Текст книги "Ключі від ліфта"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

14

Молодий сержант міліції провів Ігоря з одиночної камери, де той перебув ніч, у кімнату для побачень і залишився стояти всередині біля дверей. За столом сидів Льовушка й дивився на товариша широко розкритими очима, в яких були і переляк, і розгубленість, і гнів, і почуття провини одночасно. На столі біля нього стояв пакунок з Мак-Дональдса та пляшка мінеральної води – дізнавшись, що затриманих у відділку не годують і що коротке побачення йому дозволять, Льовушка не вигадав нічого іншого, як зганяти за два квартали в осередок американського харчування та накупити другові гамбургерів. І от тепер вони нещадно пахли на всю кімнату ненашою їжею.

Ігор сів за стіл навпроти нього. Хвилину вони мовчали, адже сержант, почувши їхній діалог про вчорашні події, однозначно засумнівається в психічному здоров’ї обох. Ігор оговтався першим:

– Дякую за їдло. Сподіваюсь, ти не думаєш, що я дійсно обікрав чужу хату?

– Ні, звісно. Звісно – ні! Адже ліфти зупинилися в одну мить – увесь будинок було знеструмлено.

– А ти що – теж завис у ліфті?! – не на жарт здивувався Ігор, бо після «чарівного» ключа ладен був повірити і в інші дива.

– Так, але ж то трапилось одразу, щойно ми поїхали! Ти якби й хотів – не встиг би! – емоційно випалив Льовушка й осікся.

– Дякую, друже! Заслужив… Ні хріна я не хотів! – підвищив голос Ігор. – Невже ще тобі пояснювати?!

Він рвучко простягнув руку до пляшки з мінералкою, старшина напружився. Ігор відкрутив кришечку і, оббризкавшись водою, жадібно припав до горлечка.

– Вибач! Я не те ляпнув. Коли ліфти знову поїхали, я передумав, вирішив повернутися, пішов назад, виходжу з під’їзду – а тебе пакують…

Сержант кашлянув біля дверей. Льовушка озирнувся на нього – той подивився на годинник. Схаменувшись, Льовушка уп’явся очима в Ігоря і спитав:

– То де ти взяв ту бісову валізу? Ти ж заходив із порожніми руками?!

– Я сидів у ліфті не сам, – Ігор утупив очі в стіл.

– То чого ж тебе пов’язали одного?! З ким? З ким ти там був?! – здивовано перейшов на шепіт Льовушка.

– Не шепотітися! – суворо наказав сержант.

– Вибачте, – знов озирнувся на нього Льовушка. – То як же можна довести в міліції, що ти не причетний до крадіжки?! Чому ти не розповіси всього?!

Льовушка спіткнувся об власне запитання, бо нещодавно і сам казав Олі, хто ж, мовляв, нам повірить, як ми там повідаємо правду – і про ключі, і про безглуздий хлопчачий адреналін…

Але раптом він побачив в очах Ігоря щось помітне лише близькій людині, а може, взагалі лише художнику – якийсь прихований відблиск вогню – він з’являвся у друга щоразу на старті його закоханостей. Льовушка приклав долоню до напіввідкритого рота і завмер, здогадавшись, що попутником могла виявитися жінка. Він широко розплющив очі, а брови його поповзли догори. Ігор на це знизав плечима, ледь розвів у боки долоні рук і кивнув.

– Залишилося дві хвилини, говоріть, прощайтеся, – не втрачав контролю над ситуацією старшина.

– То як же?… Чим я можу тобі допомогти, га?! Може, з господарем тієї квартири поговорити, пояснити все, як думаєш?

Ігор уважно подивився на Льовушку – було зрозуміло, що в голові його боролися різні думки, він і сам, мабуть, не дуже тямив, що трапилося насправді і як з того тепер викручуватись. І раптом зі скептичною посмішкою спитав:

– А знаєш, що було в тій валізі?

– Що? – видихнув Льовушка.

– Сім пляшок віскі! – з розстановкою вимовив Ігор.

Льовушка глипнув на сержанта. Той кивнув, підтверджуючи цю неймовірну інформацію.

– Як?! Нічого не розумію… – Льовушка втупив очі в товариша.

– Я так само, – зітхнув той.

– Час побачення вичерпано, – відчеканив сержант.

З відділку міліції Льовушка вийшов іще більш розгубленим. Нова інформація не прояснила нічого, а геть заплутала його – єдиний друг у буцегарні, звинувачуваний у викраденні з чужої квартири семи пляшок імпортної випивки! До того ж у справі замішана жінка, і той дурень, певне, до неї вже небайдужий, а вона, ймовірно, сама ті пляшки й поцупила (нічого собі принцеса!), десь поділась, а тепер Ігор віддуватиметься перед законом.

«Та що ж таке могло статися в тому клятому ліфті сусіднього під’їзду, що завис між поверхами?!» – гнівно дивувався Льовушка.

Він ішов напівпорожньою недільною вулицею свого району, встромивши руки в кишені, щось буркотів собі під ніс та інколи знизував плечима. З дерев сипалися йому під ноги зів’ялі біло-рожеві квітки каштанів, горобці борсалися в піску на узбіччі, звідусіль доносився аромат бузку, прогулювалися матусі з дітлахами у візочках. І людей, і машин було незвично мало. Мабуть, хороша погода виманила всіх на природу, чи то у ліс на шашлики, чи по селах на городи, чи на дачі – місто відпочивало від людей і набиралося сили для нового напруженого робочого тижня.

Льовушка брів, занурений у розв’язання якоїсь дивної шаради, наче складав картинку з пазлів, а вона все ніяк не складалася… Повз нього проїхала маршрутка. Ковзнувши поглядом по її розмальованому рекламою боці, він побачив у вікні білу табличку, що вказувала номер маршруту та кінцеві зупинки. Однією з них значилася станція метро, де дві доби тому Ігор на свою голову заговорив із провидицею. Маршрутка зупинилась, випустивши зі свого нутра огрядного дядечка, а Льовушка раптом кинувся до неї, вскочив у двері, що ледь не притиснули його, і завмер біля водія, сам здивований імпульсивністю своїх дій.

15

Оля гуляла парком із Ясею, то повільно ведучи її за руку доріжкою, то несла дівчинку на руках і відповідала на її запитання, бо ж дитині все на світі цікаве, незалежно від того, чи усіма органами вона його сприймає.

Ось і гойдалка. Дівчина посадила Ясю на дерев’яну перекладину, мала хутко вчепилася рученятами у металеві троси, що йшли від сидіння вгору, і скомандувала:

– Давай!

Оля, охопивши один Ясин кулачок своєю рукою, почала помалу розгойдувати її, а дівчинка щасливо мружилася від сонця та підставляла личко весняному вітерцю.

Її молода нянька, незважаючи на вміння володіти емоціями, все ж таки була стурбована тим, що навалилося на неї за останню добу. Ця історія в ліфті, дивний, але симпатичний Лев – звісно, геть з іншого тіста, але якийсь не по-чоловічому добрий, не нахабний, збентежений учора і розгублений, стривожений долею друга сьогодні. А ще те, що розповіла вчора ввечері Ліза, котра ледь сама не опинилася в міліції, але ж бо на те вона й Ліза – останніми роками взірець для Олі, її богиня, господиня, сестра, мати, вчителька і подруга в одному обличчі. Те, як вона йде по життю, як долає перешкоди і тримає удари долі – то окрема книга, улюблена книга-підручник, якою упивалася Оля відтоді, як віддала власну долю до рук тоді ще зовсім молодої, але вже сильної духом жінки. Розказане вчора Лізою зрушило в дівчині спогади про те, що вона впродовж близько трьох років старанно ховала в найвіддаленіші закоморки своєї пам’яті… І от останні події дивним чином сплелися разом і стали невіддільними, непокоїли та розхитували і без того не надто просте її буття. Звідкілясь із глибини її єства піднялося вже впізнане передчуття грядущих змін. Воно гніздилося не в голові, а десь між шлунком та кадиком на шиї і проявлялося періодичним порушенням серцевого ритму, а може, то перед неминучістю нових пригод тривожно тріпотіла душа – хто напевне знає, де саме вона міститься в тілі людини?

Поховавши за допомогою сільської громади батьків, Олька додому не повернулася. Зайшла у підгорілу та просяклу гірким запахом диму домівку, обійшла її з кутка в куток, сіла на продавлений диван, побачила біля дверей хитку облуплену табуретку і нарешті заплакала, вперше після звістки про смерть батьків. Згадалося, як мати саджала її геть малою на ту табуретку, що хиталася й рипіла, клишонога сама та ще на кривій долівці, а Олька сиділа нажахана, вчепившись пальчиками в сидіння, і боялась ворухнутися, не те, що сповзти додолу. Так мати знешкоджувала її, коли треба було йти на город, поратись із худобою чи вчиняти тісто: «Сиди-но мені тут, не руш! Бо впадеш – поламаєш руки-ноги!» І Олька сиділа, мов заклякла, так жодного разу і не наважившись сповзти чи гепнутись униз.

Вона підвелася, взяла з підвіконня рамку з кольоровим фото родини, зробленим у райцентрі, коли їй було років п’ять, а батьки ще не надто залежали від бражного туману, загорнула її в брудну вишиту серветку і рушила до дверей. Проходячи повз ненависну табуретку, пнула її з носака, вийшла, замкнула хату на навісний замок і подалася через перелаз до сусідки. Та зачала нудним голосом співчувати, але Олька зупинила її, тицьнувши в руки ключа від хати, і сказала:

– Ось, робіть, що хочете, мені тут не жити. Можете взяти, що треба, сарай не замкнутий, курей заберіть собі, корм там має бути, а більше ніякої животини нема.

Сусідка намагалася казати, що Роксанина квартира – то тимчасове, що тепер Олька має, де жити, власна хата, хоч яка, але своя, та дівчина зупинила потік її повчань коротким і рішучим:

– Я туди не повернуся!

На це сусідка зітхнула й промовила:

– Курей заберу, не пропадати ж їм, хай гуляють із моїми разом, не об’їдять. Схочеш, щоб зарізала тобі – скажеш. Нічого розкидатися харчами, не мільйонерша, мабуть.

Олька кивнула, розвернулась і вийшла.

В їдальні відбули своїм колективом дев’ятини, потім сороковини і, як могли, намагалися підтримувати дівчину, хоч і дивувалися, що вона наче не надто й побивається. Але Ольці таки щеміло серце, і відчувала вона якусь свою провину, змішану з жалем та навіть соромом за батьків, наче не вона їм була донькою, а вони були її недолугими дітьми, що їх погано виховала та й не вгледіла. Але на людях вона почуттів не виявляла – кому воно треба? Та й чужі співчуття радощів їй не додавали, як і впевненості в завтрашньому дні. Голова сільради сказав, що поки не з’явиться новий претендент на ту квартиру, Олька може жити, але, звісно, ніякі документи на неї не оформлятимуться, бо ж прописана у батьківській хаті. Перепрошував, що поки не мають коштів та вільних рук (бо жнива!) допомогти з ремонтом, але Олька махнула рукою і сказала знову своє:

– Я туди не повернуся.

Наступні зміни в її житті прийшли восени, коли неподалік вокзалу добудували двоповерховий торгово-розважальний комплекс – один підприємець уклав свої кошти в будівництво, а потім поздавав приміщення в оренду. На першому поверсі відкрилося кафе. Його власник набирав штат і несподівано запросив Ольку йти до нього офіціанткою. Зарплатню поставив таку саму, яку вона мала на невизначеній посаді в їдальні, але нагадав про чайові, які, бува, і подвоюють вихід. Олька погодилася, бо і грошей треба було на життя, і не збиралася довіку возити ганчіркою по підлозі та мити посуд в їдальні.

Жіночки в останній вечір її роботи присіли за стіл, швиденько принесли пляшку та закуску. Проводжали дівчину й напучували, казали, що раптом ображатимуть, то хай би поверталась, а Тетяна Павлівна навчала:

– Олько, ти там дивись, шануйся, бо сироту кожен може образити, та ще й де? Туди приходять люди не у справі, а так посидіти, погуляти, випити… А ти молода, зелена ще, хоч і ноги довгі… Тебе, мабуть, через ті ноги Климський і вгледів – щоб клієнтів собі приваблювати. Чула мене?! То ти шануйся, дівко! Бо де п’ють, там і б’ють, чула мене?!

Підійшов і вокзальний міліціянт Сінченко. Випив чарку, занюхав хлібом і сказав:

– Жіноча доля хрінова, дівко. Особливо, коли заступитися нікому. То ти ж недалеко переїжджаєш, не цурайся своїх. Коли що – мені можеш скаржитися. Сиріт, вдів та погорільців завжди підтримували всім миром. А ти у нас і сирота, і, наче, погорілець.

Ольці не дуже подобалися всі ці розмови, вона за натурою своєю (чи вже навчена історією з Роксаною?) не прагнула надто зближатися з людьми, бо не вірила в щось дане раз і назавжди. Тому – навіщо потім страждати, дозволивши комусь себе приручити? Вона не зріднювалася з людьми, не прагнула їхньої жалості, але й не відштовхувала, не гасила в них бажання почуватися старшими, відповідальними, мудрими. «Хай собі, – думала Олька, – я ні в кого нічого не прошу. А коли вони самі хочуть – то вже їхня справа. Чом я заважатиму людям робити добро?»

Ось там, у кафе, все й закрутилося. Селище міського типу, надивившись телевізорів, прагнуло хоч чимось уподоблятися місту. Молодь, яка ще з невідомих причин не втекла до райцентру чи столиці, дозволяла собі й на дискотеці відірватися, і до кафе зазирнути. Туди ж заходили й ті, хто приїздив додому на канікули чи у відпустку, а ще подорожні, різні підприємці у відрядженнях, та й місцеві жителі все частіше переносили не надто глобальні святкові заходи з домівок чи привокзальної їдальні до Климського. Господар свій штат не ображав, хоч і тримав суворо – ні байдикування, ні якась непорядність там не могли би прижитися. Ольку підучили, як сервірувати столи, як спілкуватися з клієнтами, що робити, чого не робити ніколи, як поводитися, щоб клієнт був задоволеним, сидів чимдовше, замовляв чимбільше, і щоб ще й на чай залишив.

Незабаром Ольці виповнилося шістнадцять, і Климський полегшено зітхнув – досі вона працювала згідно з листом колективу школи, що клопотав про працевлаштування неповнолітньої, а сільрада виплачувала сироті якусь символічну допомогу від держави.

Одна біда була – робота закінчувалась доволі пізно, і дівчина не завжди встигала на останній автобус. А осінь – то вже вам не літо, чимчикувати трасою додому. Рішення прийшло саме собою – раз у батьківський дім вона повертатися не збирається, квартира за нею тимчасово, а робота таки далеченько – то в біса триматися за те рідне село? Один вихідний Олька присвятила складанню речей та прибиранню, посиділа, зітхнула і поїхала знову на вокзал. Там, поблукавши прилеглими вулицями, розговорилася з бабцею на лавочці й сказала, що хоче винайняти кімнату. Та до себе не запросила, бо і так сім’я чимала, але відвела до самотньої сусідки, якій і поміч у господарстві не завадила б, і зайва копійчина.

Зговорившись про ціну, Олька ще пройшлася вулицями і надибала майстерню з ремонту побутової техніки. Спитала, чи не куплять у неї телевізор.

– А він не крадений? – недовірливо примружив око майстер.

– Ні, – коротко, але впевнено відповіла Олька.

– Ну, то принось.

Роксаниного телевізора вистачило на чотири місяці оренди. А з допомогою Сінченка дівчина переїхала до баби Сані. У люльці мотоцикла могли розміститися чи дівчина, чи телевізор. Міліціонер прилаштував туди техніку. А загалом речей було небагато – все вивезли за одну ходку. Мотоцикл їхав трасою перед рейсовим автобусом, у якому по першому снігу Олька залишала своє село.

16

Льовушка покружляв біля виходу з метро, посидів на лавочці, потупцював у черзі на маршрутку, але так і не поїхав нею, посидів у Мак-Дональдсі, навіть помітив там у черзі до одного з касових апаратів завучку тієї школи, де він розмальовував коридори й кабінети, але та чомусь удала, що його не впізнала. Льовушці теж не дуже хотілося зараз відволікатися від мети і правити якісь пусті теревені, він короткозоро примружився і став розглядати перед собою пропозицію та ціни, аж поки дівчина в уніформі заучено не вигукнула: «Вільна каса!» Він здригнувся і замовив еспресо, відмовившись від запропонованого пиріжка чи кексика.

Пив каву за крайнім столиком, вдивляючись крізь широке вікно у рух на майданчику між скляними дверима станції метро та кінцевою маршруток (бо саме тут, як він уявляв, і почалася дві доби тому вся ця чортівня), але юної провидиці чи когось подібного до неї він так і не побачив.

А що він, власне, хотів у неї спитати? Та вже певне, не про свої власні перспективи. Хотів «наїхати» і розповісти, куди завів його товариша той бісів чарівний ключик, який вона йому дала… Та навіть і не дала, а лише вказала пальцем на один із двох Ігоревих ключів. Безглузда ситуація – пред’являти претензії малолітці, котра жартує з людьми на вулиці, заробляючи так свої десять гривень… Чи не жартує? Ключі ж бо таки відмикали різні двері… Звісно, якби вона знову сиділа тут зі своєю рекламою, він би підійшов. А якби без? Просто сиділо б на парапеті дівчисько, схоже на змальовану Ігорем провидицю, чи наважився б він чіплятися з розмовами?

Раптом Льовушку осяяло. Він ухопив зі своєї таці серветку, витяг із кишені кулькову ручку і, пригадуючи все, що розповів Ігор, та дивлячись у вікно на мізансцену, швидко намалював ситуацію, як він її собі уявляв. Закінчив, подивився, зітхнув і рушив на вулицю.

Сутеніло. Пахло бузком. Він показав малюнок трьом жінкам, які продавали біля метро квіти – жодна з них такої особи тут не бачила. Показав підлітку, що роздавав рекламки тим, хто минав його біля дверей метро, – той знизав плечима:

«Ні, не бачив такої, я тут вже чотири дні стою. Ні, точно не було! А що – пропала чи щось накоїла?»

Льовушка махнув рукою і пішов геть.

17

Існує 4 рівні гостроти зору:

1. Нормальний зір.

2. Помірне порушення зору.

3. Тяжке порушення зору.

4. Сліпота.

Глобальні тенденції:

У всьому світі значною проблемою залишається дитяча сліпота. Від неї страждає близько 1,4 мільйона дітей віком до 15 років. Крім цього, більше ніж 12 мільйонів дітей у віці до 15 років мають порушення зору через відсутність корекції рефракційних аномалій (короткозорості, далекозорості чи астигматизму). Ці порушення легко виявити і призначити відповідну корекцію: окуляри, контактні лінзи або рефракційна хірургія.

У всьому світі близько 314 мільйонів людей мають порушення зору, 45 мільйонів з них уражені сліпотою. [5]5
  За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я.


[Закрыть]

За даними Інтернету:

«В останнє десятиліття якість допомоги недоношеним дітям змінилася, є нові методики, розширилася можливість проводити інтенсивну терапію немовлят, що народилися задовго до настання терміну, – пишуть вчені у статті, опублікованій у журналі Archives of Ophthalmology. – Ці зміни призвели до збільшення кількості новонароджених у відділеннях інтенсивної терапії».

Сучасна якість медичної допомоги дозволяє рятувати все більше таких немовлят, однак ті діти, що вижили, не завжди виростають здоровими. У країнах з високою якістю медичного обслуговування медики все частіше стикаються з незвичайними захворюваннями. Наприклад, проблема якості зору таких новонароджених турбує лікарів багатьох країн.

Серед інших ускладнень – порушення розвитку сітківки ока через проблеми із судинами, і це підвищує ризик повної втрати зору. Рятуючи недоношених немовлят у відділеннях інтенсивної терапії, їм створюють особливі умови, сприятливий температурний режим та режим вологості. Але освітлення в лікарні може негативно впливати на розвиток зорового апарату. У нормі судини сітківки ока продовжують своє формування на останніх тижнях вагітності за відсутності світла, тоді як недоношена дитина потрапляє в умови гіперосвітлення.

Слово «сліпота» має різні значення – від повної відсутності сприйняття світла обома очима і до дуже обмеженого зору. Як термін його, як правило, застосовують щодо людей, порушення зору в котрих є настільки серйозним, що впливає на якість їхнього життя та здатність виконувати звичайну роботу.

Тільки близько 5 % із тих, кого називають сліпими, дійсно нічого не бачать. Решта здатні бачити в більшій чи меншій мірі. Наприклад, деякі можуть розібрати номер машини на відстані близько метра і прочитати окремі букви на таблиці для перевірки зору; інші здатні розрізнити лише світло і тінь або рух. [6]6
  За матеріалами з Інтернету.


[Закрыть]

18

Олька, працюючи в кафе, вже знала на ім’я багатьох постійних клієнтів. Деякі навіть набивалися до неї на більш близькі стосунки. Бувало, запрошували в кіно чи на дискотеку, звісно, після роботи чи у вихідний. Вона відмовлялася, спочатку знічено, потім навіть трохи сердито, але шеф учив не конфліктувати з клієнтами, відмовляти, начебто залишаючи шанс. Непроста то була наука напівтонів для прямолінійної та безхитрісної Ольки. Вона вже почала, було, задумуватися про кіно, але на дискотеку поки що ходити не наважувалась, бо й досвіду такого не мала, та й танцювати не вміла – не те, що її напарниця Оксанка. Та була місцевою жителькою, старшою на три роки, вже мала хлопця, котрий служив у армії, писав листи, телефонував, але не забороняв дівчині інколи й розважитися.

– Та він же мій характер знає – ледь почне парканом мене огороджувати – на зло зроблю! Тому не дуже й пресує. А я те ціную. Чекаю його. Але це не означає, що маю сидіти вдома, мов засватана!

Оксанка до ладної фігури мала ще бойову вдачу та гострий язичок. Могла і пожартувати з клієнтами, і відшити їх одним словом, щоб не надто розслаблялися та примірялися до неї.

– Ми з подружками і на дискотеку ходимо, і в кіно, і танцюю там із ким захочу, а не з тим, хто мені днями чайових залишив! Я за чайові не продаюся – не на ту напали! – вчила вона Ольку життю.

Оксанка таки вміла танцювати. Коли нікого не було в кафе, вона вмикала музичний канал телевізора (шеф поставив супутникову антену!) і дуже вправно вихляла перед екраном. На Ольчине запитання, де навчилася, відповіла:

– Та, трохи перед теликом тренувалася, повторювала різні рухи, ще на дискотеці придивлялась, як люди танцюють, а ще торік на консервний завод приїздили на практику студенти, то вже давали жару на танцях – я й до них приглядалася. Школу життя, можна сказати, пройшла! Було б бажання та настрій, а навчитись можна всього.

Вона й ходила, наче пританцьовуючи. Узагалі нова Ольчина колежанка мала вдачу легку й веселу, якось безжурно ставилася до життя і не переймалася його проблемами, наче й не було на її шляху труднощів. Хоча, таких, які трапилися за коротке життя Ольці, направду не було.

Одного разу занесло до них у кафе компанію київських чоловіків, що були тут у справах. Троє з них були молодими, а четвертий мав років сорок. Сиділи вони, випивали, розмовляли, а неподалік чимала компанія святкувала День народження. Олька з Оксанкою крутилися того дня не самі, було викликано на підмогу ще двох дівчат, але роботи вистачало всім. І тому Олька якоїсь миті здивувалася, чому це подруга раптом стала як укопана і роззявила рота. А коли простежила її погляд, то й сама заклякла.

Грала запальна латиноамериканська музика, весела компанія вистрибувала в танцях, як могла, – чоловіки підтупували, а жінки вихляли стегнами та крутили руками. Але одна з дівчат, певне, мала уявлення про самбу [7]7
  Cамба – бразильський танок, що виник від злиття африканських танців, принесених рабами з Конго та Анголи, з іспанськими й португальськими танцями, привезеними з Європи завойовниками Південної Америки. Музика самби має характерний ритм, що створюється барабанами та маракасами, зазвичай має 50–52 такти на хвилину. Істинний характер самби – це запальні веселощі, флірт і загравання одне з одним, які супроводжуються характерними рухами стегон. Ритмічний національний бразильський танок самба впевнено ввійшов до програми сучасних бальних танців.


[Закрыть](а це таки була бразильська самба!), і ось до неї, побачивши потенційну партнерку, рушив той, найстарший з компанії чоловіків. Дівчина теж помітила його зустрічний рух, наче розпізнала мову, якою володіли в цьому приміщенні лише вони. Вона підтягнулася, миттєво стала якоюсь виразнішою, ноги її почали виробляти неймовірні «па», очі заблищали, голова гордовито піднялася, і за мить ці двоє утворили пару, яка злагоджено й ритмічно переміщалася, запалена бразильським ритмом.

Таке Олька бачила лише по телевізору, та й то, мабуть, тільки раз. Тому так і завмерла з тацею в руках. Невдовзі вся компанія розступилася, звільнивши місце для дуету, здивовано спостерігаючи за запальним танком, який завдяки майстерності кавалера та грайливості й податливості партнерки зовсім не виглядав експромтом.

Руки дівчини злітали вгору і виразно завмирали, ноги рухалися то сягнистими ефектними кроками, то дріботіли якимись нервовими перестуками, а що вже витворяли їхні стегна! То було щось неймовірне. Очі в Ольки округлилися, серце закалатало швидше, наче в ритм із тією скаженою музикою, щоки спалахнули – щось викличне, солодке і неприховано непристойне відкрилося їй раптом у тому вирі, де чоловік ніби намагався завоювати цю норовливу спокусницю, й інколи йому це майже вдавалось, але раптом вона, подражнивши його очима, руками, стегнами, знову випурхувала з його рук і гордівливо й виразно гарцювала від нього на високих підборах, опромінюючи поглядом коло здивованих гостей.

Проте не всі в тому колі реагували однаково. І хоча дівчина була вдягнена доволі ординарно – її спідниця за коліно та квітчаста шовкова блузка аж ніяк не були схожими на карнавальні костюми бразильянок, – але високі підбори та сама фігура, постава, уміння рухатись не могли не схвилювати. Здавалося, не було чоловіка, байдужого до такого несподіваного вибуху сексуальності. І пильні жінки, аплодуючи по закінченні танцю, поглядали скоса на своїх чоловіків – чи, бува, не надто мій розпалився від таких вольнощів?

А коли розпашілий кавалер вдячно поцілував руку партнерки і зробив крок, щоби провести її до столу, сталося несподіване. Причому Олька потім так і не могла згадати, звідки виринув той добряче п’яний Мишко.

– Ах ти, курво! То це він тебе вчив жопою крутити?! – вигукнув той, жбурнув дівчину вбік і зарядив з кулака заїжджому танцюристові в голову.

Звісно, потім їх розтягли, схаменулися і гості іменинниці, і приятелі любителя латиноамериканських танців. Але коли він з гуркотом відлетів до батареї і загримів об стільці, Олька вся стислась від жаху, пригадавши п’яні батькові концерти.

Отак і буває – банальне, буденне і, на жаль, звичне зло накриває коротке свято, спалах несподіваної радості, ніби грозова хмара знову зжирає яскраве сонечко, що посміло пробитися в її проріз.

Обійшлося без міліції, четверо невідомих гостей містечка незабаром пішли з кафе, а іменини ще догулювали своє, доїдали, допивали і танцювали звичайні гоп-ца-ца під мелодії «Сім-сорок», «Ах, Одєса» та під зрозумілі заводні хіти Вєрки Сердючки. Дівчина після інциденту раптово зникла, Мишко і далі пив, але вже зосереджено-тихо, не встаючи з-за столу, лише щось бубонів собі під носа, а потім узагалі заснув, поклавши голову на стіл і підмостивши під неї побиту руку.

Та це ще не кінець історії. Назавтра вчорашні гості містечка зайшли пообідати. Синець у танцюриста був добряче помітний, але, як не дивно, не псував його. Чи то в очах дівчат чоловік зі слідами геройських учинків на обличчі набирає бали, чи той запальний танок так підняв його рейтинг, але Оксанка обслуговувала клієнтів, подавала то борщ, то плов, то горілочку, а коли чоловіки наситилися, не втрималась і все ж таки спитала гостя, де він навчився так танцювати. Адже вік мав приблизно, як і її батько, але того навіть смішно було уявити героєм запальної самби.

– Ти правду хочеш знати чи історію, подібну до правди? – посміхнувся той, але посмішка чомусь торкнулася лише губ.

– Звісно, правду, – гмикнула Оксанка.

– А років тобі скільки? – тепер засміялися й очі.

– Та вже не маленька, коли працюю тут. Як їсти замовляли, не питали, чи вже доросла, щоб вам подавати борщ та випивку! – гмикнула дівчина.

– Вогонь-дівка! – примирливо сказав гість і торкнувся її руки, – ой, бідний буде твій суджений…

– То про танці розкажете чи про судженого поговоримо? – гонорливо скривила губи Оксанка, яка сама згорала від нетерпіння, але й випрошувати не хотіла.

– А шеф не сваритиме, що заважаю працювати? Та, бачу, нікого поки що немає. А ти теж, мала, іди сюди, – махнув він рукою до Ольки, – щоб двічі не повторюватись, як і ти схочеш знати. Чимось повчальна історія…

На диво, з дальньої кімнати підійшов і сам хазяїн кав’ярні, Климський, потім до них обережно підтягнувся і бармен. Клієнтів більше на той час не було – виникла пауза.

– Не дивно, що дівчатам не терпиться знати, я й сам після вашої учорашньої самби все згадував та дивувався. Бачу, непростий ви птах, у наших краях такі не водяться, – посміхнувся шеф до гостя. – Як хоч звати вас?

– Ім’я маю просте – Петро. А от прізвище – Гарсія.

– Чудне. А, наче, на іноземця не схожі, – здивувалася Оксанка.

– Іноземцем був другий чоловік моєї матері. Прізвище нам зрештою від нього і залишилося. Він був кубинцем, навчався в Києві, але то довга історія. І хоч по крові я й не був його сином, але першим моїм учителем танців був він. Так сталося, що поїхавши якось на батьківщину, він більше звідти не повернувся. Загинув у автокатастрофі. Мені тоді було чотирнадцять років. З танцями якось не склалося, я вчився, працював, знову вчився. Була в мене кохана дівчина, мали з нею великі плани, започаткували спільний бізнес, збиралися одружитись, аж раптом… – Петро Гарсія знизав плечима, наче й досі не розумів, як таке могло статися. – Раптом вона покинула мене. Одномоментно й однозначно.

Він провів долонею по обличчю і скривився, несподівано торкнувшись учорашнього синця.

– І що? А танці ж тут до чого? – не витримала Оксанка.

– Танці? А! Я не сказав? Так вона ж покинула мене заради якогось чемпіона з бальних танців! Мене, інженера, кандидата технічних наук, який щойно заснував свою фірму, і ми планували її неслабо розкрутити…

– Нічого собі! – навіть присвиснув бармен.

– І що ж ви зробили? – раптом недовірливо спитала Олька. – Невже…

– Саме так! – посміхнувся до неї Петро Гарсія. – Я побачив по телебаченню оголошення, що за місяць має відбутися змагання аматорів латиноамериканських танців. Це був якийсь конкурс, мені було однаково, які призи дадуть трійці переможців, але небайдуже було те, що ту трійку показуватимуть по телебаченню. І ВОНА неодмінно має це побачити!

– І ви пішли на конкурс?! – спитала Оксанка.

– Що, правда?! – здивувався шеф.

– Ні. Спочатку я розшукав знайомих студентів-іноземців та розпитав, чи є серед них справжні танцюристи. Я мусив навчитися. Швидко і по-справжньому. А нашим викладачам бальних танців я не довіряв. Як і вони б не стали гайнувати час на хлопця, котрий починає заняття танцями в двадцять шість і хоче за місяць сягнути рівня фіналістів.

– Знайшли? – зацікавлено спитала Олька.

– Її звали Роза, – посміхнувся Петро Гарсія. – Вона погодилась і навчити мене, і виступати зі мною. Мабуть, попри жіночу солідарність, їй сподобалася моя рішучість довести коханій, що танцювати вміє не тільки той хвищ. Загалом Роза була задоволена і здивована, що для новачка я рухаюся доволі вправно. Перестала дивуватися, коли дізналася про кубинського вітчима. Тренування були виснажливі, але в мені палав пекельний коктейль – і кохання, і ревнощі, і злість, і відчай. Роза хвалила мене, підтримуючи «дух у військах», ми трудилися, як скажені, вона також загорілася бажанням довести і мої, і свої власні здібності, адже на батьківщині сама довго вчилася, та обрала шлях науки, про що, власне, не шкодувала. А може, я був її єдиним шансом щось довести собі та світові. День конкурсу наближався. Прогрес мій був неймовірний, але вона інколи зітхала: «Ні, чогось не вистачає в тобі, хоч і все правильно робиш. Немає пристрасті. Жаги немає…»

Слухачі заінтриговано замовкли, і питань не прозвучало. Петро продовжив сам.

– В останній день перед виступом після тренування нас чекала шикарна мулатка, як виявилося, подружка Рози. Вони перезирнулися, як дві змовниці, і тут прозвучала навіть не пропозиція, а наказ: «Сьогодні ми з Олівією ночуємо у тебе!» Я остовпів. Звісно, танці зближують. Але за весь цей місяць тренувань я, палаючи власними почуттями, навіть назло коханій не поривався зблизитися з Розою поза тренуваннями. А тут таке… Але тієї ночі я не забуду ніколи.