Текст книги "Ключі від ліфта"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

6

Наревівшись до ранку під ковдрою в холодній хаті поруч із п’яними батьками та мертвим немовлям, Олька тихо вдяглася, взула чоботи, нап’яла синтепонову куртку, що мати купила їй восени в районному секонд-хенді, натягла на біляву голову руду плетену шапку, замотала тонку шию шарфом власного виробництва. Від вхідних дверей вона повернулася до холодної кухні, що, швидше, була коридором, де на столі стояла плитка, а в кутку брудно-червоний великий газовий балон. Дівчинка нахилилася, відкрила дверцята столу, витягла свій портфель зі скромним шкільним приладдям. Затиснувши його під рукою, ще раз зазирнула через щілину в дверях до сірої кімнати, де досі спали нетверезі батьки і де в ногах у матері лежало те, про що Ольці страшно було й згадувати.

– Та пропадіть ви всі пропадом! – прошепотіла вона і вийшла на вулицю, твердо вирішивши більше в цей дім не повертатися.

Морозне повітря дивно пахло чи то молодими огірками, чи розбитими кавунами, свіжий сніг виблискував під ранковим сонцем – день довшав, горобці цвірінькали та сварилися за кінський волос – усе говорило про те, що ось-ось – і зимі кінець.

«Так завжди буває – треба лише дотерпіти, треба витримати до кінця, бо безкінечного нічого немає, перетерпіти – і все зміниться на краще», – думала Олька, завмерши біля хвіртки, замруживши очі й підставивши обличчя зимовому сонцю.

Куди йти далі – вона не знала. Точніше – вона знала, куди б хотіла піти. Але чи можливо це, чи може вона звалитися важким мішком на плечі людині, яка одна, здавалось, була до неї небайдужою? Звісно, односельці співчували «дитині з неблагополучної родини», але то здавалось Ольці якимось поверховим співчуттям, наче подаяння, мимохідь кинуте юродивому біля церкви. Нікого не цікавило її нутро чи те, що люди називають душею (хоча, звісно, не в назві справа). Нікого, крім однієї дивної людини, відмінної від усього Ольчиного оточення.

Роксана була шкільною вчителькою років тридцяти, яка одного разу дивом з’явилася в їхньому селі. Вона просто зійшла з потягу на станції за шість кілометрів від села, спитала, де тут найближча школа і, підвезена на УАЗику агрономом, залишилась викладати мову та дві літератури – українську й зарубіжну. Так само несподівано за два роки вона покинула і село, і школу, звільнившись без пояснень.

Останні три місяці навчального року та перебування Роксани в селі Олька жила в неї, бо того вирішального ранку таки наважилася прийти. Стоячи із заплющеними очима біля батьківської хвіртки, вона почула дзвін церковного дзвону, що донісся з пагорба, і раптом згадала дивну для неї фразу, почуту колись із вуст священика: «Стукайте, і відчинять вам!»

Олька пречудово пам’ятала, як не раз гупав до них кулаком дільничний міліціонер, а батько підпирав двері, матюкався і не збирався йому відкривати. Тому біблійна мудрість здавалася дівчинці досить сумнівною. «Відчинять, якщо схочуть. А як ні – то ні!» – думала вона.

Але тієї миті їй здалося, що коли зараз не зробить рішучого кроку – то так і простоїть вік біля паркану, що відділяє двір невеселого її дитинства від іншого життя. Якщо не постукає, то ніхто й не замислиться, чи їй відчинити… Звісно, під словом «ніхто» вона уявляла Роксану, хоча, знову ж таки – не в словах справа.

Олька попрямувала свіжим сніжком до школи, знайшла там учительку, вп’ялася очима в її карі очі й промовила:

– Додому я не повернусь. Чи повернуся, щоб їх убити. Врятуйте мене! Більше нікому.

Буває в житті – трапляються на твоїй стежці люди, навіщось потрібні. Навіть коли ти їх не шукаєш. Вони тривалий час можуть непомітно бути десь поруч, але в слушну хвилину наче проявляються, образ їх стає помітнішим, чіткішим, опуклішим, виразним і кольоровим, і ця людина якось впливає на твоє життя, грає в ньому свою роль. Це може тривати досить довго, чи періодами, чи зовсім пунктиром, виринаючи та зникаючи знову.

А буває, чиясь стежка лишень перетинає твою. І людина як з’являється в твоєму житті, так і зникає з нього, але їй вдається зробити щось надто важливе та доленосне – чи витягти тебе з ями, чи пхнути в неї, чи вивести за руку на якусь іншу орбіту життя і знову розчинитися вдалині на власній стежці, яка не збігається з твоєю й навіть не є паралельною.

Такою людиною для Ольки стала Роксана, історії якої не знав у селі ніхто (тому образ її частково був доповнений серіальними домислами). Але до дітей вона ставилася щиро та приязно, до старших – шанобливо, до різного рівня керівництва – рівно та з гідністю, приводу для пліток не давала, на чужих чоловіків не посягала, а одинаків, що наважилися б самі залицятися до неї, за два роки в селі не знайшлося. Хоч і не скажеш, що жінка була гордовита, але ще подумаєш, із якого боку підступитися та чи рівня ти їй. Роксана ні з ким не панібратствувала і до себе в душу нікого не впускала. Проте вона цікаво викладала свій предмет, і діти її любили. Мешкала в однокімнатній квартирі типового триповерхового на два під’їзди будинку «сільської інтелігенції», які в радянські часи будували в багатьох селах. Господарства не тримала, купувала що треба в крамниці чи привозила з Києва, куди неодмінно їздила раз на місяць. До кого й навіщо – не знав ніхто, як, власне, ніхто й не знав передісторії її появи в селі. Єдине просоталося через освітянську бухгалтерію, що бачили в її паспорті штамп про недавнє розлучення.

Те, що вона змогла дати Ольці за три місяці спільного проживання, навіть не могло зрівнятися з тим, що дівчинка отримала за свої неповних п’ятнадцять років удома. Вони розмовляли. Говорили про все – без табу. А хто ще в її світі, скажіть, міг розумно відповісти дівчині на купу запитань та не висміяти її при цьому? Хто взагалі замислювався, що у неї є запитання? Власне, Олька не мала навіть подруг свого віку, не те що вже старших порадників. Рано усвідомивши з гордовитою гіркотою відмінність свого статусу «дитини п’яниць» від інших більш-менш благополучних дітей, вона ні до кого й не набивалася. Живучи в Роксани, Олька мала вчительчин спосіб життя за приклад і, як могла, старалася наслідувати все до дрібниць – і її чисту мову, і манеру триматися, й акуратність її невеличкої квартири, охайне утримання свого гардеробу, догляд за волоссям, руками, тілом, а також поміркованість та доброзичливість у судженнях про інших людей, і ще – читання книжок. Як ридала вона, проковтнувши навздогад узятий з полички роман «Людина-амфібія» Олександра Бєляєва! Жаліла і красуню Гуттієре, і доктора Сальватора, а щонайбільше – Іхтіандра, «морського диявола» із серцем ангела. А коли Роксана привезла з Києва диск із цим фільмом, Олька подивилась його єдиний раз, знову наревлася, шморгнувши носом, зробила вголос висновок, що життя важке й несправедливе до тих, хто заслуговує бути щасливим, вклала диск у пакетик, всунула між сторінок роману і демонстративно поставила на книжкову полицю.

Тепер її нове, можливо, дещо штучне життя настільки відрізнялося від тієї реальності, яка існувала в садибі її дитинства, та й узагалі від середньостатистичного сільського життя навіть непитущої родини, нерозривно пов’язаного з городами, господарством і націленого головним чином на прогодування тутешньої чи розпорошеної по містах родини, що та їхня невеличка квартирка здавалася Ольці кораблем, відокремленим від звичного світу. А інколи їй ввижалося, що за стінами будинку не рідне село, а сам Київ, і все в ньому інакше, так, як показують у кіно. Ось лишень одягнись, розчешись, стань на порозі, вирівняй спину, підніми голову, відчини двері, зроби кілька кроків – і опинишся якщо вже не на Хрещатику, то точно на Оболоні!

Ці спокій та насолоду від вистражданого нового життя Олька відчула не одразу. Перші дні були для неї тривожними, а статус її у Роксани видавався нелегальним, тимчасовим та хитким. Скоса поглядали на неї учні різного віку, скоса – на Роксану вчителі, мовляв, не лізла б у чужі проблеми, хоч і шкода дівчинки, та вже ж не сирота… Але за кілька днів Роксана написала заяву на ім’я директора школи й таку саму на дільничного інспектора про те, що в зв’язку з нестерпно важкою ситуацією в сім’ї учениці такої-то вона вважає за потрібне тимчасово забрати дівчинку до себе, що має бути позитивним для дитини, яка перебуває в постійному стресовому стані в родині алкоголіків.

Заява – річ офіційна. І хоч не було подібних прецедентів, вона якось урегулювала ситуацію та приглушила пересуди.

А тим часом місцева міліція передала у район справу про мертве немовля – чи не було в тому криміналу. Ольчина мати раз припленталася до школи і чекала її після уроків, але в приміщення зайти не наважилась. Олька ж тремтіла біля вікна і виходити не стала – боронь Боже, знову мати натисне на жалість, і піде вона телям на мотузку споглядати те саме. Так і не зустрілися. Баби переказували потім, що мати, випивши, сварилася біля магазину, що вчителька, не здатна народити власних дітей, украла в неї «готову», а батько погрожував, але хто там його боявся, коли він вже сам догорав від горілки.

Олька залишилась. Але три місяці по тому закінчився навчальний рік, Роксана, прийнявши іспити, без пояснень подала заяву на звільнення, а Ольці повідомила, що має закордонного нареченого, котрий улітку планує забрати її до себе.

Того дня наче небо впало на землю. Враз вибухнув тендітний душевний комфорт, який дівчинка дозволила собі відчути поруч із цією жінкою, що не стала для неї ні матір’ю, ні навіть старшою сестрою – вона ніколи не сюсюкала з Олькою та не пестила її, не панібратствувала, не родичалася, наче знала – що ближчими вони стануть, то боліснішим буде розставання. Власне, не Роксана вигадала цю малу спільноту – вона просто не відштовхнула Ольку в страшну для неї хвилину. І протягом тих трьох місяців, знаючи наперед скінченність цього симбіозу, жінка вкладала в дівчинку по максимуму все, що вважала корисним в її дорослому житті. Але при тому тримала дистанцію, умисне залишаючись для неї людиною з іншої стежки, людиною із власною долею.

7

З якою метою, увійшовши в під’їзд, люди заходять до кабіни ліфта? Звісно, скажете ви, щоб піднятися на потрібний поверх, а не щоб пережити екстремальні враження. Зазвичай ліфт, це не мета, а засіб. Вертикальна риска, що веде від пункту «А» до пункту «Б», куди бажано дістатися. Тому мало хто буває задоволений, опинившись у пастці цієї риски. Бувають наслідки з боку здоров’я, втрачений час, зіпсований настрій. Хоча дехто вміє поставитися до пригоди з гумором. Запустивши у пошукову систему в Інтернеті словосполучення «застрягнути в ліфті», знаходиш неймовірну кількість людських вражень. Навіть прохання до інтернет-спільноти допомогти «правильно та надійно застрягнути в ліфті, щоб надовго і щоб ніхто не зрушив, «бо дуже треба»!» І, уявіть собі, за питанням довгий список відповідей-порад, як тому бовдуру свою ідею реалізувати!

А дехто ділиться своїми враженнями на тематичних форумах.

– Я зависала в ліфті тільки один раз, зате як це все було! Мало того, що зі мною в ліфті були ще якийсь обкурений гопник і дівка-істеричка, яка спочатку верещала, так що у мене вуха ледве не відвалилися, а потім дістала телефон, подзвонила подрузі й стала з нею базікати. Весело… А гопник стояв, як бовдур, і через кожні п’ять хвилин питав: «А ми шо – застрялі?». Ні, блін, бензин у ліфта закінчився! Потім, хвилин через 20, нас звідти все-таки витягли, але тепер щоразу, коли я сідаю в ліфт, мені якось не по собі.

– Коли застрягнеш у ліфті сама – тут тобі і плюс, і мінус. Не буде поруч ні придурків, ні симпатичних хлопчиків… Але найстрашніше – без мобільника! Це жах. Прикмета у мене навіть така: якщо забула мобілку – у ліфт не сідай! Маю гіркий досвід. А головне, сусідам все по фігу. А мені доводиться і кричати, і тупотіти ногами… Вони не чують. Поводжу себе, як дурепа, але, чорт, як поводитися інакше?

– Мабуть, найприкольніший випадок у моєму житті – це коли я у Франції застрягла з п’ятьма (!) бабцями в одному тісному ліфті. Справа в тому, що на ліфті явно писалося – максимум 4 людини, а нас там було шестеро. Я їм так і сказала, але старі, мабуть, через неписьменність не вміли читати по-французьки і набилися в ліфт. От він, як і слід було й чекати, застряг. Бабусі тут же почали задихатися, ковтати заспокійливе й отримувати серцеві напади, як по команді. Ну, я натиснула червону кнопку, і служба почала давати мені французькою вказівки, що робити. Але я ні фіга не зрозуміла, тому що найменша бабуся почала молотити кулачками по стінках і волати так, що і мені до неї далеко було б. Загалом, я зрештою дещо зрозуміла, і натиснула, що треба. А от їхали б самі, без мене, молодої й розумної, сиділи б там і досі.:)

– Було це якось взимку, прийшли до мене гості, напилися ми чаю і вирішили піти в кіно. Увіпхалися в пасажирський ліфт, було нас п’ятеро, та ще й у шубах, пуховиках, дублянках, розігріті чаєм. Ліфт спустився на півметра і завис. Двері не відчинялися. Але компанія була непогана, всі свої та веселі, правда, мов оселедці в банці, та ще й добряче вдягнені. Та ще й після чаю… Але коли нас визволили (хвилин за сорок), в кіно ми вже не пішли, бігли всі назад додому. Бо таки ж після чаю:)

– А ми раз застрягли невесело. Саме в той час усі розмови йшли про російський підводний човен «Курськ», де на глибині загинуло чимало моряків. То дуже їм поспівчували, коли майже годину чекали визволення в літню спеку і нічим було дихати. Було нас разом зі мною п’ятеро, один з нас добряче нетверезий мужик із перегаром, одна закохана парочка і дівчинка з собачкою. Собачка – молодий сенбернарчик. Він повівся найрозумніше – вже хвилин за десять улігся на підлогу, знайшов носом щілинку, звідки тягло свіжим (чи просто прохолодним) повітрям із шахти ліфта, і так і пролежав. Скажу, що враження були не з приємних, коли дихати майже нічим. Та ще той алкан щось варнякав, та й песик трохи смердів, мабуть, теж боявся… Але нічого, за годину всіх витягли. А закоханій парочці наче навіть сподобалося.

– Особисто я люблю застрягати в ліфті за інерцією. Як застрягну, серце радіє! Тому що, коли мені було дванадцять років, я застрягла в ліфті з хлопчиком на ім’я Арсеній, він мені дуже подобався. Там ми вперше поцілувалися… Ну, а що ще робити в просторі два метри на два метри при темряві?

– А мене приколюють відчуття – екстрім, страх… Ти перебуваєш у невідомо скількох метрах від землі, світло не горить, а під ногами, крізь підлогу, відчувається порожнеча… Ці відчуття – просто супер! Застрягла якось в 10-річному віці між 11 і 12 поверхами, 40 хвилин безрезультатно тисла всі кнопки в темному ліфті, поки не приїхав дядько-монтер, не зламав дверцята і не витяг мене. І все одно – супер! Хоча, звичайно, такі емоції з’являються вже після того, як ти звільнений:)

– Іноді тільки такі моменти допомагають мені над чимось замислитися в житті, подумати над якоюсь ситуацією. І стоячи або сидячи в цьому темному ліфті, нічого не залишається, як розмова з самим собою. У дитинстві мріяла застрягти в ньому перед школою, але так цьому бажанню і не судилося збутися.

– А знаєте, що в США роблять адвокати, якщо застрягають у ліфті? Радіють! Бо це – гарантований дохід. Включають опцію секундоміра у мобільному і починають рахувати, скільки саме вони перебувають у застряглому ліфті. Тамтешнє прецедентне право у ряді штатів виробило практику: 6 хвилин – 14 тисяч доларів відшкодування по суду, 15 хвилин – 35 тисяч доларів і т. д. Але все ж таки «вартість страждань» визначає суд. І зазвичай власник будівлі та потерпілий підписують мирову угоду, не чекаючи суду, бо власнику вигідніше заплатити, ніж потрапити в комп’ютерну базу даних. Адже факт, що в будинку постраждав мешканець, може різко знизити ренту.

– А я колись у Мангеттені в одному з престижних будинків початку ХХ сторіччя їхав у ліфті, який працює не на електриці, а завдяки противазі. Треба було тягнути трос, щоб ліфт рухався. Кабінка ліфта невеличка. Окрім ліфтера ще двоє-троє людей вміщаються. Трос проходить усередині кабіни. І не один, а два. Тягнеш за один – їдеш угору, за другий – униз. В ідеалі його тягне ліфтер, але в деяких будинках – самі пасажири. Це не важко, і на такий випадок на спеціальній поличці є спеціальні рукавиці. Ліфт їде повільно і надійно.

– Батько згадував, що старі київські ліфти звалися «підйомники», ліфтер (такий солідний дядько у формі) їхав разом із клієнтами – натискав кнопки, відчиняв двері. Звісно, ліфти були тільки у VIP-будинках – то був люкс неймовірний! Подекуди збереглися ще ті перші кабіни – на двох. Бо ліфтер «брав на борт» лише одного пасажира… А в 1970-ті роки такі ліфти були предметом цікавості – ми бігали дивитися їх, каталися. Був такий манюній ліфт у будинку на Леніна, теперішній Богдана Хмельницького, як увійти в арку біля зоомагазину. Але в 1970-ті й 1980-ті чомусь більш знаний був ліфт «на Карла Маркса», себто на вул. архітектора Городецького, правіше від метро. І саме той під’їзд першим закрили на домофон його мешканці – набридли відвідувачі. А ліфт на Свердлова, себто Прорізній, був менше розкручений, тому туди можна було вільно потрапити навіть у нещодавні часи. А тепер туди теж чорта з два втрапиш! Цілуватися було в них добре, особливо якщо застрягнеш. Особливо, якщо спеціально зробиш так, щоб ліфт зупинився між поверхами… Вигадливі кавалери спеціально вели баришню показати якусь цікавинку. Вона не здогадувалася, про що насправді йдеться. Чи здогадувалася, але вдавала, ніби не розуміє. Далі заходили в ліфт, і під час руху треба було ліктем (не промахнися, хлопче!) непомітно натиснути кнопку «Стоп». «Ой, яка пригода!» – кліп-кліп очима… Отоді й починалися поцілунки:)) А мешканці тих будинків, нерозумні, сварили цілувальників.

– Е-хе-хе, в ліфті відкривається стільки можливостей, якщо пощастило застрягти з красивою дівчиною! З нетерпінням чекаю цього моменту, а якщо ні хріна не дочекаюся, доведеться самому постаратися! І не потрібен мені ніякий ліфтер у рукавицях!:)

8

У відділку міліції, куди доправили Ігоря, панувало веселе здивування: черговий наряд не міг заспокоїтися, тому що у валізі, яка була в ліфті разом із затриманим, виявили сім поспіхом обгорнутих махровими рушниками пляшок віскі та у великій пласкій кишені – акварельний малюнок у рамці під склом, що навряд чи становив велику мистецьку цінність.

– Чувак, ти що – придурок?! Ти з вигляду наче нормальний, – допитував Ігоря через ґрати його тимчасового помешкання черговий, розмахуючи перед ним видовженою пляшкою з рідиною кольору розбавленого коньяку. – Наряд викликала сусідка, бо двері поруч були відчинені, хоча сигналізація чомусь не спрацювала. А ти тепер чекай – господар приїде, накатає заяву і сядеш, придурок! Підеш на зону через сім пляшок бухла!

Ігор мовчав. Мовчав, бо вже взагалі нічого не розумів, не міг скласти докупи дівчинку-провидицю, чарівний блискучий ключ, сплановану з Льовкою задля адреналіну авантюру, завислий ліфт, нестямно довгий та бентежний поцілунок із незнайомкою, котра щойно пішла від чоловіка, її валізу на коліщатах та якесь пограбування, а до того ж – ці пляшки… Навіщо жінка, йдучи від чоловіка, забирає коньяк, чи то пак віскі? Щоб дошкулити колишньому? А може… може, справді, немає ніякого чоловіка, а вона просто злодійка?! Красива сучка, що підставила його, рятуючи свою дупу? Але… Але хто ж це виносить із чужої хати пляшки з алкоголем та махрові рушники?! Абсурд… Повний нонсенс… Не по-жіночому це якось. І взагалі…

Ігорю здавалось, що все це відбувається не з ним. Бо з ним такого просто не може бути! Здавалося, що це маячня, лихий сон, які зазвичай сняться, коли хворієш і мариш від лихоманки. Він дивився на емоційного чергового, наче крізь нього, і нічого не розумів, мовби приглушений вибухом.

Але різкий звук змусив його схаменутися. Міліціонер, розмахуючи руками, зачепив пляшкою ґрати, вмить вилетіло денце, і частина віскі бризнула полоненому на обличчя. Міліціонер матюкнувся і вправно перевернув пляшку дном догори, врятувавши решту напою.

– О! Петращук пригощає конфіскатом! – здалеку зареготали інші колеги, і на якийсь час усі забули про затриманого.

Ігор, якому тимчасово дали спокій, сів на лавку і знову завмер. І раптом у його свідомості пролунали слова малої провидиці: «Один ключ приведе до щастя, другий – навпаки».

9

Збентежений та переповнений враженнями Льовушка побрів до своєї студії. Відмикаючи двері старим довгим ключем із «борідкою», він зітхнув, пригадавши, як іще вчора приміряли вони Ігорів ключ, а сьогодні ще й новий, виготовлений зранку. І на біса їм були ті пригоди?! Що все ж таки сталося з другом? Що тепер із ним буде далі? І чи можна якось йому допомогти?

А ще не йшла з голови Льовушки дивна дівчина Оля та красиве маля, що в темряві навпомацки викрило його перевтілення. Звісно, якщо дівчинка сліпа, у неї мають бути дуже розвинуті тактильне сприйняття світу, слух, відчуття запахів – якось же їй треба орієнтуватися в житті… Жалість до дитини, тривога за Ігоря та болючий сум здавили Льовушці груди. У повній розгубленості, відчуваючи свою провину за співучасть у авантюрі, він пішов до старої підвісної шафки, де стояло півпляшки горілки, недопитої на черговій «презентації», та півпачки крекера, що він любив їсти з чаєм, гріючись у неспішному своєму творчому житті.

Випивши одним духом чарку, Льовушка взяв пакет із печивом, сів на стару обдерту кушетку навпроти своєї незавершеної картини і втупився в неї.

«Що я малюю? Навіщо? Кому все це потрібне взагалі? Не живу, а наче ховаюся від життя у своєму підвалі, мов якась донна рибина чи мушля, яку не зачіпають шторми. Та ще й скаржуся, що життя нудне, що адреналіну в ньому мало! Кому взагалі моє життя потрібне? Геній місцевого масштабу! Он у Аліски хоч діти, чоловік, сім’я, ховрашок, робота на людях, правда, й клопіт з усім тим… А я і сім’ї не створив досі. Бо заяча душа – молодих побоююсь, більш зрілих із дітьми – теж. І мав рацію Ігор, дорікнувши «вдовушкою» – це ж відповідальність, увійти в чиєсь життя не спочатку, прийняти людину, як вона вже є, готовою – з її статусом, звичками, дитиною, врешті-решт… Адже мріяв про власне – оберу суголосну, схожу на мене, запрошу її у своє життя, а вже далі разом щось будуватимемо… – Льовушка підвівся, знову підійшов до шафки, випив ще чарку, зажував печивом і знову всівся на кушетці, споглядаючи незавершену картину-абстракцію. – А може, то все ілюзії? Ідеальних варіантів не буває. Я й сам той ще подарунок. Дівчата тепер шукають бізнесменів, телеведучих, сміливих, зухвалих, рішучих, багатих… Ігор хоч якось подібний до «дівочого ідеалу», він, правда, не з таким розмахом, але ж іще молодий… Непогано стоїть у бізнесі, хоч і в чужому, машину купив, хоч уже і стукнув її нещодавно. Не заморочується сентиментами, може повестися рішуче і в роботі, і з жінками. А що досі не одружений – то він просто не поспішає, ще не нагулявся».

Думки про товариша знову підняли тривожну хвилю в душі Льовушки – що ж там сталося, в тому другому під’їзді?! Мабуть, Ігор устиг потрапити до чужої квартири, але навіщо він виніс із собою повну валізу якихось речей? Адже домовлялися – суто якусь дрібничку як доказ того, що ти там був. І кілька фоток на маленький аматорський цифровик…

Тут Льовушка пригадав, що й у нього в кишені лежить такий самий фотоапарат – вони з Ігорем кілька років тому купили їх задешево в якогось продавця конфіскату. Як не дивно, техніка й досі не підводила. На якусь мить Льовушка пошкодував, що не сфотографував Олю з дівчинкою, але моторошна згадка про ніж, що блиснув у руці тендітної білявки, миттю приглушила його ілюзії.

Але такими вже створені художники – їхнє око тримає враження не гірше від фотографій. І чомусь не йшла з голови Льовушці та Оля, і тягло знову побачити її, і хотілося більше дізнатися про сліпу дівчинку – що за батьки у неї, ким їй доводиться білявка, ладна так її захищати? Йому стало трохи соромно, що мав би в таку хвилину думати, як рятувати друга, а він марить про випадкову попутницю в ліфті, яку, може, більше зроду не побачить… Тепло пішло його тілом, Льовушка, розімлівши, приліг на кушетку, підсунув під голову свій робочий халат, вдихнув запах фарби і провалився у сон. Останньою думкою його був розмитий спогад про дивні слова дівчинки: «Дядя пахне, як мама…»