Текст книги "Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)"

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

XI. ДОПИТ

Приміщення командира поділялося на дві частини: спальню і кабінет. В спальні стояла пружинна койка, умивальник, тумба і невеличка гардеробна шафа. Все це відокремлювалось від кабінету завісою з товстого темно-синього бархату. Кабінет був маленький, у ньому могло заразом вміститися щонайбільше шість чоловік, але сісти їм усім було ніде. Маленький письмовий стіл служив наполовину сейфом, наполовину комодом. Верх столу огороджував сантиметровий бар'єрчик. Це зроблено як запобіжний захід від можливих неприємностей під час качки. Речі на столі мали про той же випадок спеціальні заглибини та притримувані.

Меблі кабінету складалися ще з двох стільців і коротенької софи.

Крім електрики, каюта освітлювалась і денним світлом через ілюмінатор.

Марко побачив у кріслі за столом лисого чоловіка з синюватим кольором обличчя і рудими бровами. Хлопець догадався, що то був командир човна – уже немолодий, але кремезний, жилавий, з безбарвними очима, що нагадували своїм виразом очі гадюки. Це той вираз гадючих очей, яким змії паралізують пташок і маленьких звірят, і вони, охоплені жахом, неспроможні поворухнутися.

Можливо, командир знав цю властивість своїх очей, бо він з хвилину вдивлявся в Марка, ніби сподівався побачити на його обличчі той самий паралізуючий жах. Юнга витримав цей погляд, хоч відчув таку огиду, ніби за пазуху йому вкинули пацюка.

Не діждавшись сподіваного ефекту, командир перестав дивитись на хлопця і звернувся до Анча. Шпигун без особливої поваги до командира, – він, очевидно, не був безпосередньо йому підлеглий, – вислухав, що той казав, і потім переклав Маркові:

– Командир корабля просить вас сісти й відповідати на його запитання.

«Руда гадюка», як мислено прозвав юнга людину за столом, легким рухом руки показав на стілець проти себе. Марко сів на вказане місце, а шпигун влаштувався на софі збоку, трохи позаду хлопця.

Пірати перемовились між собою кількома словами, не спускаючи очей з полоненого. Останній, намагаючись бути спокійним, з удаваною байдужістю розглядав свої коліна.

Анч поклав руку Маркові на плече і сказав:

– Ви розумієте, що потрапили разом з вашими супутницями в обставини не зовсім звичайні. Вам також зрозуміло, що про ваше перебування тут ніхто з ваших друзів не знає, і ви, можливо, думаєте, що вам загрожує небезпека. Але ті, до кого ви потрапили, зовсім не збираються чинити вам чогось злого.

– Де Люда Ананьєва і Яся Знайда? – спитав Марко.

– Який дбайливий кавалер! – усміхнувся Анч. – Вони обидві тут, на кораблі, в цілковитій безпеці.

– Чому їх не привели сюди? Можуть вони бути тут при нашій розмові?

– Бачите, тут тіснувато. Якби в нас було просторіше приміщення, ми б це, безперечно, зробили. Але дозвольте закінчити мої зауваження, які я хотів би висловити, раніш ніж ми перейдемо до основного в нашій розмові. Насамперед не вимагайте жодних пояснень, бо їх вам не даватимуть. Відповідайте без жодних заперечень на всі запитання і давайте ясні й зрозумілі пояснення, коли вас попросять. В нагороду, через деякий час, ви дістанете можливість повернутися на свій острів і до своїх друзів, правда, давши зобов'язання мовчати про те, що ви тут побачите, що почуєте і що самі говоритимете.

– А коли я не відповідатиму?

– Це не в ваших інтересах: мовчання обійдеться вам занадто дорого.

Юнга подивився на командира. Той не зрозумів їх, але, безперечно, знав, про що говорить Анч. В гадючих очах проглядали цікавість і чекання.

– Ну, а тепер перейдемо до того, для чого вас сюди покликали, – сказав Анч. – Пам'ятайте, я лише перекладач між вами і командиром.

Анч знову звернувся до командира. Той хитнув головою і щось запитав, звертаючись до Марка.

– Командир цікавиться, чому ви сьогодні ранком опинилися в бухті і куди ви пливли?

Марко помовчав, з ненавистю подивився на обох і тихо, але рішуче відповів:

– Я відповідати не хочу. Я вимагаю, щоб мене і моїх друзів негайно висадили на берег.

– Я так і знав, – глузливо викривляючи губи, сказав Анч. – Бачте, товаришу герой, висадить вас на берег ми не можемо, бо ми серед моря, а пустити вас відціля вплав – завжди зможемо. Що ж до ваших подруг, то ви ж не знаєте, чи згодні вони залишити наш корабель.

Марко сидів мовчки на стільці і, зціпивши зуби, розглядав картину на протилежній стіні. Картина була новітнім переспівом легенди про Саломею, пасербицю іудейського царя Ірода, що вимагала за свій танець голову проповідника Іоанна. На цій картині трьом танцюристкам, що стояли на столах, троє мужчин: моряк, кавалерист та елегантний цивільний, – кожен подавав на блюді по одрізаній людській голові.

Анч сказав командирові кілька слів. Той нахмурився, сильно ляснув долонею по столу і закричав на хлопця. Марко не повернув до нього голови, хоча знав, що незрозумілі крики містять лайку і погрози на його адресу. Командир кричав приблизно хвилину. Нарешті він стих.

Анч вийшов з каюти, залишивши юнгу і командира один на один. Марко так само з удаваною байдужістю розглядав стіну. Командир мовчки стежив за ним.

Анч швидко повернувся разом з матросом. Моряк підійшов до юнги і взяв його за руку, але хлопець вирвав її і звівся на ноги, готовий до оборони. Він не знав, що з ним хочуть робити, але вирішив захищатися з усієї сили. «Швидше застрелить», – подумав він. Захищатися він міг лише кулаками, бо жодної важкої речі під руками не лежало. Підводячись, він торкнув ногою стілець, але виявилось, що стілець прикріплений до підлоги, і пробувати одірвати його було безнадійно.

Матрос кинувся на Марка й почав його бити кулаками в обличчя. Юнга прикрився руками і в свою чергу, підігнувши ногу, з усієї сили вдарив напасника в живіт. Матрос заточився і впав у крісло з перекошеним від болю обличчям. Рудий командир зірвався з місця, вхопив револьвер і націлився в полоненого. Стріляти не довелося, бо Анч вихопив з кишені руку і, розмахнувшись, з усієї сили вдарив Марка по голові кастетом. У хлопця потемніло в очах, темряву прорізали вогні райдуги, і він опустився на підлогу. По його щоці потік струмочок крові.

Він опритомнів, сидячи в кріслі. Все тіло боліло, кістки нили.

Шпигун і командир ждали, коли полонений розплющить очі.

– Я вам говорив, – тим же холодним тоном продовжував Анч, – ви не послухались і дістали перше попередження. Здається, ви вже заспокоїлись. Отже, продовжимо нашу розмову. Майте на увазі, цей удар – найлегша кара. Отже, скажіть, звідки і куди ви пливли каюком?

Марко мовчав. Він думав про те, що все одно вони з нього нічого не витягнуть, скільки б його не били. Але згадував своїх супутниць і жахався за їх долю. Отже, вони, безперечно, зазнають такого ж катування. Він глянув на гадючі очі командира, і тепер у нього похололо під серцем. Хай, він говоритиме, говоритиме… Хлопець безсило відкинувся на спинку стільця.

– Ну? – допитливо промовив Анч і повільно потягнув ліву руку з кишені.

– Я плив зі шхуни «Колумб» на есмінець «Буревісник». Вчора ми прибули сюди з вантажем скумбрії. Шкіпер доручив нам доставити туди мішок свіжої риби. Ми…

– Стоп! Стоп!.. Відкіля ж взялася шхуна «Колумб», вона ж загинула від вибуху.

– Ні! – майже крикнув Марко. – Вона не загинула, вона плаває, як завжди плавала.

– Ага… – хмуро протяг Анч. – Добре. Скажіть, що тут робить «Буревісник»?

– Цього я не знаю. Ми були в морі, коли він прийшов сюди.

– Та-ак. Начебто ви говорите правду. Чи є ще тут військові кораблі?

– Здається, ні. Я не знаю.

– Припустімо. Розкажіть, що робить на острові професор Ананьєв.

– Він шукав там торіаніт, але тепер, здається, відмовився. Кажуть, торіаніту там дуже мало.

– Так вам здається. Краще було б, якби вам не здавалося, а щоб ви знали напевне… Розкажіть, хто зараз з сторонніх є на острові. Яка тут охорона? Де знаходяться охоронні пункти?

– Сюди повинні прибути близько двохсот чоловік охоронників.

– Ну, от, а ви кажете «здається, від торіанітових розробок відмовляються…» Ну, і де вони розмістяться?

– Вони розмістяться на маяку, у селищі, менша частина біля Торіанітового горба. Вони влаштують шість чи сім дозорних пунктів. Я точно не знаю, але так мені розповідали рибалки.

– Що ви знаєте про зникнення рибалок з Соколиного висілка?

– Вони утопилися в бухті через необережність. Більш нічого не знаю.

Анч перекладав відповіді командирові підводного човна, а той щось відмічав у своєму блокноті. Потім командир сказав Анчові кілька слів, Він, очевидно, цікавився ще якимись відомостями.

– Скажіть, хто зараз командир «Буревісника»? Той самий, що був раніш, – Семен Іванович Трофімов?

– Так, йому лише призначено нового помічника.

– Ще якісь є зміни в складі екіпажу за останній час?

– Там змінено майже третину команди. Прибули також новий штурман та новий командир артилерії. Тепер там додали чотири зенітних гармати. Потім зробили якусь зміну в торпедних апаратах. Яку саме – не знаю. Але через ті зміни призначено нового командира. Так мені сказали. Якби я потрапив туди сьогодні, то про це все знав би напевно.

– Шкода, що ви не виїхали туди раніш, ми забрали б вас при поверненні.

Анч знову звернувся до командира. Той щось запитав.

– Ви часто буваєте в Лузанах, – продовжував перекладач, – і знаєте, мабуть, де саме поставлено там мінне загородження, де розташовані військові склади та підземні баки для пального? Ось вам орієнтовний план Лузанського порту. Покажіть це все і зробіть, якщо потрібно, поправку в цьому плані.

Командир розстелив на столі перед Марком план. Хлопець схилився над ним. Кілька хвилин уважно розглядав папір і переконався, що план складений недавно, але за старим планом та, можливо, новими спостереженнями на око. Ряд важливіших об'єктів у плані відмічено не було. Хлопець попросив олівець і почав робити в плані поправки та різні позначки. Він позначив умовне мінне загородження, куди, за його словами, не заходили навіть військові кораблі. Показав біля них орієнтовні проходи. Накреслив розташування підземних баз з пальним навколо Лузан. Позначаючи червоним олівцем крапки, він проставляв біля кожної якусь літеру.

– Я не знаю, що означають ці літери, але запам'ятав їх. Крім того, знаю, що в західній половині Луганської бухти будується великий підземний ангар, але туди нікого не пускають, і я там ніколи не був. Чув розмову, що під час війни Лузани будуть базою підводних човнів.

Допит тривав довго. Марко відповідав на всі запитання досить докладно й, очевидно, задовільно, бо більше йому не закидали, що він бреше, і не вдавалися до погроз. Нарешті, запитання припинили. Командир і перекладач довго розмовляли між собою. Потім Анч знову вийшов. На цей раз його не було довше, і повернувся він не з матросом, як вперше, а з Людою.

Побачивши Марка, Люда зраділа, але потім похмурніла й зблідла. Її вразив змучений вигляд хлопця, скривавлені голова та обличчя. Кров сочилася й досі. Волосся на голові злиплось, обличчя й одежа були закривавлені.

– Сідайте, – запросив Анч Люду і, коли вона сіла, коротко повторив те, що говорив спочатку й Маркові, додавши: – Не примушуйте нас вживати рішучих заходів, ви бачите це на його прикладі. Майте на увазі, що, зрештою, він відповів на всі запитання. Так, Завірюхо?

Марко нахмурився й похилив голову, намагаючись уникнути погляду Люди. Обидва – командир човна і шпигун – стежили за ним. Дівчина примружила очі. Вона, здавалося, ждала, що відповість юнга. Анч знову настирливо питав його:

– Ну, скажіть, Завірюхо, так я кажу? Ви все розповіли?

– Так, я все розповів, – похмуро відповів хлопець.

– А тепер, – Анч звернувся до Люди, – скажіть, будь ласка, в районі Лебединого острова, крім «Буревісника», є військові кораблі?

Дівчина схилила голову і стиснула її руками. Вона мовчала, наче не чуючи Анча.

– До речі, – продовжував він, – скажіть, хто командує тепер «Буревісником»?

– Тепер новий командир, – глухо сказала дівчина.

Марко від цих слів стрепенувся.

– Як його прізвище? – продовжував, не міняючи тону, Анч.

– Щось таке… Прибивайло чи Перевертайло, я його не бачила і не знаю.

– Та-ак. Ну, а ще які військові кораблі ви знаєте в районі Лебединого острова? – запитував шпигун.

– В протоці знаходяться ще есмінці та торпедні катери. Кажуть, там…

– Людо! – дико скрикнув Марко, підводячись з стільця і замахуючись на дівчину кулаком. – Зрадниця… – Голос його шипів, вираз обличчя був розпачливо ненависний. – Мовчи!

Дівчина враз змовкла.

– Це що значить? – погрозливо спитав Анч. Він нахилився до Марка і віткнув йому в бік гостре шило, що лежало на полиці над софою.

Марко, стогнучи, схилився на стіл.

– Не треба, прошу вас, не треба, – благально крикнула дівчина.

– Отже, розповідайте! – сказав Анч.

Але його перебив командир. Він попросив Анча хвилину почекати.

– Виведіть дівчину, – сказав командир, – ми ще раз допитаємо його самого. Треба провчити як слід. Ми повинні знати, хто з них говорить правду. Крім того, приведіть другу, побачимо, як він поводитиметься в її присутності.

Люда абсолютно нічим не виявила, що розуміла цю розмову, але яку радість вона відчула. Вона зрозуміла Марка.

Цей чудовий хлопець під тортурами відповів на всі питання. Але як? Плутаючи нападників! Гаразд, як не важко їй, але вона зрозуміла його і продовжуватиме цю небезпечну гру.

– Вам на хвилинку доведеться вийти, – сказав їй Анч.

Вона слухняно встала й вийшла разом з ним.

В кімнаті залишилися командир і Марко. Пірат підвівся, нахиливсь і кілька разів ударив юнгу ручкою револьвера, стиха вимовляючи незрозумілі хлопцеві лайки.

В двері, що вели на командний пост, постукали. Увійшов, очевидно, офіцер, можливо, помічник рудого, і щось доповів йому. Той вислухав, відповів наказом, і офіцер вийшов, а за півхвилини човен, здавалось, зупинився і наче почав повільно провалюватись. В каюті стало темнішати. Командир увімкнув електрику. Скоро Марко відчув, як корабель об щось стукнувся, ніби підскочив, знову спіткнувся і зупинився.

Підводний човен лежав на грунті.

Анч повернувся з каюти разом із Ясею. Її посадовили на стілець, на якому тільки що сиділа Люда. Марко не дивився на неї. Його голова лежала на столі. Але коли б він глянув на дівчинку, то здивувався б разючій зміні. Здавалося, останні півтора місяця зовсім не позначились на ній. За столом сиділа не Яся, це знову була колишня Знайда, вихованка й робітниця інспектора Ковальчука: похмура, відлюдна, небалакуча. Анча вона не здивувала: він бачив її такою, якою залишив колись напризволяще в темному, вогкому льоху.

– Ну, Знайдо, ми давно не бачились, – почав шпигун. – Ми ще з тобою побалакаємо, але зараз скажи нам, чи є в протоці між островом та суходолом якісь пароплави?

Дівчина мовчала. Анч сердився.

– Тобі що, язика хтось одтяв?! Відповідай! Ти знаєш, я до тебе непогано ставився. Між іншим, тут у мене є твоя фотографія.

Анч відкрив одну з тек, що лежали на столі. В ній була пачка конвертів. Взяв один конверт і витяг звідти картку. То була фотографія Знайди. Дівчинка стояла посеред двору в одязі, подарованому їй Левком, Людою і Марком. Анч розраховував, що саме ця фотографія найбільше зацікавить Знайду, але вона не звернула на неї жодної уваги і сиділа, мов закам'яніла.

Зрештою Анч обурився, і командир підводного човна теж, мабуть, поділяв його настрій.

– Балда! Ідіотка! Ти відповідатимеш мені? – закричав на неї шпигун.

Марко звів над столом голову. Перекладач стояв над дівчинкою і погрозливо дивився на неї. Знайда навіть не кліпнула віями. Її очі байдуже, трохи розширено дивилися кудись поперед себе.

Шпигун розмірено підняв над її головою руку, озброєну кастетом. Ту ж мить Марко, що стежив за ним, схопився із стільця й сунув свою руку між кастетом і головою дівчинки. Кастет з силою ударив по руці, збивши її до крові. Удар по голові дівчинки було зм'якшено, але Марко від болю знову впав на стілець. Анч розлютився, а на обличчі командира човна з'явилася огидна посмішка. Коли б там була Люда, вона могла б перекласти слова командира. «Цей чемний кавалер дістав по заслузі», – і від задоволення пірат захихикав.

Від Марка вимагали, щоб він підтвердив свої слова і пояснив поведінку під час допиту Люди. Нарешті його, вкритого синяками, ранами, всього заюшеного власною кров'ю, вивели й посадили в маленьке приміщення, де полонені лежали перший час після прибуття на човен. Тепер там світила електрична лампочка. Туди ж привели й Ясю, що так і не сказала жодного слова. В комірчині вона теж мовчала і не відповідала на запитання Марка.

В кабінеті допитували Люду. Марко не знав про це напевне, але догадувався і думав, як то вона здійснюватиме свій сміливий план.

Скоро він поринув у забуття, а коли опритомнів, то побачив схилену над ним Ясю. Дівчинка прикладала йому до голови мокру хустку. Біля неї стояла карафка з водою. Він не знав, що Яся зняла шалений стукіт і вимагала води. Їй дали воду, вона одірвала шматок блузки, обмила йому обличчя і змочувала голову. Але перев'язувати рани Яся не вміла. На щастя, вони були неглибокі, і кров швидко позасихала. Скоро після того до їхнього закапелка штовхнули й Люду.

XII. «БУРЕВІСНИК» ІДЕ В РОЗВІДКУ

В маленькій кают-компанії «Буревісника» нили чай. Семен Іванович тримав у руці масивний срібний підстаканник і, повільно одпиваючи з нього маленькими ковтками, слухав розповідь старшого механіка про те, як можна було б збільшити хід есмінця на три милі проти максимального. То була улюблена тема старшого механіка. Місяців зо два або три перед маневрами він починав при всякій нагоді говорити про це з командирами, машиністами й кочегарами та докучати Семену Івановичу рапортами про необхідність зробити різні удосконалення в машинному відділі. Зрештою він завжди домагався свого. І хоч на маневрах «Буревісник» і виходив серед однотипових кораблів на перше місце по швидкості, але обіцяних механіком трьох миль есмінець не набирав. Перевага проти інших кораблів становила двісті-триста метрів. Після того старший механік припиняв розмови і відмовчувався, коли його з усмішкою запитували відносно проектів. Минало місяців зо два, і проект збільшення швидкості з'являвся у якомусь новому вигляді. І знов повторювалась та сама історія. Старший механік служив на «Буревіснику» четвертий рік і вже славився на весь флот, як «прожектер». Зараз він викладав своїм слухачам, в тому числі й командирові, найостаннішу ідею.

– Тут навіть не треба дозволу інженера дивізіону. Досить дозволу командира корабля, йдучи максимальним ходом, ми робимо повне перекриття на головному паропроводі при підвищенні тиску. За півтори хвилини у нас підніметься тиск, дозволений у виняткових випадках. Ми вимикаємо вентиляційну установку, і кількість оборотів гвинта доходить до шестисот двадцяти. От вам і збільшення на три з половиною милі.

– Ого! На цей раз уже на три з половиною! – засміявся комісар.

– Не менше!

– А в машині й кочегарці температура підвищується до сімдесяти, – сказав Семен Іванович. – Люди падають з ніг, врешті лопається дейвудний вал або, ще гірше, розлітаються котли. Дякую за такий проект.

– Духота, справді, буде, але небезпеки, запевняю, нема. У нас механізми з винятково міцного матеріалу. Я все перевірив і підрахував.

– Чув уже не раз, а коли дійде до діла…

– Але ми ж завжди попереду всіх!

– Інакше я вас взагалі ніколи б не слухав… Ваші три милі зроблять нас скоро посміховищем усього флоту.

В цей час у кают-компанію зайшов червонофлотець і подав командирові радіограму… Зміст її був такий:

«Командирові есмінця «Буревісник». В районі Лебединого острова наших підводних човнів нема. Пропоную негайно провести розвідку. Для охорони бухти Лебединого острова залишити патрульну шлюпку. Виконання радируйте. Начальник штабу флотилії».

– Зараз виходимо в море, – сказав Трофімов, підводячись з-за столу. – Розвідка підводного ворога.

Кают-компанія враз спорожніла. Через двадцять хвилин патрульна моторна шлюпка, озброєна кулеметом, під командою молодшого лейтенанта, повільно описуючи коло, одійшла від есмінця.

– Середній хід! – наказав командир есмінця.

Залишаючи спінений слід, есмінець вийшов з бухти. В командирській рубці Семен Іванович розмічав на морській карті квадрати, що їх по черзі мусив обслідувати «Буревісник».

Сонце на заході стояло вже над обрієм. Наближався вечір. Сонячні відблиски мигтіли на дрібній хвилі. В повітрі біліло кілька чайок.

– Дайте розпорядження, щоб не засвічували вогні, – сказав командир есмінця своєму помічникові.

Бариль бачив підозрілу пляму, яку він визнав за підводний човен, кілометрів приблизно за двадцять – двадцять п'ять на південь від острова. Куди вона йшла і чи рухалась взагалі, він не роздивився. Проте командир і старший штурман приблизно визначили район, у якому міг бути човен. Минуло вже години чотири. За цей час човен міг іти під водою економічним ходом, повним ходом, нарешті, спливти на поверхню, йти на дизелях. В першому випадку його швидкість могла дорівнювати максимум семи кілометрам на годину, у другому – двадцяти. Надводним ходом за цей час човен міг пройти понад сто двадцять кілометрів. На карті було накреслено циркулем три відповідних концентричних кола. Зваживши ще ряд інших обставин, приблизно було визначено можливі місця знаходження човна.

– Думаю, він далеко від острова не одійшов, – сказав командир. – Тут, здається, є для нього якийсь магніт.

– Крім того, коли б він дременув відціля повною надводною швидкістю, то нам все одно нічого за ним гнатись, – зауважив штурман.

– Правильно, – сказав командир. – Накажіть, що йдемо тихо і сигналів ніде не подаймо. Слухачам на гідрофонах завмерти.

Коли зовсім смеркло, «Буревісник» з погашеними вогнями йшов перемінним ходом, обслідуючи квадрат за квадратом район можливого перебування підводного човна. Вахтові на палубі вдивлялися в темряву, слідкуючи за вогнями пароплавів та рибальських суден. Вони обійшли два пароплави, і ті навіть не помітили, що близько біля них був військовий корабель.

Основну роботу під час розвідки виконували слухачі на гідрофонах. Ці спеціальні прилади вловлюють на значній віддалі різні шуми і звуки в морі. Ними однаково користуються як кораблі для підслухування підводних човнів, так і підводні човни для підслухування надводних кораблів. За бортами есмінця повисли широкі розтруби – збирачі звуків, а на самому есмінці, припавши до навушників, слухачі «вислухували» море, наче лікар груди хворого.

Ці прилади дуже точні. Одного разу американський есмінець напав на німецький підводний човен і закидав його глибинними бомбами. Після атаки слухачі на гідрофонах чули, як слабо працювали машини човна, що лежав на грунті, але ось машини стихли. Після того слухачі вловили двадцять чотири постріли. То кінчала самогубством команда пошкодженого підводного човна, переконавшися, що врятуватись не можна. Можливо, це вигадка, але серед моряків вона дуже поширена і навіть наводиться у спеціальній літературі.

Цілу ніч ходив «Буревісник», і слухачі не залишали своїх апаратів. Лише раз вони чули звуки, схожі на роботу гвинтів підводного човна. Як тільки про це сповістили командира, він наказав спинити машини. В машинному відділі все стихло. Корабель рухався за інерцією. І майже в ту мить слухачі перестали чути звуки, які здавалися їм характерними для підводного човна. Тільки один запевняв, що він після того секунд десять вловлював ледве чутний шум від обертів гвинта. На це йому відповіли, що то, мабуть, він чув роботу гвинтів «Буревісника».

Майже годину есмінець стояв непорушно. Та хоч як прислухалися спостерігачі, ніхто не чув більше нічого підозрілого. Нарешті, командир наказав дати есмінцю тихий хід.

Ще раз пізно вночі гідрофони вловили віддалений вибух, і більше ніякі звуки не викликали жодних підозрінь.

Проходивши цілу ніч, перед ранком вирішили повертатися. «Буревісник» одійшов від Лебединого острова більш як на сто кілометрів. Взяли курс на Соколину бухту. Ішли поспішаючи. Трофімов хотів швидше довідатися, як минула остання ніч.

Ясного, веселого ранку підійшли до острова і увійшли в бухту. Патрульна шлюпка вийшла назустріч. Зрівнявшись із шлюпкою, командир гукнув у трубку привіт червонофлотцям і спитав, що нового. У відповідь зазвучало гучне «здрастуйте», а після того слова лейтенанта;

– В бухті все спокійно.

«Буревісник» кинув якір ближче до висілка.