Текст книги "Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)"

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

VI. ВОДОЛАЗИ НА ГРУНТІ

По окованих міддю східцях трапа, похилившись, сходив на есмінець професор Ананьєв. Він ішов з непокритою головою, і на сивину волосся лягало проміння сонця. Назустріч йому вийшов капітан-лейтенант Трофімов. Старий моряк міцно стиснув руку професорові і провів його в свою каюту.

– Семене Івановичу, що це все значить? – з розпачем спитав Андрій Гордійович. – За три дні – п'ять смертей.

Командир есмінця пройшовся по каюті, повернувся до професора і відповів:

– Мені відомо тільки про дві смерті. Про три інші я нічого не знаю. Я приймаю лише незаперечні докази. Особа, що зникла безвісти, вважається померлою тільки після п'ятирічної відсутності. У виняткових випадках, коли є підстави гадати, що ця особа напевне могла загинути, цей строк скорочується до шести місяців.

– Ви жартуєте, – з болем у голосі вимовив професор.

– Ні, перш за все війна навчила нас не вважати вбитими всіх безвісти зниклих. Я не вірю в смерть трьох молодих людей. Не хочу вірити і вважаю за потрібне зробити все можливе, щоб їх розшукати.

– Але який трагічний випадок! Уже послано повідомлення в Зелений Камінь?

– На мою думку, це не випадок, а продовження подій, які вже давно розпочалися. Тому я теж повідомив кого слід через свою радіостанцію.

– О, я дуже вдячний вам, але яких заходів ви ще порадите вжити?

– Одверто кажучи, я хочу переконатися в тому, в чому переконую і вас. Для цього я наказав водолазному старшині разом з групою водолазів обшукати дно бухти. Якщо всі троє загинули, вони знайдуть принаймні одного. Хвилин за десять перші водолази вже підуть під воду.

– Я глибоко вам вдячний. Дозвольте мені бути при цьому.

– Будь ласка.

Командир викликав вахтового й доручив йому перевезти професора на водолазний баркас. Це розпорядження червонофлотці виконали одразу ж, і через кілька хвилин Андрій Гордійович опинився на баркасі, що стояв недалеко від берега, майже при виході з бухти в море. Водолази починали розшуки звідси, їх старшина, молодший командир Варивода, поклавши на коліна план бухти, розкреслив його олівцем на квадрати. Він вирішив обшукати все дно, не залишаючи без уваги жодного квадратного метра. До спуску в воду готувалися два водолази. Вони намащували руки милом, щоб легше просунути їх у тісні манжети рукавів, потім з допомогою чотирьох товаришів влазили в скафандри. Їх спустили по черзі: одного з лівого борту, другого з правого. Червонофлотці поволі нагнітали помпами повітря в шланги, проведені до водолазів. У маленькій рубці біля телефону сидів зв'язковий і з допомогою двох трубок одночасно підтримував розмову з обома водолазами. Він слухав, що вони йому розповідали, і переказував це старшині та професорові, які стояли біля нього.

– У першому квадраті нічого поки що не виявлено, – передав червонофлотець слова водолаза, що перетинав широку протоку, яка з'єднувала бухту з морем.

– А тут навряд чи втримається щось довго, – зауважив старшина. – Відціля повинно або виносити в море, або, певніше, заносити в бухту… Ну, а що Соловей?

– У другому квадраті надибав старий якір, більше нічого. Каже, грунт гарний, дрібний камінь.

– Ану, скажи, хай іде паралельно Мухіну, – наказав старшина, звертаючись до зв'язкового. Потім повернувся до професора і образно пояснив свій задум: – Ми бухту прочешемо, як гребінцем.

– Єсть, товаришу командир, – відповів зв'язковий і гукнув у телефон: – Соловей, іди паралельно Мухіну.

Водолази старанно оглядали кожен камінь на дні, зазирали в кожну щілину між камінням, що зрідка траплялося там, обшукували кожен кущ у морських водоростях, сподіваючись під ними надибати когось з утоплених. Минула година, вже обшукали мало не третину бухти. Баркас повільно пересувався з місця на місце, слідом за водолазами. Розшуки не давали ніяких наслідків.

За годину до баркаса підійшла шлюпка командира «Буревісника». Перейшовши на баркас, він спитав, що чути, а потім сказав:

– Довго ви копаєтесь, дорогі мої. Ану, товаришу Варивода, давайте і ви у воду. Так буде швидше.

– Єсть, товаришу командир. Дозвольте у рейдовій масці.

– Можна.

Водолазний старшина роздягся, натяг на обличчя водолазну маску, що прикривала тільки ніс, очі та вуха, і пішов у воду. В такій масці в теплу воду легко можна спускатися на глибину до сорока метрів. Варивода пішов у воду, а капітан-лейтенант сів до телефону. Одну трубку він дав професорові, щоб той слухав, що говоритиме водолаз.

– Водолаз на грунті, – почув професор у телефон. Це Варивода повідомляв, що він іде по дну.

– Що видно? – спитав Трофімов.

– Пісок, на піску два краби, в піску камбала. Дно чисте, першорядний пляж, коли б його підняти.

– Видимість?

– Вода прозора, мов скло.

Професор вслухався в цю розмову з надією, що водолази нічого не знайдуть. Він хотів вірити командирові «Буревісника», що безвісти зникли – ще не значить мертві.

– Товаришу командир, – обернувся до капітан-лейтенанта зв'язковий. – Соловей знайшов на дні затоплений човен.

– Помітив щось темне праворуч, – раптом почувся в телефон голос Вариводи. – Підходжу.

– Так, так, давай, давай! – відповів Трофімов, одночасно звертаючись до обох. Потім узяв телефонну трубку у зв'язкового і гукнув:

– Соловей, який човен? Старий? Рибальський каюк? Так. Добре. Зачекай, ми його піднімемо. Варивода, роздивіться. Так, так. Що? Рибальський каюк? Добре, добре. Ми його теж піднімем.

Командир звернувся до професора:

– Мені казали, що, коли втопилися інспектор та рибалка, їхні каюки зникли. Можливо, це вони. Ми зараз витягнемо їх і подивимось, а потім продовжимо розшуки.

Обидва затоплені каюки швидко витягли. Для цього не довелося застосовувати понтонів та іншої складної техніки суднопідіймальної справи. Тонким тросом закріпили один кінець човна, і досить було добре потягти, щоб човен сплив догори дном на поверхню. Справді, один з цих каюків належав новому інспекторові, а другий – Тимошеві Бойчуку. Потоплення човнів було досить дивне. Здавалося, їх навмисне хтось затопив, наповнивши водою.

Лежали човни близько один біля одного, і це свідчило, що з інспектором та рибалкою нещастя сталося майже в одному й тому ж місці. Червонофлотці запевняли, що й «Альбатрос» вони знайшли в цьому самому районі. Трофімов наказав водолазам особливо пильно обшукати ті квадрати бухти, де лежали каюки.

Години з півтори ще тривали розшуки, але більше нічого водолази не знайшли. Капітан-лейтенант дав наказ водолазному баркасу повертатися на корабель. Сам він разом з професором Ананьєвим на своїй шлюпці теж рушив туди.

VII. ЗНАХІДКА НА «АЛЬБАТРОСІ»

Коли Трофімов повернувся на «Буревісник», там його ждали радіограми з штабу. Капітан-лейтенант зайшов у каюту, запросивши туди і професора. Зняв кашкет, поклавши його денцем на стіл, і, сівши в гвинтове крісло, переглянув радіограми. Одна особливо затримала його увагу. Відклавши її набік, командир звернувся до професора:

– Це відповідь на моє донесення про тутешні події. – Він показав на радіограму, що лежала на столі. – Штаб доручив мені провадити розслідування до прибуття представників слідчої влади. «Буревісник» поки що залишається біля Лебединого острова.

– Але що ж тут розслідувати, коли фактично нема жодних слідів, жодних натяків, які пояснювали б, що тут сталося, – схвильовано промовив професор.

В цей час у двері постукали.

В каюту зайшов комісар есмінця, молодий моряк Драган.

Командир попросив його сісти і подав йому одержані з штабу радіограми. Комісар уважно перечитав їх, а потім, повернувши, сказав:

– Я хотів показати вам одну річ. – Він витяг з кишені і поклав на стіл перед командиром чорний металевий ґудзик.

Семен Іванович узяв його й почав розглядати. На ґудзику було витиснено якийсь малюнок. З тильного боку у вушку стирчав маленький клаптик сукна. Ґудзик, як кажуть, був вирваний з м'ясом.

– Так, так, – протягнув командир. – Де ви його взяли?

– А ви впізнали малюнок, Семене Івановичу?

– Впізнав, впізнав, але відкіля він у вас?

– Червонофлотець, одливаючи воду з «Альбатроса», знайшов цей ґудзик на дні човна. Зацікавившись малюнком, він став розпитувати товаришів, а тут якраз боцман побачив і впізнав, що це. Одразу ж вони передали його мені.

Професор слухав ту розмову, не розуміючи, в чім справа. Командир, помітивши зацікавленість Ананьєва, подав йому ґудзик і спитав:

– Скажіть, будь ласка, вам доводилось бачити отакі ґудзики?

Професор розвів руками. Він не пам'ятає, але цей малюнок… Це ж герб відомої агресивної держави!

– О, малюнок. Безперечно. Але чи міг цей ґудзик належати кому-небудь з рибалок на «Колумбі»?

– Я думаю, поки «Колумба» тут нема, можливо, про це скаже хтось із жителів Соколиного висілка, – сказав професор.

– Ви праві, – промовив капітан-лейтенант, одсуваючи від себе попільничку. – Доведеться, поїхати зараз на берег і розпитати про це соколинців. Тоді перевіримо. Поїхали, товаришу комісар.

О п'ятій годині дня командирська шлюпка підійшла до причалу, і Трофімов з Драганом та професором піднялись у виселок. Вони зайшли до хати небіжчика Тимоша Бойчука. Туди ж покликали кількох сусід. Капітан-лейтенант показував кожному знайдений на

«Альбатросі» ґудзик і питав, чи не бачив хто такого ґудзика у когось з колумбійців. Кілька чоловік сказали, що не бачили, але ось одна жінка згадала, що саме такий ґудзик знайшли затиснутим у кулак Тимоша Бойчука, і назвала молодого рибалку, що забрав тоді його. Виявилось, що рибалка дома, його негайно покликали.

– Скажіть, будь ласка, – спитав його комісар, – де той ґудзик, що ви вийняли з кулака в Тимоша Бойчука?

– У мене його взяла Яся Знайда.

– Навіщо?

– Вона побачила його в мене і дуже просила дати їй на пам'ять про Тимоша. Я спершу хотів був собі залишити, але потім віддав.

– Це він? – спитав капітан-лейтенант, показуючи ґудзик.

– Він, – швидко глянувши, впевнено відповів рибалка.

– Значить, на «Альбатросі» його залишила Яся, – задумливо промовив Ананьєв.

Рибалка взяв ґудзик і став пильно розглядати його, очевидно, зацікавившись вушком. Брови у нього то підіймалися, то сходились, він чомусь дивувався.

– Той самий ґудзик? – повторив своє запитання командир есмінця, спостерігаючи обличчя рибалки.

– Той самий, тільки його вже пришивано.

– Тобто?

– Я добре пам'ятаю, що тоді на ґудзику сукна не було.

– Не було?

Очі всіх вп'ялися в молодого рибалку.

– Тоді вушко було чисте. Я пам'ятаю добре.

Всі мовчали. Трофімов узяв у рибалка ґудзик і став допитливо розглядати вушко.

– Цей ґудзик вшивали міцно, – нарешті задумливо промовив він.

Дальші розпитування нічого не дали. Командир хмурився, він не міг збагнути цієї таємниці.

– Пора на корабель, – звернувся Трофімов до комісара.

Всі, хто був у хаті, пішли за ними в двір. Тільки вийшли, як почули металічне бриніння. З моря йшов літак. Він знизився, облетів коло над бухтою і пішов на посадку. Сівши в центрі бухти, літак рушив водою в напрямі до висілка й зупинився метрів за сто від причалу. На борту його червонів напис «Розвідувач риби».

В літаку поралося двоє людей. Ось обидва, залишивши машину на якорі, попливли надувним гумовим човном до берега. Такого човна соколинці ще ніколи не бачили. Одним з них він нагадував попсований м'яч, другим калошу, третім рятівний корковий круг. Рибалки дивувалися з човника, але коли він пристав до причалу і з нього вийшла людина в шкіряному шоломі, то тут уже здивувалися і військові моряки. Безумовно, то був льотчик, але замість лівої ноги у нього була дерев'янка.

VIII. ШУКАЧІ РИБИ

Це трапилось за кілька років перед тим, як мали відбутися події, згадувані в цій книзі. Однієї весняної ночі, коли в глибокій прірві безхмарного неба яскраво замигтіли зорі, з ангарів беззвучно викотились літаки. Ніжні подихи вітру доносили до аеродрому пряні пахощі черемхи, аромат бузку та ще якихось незнаних квітів. В цей час у небі з'явилися перші рухливі зорі. Вони світили то червоним, то білим, то зеленим світлом, і швидкістю та напрямом руху здивували б астрономів, коли б потрапили в об'єктиви їхніх телескопів. На аеродромі з цього не дивувалися. Там знали: то світили бортовими і хвостовими вогнями літаки, що вилетіли у нічні тренувальні польоти.

В густу темряву злітали бойові кораблі. Вони вирушали на учбове тренувальне бомбардування. Орієнтуючись по зорях і компасу, літаки мусили знайти полігон, розглядіти мішень і скинути запас бомб, влучаючи в ціль.

Ось кораблі вже в повітрі, вони зникли в темряві. З аеродрому ще видно їхні вогні, але минають хвилини, і око аеродромного спостерігача вже загубило їхні сліди. Стежачи за приладами, пілоти прокладають курс на полігон. Та ось вони над ним. Льотчик-спостерігач натискує важіль, і стальні гостинці падають додолу, влучаючи в ціль, і освітлюють землю вогненними спалахами.

Скинуто всі бомби. Залишилася остання. І раптом гримнув вибух. Невідомо з яких причин під машиною розірвалась бомба. Повітряний корабель здригнувся від страшного удару. Льотчики з інших машин думкою прощалися з бойовими товаришами.

Тієї ж ночі пошкоджений літак спустився на своєму аеродромі. Осколками бомби в нього було пробито фюзеляж, крила, обидва рулі, але рульові прилади залишились цілими, і це дало можливість пілотові втримати літак у повітрі. Екіпаж був урятований. Дістав поранення лише пілот, його винесли з кабіни всього скривавленого, з перебитими ногами і важкою раною на голові.

Звався льотчик Петро Петрович Бариль. За виняткову витримку його нагородили орденом Червоної Зірки. У своїй бригаді він вважався кращим пілотом. Там довго згадували про один надзвичайний випадок з цим льотчиком.

Одного разу вночі в повітря одночасно підіймалося кілька літаків. Петро Бариль стояв ліворуч від ведучої машини, що була на кілька десятків метрів попереду.

Гуркотять мотори. Льотчики напружено уважні. Командир дав старт, і машини в стройовому порядку, прокотившись по полю, злітають у повітря. І коли машини ще не набрали ні височини, ні швидкості, в найнебезпечніший момент, під час зльоту, здав мотор ведучого літака, його пілот мусив приземлитися, не відходячи від прямої лінії, бо праворуч і ліворуч ішли літаки. Але ведучий не втримав матиму прямо і, йдучи на приземлення, звернув ліворуч. За мить дві машини мали зіткнутися в смертельному ударі. Бариль не міг теж повернути ліворуч, бо тоді уже він налетів би в темряві на свого сусіда. В одну мить він повернув назустріч ведучому і, користуючись тим, що той летів вище від нього, шурхнув під ним, пронісши колеса свого літака на висоті одного метра над землею. Він буквально прослизнув між літаком і землею.

Машина ведучого щасливо зробила посадку, а машина льотчика Бариля пішла виконувати завдання. Було врятовано дві машини і життя їх екіпажів.

Після вибуху в повітрі льотчик довго лежав у лікарні.

Коли він вийшов відтіля і з'явився в свою частину, в товаришів і командирів боляче стиснулися серця. Ліву ногу йому замінив протез.

Петро Петрович одержав звільнення з військової служби і пенсію по інвалідності. Йому ще довелося з'їздити в столицю, де він одержав подяку й орден. Але Бариль не уявляв свого життя без авіації. Він запевняв своїх знайомих, що ще літатиме.

– Віллі Пост, – казав він, – втративши око, двічі навколо світу облетів, ну, а нога в нашій справі, порівнюючи з оком, це дрібниця. Зрештою він добився свого. Пройшовши численні комісії, дістав дозвіл літати на легких, не пасажирських літаках.

Того дня, коли в бухті Лебединого острова водолази обшукували дно, в Лузанах Бариль прийняв літак Рибтресту «Розвідувач риби» і вилетів на ньому вперше на море.

Луганська база Рибтресту придбала літак для розвідки риби та дельфінів у відкритому морі. Досвід риболовецької авіації довів, що з літаків можна легко виявити великі зграї риби та дельфінів. Літаки швидко знаходять їх у морі й негайно викликають рибалок та звіробоїв.

Бариль, діставши доручення, вилетів на рибтрестівському літаку в розвідку. Правда, трапилася несподівана затримка: поламався протез. Але льотчик не розгубився, дістав дерев'янку і вирішив летіти.

Разом з ним летів штурман-спостерігач Петимко.

На перший виліт їх прийшли випроводжати мало не всі співробітники контори Рибтресту і половина рибалок, що перебували на той час у Лузанах. Маленький гідроплан, знявши тріскотняву, пробіг мало не кілометр, поки злетів у повітря. Бариль в думці похвалив механіка, який залишився на березі.

Механік, заряджаючи літачок пальним, влив у нього стільки бензину, ніби льотчик збирався побивати рекорд на довгочасність перебування в повітрі. Тому-то переобтяжений літак і зробив такий довгий пробіг, поки злетів у повітря.

Опинившись над морем, Бариль відчув задоволення: машина була дуже стійка, легка і слухняна.

Гарна сонячна погода давала можливість оглянути широкий водний простір. Бариль і Петимко бачили в далині кілька пароплавів, ближче до Лузан численну кількість рибальських шаланд, а між портом і Лебединим островом помітили маленьке моторне судне То йшов «Колумб», але ні льотчик, ні штурман не звернули на нього уваги.

Опинившись далеко в морі, вони проминули мілини, і тут штурман помітив, що в одному місці над водою кружляли величезні зграї чайок. Петимко штовхнув Бариля і загукав у переговорну трубку, щоб той пролетів над чайками. Пілот повернув туди. Штурман пильно вдивлявся вниз. Він не помилився: тут ішла велика кількість хамси. На неї ото й полювали ненажерливі чайки.

Льотчики, виявивши рибу в цьому районі, мусили, згідно з одержаною інструкцією, повертатися не в Лузани, а летіти до Лебединого острова і дати знати про знахідку тамтешнім рибалкам. Бариль звернув до Лебединого острова. Штурман занотував у блокноті місцезнаходження хамси. Він нагнувся над блокнотом, захищаючи його від струменя стрічного повітря, що міг би вирвати всі листки. В цей момент Бариль торкнувся рукою Петимка і показав йому вниз на море. Спостерігач подивився. Він думав, що пілот бачить якесь судно або косяк риби, але нічого не помітив. В одному місці зір занотував у воді якусь темну пляму, але вона нічим не вражала, і він не звернув на неї уваги. Бариль ще кілька разів озирався на штурмана і потім позирав униз, але той так і не зрозумів, у чім справа.

Менше ніж за хвилину пілот втратив з поля зору те, що привертало його увагу. Незабаром показалася бухта Лебединого острова, і «Розвідувач риби», знижуючись, пішов на посадку.

Бариль посадив літак у самому центрі бухти. Ніщо не заважало йому маневрувати. З цікавістю позирнувши на есмінець, пілот повів машину до берега. Поки він кидав якір, Петимко встиг з допомогою автомобільного насоса накачати гумовий човен-кліпербот, і через кілька хвилин, залишивши літак, вони попливли до берега. Там їх ждав гурт рибалок з двома військовими моряками в центрі. Бариль, вискочивши на причал і бадьоро постукуючи дерев'янкою, підійшов до рибалок. Він відкозиряв військовим і відрекомендувався:

– Старший лейтенант Бариль, тимчасово на цивільній службі на посаді шукача риби. Командую ось цією машиною. – Він показав на свій літак. – А це мій екіпаж – Михайло Степанович Петимко, – рекомендував він штурмана.

Штурман, прикріпивши кліпербот, посміхаючись, підходив до гурту.

– Можете виїздити по рибу, – звернувся до рибалок пілот і, показуючи на Петимка, сказав:

– Він вам розкаже, де й що.

Важлива звістка про рибу примусила рибалок негайно ладнатися до виходу в море. Гарна погода обіцяла триматися ще кілька день, і треба було її використати. Ранком з береговим бризом шаланди мусили знятися в море, а тому в Соколиному закипіла робота, почалась біганина, готували харчі, перевіряли снасть, лагодили паруси та просмолені плащі.

Моряки й професор підійшли до Бариля. Трофімов хотів скористатися літаком і переслати в Лузани листа начальникові місцевої групи прибережної охорони, а Ананьєв – попросити, щоб вони взяли його з собою. Він сподівався прискорити виїзд на Лебединий острів слідчого.

– Листа можна, – відповів Бариль, – листів скільки завгодно, а от людину – ні, не можу, не можу, дядечку. У нас літачок на два місця, куди ж я вас посаджу?

Трофімов теж відмовляв професора від польоту, запевняючи, що вже завтра на Лебединому острові будуть усі, кому слід бути.

– Для цього є багато підстав, – казав він. Професорові довелося погодитись.

– Ну, бувайте, – попрощався з пілотом і штурманом Трофімов. – За п'ятнадцять хвилин шлюпка передасть вам пакет.

– А ви у морі нічого не помічали? – спитий комісар, тиснучи на прощання Барилю руку.

– Нічого, крім підводного човна.

– Підводного човна? – спитав, повертаючись, Трофімов, що був уже ступив крок від них.

– Так, бачили підводного човна. Я показував штурманові.

– Я не бачив підводного човна, – заперечив Петимко.

– Як не бачив? Я ж тобі показував. А ти ще головою мені кивнув.

– Коли ти вниз показував? Тут недалеко від острова?

– Ясно!

– То я нічого не бачив.

– Ну й спостерігач з тебе, – обурився Бариль. – Хамсу бачив, а тут… слона і не помітив! Темна пляма, пам'ятаєш, під водою?

Штурман нічого не відповів, лише розводив руками.

– А чому ви вирішили, що то підводний човен? – спитав Трофімов.

– Будьте певні. Я його хоч на двадцять метрів під водою впізнаю. На те я у військовій авіації служив і на гідропланах не вперше літаю.

Повертаючись на корабель, командир сказав комісарові:

– Мені здавалося, що після наших маневрів, увесь підводний флот зосередився на учбових зборах у північно-західній затоці.

– Треба зараз запитати штаб, – відповів комісар.

– Так, так, – погодився командир.

Їхня шлюпка вже стояла під бортом есмінця.