхнув Петро Гарсія. – Мабуть, справа була не лише в нестачі танців.

У двері зайшли нові відвідувачі, шеф поглядом розставив команду по місцях, а гості попросили рахунок. Коли вони вже виходили з кафе, Оксанка раптом спитала навздогін:

– А Роза?!

Петро Гарсія озирнувся, замріяно посміхнувся і відповів:

– Після того наші шляхи розійшлися. Але на Новий рік ми надсилаємо одне одному листівки.

19

На початку зими Олька теж наважилася «вийти в люди» – не все ж сидіти з бабою Санею перед її телевізором чи читати Роксанині книжки у себе в кімнаті? Правда, святкового вбрання не мала, але чорні брюки, тонкий небесно-синій светр по фігурі, чорне намисто та кліпси, що їх подарувала якось по дружбі Оксанка, здавалося, зовсім непогано виглядали на високій, худорлявій, наче модель, дівчині. А щодо танців – Олька після розмови з напарницею теж стала приглядатися – і як танцюють у них клієнти, і як у різних телешоу люди рухаються. А потім, дочекавшись, поки баба Саня вкладеться, витанцьовувала сама перед високим тьмяним дзеркалом старої шафи. Правда, на роботі вона, бувало, так «натанцьовувалася», що поверталася ледь живою, але коли бере охота, втома відступає. За все попереднє життя дівчина стільки не крутилася перед дзеркалом і не вдивлялась у себе – то критично, то поблажливо, порівнюючи з Оксанкою, яка стала для неї тимчасовим взірцем.

«Звісно, з Роксаною її не зрівняти, – інколи думала Олька. – Але ж то інше. То геть інше!»

На дискотеці, у напівтемряві при миготінні вогнів, мабуть, і байдуже було, як саме ти рухаєшся, це ж не конкурс на телебаченні, як у Петра Гарсії – тут аби ритм відчувала та настрій був. А настрій, і справді, піднімався, хоч як сторожко було попервах на душі в Ольки. Мабуть, та спільна енергія, молодеча дурість і радість передавалися повітрям, як вірус, чи через ту скажену музику, чи загальним рухом, від якого паморочилося в голові, але хвиля ця підхопила Ольку і понесла за собою, хоч вона й відмовилася трохи випити з дівчатами перед дискотекою «для настрою». Відмовилася, бо і не вміла, і добряче була вакцинована покійними батьками від того зілля.

До людей, що випивали навколо, Олька ставилася поблажливо, чи, точніше, ніяк не ставилась. Вона звикла до цього і на бенкетах в їдальні, і, звісно, в кафе, де без того рідко обходилося. Вона й сама, навчена шефом, перепитувала клієнтів, котрі вже замовили їжу: «Що будете пити?» – наче це було природним та невід’ємним складником ритуалу. І нерідко після цього запитання випивку замовляли навіть ті, хто й не збирався. Тож, до людей напідпитку дівчина звикла, як вокзал до потягів, і тим не переймалася, доки її не зачіпали. Але сама від цієї хвороби трималась осторонь.

Вона побачила на дискотеці чимало знайомих облич, познайомилася з іншою компанією, що складалася зі шкільних друзів Оксанки та зі співробітників Оксанчиної подружки. Власне, містечко було невеликим, молоді небагато, всі були знайомі, та й про Ольку тут уже знали – нові дівчата завжди викликають цікавість у будь-якій компанії.

Додому її проводив Юрко, водій з консервного, хоч Оксанка і скривила губи, давши зрозуміти, що вибір «так собі». А коли хлопець біля паркану баби Сані поліз цілуватися, то хутко опинився в кучугурі снігу, а дівчина шасть – та й у хвіртку.

Серце їй калатало в горлі: невже, невже це воно – і Олька теж комусь сподобалася? Звісно, вона виросла за досить нетипових обставин і примудрилася до того ж не мати ні друзів, ані подруг, ані братів-сестер. І не те, щоб не цікавили її люди, але так вже звикла жити: питають – відповідає, дають – бере, ображають – наїжачується. Наче вбудовано в ній було таку програму стосовно інших осіб – ініціативи на зближення нуль, лише реакція у відповідь. Хіба що у випадках, які називають форс-мажором. Так одного разу вона звернулася до Роксани.

Тобто її досвід з дисципліни «Людське спілкування» був доволі однобоким і теоретичним, почерпнутим зі спостережень, книжок, телефільмів та чужих оповідок. Останнім часом це були розповіді Оксанки та її подружок, які, здавалося, тільки те й робили, що теревенили про хлопців. І от – пхнувши надто швидкого і сміливого Юрка в сніг, вона залетіла в хату і стала, підперши спиною двері, наче той, справді, в них ломитиметься.

Ні, це зовсім не означало, що той водій їй сподобався і матиме шанс. Цей перший крок протилежної статі їй назустріч означав для Ольки лишень одне – вона не гірша за інших і так само може комусь подобатися!

У роботі та нечастих «виходах у люди» минула Ольчина зима. Якось у вихідний вона заходилася прати свої речі, та чомусь усе збігала їй на пам’ять Роксана. Глянула на календар – виявляється, рівно рік тому зачинила вона за собою двері батьківської хати після ночі сліз та відчаю. Скільки всього трапилося за цей рік, скільки змінилося… І раніше небагато в неї було родинної підтримки в житті, а тепер і зовсім сама залишилася. Десь на Донеччині є батькова рідня, та Олька й адреси їхньої не знала, і за життя батьків не спілкувалися, хіба що згадували інколи, то навіщо вона їм зараз, так само, як і вони їй? Стосовно того, що далі пробиватися в житті доведеться самій, у дівчини сумніву не було. Але знати б, у який бік гребти. Хоча в шістнадцять років не надто про те й замислюєшся.

Інколи виникав у неї щем за батьками, і знову відчуття її були схожі більше на жалість старшого до непутящого молодшого, ніж навпаки. А інколи зітхала Олька і думала: «От би добре зараз поговорити з Роксаною, хоч би по телефону… Спитати, як вона, розповісти про себе, порадитись…» Але колишня вчителька наче у воду впала. Мабуть, добре влаштувалася. Олька щиро бажала, щоб нове життя (аж у іншій країні!) тішило Роксану, бо вважала її вартою найкращих умов та принців. Звісно, шкода, що поїхала так несподівано, але ж могла б і взагалі не з’явитися в тому селі? Чи не так відреагувала би рік тому. От сказала б: «Не видумуй, дівко, давай руку, ходімо відведу тебе додому, насварю батьків, щоб більше не чудили…» І як би тоді склалось Ольчине життя?

Ні, образи на Роксану не було. Її просто бракувало. Як єдиної людини в Ольчиному житті, яка була старшою, мудрішою, але при тому завжди мала час та бажання розмовляти з дівчиною, відповідати на її запитання або розмірковувати разом над нею ж запропонованим, тим пробуджуючи в Ольці здатність і бажання мислити, знаходити відповіді, шукати вихід.

А на початку весни з’явилася в містечку Олександра.

20

Сон навіть в одиночній камері напівпідвального приміщення в райвідділі міліції сном не назвеш. Тим, хто там хоч раз побував, звуки та запахи запам’ятовуються назавжди, а тим, хто не звідав, пояснювати марно. Але, крім цього, кожна людина має ще й власні переживання в такому місці. Надто, коли вона туди потрапила за таких неймовірних обставин, геть нічим не завинивши.

Ігор крутився з боку на бік на твердій полиці-ліжку з дерев’яною «гіркою» для голови (те «ложе» було чимось подібне на старі вивітрені й висолені лежаки на колишніх радянських пляжах у Криму, але було збите щільніше і міцно прикріплене до підлоги впритул до стіни). У напівсні він дослухався до віддаленого грюкання дверей і приглушених ними п’яних викриків у іншій камері, до гавкання бродячих псів за заґратованим віконцем під стелею, до ревіння машини, що пожирала у дворі вміст сміттєбаків, та до виття автосигналізацій, що реагували на вібрації того сміттєвоза.

Ігорю здавалося, що геть тверезий його мозок таки чимось затуманений. Бо на тверезу голову було немислимо пояснити навіть самому собі події останніх двох днів – малолітню провидицю біля метро, ключ, Льовушчину ідею зі здобуттям адреналіну, ще один так само чарівний ключ, випадковий вибір ними будинку за принципом – щоб і недалеко, і не старий, і з кодовим замком на під’їздах, але без консьєржів… А ще – ті ліфти, котрі одночасно зупинилися в усьому будинку, попутницю, котра ніби увімкнула в ньому програму, що відмітала логіку та роздуми, які зазвичай передують учинкам. Адже він не пацан, що збуджується від перебування в ліфті з жінкою, щоб аж настільки піддатися емоціям! Чи то не емоції були, а якийсь інстинктивний поштовх, та ще й на тлі того куражу-адреналіну в пошуках пригод посеред одноманітного життя?

Спогади та почуття зачіпали мозок, наче якийсь спрут мацав його своїми щупальцями зусібіч, викликаючи різні реакції. Мурашки пробігали по тілу від думки, що через ту пані та її валізу із краденими пляшками (і навіщо, скажіть?!) він може дістати термін ув’язнення, і підуть коту під хвіст його диплом, робота, кар’єрні перспективи, та й особисте життя… Ставало моторошно, і здіймалася хвиля гніву, бо ж попутниця, рятуючи власну шкуру, банально підставила його – але ж як відреагувала в таку мить на його нахабний поцілунок, сволота! І миттю зникали мурашки, і жар спалахував унизу живота, і стискалося тіло від згадки про той поцілунок… А голова починала шукати пояснень і виправдовувати жінку, бо ж неможливо просто так цинічно… За що?! Чому саме він? Бо, мабуть, ідіот самовпевнений, – вирішив, що веде гру! А зась! Кіт потрапив у мишоловку!

Ігор знову крутився з боку на бік, думав про Льовушку – чи зможе друг чимось зарадити? Добре вже, що пробився на побачення та поїсти приніс, але це справи не змінює. Сам він не знав, як викрутитися з цієї халепи і лишень усього зрікався – «Не заходив, не брав, не мав наміру, не моє». А на питання «Чиє ж бо?» відповідав, що спочатку був у ліфті не сам, але далі замовкав, щоб не бовкнути зайвого, бо розумів, що правда, яку він міг розповісти, навряд чи влаштувала б міліцію. Все це лізло в голову вночі, не полишало його і в неділю.

Збігала перша доба перебування у відділку. За цей час його двічі допитував слідчий, а чергові все реготали та перекидалися жартами з приводу поцупленого ним віскі. Здавалося, навіть по-чоловічому співчували – отак по-дурному мужик вляпався!

Десь Ігор чув, що тут його можуть тримати три дні, а для подальшого затримання має бути постанова суду. В іноземних фільмах ув’язнений телефонує своєму адвокатові, той радить йому мовчати, мчить і розрулює ситуацію, залежно від її складності. Але які, в біса, адвокати у наших пересічних громадян? Та ще й у стресовому стані… Та ще й з такою безглуздою преамбулою того, що сталося, хоч ти і не винен?!

«А якщо сказати, що просто їхав до когось у гості, а далі розповісти про попутницю? Сама винна, хай сама і викручується, хоча навряд чи її знайдуть… Але ж потім спитають, до кого саме я збирався зайти суботнього вечора і як відчинив двері під’їзду?! Торба… Повний ідіотизм… Може, Льовушка наважиться поговорити з обікраденим власником? А чому той має йому вірити? Та і як його зустріти? Усядеться на килимку під дверима і чекатиме господаря? Так він і в будинок не потрапить – термін чарівності ключиків вичерпано – дві доби фіть! А я ж навіть не знаю, на якому поверсі та квартира, і яка саме! А може, здибає ту шизонуту провидицю та розпитає, що робити? Ага. Вона дасть новий прогноз на найближчі дві доби, блін! Ну, сам винен – спитав би на місяць, зараз знав би, чи довго сидітиму в буцегарні, дебіл… Пригод йому закортіло! Чистої радості не вистачало!» – так думав і гриз себе Ігор, блукаючи з кутка в куток камери і не знаходячи відповідей, – думки кружляли по колу, але жевріло сподівання, що станеться якесь диво, і ситуація розрулиться сама собою… Раптом подумалося, що коли все закінчиться, чи хотів би він знову побачити ту жінку? І нова хвиля гарячої крові вдарила йому одночасно і в голову, і в пах. Він заплющив очі і, зціпивши зуби, вперся лобом у холодну обшкрябану написами фарбовану стіну.

21

Ліза цього дня не малювала. Творчість потребує певного настрою, концентрації енергії митця на тому, що він робить – бо ж вкладає душу. Або навпаки – стану розслабленої відокремленості від реальності, коли тобою керує підсвідомість, і ти підкорюєшся їй, навіть не відаючи, що cаме створиш наступним своїм рухом.

Цього весняного дня Ліза не могла ні сконцентруватись, ані відділитися від проблем реального життя. Вона сиділа перед ноутбуком і наче переглядала на його екрані останнє десятиліття свого життя, яке зараз здавалося далеким, мов побачений колись фільм. Іще молодою дівчиною Ліза почала мріяти про власний бізнес, бо чимось була схожа на вольового та рішучого батька, якого в сорок три роки стрімко та несподівано «з’їв» рак. Вона вчила мови в інституті туристично-готельного напряму і вже в студентські роки виїздила на зарубіжні практики. Щоразу, повертаючись додому, розуміла, як неймовірно важко будувати тут своє, не маючи ні солідної підтримки батьків чи чоловіка, ні стартового капіталу.

Коли Ліза закінчила інститут та влаштувалася на роботу в турфірму, матір вийшла заміж. Спочатку дівчина навіть раділа, що та перестала побиватися за батьком, – який не який, а знайшовся чоловік, що буде нею опікуватись, але невдовзі Ліза відчула себе зайвою і навіть небажаною в батьківському домі. Вітчим продав свою квартиру, купив за містом ділянку з фундаментом під будинок і всі свої сили та кошти вкладав туди, переїхавши тепер жити до дружини. А ще нове подружжя ходило до церкви. До якогось дивного місіонерського осередку, який не надто викликав довіру в Лізи, і та категорично відмовлялася від пропозицій «увірувати разом», хоча в дитинстві й не здобула системного релігійного виховання. Якась тривога виникала у неї з приводу нових нав’язливих ідеологій, хоч якими вони були – політичними чи богословськими. Саме з цього питання і пішла тріщина в стосунках між матір’ю та донькою, а вітчим був і зовсім однозначним: «Не поважаєш матері? Не дослухаєшся досвіду старших? То й іди собі, живи власним розумом!» Мама під час таких розмов зітхала, розглядала підлогу, вії її тремтіли, але суперечити чоловікові не сміла: «На все воля Божа…»

Жити разом ставало все важче, й одного разу Ліза не витримала, зібрала свої речі та виїхала з батьківської домівки в квартиру, яку винаймала подруга. Але саме тоді, у першу ніч у чужій хаті, вона зрозуміла, що з такого старту їй до своїх мрій не пробитися. Невдовзі Ліза почала шукати роботу за кордоном. Власне, це було не так уже й нереально, зважаючи на її освіту та розвиток туристичного бізнесу. Спочатку дівчина уявляла собі це як роботу за фахом, але в іншій країні, і навіть рано чи пізно могла б дочекатися й у турфірмі, що хтось із делегованих в інші країни спеціалістів повернеться, що з’явиться вакансія, чи виникнуть нові місця. Але реально на це могли піти роки, та ще й невідомо, чи не втрапить на те місце хтось інший за протекцією…

Пошукавши в Інтернеті, поспілкувавшись там на форумах і почитавши газети-журнали, Ліза прийняла рішення поїхати на «нефахові», проте більш реальні та швидкі заробітки – офіціанткою. Приблизно уявляючи собі ризики, вона переговорила зі своїм директором, спитавши, чи не можна її влаштувати через його контакти із закордонними колегами, яким можна довіряти. Той по-батьківськи побубонів, запитав дівчину: «Чи тобі на хліб не вистачає?…» Але Лізі вже як що зайде в голову – то не відрадити. Бо заробляти «на хліб» вона не хотіла, їй треба було з чогось стартувати. Звісно, вона не збиралася розносити напої все життя. Відомо, не для того вчилася, зовсім не про те мріяла, але готова була напинатися рік-два, щоб зібрати якусь суму на рахунку. Та й принагідно розширити світогляд…

Директор зітхнув, зв’язався зі своїм агентом в одному курортному містечку, поставив задачу, і невдовзі Ліза, відкинувши сумнівні пропозиції інтернет-агенцій, взялася до оформлення необхідних документів.

– Передумаєш, повертайся. Візьму. Якщо заміж там не вискочиш, – сказав на прощання директор.

Ліза запевнила, що заміж закордон не збирається і подякувала за допомогу та підтримку.

Реакції жіночого колективу були полярними – від залякувань до заздрощів, та Лізу те не дуже хвилювало. В її свідомості, мов на плані місцевості, відмічене було місце її теперішнього перебування, вимальовано мету (хоч і доволі далеку) і вже нанесено траєкторію шляху до неї.

Перед від’їздом зателефонувала матері, повідомила про своє рішення. Звісно, вона і не чекала, що та буде надто радіти, але до такої швидкої та однозначної реакції також не була готова:

– Добре, що батько до цього не дожив! Чи ти дійсно дурна, чи такою прикидаєшся? Ти вибрала шлях гріха й опинишся в борделі! Якщо не передумаєш – ти мені більше не донька! – сказала мати і кинула слухавку.

Ліза не передумала, але чітко усвідомила – хай би що з нею трапилося, розгрібати доведеться самотужки.

22

Питання на форумі в Інтернеті:

•  Що таке «хостес»? Це проституція? Маю на увазі саме хостес із консумацією. У мене 2 подруги працюють хостес за кордоном, одна каже, що спить із клієнтами, друга – що не спить. Я теж хочу працювати хостес, але боюся, що будуть змушувати працювати проституткою, чого мені б дуже не хотілося. Так усе-таки хостес із консумацією приховує під собою заробітки проституцією?

Відповіді:

•  Дивлячись у якій країні. У мене теж дві подруги працюють за кордоном. Одна теж спить, а друга не спить. Спить та, що їздить до Лівану, там не змушують, але якщо будеш відмовлятися – не зрозуміють просто і будуть усе одно задовбувати. А друга – в Йорданії. Там рідко дівчата цим займаються, ну, крім тих, хто горить бажанням, звичайно.

•  Хостес – це професія, а проституція – це покликання, не важливо де це проявляється – у бухгалтерки, у кухарів, або у вчительки… Ну, ви зрозуміли… всім привіт.

•  В Америці працювала хостес, відпочивала – роботи ніякої: зустрічай гостей із широкою посмішкою, влаштовуй за столики і вуаля, а решту часу спілкуєшся з персоналом.

•  Я працюю в Туреччині вже 4 роки, ніхто мене нічого не змушує і ні з ким я не сплю, там, по-моєму, чим недоступніше, тим краще і тобі, і клубу, я працюю по робочій візі, все легально, і нема ніяких підстав хвилюватися, звісно, коли перший раз їхала, теж боялась, а там зрозуміла, що нічого боятися, і гроші пристойні платять.

•  Хостес у нічних клубах з консумацією це легальна робота. Проституцією ніхто не змушує займатися, тому що в багатьох країнах це не легально. Звичайно ж, є дівчата, які працюючи хостес, сплять потім з клієнтами, але це завжди на розсуд самої дівчини. Як було сказано вище, навіть бухгалтерка після роботи (якщо хоче) може продавати своє тіло. Я думаю, що просто в Інеті розповсюдилося дуже багато залякуючих і невірних статей про консумацію. Консумація – це ніщо інше, як розмова за столиком із клієнтом за келихом шампанського.

За даними Вікіпедії:

Хостес – професія дівчат (або хост – хлопців) у ресторанах і барах. Працівники хостес повинні красиво і привітно зустріти відвідувача, посадити його за стіл, запропонувати меню, підтримувати компанію під час їди клієнтів, приймати замовлення, розмовляти з клієнтами, готувати прості коктейлі, у функції хостес також входить розважання гостей. В обов’язки входить також спонукати відвідувача витратити максимальну кількість грошей на їжу та напої, виконати з ним повільний танець, заспівати в караоке і т. ін. Дохід дівчат-хостес найчастіше залежить від витрачених відвідувачем грошей.

Консумація (лат. сonsumo – споживати) – стимулювання попиту у відвідувачів ресторанів, нічних клубів та інших розважальних закладів. Часто консумацією займаються стриптизерки і повії, тобто вони спонукають клієнтів у барі, публічному будинку тощо купувати їжу, напої тощо, отримуючи потім від цього свій відсоток.

У деяких клубах під консумацією не мається на увазі «інтим» як такий.

З оголошень в Інтернеті:

Агенція і Нічний клуб Excalada Show починає новий набір танцівниць і хостес.

Вимоги: Дівчата 18–33 років із приємною зовнішністю. Відповідальність, комунікабельність, старанність. Зріст 160 і вище.

Контрактний термін: 3–6 міс. (цілий рік).

Посада: Танцівниці, Шоу балети (танцівниці як професійні, так і початківці).

Посада: Хостес, робота на консумацію в клубі.

Робота за кордоном у Лівані / Кіпрі / Сирії та ін.

Розміщення – проживання в готелі безкоштовно.

Зарплата: від 800 $ до – 1500 $ оклад + пр.

Графік: з 21:00 до 5:00.

Офіційне працевлаштування за держ. контрактом та робочою візою.

Ми оплачуємо робочу візу, дозвіл на роботу, медстраховку, авіаквиток. Отримайте ваш контракт просто зараз! Ніякої передоплати не вимагається. Надсилайте ваше фото та резюме на наш мейл.

Вакансії хостес: робота в нічних клубах за контрактом на 6 місяців. Перевага надається дівчатам з хореографічною та/або вокальною підготовкою. Оформляється сертифікат, легальне працевлаштування.

Оплата хостес: основна зарплата – 500 $, що виплачується щомісяця, і ціла система щоденних заробітків: плата за обслуговування столика, % від випитого клієнтом спиртного, чайові за сольні номери і т. п. У сумі на місяць дівчина заробляє від 1500 $ і вище. Чим досвідченіша хостес, тим вище її заробітки. Танцювальна програма – це, безумовно, джерело заробітку, але крім танців, основні гроші приносить робота як хостес – господині столика. До їхніх обов’язків входить розважання клієнта за столиком, забезпечення для нього максимально комфортного і цікавого проведення часу в клубі. Інтим суворо виключений умовами контракту хостес.

Умови роботи хостес: період контракту від 6 місяців, якщо є обопільне бажання, можна продовжити до 6 місяців і більше. Робочий тиждень складається з 6 робочих днів, 1 день вихідний. День тижня, на який випадає вихідний, буде повідомлений дівчині заздалегідь. Час роботи хостес, як правило, з 21.00 до 3.00 години (залежно від клубу), але не перевищує 6 робочих годин на день. За робочий «вечір» виконується 4–6 танців.

Житло: безкоштовно надається благоустроєне житло. Проживають дівчата у квартирах від 2-3-х осіб. Недалеко від місця роботи.

Харчування: частково своїм коштом.

Обов’язкові вимоги до хостес:

– Вік від 18 до 25 років;

– Зовнішні дані.

– Товариськість, акуратність, відповідальність.

– Володіння розм. англійською або мовою країни хоча б на початковому рівні.

Важливо для хостес: із собою необхідно мати додатково мінімум 200 євро до першої зарплати.

Зі статті в Інтернеті:

«…На батьківщині мої співрозмовниці теж танцюють у клубах, а виїзд за кордон їм влаштував знайомий менеджер. Тут за один нічний вихід вони отримують 10 000 ешкудо – трохи менше 50 доларів. Плюс – відсоток від консумації. Мінус житло, газ, світло, вода, харчування і відсотки менеджеру-організатору зарубіжних «гастролей». На місяць чистими набігає близько восьмисот доларів. Самі гастролі тривають два місяці: дівчата танцюють у чотирьох клубах – по два тижні в кожному, щоб не приїдатися публіці. І обов’язково виходять потім у зал – «працювати» з клієнтами, розкручувати їх на випивку. Це і є те, що в оголошеннях про найм на роботу називається «з консумацією» і пишеться в дужках дрібним шрифтом.

Власне, консумація – заняття нескладне, але огидне. Португальці народ скупуватий, і платити по 4 тисячі ешкудо (20 доларів) за склянку «коктейлю» для гарненькою дівчини, яка норовить видути випивку в три ковтки, а потім просить іще, не хочуть. Скажімо, Жоао ще на вході попереджає, що оплачує тільки сік. У помсту дівчата п’ють сік залпом, як ліки, ввічливо дякують і йдуть до інших.

Правда, є один спосіб змусити клієнта замовляти ще і ще: треба вибрати момент і запитати, чи щасливий він і яка нелегка принесла його, такого симпатичного чоловіка, в цей бар, шукати платного жіночого товариства. Далі – справа техніки. Головне – не засинати, а всі три години слухати зі співчутливою увагою і вчасно кивати. Тоді коктейлі будуть з’являтися на столі один по одному, може дійти навіть до шампанського у відрі з льодом. Але коли ти не знаєш португальської, це спрацьовує погано, бо по-англійськи говорять далеко не всі відвідувачі бару. Хоча ці білявки-танцівниці – візитна картка бару лише на два тижні, їм дозволено рота не відкривати, свої 10 тисяч за ніч вони і так отримають.

Решті дівчат, що прибули з Росії та інших країн СНД (у барі Паули їх двадцятеро), значно складніше, бо вони не танцюють, а ситі бувають відсотками від консумації. До того ж їх тиранить місцева аристократія – бразилійки, яким дуже не подобається, що клієнти вважають за краще проводити час із модними в цьому сезоні «росіянками». Користуючись спільною мовою з адміністрацією бару, бразилійки то доносять начальству, що конкурентки під час роботи п’ють принесену з собою горілку (що майже неправда – таке буває рідко, тільки коли приїжджає новенька), то просто влаштовують чвару, згідно з їхнім темпераментом».