Текст книги "Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)"
Автор книги: Микола Трублаїні
Жанры:
Прочие приключения
,сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]
III. ОСТАННЯ ЗДОБИЧ
Уже зійшло сонце, почався новий день, а в бухті все залишалось по-старому. Ніхто нічого не знав про долю Тимоша Бойчука. Ранком посилився низовий вітер [2]2
Низовий вітер – той, що віє з моря на сушу; верховий – що віє з суші на море.
[Закрыть], у морі побільшала хвиля, а в бухті прибоєм заливало берег. Рибалки знову вийшли на розшуки свого бригадира, перетяли бухту в різних напрямках, сподіваючись знайти якщо не його самого, то хоча б каюк. Минали години, але ніхто не подавав ніякої втішної звістки. Нарешті, над причалом біля Соколиного закурів димок. То був знак човнам повертатися. Один з човнів знайшов на західному узбережжі труп Тимоша Бойчука. Бригадир потонув, але за яких обставин і куди подівся його каюк – невідомо. Посинілий утопленик лежав на пристані, прикритий парусиною. На ньому був той самий одяг, у якому вчора його бачили товариші; не було тільки кепки. Припускаючи, що каюк з якоїсь причини перевернувся, всі дивувалися, чому Тиміш, потрапивши у воду, не роздягся. Його знали як непоганого плавця, що зумів би у воді роздягтися й допливти до берега.
Над Тимошем, ламаючи руки, голосила дружина. Безмовно ридала мати. Тут на піску сиділа і Яся. Дівчинка зціпила зуби, заплющила очі і, тримаючись руками за голову, в своїй непорушності вся була виразом невимовної скорботи. Їй посміхнулась доля, коли вона, після тяжкого дитинства, потрапила в родину Тимоша Бойчука, де до неї поставились так чудово й тепло, мов до рідної. Родину спіткало горе, і Яся відчувала його. Вона хотіла підійти до Тимошевої дружини, обняти її, хотіла припасти, як до матері, виказати всю свою ласкавість і жаль, але соромилась сторонніх, що стояли навколо. Вона відчувала в цю хвилину потребу міцної товариської підтримки, якої могла б сподіватися від Люди, Левка та Марка. Але всі вони були в морі на «Колумбі» і невідомо, коли повернуться.
Тимоша перенесли в його хату й почали готуватися до похорону. Вирішили ховати обох утоплених разом, надвечір, бо в морі вже помітили шаланди і знали, що незабаром усі товариші повернуться у виселок. Тимоша обмили й переодягли. Жінки, що робили це, звернули увагу на праву руку мертвого. Він міцно стиснув кулак, ніби щось тримаючи в ньому. Хотіли розтулити його, але пальці мов скам'яніли. Нарешті, це вдалося зробити одному з рибалок. З кулака утопленика випав ґудзик. Рибалка підняв його і, гірко посміхаючись, сказав:
– Остання здобич на морському дні.
Потім почав пильно розглядати той ґудзик. Присутні жінки теж зацікавились ним. Можливо, що Тиміш, потопаючи, хотів роздягнутися, рвонув за ґудзик, одірвав один і більше не встиг нічого зробити. Від чого саме він одірвав той ґудзик, ніхто не перевіряв, бо одяг винесли. Мабуть, від куртки. На ґудзику був якийсь незнайомий малюнок. Мабуть, Тиміш роздобув той ґудзик десь у місті. Рибалка сховав його в кишеню, вирішивши, що це буде в нього пам'ять Тимоша.
Незабаром у бухту ввійшли шаланди. Рибалки повернулися з багатим уловом, але радість їхня була потьмарена сумною звісткою про загибель двох людей.
Надвечір зійшлося охоплене сумом все населення висілка. У повному складі прийшла геологорозвідувальна партія. Робітники принесли червоні прапори з чорними жалібними стрічками. Друзі підняли на руки дві труни і під співи похоронного маршу рушили до маленького кладовища.
На трунах лежали вінки з живих квітів.
Кінчався день, коли останні грудки землі вкрили свіжі могили. Довго мовчки стояли над ними рибалки, згадуючи тих, хто там ліг навіки.
Заходило сонце. В далині у морі зачорніли дві крапки. Якісь судка наближалися до острова. Одно з них виростало дуже швидко, друге йшло повільно.
IV. РОЗМОВА НА ШХУНІ
Після триденного перебування в морі «Колумб» натрапив на скумбрію, і рибалки з допомогою трала наповнили шхуну рибою. Четвертого дня шхуна рушила до берега, взявши курс на Лебединий острів. Заощаджуючи пальне, шкіпер наказав виключити мотор і, користуючись свіжим попутним вітром, іти під парусами. Рибалки й команда, крім стернового, спочивали. Марко з допомогою Люди зранку наготував для всіх харчів на цілий день і тепер, у вільний час, вивчав азбуку Морзе. За останні тижні його наука швидко пішла вперед, бо й Люда цікавилась радіо. Вони придбали два телеграфні ключі та батарейку й кожної вільної хвилини вистукували одне одному радіограми. Спочатку виходила плутанина, як при грі у «попсований телефон». Але з кожним днем успіхи їх зростали. Коли сьогодні на обрії показався острів, Марко вистукав Люді:
Дівчина обернулася і в далині, у протилежній стороні від острова, майже прямо за кормою шхуни побачила ледве помітний димок. Скоро на обрії з'явилася чорна крапка, очевидно, їх наздоганяв якийсь пароплав. Дивлячись на ту крапку, Люда згадала, що в підручниках географії розповідається про те, як на морі можна пересвідчитись, що форма Землі – кулеподібна. Для цього підручники рекомендували спостерігати на морському обрії появу корабля. Спочатку спостерігач побачить на обрії верхівку щогли, далі верхні реї, потім середню частину корабля і, нарешті, весь корабель. Люда пильно вдивлялася в обрій, щоб простежити всі ці зміни, але, помітивши димок, а після того чорну крапку, вона не бачила ні верхівок щогл, ні середніх рей. Пароплав з'явився зразу, швидко зростаючою крапкою.
Невідомий пароплав наздоганяв їх все швидше й швидше. Скоро вони впізнали військовий корабель, а незабаром пересвідчились, що то їхній давній друг – есмінець «Буревісник». Він теж тримав курс на острів, випередив «Колумба» і ввійшов у бухту перед самим заходом сонця. Рибалки заздрісно дивилися, як швидко йшов есмінець. Стах Очерет, розуміючи, що його пасажири хочуть швидше прибути додому, наказав Левкові включити мотор. Це було вчасно також тому, що вітер затихав і швидкість шхуни починала зменшуватись. Коли мотор зататахкав, у рибалок одразу піднісся настрій. Вони навіть заспівали пісень, відчуваючи близькість своїх хат і родин, куди принесуть радісну звістку про вилов скумбрії, цієї найціннішої в їхньому районі риби.
Марко тепер порався біля бачків з пальним, допомагаючи Левкові. Люда підійшла до стернового і теж запропонувала свої послуги, але той подякував і попросив приготувати чай, бо Очерет не збирався пускати команду на берег. Він вирішив затримати шхуну в бухті лише до світанку, а тому що вони підійдуть до берега досить пізно, то їм лишиться пождати якихось чотири-п'ять годин. Тільки почне розвиднятись, шхуна піде в Лузани. Отож команда «Колумба» у висілку вечеряти й снідати не буде. Люда теж збиралась залишитися на «Колумбі», бо їй треба було до міста. Вона знала, що батька у висілку зараз нема, і вважала краще на берег не сходити, а наступного вечора вони повернуться з Лузан, тоді її плавання на «Колумбі» закінчиться.
Дівчина заходилась готувати чай на прохання Андрія Камбали. Власне, Андрій не стільки полюбляв справжній чай, як різні фальсифікації, що їх спеціально готував для нього Марко. Люда знайшла на Марковому камбузі «чай» морквяний, шипшиновий, трояндовий і навіть лавровий. Цей останній «чай» Марко виготував з перепаленого лаврового листя. Звичайно Андрій просив для себе спеціальної заварки, куди входили в різних пропорціях усі ці спеції та трошки справжнього чаю. Тим часом як Люда поралась з цим складним напоєм, до неї підійшов Марко і сказав, що в бухті вони застануть есмінець «Буревісник».
– Шкіпер обіцяв послати на есмінець подарунок – мішок скумбрії, – говорив Марко. – Отже, треба одібрати найкращої. Ти мені допоможеш, Людо. Сьогодні ми вже не зможемо одвезти, бо до корабля вночі нікого не підпускають, зробимо це завтра перед відходом. Сонце уже зайшло. Зайшло, як сказав шкіпер, на туман, його це стурбувало, але після тривалої дискусії всі рибалки прийшли до висновку, що хоча завтра туман буде, та продержиться він недовго, і «Колумб» зможе його переждати, а можливо, навіть не зустріне.
В бухту зайшли, коли зовсім уже стемніло, користуючись світлом вогника на плавучому бакені та світлом ліхтаря на причалі при березі. Рибалки попрощалися з командою і залишили шхуну. Їх ніхто не зустрічав, усі вже спали: було десь опівночі. В глибині бухти, ближче до безлюдного південно-східного берега, стояв есмінець. Його вкривала темрява, та він виказував себе, час від часу кидаючи навколо могутній струмінь світла з прожектора. Під тим світлом чорніла вода в бухті та біліли хатинки на березі.
«Колумб» зупинився віддалік од берега. Шкіпер поставив шхуну на якір і наказав команді лягати спати. Ніхто з них нічого не знав про події останніх двох днів у Соколиному.
Першим на вахту став Марко. Не спала також і Люда. Вона одбирала кращу скумбрію, щоб удосвіта передати свій подарунок «Буревіснику». Срібна луска блискотіла під світлом рибальського ліхтарика. Юнга й дівчина розмовляли тихо, щоб не заважати трьом старшим товаришам, які зразу заснули на кормі, бо рубку тепер віддали в розпорядження Люди. Та, вкрившись кожухами, на палубі чудово спати і в холодні ночі, навіть у листопаді.
В бухті відчувалася зиб; вона то підносила, то опускала шхуну й похитувала її трохи з боку на бік, бо хвиля йшла, як казав Марко, у праву скулу, а бриз повівав по лівій стороні корми. Люда качки не боялася. Марко ж давно звик до всіх неприємностей морського життя, до яких належить також качка, і відчував її тільки в одинадцятибальний шторм. Л тепер до шторму не тільки було далеко, а навпаки: зиб вщухала, бриз ось-ось мав стихнути до самого ранку. Шхуна гойдалася все менше й менше.
Обоє вартових встигли виспатись удень і тепер, не почуваючи втоми, швидко працювали.
За час свого недовгого знайомства Марко і Люда здружилися. Цьому чимало сприяли пригоди та небезпеки, яких обом їм довелося зазнати. Проте Марко в глибині душі заховав ревність до її знань і спортсменських здібностей. Вона була освіченіша за нього. Вправляючись у спорті, Люда швидше за нього бігала й плавала (хоч останнього разу в рішучий момент він випередив її), вміла грати в численні ігри, про які він не знав.
Безперечно, на його боці була абсолютна перевага в знанні морської справи, у витривалості і, можливо, в одчайдушності. Обоє вони були надзвичайно вперті в роботі, але сторонньому спостерігачеві важко було б визначити, хто більше відзначався цією якістю. – Мені треба б на берег поїхати, – говорила Люда.
– Чого?
– Побачити Ясю. Левко думає одвезти її наприкінці місяця в Лузани і влаштувати в школу переростків. Вона хоче й не хоче. А Тимошева дружина відмовляє від цього, каже, що їй зараз у місті нічого робити, що з нею може окремо провадити заняття наш учитель.
– А чому вона не хоче до міста?
– Боїться опинитися серед людей, яких не знає.
– Я порадив би інше, – сказав Марко. – Чому б… не забрати її до твого міста? Через два тижні я їду туди складати іспити в технікум. Наприкінці місяця ти теж їдеш туди. Очевидно, ми проживемо там цілу зиму. З нами вона, напевне, згодиться поїхати.
– Мабуть, хоча – хто знає. Я натякала про це Левкові, але він і слухати не хоче. Каже, що ви там усі зберетеся, вам добре буде, а я залишусь тут з дядьком Стахом та Андрієм… Я таки погоджуюсь з тобою, Марку, що краще забрати її з нами, не залишати її ні тут, ні в Лузанах. Отже, ми зможемо під час зимових канікул приїхати сюди втрьох. А коли за цей час як слід попрацюємо з Ясею, то її тут ніхто не впізнає. З її здібностями вона за півзими принаймні три перших класи пройде.
Марко недовірливо похитав головою, але Люда, охоплена бажанням взяти з собою Ясю, не звертала на це уваги.
– Ти знаєш, – захоплено говорила вона, – я шкодую, що цей мерзотник Ковальчук раніше не загинув. Скільки Яся втратила часу, перебуваючи у нього! От негідник!..
– Ну, знаєш, я Ковальчука вже забув і ніколи про нього й не згадую. От той фотограф – це інша річ… Здається, нема того дня, щоб я його не згадував. Головне, куди пін зник? Адже наступного дня було виходжено весь острів, переглянуто кожен кущик, перевірено кожен човен, чи на своєму місці. Він якось-таки втік або втопився в болоті.
– О, то страшний ворог. І саме через нього я боюся залишати батька самого тут. Адже він хотів убити тата. І, безперечно, він же викрав його портфель з документами. Правда, батько каже, що найголовніші документи він ховав у потаємному місці, а в портфелі нічого дуже важливого не було. Тільки ж батько запевняє, що Анч не посміє тепер з'явитися гут.
– Можуть іншого прислати. Мені здається, нам слід тепер пильнувати, щоб не з'явився хтось інший замість Анча. Кому належить, звичайно, теж пильнують, а ми – самі по собі…
– А як же буде, коли ми поїдемо до міста?
– Про це треба подумати.
Можливо, що вони щось і надумали б, коли б над кормою не з'явився шкіпер і не наказав їм лягати спати. Він скрутив цигарку, викурив її поволі, міркуючи про завтрашні справи в Рибтресті, потім розбудив Андрія на вахту, а сам ліг досипати.
Тепер на носі шхуни сидів стерновий. Роботи не було ніякої, і він куняв, ждучи світанку. Зиб майже стихла, вітру не було, відчувалася свіжа прохолода серпневої ночі.
Левкові, мабуть, снився якийсь сон, бо він кілька разів перевертався з боку на бік і щось бурмотів.
Наближався світанок.
V. КРИК У ТУМАНІ
Удосвіта на море й на бухту впав легкий туман. Мов крізь серпанок прозирали на березі виселок, а в глибині бухти – корабель. Андрій збудив Марка й Люду і сказав їм, що час уже вирушати з подарунками на есмінець.
Обоє не виспались і страшенно позіхали. Легенький каюк «Альбатрос», що його вже з місяць Марко возив на шхуні, був просто витягнений за борт, і Левко скинув у нього мішок із скумбрією. На «Альбатросі» легко ставилася щогла і напинались паруси, але цього разу вітру не було, і молоді рибалки мусили перепливати бухти на веслах. Люда вмостилась біля стерна, а Марко сів гребти. Саме на той час наліг ще густіший туман і закрив берег та есмінець.
– Куди ви в такий туман? – звернувся до них Андрій. – Ще заблудите. Краще заждіть.
– А це в нас сліпий політ, – відповів юнга, – орієнтуємось за приладом. – І показав на компас.
Десь зовсім близько почулися удари весел об воду. Хтось у тумані плив човном.
– О, ще якісь майстри сліпого польоту, – засміявся Марко.
Справді, метрів за двісті від шхуни з'явилися обриси каюка. Він швидко наближався до «Колумба». Марко й Люда зацікавились вранішнім гостем і ждали, поки він підпливе до шхуни. Каюк підпливав все ближче, і незабаром вони впізнали Ясю Знайду.
– Молодець, Яся! – захоплено гукнув Марко. – Саме вчасно, щоб побачитись.
Дівчинка підпливла мовчки, нічого не кажучи. Муть вранішнього туману скрадала сумний і стурбований вираз обличчя. Мовчання ж її нікого не вражало, бо всі до нього звикли.
– От і переждіть туман, коли гостя прибула, – порадив стерновий.
– Ні, – відповів Марко, – ми гостю заберемо з собою. – Потім звернувся до дівчинки: – Ясю, лишай свій каюк і перебирайся до нас.
– Перебирайся, Ясю, – підтримала юнгу Люда. – Ми пливемо на «Буревісник».
– Та куди ви втрьох на каючок та ще з рибою? – відмовляв їх Андрій.
– Ми ж легенькі, – сміючись, відказала йому Люда.
– Потопитесь!
– Та ми такі, що море перепливемо, – відказала дівчина і звернулася до Знайди, щоб та швидше перебиралася на «Альбатрос».
Яся мовчки прип'яла свій каюк до троса, що спадав із шхуни в воду, і перебралася до своїх друзів. Марко загріб веслами, і вони відійшли від «Колумба». Андрій дивився, як каюк, відпливаючи, втрачав свої обриси в тумані. Одну мить йому здалося, що каюк спинився і навіть рушив назад, ніби Марко не одважився пливти далі. Але незабаром туман поглинув човен.
Андрій хотів збудити шкіпера й моториста, але, зваживши на туман, вирішив дати їм виспатись. Все одно зараз з бухти не зможуть вийти. Правда, туман недовго триматиметься, бо стелеться низько над морем, і, як тільки сонце добре пригріє, він зникне. Зваживши все це, Андрій заходився порядкувати на шхуні.
Андрій Камбала не належав до дуже хоробрих моряків, зате вважався роботягою, ніколи не сидів без діла, хіба що чарка, груба цигарка і дуже цікава чиясь розповідь могли ненадовго одірвати його від роботи. Він рідко коли сходив на берег, вважаючи для себе зручнішим залишатися на шхуні. Правда, в хвилини небезпеки, у сильні шторми чи ще якісь неприємні моменти, він завжди запевняв, що останній раз у морі, що ніколи більше нога його не ступить на палубу. Він клявся тоді, що ловитиме рибу лише вудкою з берега. Та як тільки вщухав шторм, минала небезпека, Андрій Камбала забував про свої наміри й обіцянки. Із Стахом Очеретом Андрій рибалив багато років ще до того, як вони почали плавати на «Колумбі». В моменти, коли Камбала лякався, шкіпер гримав на нього, лаяв і цим трохи підбадьорював.
Кожного такого разу Стах Очерет говорив, що востаннє терпить на своєму судні цього страхополоха. Та як тільки розгодинювалось, ні шкіпер, ні Андрій більше про це не згадували.
Сопучи, Андрій одчинив канатний ящик і почав вибирати з нього різний мотлох. Там лежали обривки тросів різної товщини, якісь гаки, дроти, бляшанки з фарбою та олією, шматки гуми, бляшані трубки, скляні кулі від рибальських сітей. Андрій розкладав їх у певному порядку, часом деякі речі довгенько розглядав, намагаючись згадати, для чого вони потрібні.
Минуло хвилин з десять, як відплив «Альбатрос», коли Андрій, підхопившись з місця, завмер, вдивляючись у туман і прислухаючись. З бухти, повної туману, долинув крик. Хтось кликав на порятунок. Двічі, раз за разом, почувся той крик і, змовкнувши, більше не повторювався. Андрієві здалося, що кричали звідти, куди поплив каюк. Він, прислухаючись, постояв кілька секунд, потім перехилився через борт і собі гукнув:
– Го-го-го-о-о! Марко!
Дужий голос Андрія розбудив Стаха й Левка. Обидва посхоплювались.
– Що трапилось? – спитав шкіпер.
Порадившись, вирішили, що моторист сяде у Знайдин каюк і попливе через бухту, прямуючи на есмінець.
– Не мали клопоту, – бурчав Стах. – Ото ще хлопчисько, мабуть, там якогось фокуса утнув.
Левко мерщій сплигнув у каючок, що колись належав Ковальчукові, а потім перейшов у спадщину до Ясі, одв'язав його, одіпхнувся веслом від шхуни й поспішив у туман, звіряючись з компасом та час від часу гукаючи, а потім прислухаючись, чи не почує відповіді.
Весла занурювалися у воду і вмить легко злітали в повітря. Моторист умів добре веслувати. Швидко з його очей зникла шхуна, і він опинився на самоті.
– Озивайтесь! – гукнув він. – Пливіть до мене!
Відповіді не було. Левко не знав, скільки проплив, але, мабуть, був десь посередині бухти, коли до нього долетів чийсь голос.
– Держись! Держись! Подавай голос!
Моторист зрозумів, що хтось поспішає комусь на допомогу, і сам повернув на той голос. Минуло кілька хвилин, і він побачив шестивесельну шлюпку. Підпливши ближче, впізнав червонофлотців. То йшла шлюпка з «Буревісника». Червонофлотці підпливли до нього і спитали, що трапилося, чого це він репетував.
Левко попросив пробачення і сказав, що не має звички репетувати, а потім пояснив, чого він тут опинився. Червонофлотці відповіли, що вони теж чули крик і спустили шлюпку, гадаючи, що хтось потопає. «Альбатроса» вони не зустрічали, може, розминулися, а може, на ньому теж чули той крик і поспішили на допомогу. Але дивно, що з «Альбатроса» не відповідали ні на гукання червонофлотців, ні на Левкові. Залишалося припустити, що він підібрав когось з води й рушив до берега.
Вирішили вернутися на «Буревісник», і якщо там не застануть Марка й дівчат, то пройти до берегового причалу, де вже «Альбатрос» напевне мусить бути. Левко перебрався на військову шлюпку, що взяла його каючок на буксир. Старшина скомандував «весла на воду», і вони попливли крізь туман шукати корабель. Їм допомагав компас, а потім звуки сирени, які почали подавати з есмінця. Користуючись цими орієнтирами, шлюпка швидко підійшла до борту корабля. Там її збиралися вже підіймати, бо вахтовий командир, побачивши у шлюпці зайву людину, вирішив, що то врятований рибалка. Але, довідавшись, у чім справа, командир наказав шлюпці пройти до берега.
Взявши по компасу курс на берег, шлюпка вийшла до причалу. Там «Альбатроса» теж не знайшли. Левко стривожився, чи не заблудив Марко в тумані. Та саме на той час туман почав розвіюватись. З берега вже можна було розгледіти шхуну. Левко попросив червонофлотців ще раз перепливти бухту й пошукати «Альбатроса», а сам поспішив до «Колумба». Там ждали його стурбовані шкіпер і стерновий.
Коли Стах Очерет довідався, що Марка з дівчатами не знайдено, він негайно наказав Левкові включити мотор, і «Колумб» рушив повільною ходою навколо бухти, тримаючись близько від берега. Шкіпер гадав, що «Альбатрос», заблудивши в тумані, забився десь під берег, або, в гіршому випадку, коли з ним щось сталося, то троє плавців мусили випливти на берег, хоча б навіть у різних місцях.
Шхуна, торохкаючи мотором, проходила лівим бортом на віддалі півтораста метрів від берега. Андрій стояв біля стерна, шкіпер розглядав берег, а Левко, час од часу поглядаючи на мотор, стежив за бухтою з правого борту.
За висілком вони нікого не помітили на березі. Так само нікого й нічого не бачив Левко в бухті. Пройшли повз колишню хатинку Ковальчука і круто завернули. Туман рідшав, і Стах Очерет сподівався, що ось-ось він зовсім розтане. Шкіпер нетерпляче поглядав навколо, дожидаючи, поки розгодиниться. Та ось настала ця хвилина. Туман став швидко зникати, засяяло сонце, і рибалки одразу побачили острів і море. Залишалась імла тільки на обрії. Шхуна кінчала обходити східне узбережжя бухти. Проминули бакен і повернули на есмінець. Андрій помітив, що з корабля їм подають якісь гасла. Він звернув на це увагу шкіпера.
– Кличуть підійти, – сказав Стах і наказав Левкові дати повний хід.
Наближаючись до «Буревісника», обійшли його з правого борту й побачили під кормою каюк. То був «Альбатрос». В каюку стояв, схилившись, червонофлотець і вичерпував з нього воду.
Екіпаж «Колумба» захвилювався. Глянули один на одного, але ніхто нічого не сказав: кожен прочитав у виразі очей другого надію і водночас тривогу. Вони пильно оглядали палубу корабля, але не помітили там ні Марка, ні Люди, ні Ясі. Рибалки зрозуміли, що їх на есмінці нема. Так воно й було.
Перед тим як туман остаточно розвіявся, військова шлюпка знайшла серед бухти напівзатоплений каюк з написом «Альбатрос». Ні в каюку, ні поблизу людей не було. Очевидно, з каюком щось трапилося. Можливо, бувши перевантажений, він зачерпнув води й почав потопати, а ті, що були в ньому, вистрибнули в воду. Куди вони попливли, невідомо. В тумані вони могли навіть випливти з бухти в море.
До полудня шукали зниклих. Крім «Колумба», у розшуках брали участь червонофлотці з «Буревісника» і всі рибалки з Соколиного висілка. Тільки тепер Стах Очерет довідався про загибель нового інспектора та Тимоша Бойчука. Всі соколинці були стривожені подіями останніх днів, і багато хто пошепки запевняв, що через день-два прибоєм винесе на берег трупи Марка, Люди і Знайди. Всі відчували себе у владі таємничих незрозумілих подій. Послали на Торіанітовий горб дати знати професорові Ананьєву про зникнення дочки. Блідий, схвильований, він прибув у Соколиний, розпитав, у чім справа, і негайно поїхав на есмінець.
Після полудня розшуки припинилися. «Колумб» підняв прапор жалоби і рушив у Лузани. Риба не могла ждати, її треба було здавати на завод.
