Текст книги "Ключі від ліфта"

Автор книги: Міла Іванцова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

10

– Як я можу тебе засуджувати, ти ж для мене все?! А ще ти – мати, ти знаєш, заради кого і навіщо так вчинила. Але… Якось воно той… Хай би вже кинула ту валізу і втекла, але ж підставити невинну людину, хоч і мужчину… Ти знаєш – я не дуже йму віри чоловікам, але все ж таки… І взагалі, уся ця історія… Хоч я і звикла не ставити зайвих запитань…

– Та я й сама не рада, але що було робити? Було б краще, якби зараз замість нього в буцегарні сиділа я? Що б ви без мене робили?!

– Не знаю. Звісно, хріново було б… Ні, але в біса ти з ним цілувалася?!

– Та так уже вийшло, така пішла гра. А що – вважаєш, треба було дати йому ляпаса чи гукати по допомогу? Галас – саме те, що треба було в той момент.

– Ну… Можна було б звести все на жарт чи просто поговорити про щось нейтральне, чи то мені тебе вчити керувати чоловіками?! Ой, здається, він тобі геть не огидний був…

– Може, й таке. Може, й таке… Мені здалося, що він і сам злякався своєї сміливості. Знаєш, нас наче кинуло одне до одного в якусь мить. Чи його кинуло до мене, а мене вже вдарило його струмом. При моєму ставленні до чоловіків – сама здивувалася.

– Проте залишилася при здоровому глузді та дременула, як відчула небезпеку! То що ж це за цирк такий був?! Ти мене дивуєш. Якщо це була частина тверезого плану на виживання – розумію, але до чого тут оці сюсі-пусі – «кинуло одне до одного», «вдарило струмом»?! А потім підставила чувака ні за що. Чи то ти його так покарала за нахабство?

– Не знаю. Нічого не знаю! Сама собі дивуюся, що так повелася. З одного боку – не втрачала контроль і діяла, мов машина, запрограмована на результат, з іншого… мені справді було добре в його обіймах… Не знаю… Зможу – неодмінно витягну його.

– Еге! Та це не жарти! Давно ніхто з них не викликав у тебе жалощів, романтичний воїне!

– Не викликали. Та розподіл моїх симпатій був і залишається не за статевими ознаками. Одну сволоту я абсолютно тверезо вирішила покарати. Бо він сволота. І має хоч як заплатити. Так, я не Бог. І не мені карати чи милувати. Але моїй дитині потрібні гроші на операцію. Ти це знаєш. І чим швидше, тим краще. Ти б дала нам, якби мала?

– Ну, ти питаєш!

– Отож. А та сволота винна. Винна тобі!

– Мені?!

– Так. Я не хотіла казати, щоб не тривожити, але… Раз уже стався такий облом та ще й з наслідками… Будемо якось розкручувати. Я випадково побачила його біля нашого будинку два тижні тому. І вже тоді знала, що примушу його заплатити. Бо за все треба платити! Я не знала, як це зроблю. Доки днями не зустріла одну дивну провидицю біля метро.

– То ти заздалегідь знала, в чию квартиру йдеш?!

– Так. Це був… – і Ліза назвала ім’я та прізвище.

Оля миттю зблідла, зіщулилась і стисла кулаки так, що нігті впилися в долоні.

11

Наступного ранку Ліза не бралась, як зазвичай, до роботи. Вона мовчки сиділа в своїй кімнаті за столом перед ноутбуком, посунувши до вікна незавершений триптих.

Ліза не любила мольбертів, їй подобалося наче літати над своїми роботами, ніби спускаючи звідкись згори на цупкий папір чи на ґрунтоване полотно власну реальність, забуваючись і забуваючи. Вона ніде й ніколи до пуття не вчилася малювати, не знала технік, не мала «школи». Але те, що виходило з-під її рук, вражало, зачаровувало, не відпускало. Героїнями її численних картин, які останнім часом залюбки купували для своїх інтер’єрів ресторани, кав’ярні та клуби, були жінки. Загадкові, витончені, невловимі – вони затримували на собі погляд, хвилювали, приваблювали і… залишались незвіданими, нерозгаданими, таємничими.

Коли Ліза малювала, в квартирі панувала тиша. Оля йшла гуляти з Ясею чи просто шепотілася з нею про щось в іншій кімнаті, обмостившись на дивані «думочками» та м’якими іграшками. А інколи вони теж творили – Оля вчила дівчинку ліпити з пластиліну. Це заняття малій було дуже до вподоби, не маючи змоги бачити, вона м’яла матеріал пальчиками, час від часу нюхала свою роботу і навіть торкалася її губами та язичком. Найкраще в неї виходили горошинки та змії-ковбаски.

Цього ранку Оля одягла Ясю і вийшла з нею гуляти – сонячний травневий день виманював людей із квартир – чому б і не вийти? Та й Лізу вочевидь треба було залишити на самоті, дати змогу все зважити, подумати. А вона – голова. Неодмінно щось викрутить. Не вперше.

Свої власні думки та страхітливі спогади Оля передумала за цю ніч, коли і наревлася, і назітхалася, і скреготала зубами, і читала єдину знану нею молитву «Отче наш». А вранці дівчина знову сказала собі: «Життя триває!» Вона вирішила, що біль, спровокований спогадами про минуле, не має зупиняти її рух уперед чи навіть пригальмовувати його.

Останнім часом їхнє життя певним чином налагодилось, але відтепер ворог настільки близько, що дівчина наче відчувала його присутність шкірою, ніздрями, нервами, змінювала не стільки ситуацію та їхній спосіб життя, скільки загострювала її увагу, підкорювала собі реакції, змушувала бути в тонусі, хоча… «Хоча це ще невідомо, кому тепер треба бути в тонусі!» – скривила губи в недобрій посмішці Оля, тримаючи однією рукою маленьку ручку Ясі, а другою натискаючи кнопку ліфта.

Коли вони вийшли з під’їзду, Оля вдягла темні окуляри і сторожко роздивилась навколо. Під окулярами напружено тіпнулась повіка – мабуть, нерви. Менш за все дівчина хотіла зустрітися зі своїм ворогом, котрий попри всі закони логіки виявився їхнім тимчасовим сусідом у такому великому Києві. Ліза знала про це, але промовчала. Чи мала рацію? Хоча двічі за останні дні вона дала зрозуміти, що зовсім скоро доведеться знову «підніматися на крило» і міняти місце, от лише добуде грошей на операцію для дитини. Власне, Оля саме із цим і пов’язувала перспективу переїзду, бо ж операцію таку роблять тільки в Одесі. А тут, виявляється, таке…

Раптом дівчина побачила, що від товстого дерева відділився мужчина, зробив кілька кроків у її бік і нерішуче завмер. Оля впізнала недавнього знайомця, стримала посмішку, нахилилася, підняла на руки Ясю і рушила вперед.

– Олю, доброго дня. Ви мене впізнали? Ми вчора з вами…

– Потусувалися в застряглому ліфті.

– Так. Дурна якась ситуація була…

– Не переймайтеся. Ліфти працюють, усі живі-здорові, життя триває, – сказала Оля, ще раз уважно оглянувши через окуляри двір.

– Олю, це знову Лев? – раптом спитала Яся.

– Так, це я, – озвався до дівчинки Льовушка і торкнувся маленьких пальчиків її руки, яку та простягнула до нього.

Він зазирнув у вічі дівчинки – вони нічим не відрізнялися від очей інших дітей, хіба що здавалося, що дивиться дитина не на нього, а кудись повз, кудись нефіксовано-далеко, наче замислилась. Він зробив ще півкроку назустріч, і Яся ковзнула пальчиками від його скронь до підборіддя і здивувалась, відчувши не гладку шкіру, а небриту щетину. Вона насупила брови, взяла Льовушку обома рученятами за щоки та замислилася.

– Олю, ви гуляти вийшли? Можна, я трохи пройду з вами? Я хотів щось розповісти, поділитися. Не знаю, навряд ви чимось зарадите, просто так сталося, що вчора ми застрягли в ліфті… А ще я подумав, раптом можу бути чимось корисним…

Льовушка був не надто переконливим і навіть трохи смішним у своїй спробі пояснити, чому він сьогодні чекав їх біля будинку. Яся все ще тримала його за щоки, а він говорив, нахиливши обличчя до дівчинки і не дивлячись на Олю.

– Власне, ми йшли до парку, там є дитячий майданчик, гойдалки та бювет із колонкою – Яся любить там мити руки і вмиватися. Ну, ходімо разом, – знизала плечима Оля, сама здивувавшись, бо ніколи не заводила розмов зі сторонніми людьми, а надто – з чоловіками, бо почувалася не нянькою при Ясі, а швидше її охоронцем. Але новий знайомий викликав у неї радше посмішку, ніж тривогу.

Льовушка хотів було запропонувати допомогу – взяти дитину на руки, але пригадав учорашній блиск ножа і промовчав. Дорогою він досить плутано розповів історію про «чарівний» ключ, про те, як із другом замовили зранку ще один, а потім вирішили додати собі адреналіну. Повідав про їхній дурний план, нагадав, як він застряг у ліфті з Олею, а потім, уражений Ясиною проблемою, вирішив, що то все була пацаняча дурня, і пішов геть. Розповів також, що дуже стурбований і не знає, що саме сталося з його другом у сусідньому під’їзді, бо лише встиг побачити, як менти заштовхували того до машини разом з якоюсь валізою. Льовушка не приховував розпачу та здивування, бо знав друга давно і ніяк не припускав, що той міг би посягнути на чуже й так по-дурному загриміти за ґрати.

Цієї миті Оля зупинилася, повернулась обличчям до Льовушки, і, попри її темні окуляри, той побачив, як пильно і здивовано вдивлялася вона в його обличчя.

– То це був твій друг?! – спитала дівчина.

– Тобто?

– Ну… я той… Я чула, розповідали біля будинку, що вловили вчора злодія з украденим. Він… він також у ліфті застряг, як і ми, бо вимкнули електрику в усьому будинку.

– У ліфті застряг?! Та як же… Як же це можливо? Якщо ліфти зупинились одночасно, то я лишень угору їхав, а він, виходить, уже встиг обчистити чиюсь квартиру і з тим «попався»? Але ж ми одночасно увійшли до під’їздів! Ти, може, навіть його й бачила, коли зайшла за мною слідом, згадай, бачила?

– Ні, я не роззиралася навколо. – Оля рвучко відвернулася від Льовушки і пішла далі. Вона раптом склала з маленьких шматочків здобутої інформації суцільну картину, усвідомила, кого засадила за ґрати Ліза, а ще злякалася, щоб Льовушка не попросив її свідчити перед представниками влади – в її плани не входило спілкування з міліціянтами.

– Шкода, – розгублено сказав Льовушка, пішовши слідом за дівчиною. – Я навіть не уявляю, що в цьому випадку робити! Ми ж за умовами гри не брали з собою ні документів, ані мобілок, лише ті ключики та невеличкі цифрові фотоапарати, щоб клацнути інтер’єр квартири на доказ того, що ти там був…

– Ігри у вас дурні, вибачай… Наче дорослі люди, а такою дуркою маєтеся. Мені б ваші проблеми, – зітхнула Оля і поправила панамку на голові в Ясі.

– Та тепер уже бачу, що накоїли, якийсь біс поплутав… Кому розповісти – не повірять! Я, звісно, можу піти до відділку міліції, але хто ж це слухатиме – про ту провидицю, про ключі… Ще скажуть, що ми наркомани і нам те все примарилося… А може… Може, піти до господаря тієї пограбованої квартири і поговорити з ним? Пояснити, що Ігор не винний, що він просто не міг устигнути його обікрасти і зависнути в ліфті? – Здавалося, що Льовушка розмовляє сам із собою і наявність поруч білявки з дитиною – то лише декорація, бо відповідей він не чекав.

– Ти б спочатку попросив про побачення з другом та розпитав його самого, навряд чи він тобі брехатиме, – промовила Оля, зупинившись біля бювету. – Правда, можуть не пустити, ти ж не найближчий родич. То треба там грошей дати.

– Ти думаєш? Так… Мабуть, так і зроблю, бо я якось розгубився. – Льовушка після вчорашнього вже не дивувався миттєвості й конкретності Олиних реакцій. – Але… Але ж якщо Ігор нічого не брав, то хто ж тоді обікрав ту квартиру і як валіза опинилася у нього?!

Раптом іззаду чоловічий голос вигукнув: «Ліля!»

Оля здригнулася, завмерла і притисла до себе Ясю. Льовушка, стурбований своєю проблемою, помітив це, але думав про своє. За їхніми спинами засміялися і загомоніли люди. Оля, щоб приховати хвилювання, відвернулася від нового знайомця, спустила Ясю додолу, міцно взяла її однією рукою за зап’ястя, а другою натиснула важіль металевої колонки, з якої миттю вирвався бурхливий струмінь.

Яся радісно кинулася до води, підставила під неї вільну руку, а потім утерла нею лице і промовила, не обертаючись до дорослих:

– Олю, скажи Леву, хай помацає воду – яка вона хороша!

Оля, не кидаючи важеля, мовчки підвела погляд на Льовушку. Той зняв окуляри, поклав їх у кишеню, нахилився до маленького водоспаду, набрав у дві пригорщі води і занурив у неї обличчя.

12

Батьківщиною віскі вважають Шотландію та Ірландію, які ніяк не можуть дійти згоди стосовно того, де саме вперше з’явився цей напій.

Шотландці гадають, що віскі було завезено в їхню країну місіонерами, після чого воно набуло поширення в монастирях. У ті часи ченці використовували цей напій з лікувальною метою.

Офіційною датою винаходу шотландського віскі називають 1494 рік, яким датовано запис Королівського Казначейства про те, що якийсь Джон Кор закупив 500 кг солоду для виробництва «aqua vitae».

Щоб підкреслити свій пріоритет у виробництві цього напою, шотландці так і називають віскі – скотч.

Але в Ірландії віскі з’явилося трохи раніше – ще у VI столітті. Вважається, що його туди теж завезли мандрівні монахи, причому секрет приготування самогону зі злаків шляхом перегонки і дистиляції прийшов з Північної Африки.

У дослідників не викликає сумніву той факт, що дистиляція ячменю – тобто процес виробництва ячмінного віскі – виник саме в Ірландії. Причому шотландські морські розбійники часто нападали на Ірландію саме з метою захопити побільше цього цілющого напою.

Спочатку віскі виготовляли в монастирях як ліки. Монахи переганяли спирт та роками тримали його в дубових діжках. Зазвичай віскі робили з ячменю, рідше з жита та вівса. Поступово його виробництво стало звичайною справою серед фермерів: вони переганяли і продавали віскі, перетворивши це на ще одну статтю прибутку.

Навколо цього напою протягом століть склалося багато легенд.

Ірландці вірять, що віскі вигадав сам святий Патрик, покровитель Ірландії, котрий винайшов цей напій серед інших лікарських засобів.

А в шотландської віскокурні «Гайленд парк», що виробляє віскі з такою самою назвою, існує власна історія, вже схожа на легенду. Побудована 1798 року неподалік столиці Оркнейських островів, вона була найпівнічнішою віскокурнею в Шотландії. Один місцевий житель, Магнус Еунсон, якого сьогодні назвали би підприємцем, удень працював церковним сторожем, а вночі займався нелегальним виробництвом віскі в своїй хатині на пагорбі, де зараз і розташована всесвітньо відома віскокурня.

Не бажаючи платити збирачам акцизу, котрі час від часу навідувались у ці північні краї, Магнус Еунсон переховував свій продукт навіть у церкві. Одного разу, очікуючи на перевірку, він переніс усі кеги (20-літрові бочки) з церкви до себе додому. Там він зіставив їх посеред кімнати, накрив білим полотном, а поруч поставив віко від труни. Коли представники влади, марно обшукавши церкву, зайшли в його будинок, навколо «труни» в жалобі зібралася вся велика родина Магнуса, а він сам, стоячи навколішки, читав Біблію. Правники зупинилися в дверях, а хтось прошепотів: «Віспа!» Збірники акцизу подалися геть і ще довго не турбували винахідливого підприємця.

Сьогодні віскі – продукт масового виробництва. Дрібні виробники спочатку протистояли цьому, стверджуючи, що масовість псує продукт, але їм довелося змиритися.

Сучасна назва віскі пишеться як «whisky» – в шотландському варіанті, і« whiskey» – у всіх інших. Якщо на пляшці написано «whisky», то воно точно вироблене в Шотландії, а якщо «whiskey» – де завгодно, тільки не в Шотландії. Слово «віскі» не відміняється. «Віскі» – слово з подвійною граматичною нормою – може бути як середнього, так і чоловічого роду, але не жіночого.

Не виключено, що скоро віскі може здобути титул найдорожчого алкоголю в світі. Поки найбільш дорогим віскі є 60-річний Macallan ($ 62 000 за пляшку, таких пляшок усього 40). Проте вже на продаж виставлена пляшка ірландського віскі XIX століття вартістю 100 000 фунтів (що практично дорівнює $ 200 000). Є єдина збережена пляшка з віскокурні Nun’s Island Distillery з графства Galway.

Також віскі – непоганий об’єкт для інвестицій. Пляшка 17-річного віскі Ardberg коштувала в лютому 2005 року $ 75, а в листопаді 2007 – вже $ 198. Таким чином, зростання становило майже 264 % за 30 місяців.

9 листопада 2007 колишній міністр фінансів Голландії Gerrit Zalm заснував біржу для торгівлі віскі – World Whisky Index. На сьогодні портфель замовлень WWI становить $ 392 000. Купуючи віскі на WWI, отримуєш сертифікат, що підтверджує твоє право на подальший продаж конкретно цієї пляшки. Як і на будь-якій товарній біржі, забирати пляшку не обов’язково, можна залишити на зберігання WWI. Інвестиції у віскі дуже популярні серед японців, китайців і росіян.

У світі щосекунди купують понад 30 пляшок шотландського віскі, якого в світі продається майже вдвічі більше, ніж канадського, американського, японського та ірландського, разом узятих.

13

Роксана, покидаючи Ольчине село, як могла, подбала про дівчинку. Вона домовилася з головою сільради, що дівчинка поки що залишиться в їхній невеличкій однокімнатній квартирі типового будинку на два під’їзди та три поверхи, де житло надавалося приїжджим робітникам, які не мали власних будинків, – учителям, клубним працівникам, пожежнику, що осів тут, приїхавши з області. А ще вона влаштувала Ольку на літо на роботу до їдальні на залізничній станції. Правда, до вокзалу було шість кілометрів, але інколи дівчинку підвозили односельці, що їхали туди в справах, інколи сама під’їжджала автобусом, а то й пішки молодими довгими ногами діставалася без проблем за хорошої погоди.

Село спочатку зашаруділо плітками та здогадками, передбачаючи Ольчину долю після від’їзду вчительки, але чутка про те, що дівчинка, закінчивши дев’ятий клас, таки не повернеться до батьків, а ще й матиме роботу, так само швидко розповзлася дворами, звісно, викликавши нові пересуди. Хтось жалів дитину, котра мусила сама пробиватись у житті, хтось засуджував, мовляв, не по-людськи це – отак відцуратися матері, хоч якою вона була.

Не сказати, що в Ольки геть не було ніяких почуттів до батьків, їй щеміли спогади, доводили до розпачу, лише впускала їх у душу. Кілька разів пізно ввечері вона ходила до своєї хати, стояла біля паркану, дивилася у двір, а зайти побоялася. Та що б вона там нового почула чи побачила? Матюки, лайки, погрози, звинувачення… Тому, з якогось тваринного прагнення до самозбереження, дівчинка трималася осторонь, заганяла свої спогади та непевні докори сумління вглиб душі, а надто коли їй починала маритися та остання ніч у батьківській хаті, хмільні материні пологи та мертвонароджене немовля. Чи вирватися будь-куди, чи прожити так, як її батьки – такі два шляхи бачила перед собою Олька.

Роксана залишила їй «у спадок» чимало книжок, телевізор, постільну білизну. «Та й навіщо їй тепер увесь цей мотлох, раз десь вишукала собі закордонного чоловіка?» – думала дівчина, єдина в селі знаючи, з якої саме причини їде від них учителька. Вона мала доволі протилежні відчуття з приводу останніх подій – інколи почувалася цуценям, якого підібрали, вимили, висушили, відгодували, а потім знову випхали під дощ у багнюку. А інколи її душив щемний сум за такою дорогою людиною, яка за кілька місяців дала їй ледь не більше, ніж рідні батьки за все життя. І малося на увазі, звісно, не те, що залишилося в квартирі.

Дівчина не могла ображатися на Роксану, бо та геть і не мусила її вдочеряти, та й, звісно, ще тоді, наприкінці зими, запросто могла би відмовити Ольці в прихистку, але цього не зробила. Учителька вклала у неї частину себе, не панібратствуючи і не виставляючи себе за взірець. Але за той короткий термін їхнього спільного життя, яке, звісно, не могло тривати вічно, у свідомості дівчинки відбувся якийсь «зсув пластів», що зробило однозначно неможливим її вороття до колишнього.

Одного разу в скрутну хвилину Олька «постукала». Їй відчинили. Відчинили і поставилися по-людськи. І цей урок життя вона добре засвоїла. Бо швидко навчаєшся всього нового, коли стовідсотково знаєш, що відступати немає куди.

За кілька днів після отримання диплому про неповну середню освіту Олька почала працювати в їдальні на вокзалі. Великої кваліфікації на те не треба було – то витри столи, то помий посуд, то начисть картоплі та поріж цибулю. Жінки, що її оточували, були дорослими, ставилися по-материнськи, жаліли її, підгодовували, бо вважали надто худою для такого зросту, але, звісно, не на курорті – роботу мала виконувати. Вокзал був невеликим, усі один одного знали. Співробітники були здебільшого місцевими жителями – із цього самого «селища міського типу», яке було для села вже завеликим, але й містом його не назвеш. Містечко мало аж дві школи, великий базар, кінотеатр, кілька магазинів, автостанцію, при ній пивбар та вокзал із їдальнею, яку не знали, як називати по-новому – для кафе була завелика, а для ресторану надто проста. Тож і називали, як раніше, просто вокзальною їдальнею.

Що подобалось Ольці найбільше, так це ювілеї та весілля, які хоч і зрідка, але траплялися в цьому закладі. По-перше, це було просто весело і з музикою, а по-друге, їй випадало в такі дні скуштувати нових незнаних досі страв, які готували вправні жіночки, здатні, як виявляється, не лише на борщ, макарони з котлетами та салат із капусти для транзитних подорожніх і для робітників прилеглого будівельного майданчика. Апетит Олька мала непоганий, і хоч була неперебірливою, з дитячої цікавості радо дегустувала нові наїдки.

Правда, після першого вечірнього гульбища в Ольки виникла проблема – їй довелося ночувати на вокзалі. Ніхто не звернув на це уваги, надто втомлені були, поки закінчили прибирання, а вона нишком вийшла, поблукала нічним пероном, вдихаючи масний запах шпал, нагрітих спекотним днем, подивилася на літні зорі, та й повернулася в приміщення вокзалу. Всілася в куточку на лавці, підібгавши під себе ноги, притулилася до стіни та й сито заснула. А який сенс був чимчикувати нічною трасою додому, щоби зранку знов повертатися?

Прокинулася на світанку, вкрита шинелею залізничника, і дістала «на горіхи» від прибиральниці тітки Віри, котра ще й у їдальні насварила куховарок, що не догледіли дитини. Усім стало якось ніяково, бо направду втомлені розійшлися по своїх хатах, не помітивши, як Олька розчинилася в темряві.

– Надто ти, Олю, гордовита! Могла б і спитати, чи, бува, хто не пустить тебе на ніч голову прихилити, раз так склалося, – вичитувала її на кухні Тетяна Павлівна. – Чи ми звірі які? Своїх же дітей маємо, а хто й онуків! Але молодець, що не пішла вночі трасою додому, бо вештається тут різний люд. Он цигани торік блукали районом, то ще якісь випадки бувають, то далекобійники до дівчат чіпляються… Чула мене? Щоб до незнайомців у машини зроду не сідала! А як хто чіплятиметься – краще тікай у поле, вони машини не кинуть. Чула мене?

Така була звичка у цієї доброї огрядної жіночки вичитувати винних – вона наче й не суворо сварила, але без кінця перепитувала: «Чула мене?»

Закінчивши свою промову, Тетяна Павлівна сказала, що син її вчиться в Києві, то його кімната вільна, і як Ольці треба буде, вона завжди може переночувати там.

Дівчині було і ніяково від такої уваги до її персони, і приємно, що хтось про неї піклується, хоча, власне, нічого страшного й не трапилося тієї ночі – втомлена після робочого дня та сита святковими наїдками, які не подужали з’їсти гості іменинника, вона непогано виспалася, і навіть цікавини бачила вві сні – далекі краї, дивних людей, що, мабуть, запам’яталися їй з якоїсь телепередачі.

Про далекі краї Олька почала замислюватись, коли усвідомила їхню реальність поза екраном. Тобто коли Роксана повідомила про закордонного нареченого. А ще – постійне сусідство з потягами, що то гуркотіли повз їхню станцію, то зупинялися на недовгі хвилини, і тоді в оголошеннях над вокзалом лунали назви різних міст, на рисці між якими маленькою крапкою було те селище міського типу з усіма його будинками, школами, вокзалом та вокзальними працівниками.

Знову життя складалося так, що друзів свого віку Олька не мала, як і в селі, а на роботі та поза нею спілкувалася з дорослими. Не те щоб вона була відлюдькуватою, але й не набивалася ні до кого. Та і які тут могли бути подруги? Усі при ділі – роблять свою справу, гроші заробляють своїм родинам. Не ображає ніхто, не згадує її сумну родиноньку, не ставиться як до інваліда – то й добре. Вона не страждала від відсутності подруг, але ще часто згадувала Роксану, інколи придивлялася крізь вікно їдальні до людей, що сходили з потяга – чи не повернеться та хоч побачитись? Але, звісно, це вже скидалося на дитячі мрії. Життя вчило її приймати те хороше, що дано, і не сердитися, що могло б бути більше. Своїм юним розумом дівчинка усвідомила, що могло б не бути й цього – тож радій.

Одного ранку наприкінці літа Олька доїхала автобусом від села до вокзалу, промандрувала пероном, роздивляючись пасажирський потяг, що завмирав тут через день на сім хвилин, а потім прямував на Київ та аж далі до Львова. Вона зайшла до їдальні, привіталася з жінками та рушила переодягатись. Але за кілька хвилин почула схвильовані голоси біля вхідних дверей.

– Ой, лишенько! – зойкнула Тетяна Павлівна, яка вже поводилася з дівчиною, наче рідна тітка чи хрещена – і додому кілька разів брала ночувати, і поради давала то виробничі, то життєві, вчила готувати їжу, розповідала про сина-студента, про покійного чоловіка.

На її стривожений голос Олька визирнула з бокової кімнати і похолола. Тетяна Павлівна стояла біля вокзального міліціонера Сінченка, прикривши рота долонею, і дивилася на дівчинку круглими очима. Спитати, що сталося, Олька не наважилася. Вона завмерла, випросталась і не знала: чи йти назустріч поганим новинам, чи ті прийдуть до неї самі. У Тетяни Павлівни щоками покотилися сльози, й Ольці закортіло притулитися до її пишних грудей і теж заплакати, бо раптом вона зрозуміла, що знову в її життя прийшли якісь зміни. А це завжди важко, лишень звикнеш до чогось, лишень налаштуєш своє буття на якусь прийнятну хвилю, мов той радіоприймач, – бац тебе по голові! – і вривається в твоє існування якийсь тріскіт та безлад, чи просто зникає той ледь розшуканий чистий голос, із яким наче не так страшно було йти своєю стежкою.

Олька тоді ще не звикла приймати повороти долі спокійно, холоднокровно, стримано. Не знала, що реагувати треба не одразу, а трохи пізніше, коли приходить усвідомлення. Не тоді, коли тебе з головою накривають почуття, а коли ти вже здатен тверезо оцінювати, змінюватися і щось змінювати, прилаштовуватися самому чи підлаштовувати під себе нові обставини, бо – хоч якими вони були, то ще не привід здаватися. Але тоді Олька тільки починала опановувати своє мистецтво виживання і тому, худа, висока для своїх літ, мовчки стояла рівно і стривожено, чекаючи на пояснення дорослих.

Хай яким безрадісним було її дитинство, у той день воно скінчилося зовсім. Черговому по вокзалу зателефонували з сільради і повідомили, що на краю села сусіди помітили дим, який пробився крізь вікна Ольчиної хати. Пожежу швидко загасили, але нетверезі її батьки вчаділи від диму.

Певне, самі себе й підпалили, бо вже не раз тлів матрац від батькової цигарки, що випадала йому з п’яних рук, та Олька, було, гасила, заливаючи водою ліжко і батька в ньому, сварячи його та розмазуючи сльози по щоках. Може, не піди вона від батьків – то й цього разу врятувала б, але…

Тетяна Павлівна пригорнула до грудей Ольчину голову, але сльози дівчині так і не прийшли, вона наче заклякла, і стояла так кілька хвилин у незручній позі, бо груди ті були досить низько… Дівчина лише рвучко глибоко зітхнула кілька разів, наче хапнула повітря, і спитала чомусь у Сінченка:

– То мені їхати додому чи працювати?

Дорослі здивовано поглянули на неї – чи то така безсердечна, чи то стрес у дитини? Але Олька направду не знала, що має робити і говорити в такій ситуації, бо сама ще до подібної халепи не потрапляла, і, власне, ніхто інший також не розповідав їй, як воно буває і як такої миті треба поводитися. Плакати на людях вона не любила з дитинства, та ще й не усвідомила до кінця, що сталося.

– Давай, дочко, відвезу тебе мотоциклом, скільки тут їхати, – взяв ситуацію під контроль Сінченко.

– Так, Колю, відвези її до сільради, – погодилася Тетяна Павлівна і звернулась до дівчини: – А ти, може, якихось родичів ще маєш у селі?

– Ні, немає у мене родичів, – відповіла Олька, знизавши плечима.

– То я зараз гукну Оксану, хай теж їде, пригляне за тобою та хоч розбереться, що там і як, треба ж до похорону щось робити, ой, лишенько… – тихо заголосила жінка, але то вже були «робочі моменти». Вона тепер не стільки переживала те, що сталося, скільки вибудовувала в голові план необхідних за таких обставин дій – ось уже хто мав і багатий життєвий досвід і добру душу.