Текст книги "Шхуна «Колумб» (Ил. Є. Семенова)"

Автор книги: Микола Трублаїні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 29 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

XX. РОЗШУКИ ЗНАЙДИ

Марко й Люда вирішили йти берегом понад бухтою. Це був трохи довший шлях, але вони сподівалися, що фотограф повертатиметься у виселок стежкою навпростець. Несподівано затрималися: з горба побачили в бухті човник. Хтось плив каюком попід берегом з боку Ковальчукової садиби. Це міг бути Анч або Ковальчук.

– А може, Знайда? – висловила догадку Люда.

– Ні, навряд. Почекаймо. Треба побачити, хто то.

Дівчина погодилась, і вони, зайшовши в кущі кропиви над канавою, стежили за човником. Він наближався досить швидко і хвилин за десять підійшов до того місця, де стояли шаланди та «Колумб». Тепер Марко майже з певністю міг сказати, що приплив інспектор. До берега каюк не підійшов, а став під бортом шхуни, зайшовши з боку моря, і тому зник з очей. Інспектор вирішив скористатися шхуною, щоб перебратись на берег, бо «Колумб» правим бортом впирався в довгий місток-поплавець, зроблений соколинцями спеціально на сьогоднішній день. Ковальчук затримався на шхуні. Чого саме – не було видно, бо надбудова на шхуні прикривала постать інспектора.

– Що він там робить? – роздратовано промовив Марко. – Своє корито прив'язує, чи що?

Але ось інспектор уже пройшов палубу «Колумба» і плавучим містком зійшов на берег, простуючи до того місця, де святкували соколинці. Він, очевидно, поспішав. Пройшов від юнги та дівчини близько і не помітив їх.

– Ну, ждати більше нічого, – звернулась Люда до свого супутника, – ходімо скоренько.

Вони поспішали, намагаючись випередити сонце, що низько висіло над морем, скривавлюючи його поверхню. Ішли то піском, то травою, вибираючи шлях так, щоб випадково не потрапити на очі фотокореспондентові. Марко весь час мовчав. Люда говорила про ефект, який створить поява Знайди у висілку, вірніш на «Колумбі», бо вони встигнуть привести її якраз перед виходом на прогулянку в море. Марко кивав головою і все поглядав на захід. Він бачив, що їм не наздогнати сонця, бо воно вже нижнім краєм черкало воду і за кілька хвилин зникне в морі. Раптом обоє почули звук, що примусив їх спинитися. Вони одразу впізнали виття собаки: то довге, то уривчасте, воно вражало глухими тонами й жалісними нотами. Виття доносилось від Ковальчукового двору, а там, вони знали, міг вити лише один собака – Розбій.

– Чого це він? – дивуючись, спитав Марко. – Сказився, чи що?

– Ну й противно… Аж страшно, – промовила дівчина.

– Залишили Знайді розвагу, – саркастично буркнув Марко.

Вони пішли швидше. Сонце вже сховалося, залишивши на небі ніжні рожеві фарби. Вода в бухті потемніла, і запанував абсолютний штиль перед зміною денного бризу нічним. Якби не виття, Люда й Марко, мабуть, зупинились би помилуватися розкішним надвечір’ям на південному морі, коли наче одна чиясь велика й ніжна тінь вкриває землю, воду й половину неба. Якби не виття, то панувала б тиша, бо музика у висілку змовкла, і жодний звук не долітав би сюди.

Марко весь час поглядав на каміння під ногами, визначаючи такі, якими можна було б оборонитися від собаки, коли той наскочить на них.

– З тим псом нам може бути морока, – ніби відповідаючи на думки Марка, сказала Люда.

– Ні, він ніколи без дозволу хазяїв не вискакує з двору, – відказав Марко, – а коли ми прийдемо туди, то покличемо Знайду, вона його віджене.

Незабаром обоє стояли перед огорожею Ковальчукової садиби і, підводячись навшпиньки, заглядали в подвір'я. Там стояв Розбій, час від часу скавулив. Але, крім собаки, Марко і Люда більше нікого не бачили. Зачинені хатні двері, темні вікна справляли враження цілковитого безлюддя. Хвіртку хтось покинув відчинену. Обоє стояли нерішуче кілька хвилин. Але довго стояти так не можна було – вже сутеніло, хоч і не дуже швидко, бо на сході з-за обрію випливав повновидий місяць.

Марко про всяк випадок виламав з огорожі для себе і для Люди довгі палиці, Потім, підійшовши до хвіртки, швидко зачинив її і загукав:

– Знайдо, Знайдо!

Пес, почувши гукання і хрипло гавкаючи, кинувся до них. Він плигав на хвіртку, шаленів, але з двору не виплигував.

Марко й Люда ждали, поки вийде Знайда. Проте двері з хати не відчинялися і так само мовчазно чорніли шибки у вікнах. Здавалося, в садибі таки не було жодної людини.

– Невже її нема? – питала Люда, думаючи про Знайду. – Де ж вона поділася?

– Мене це тривожить, – відповів юнга, – ми повинні зайти до хати. Проклятий пес!

Хлопець хмурився, гадаючи, що їм робити з ошаленілим Розбоєм. Врешті він все ж надумав сміливий план, як забратися в хату.

– Слухай, Людо, – сказав він, – тримай тут собаку, хай гавкає: чим голосніше, тим краще. Привертай його увагу, а я спробую зайти з тилу.

Марко зігнувся й почав тихенько обходити повз огорожу. Люда ж удавала, що хоче увійти в двір через хвіртку. Вона вдарила палицею об хвіртку, і Розбій аж запінився з люті.

Тим часом Марко обійшов двір, тихесенько переліз через огорожу і, ховаючись поза хатою, почав її обходити, тулячись до стінки.

Люда побачила крізь щілину у хвіртці, що Розбій, змовкнувши, враз обернувся: двері до хати одчинилися, Марко вскочив у сіни. В ту ж мить пес кинувся туди, але налетів на зачинені вже двері.

Хлопцеві пощастило. Двері були закладені лише на клямку. В сінях було темно, хоч очі виколи. Сірників Марко при собі не мав. Він намацав двері до кімнати і зайшов туди. Марко, стоячи на порозі, спитав, чи є хто в кімнаті. Ніхто не. озивався. Хлопець почав шукати сірники. Чимало стратив часу, але все ж знайшов.

Після того, присвічуючи, оглянув кухоньку, кімнату і Знайдину комірчину. Ніде нікого не було. Стоячи в сінях, він побачив драбинку, що вела на горище. «Може, там хто сховався?» – подумав юнга. Йому стало моторошно, і першу хвилину він не наважувався полізти туди. Але, знайшовши інспекторів ліхтар, засвітив у ньому маленький недогарок свічки і поліз по драбині. Стоячи на передостанньому щаблі, освітив горище. На запорошеному глиняному долу лежали якісь старі речі, під комином стояли обплетені лозою бутлі, по кутках і над головою звисало павутиння. Хлопець спустився вниз. Він усе оглянув. Можна б вийти з хати, коли б не пес. Розбій тримав його в облозі. Іноді він одбігав до хвіртки, коли Люда починала тарабанити, але враз кидався до хати.

Марко зайшов у комірчину, з якої двері відчинялися в сіни. В кутку комірчини поставив ліхтар так, що той ледве блимав, і згорнув на тапчані рядна та подушку, щоб вони нагадували людську постать. Він вирішив пустити Розбоя в сіни, а самому сховатись за дверима. Пес, мабуть, одразу кинеться в комірчину, а він зачинить за ним двері.

Як Марко сподівався, так воно і вийшло. Коли Люда загрюкала у хвіртку і Розбій метнувся туди, хлопець одчинив двері на подвір'я. Пес кинувся назад і одразу вскочив у сіни, але, не помітивши Марка, що сховався за дверима, плигнув у комірчину, а хлопець одразу зачинив за ним двері. Пес кинувся на двері й так натиснув, що Марко ледве вдержав їх. Допомогла діжка з водою. Марко підпор нею двері. Пес висовував лише край морди, але вилізти з комірчини не міг.

Марко вийшов на подвір'я, зачинив хату і покликав Люду.

Над островом стояв ясний повний місяць. З бухти долинала музика: «Колумб» і шлюпки вирушали в море на прогулянку. Марко і Люда, замість того щоб оце пливти з іншими на шхуні, стояли серед Ковальчукового подвір'я. Марко уважно оглядав двір.

– Ти пам'ятаєш, де був Розбій, коли ми побачили його? – спитав він.

– Он там біля тієї будочки, – показала Люда на очеретяний курінь.

Марко пояснив їй, що то льох, і запропонував оглянути те місце.

Підійшли до льоху. Зазирнули в курінь. Марко поворушив сніпки очерету й обережно, щоб не наробити пожежі, засвітив сірника. Люда побачила, що сніпки прикривали дощану ляду, і ту ж мить вони почули приглушений голос, що виходив з-під землі.

– Хто це? – злякано спитала Люда.

Марко вже розкидав очерет і відкривав чорну яму, підіймаючи ляду. Голос у ямі змовк.

– Обережно, Людо, – сказав Марко, – не впади.

Потім засвітив сірника й гукнув у яму:

– Хто там? Ти, Знайдо?

– Я, – почулося з льоху, і вони впізнали голос дівчинки.

Сірник ледве освітлював її постать на дні ями.

Марко взяв драбину, що лежала біля куреня, і спустив її в льох.

Побачивши Марка й Люду, Знайда здивувалася.

– Ви не на «Колумбі»?

– Хто тебе сюди посадив? – в свою чергу запитали її рятівники.

– Ви знайшли ту машинку?

– Яку машинку?

Хвилюючись, Знайда розповіла про розмову, яку вона підслухала, ставлячи в сінях самовар. Коли вона сказала про машинку, що її має сховати на «Колумбі» Ковальчук, слухачі надзвичайно схвилювалися.

– Він сказав, що та машинка вибухне у морі в десять годин сорок п'ять хвилин і ви всі загинете, – пояснила Знайда.

Люда подивилася на свій годинник: стрілки показували без десяти хвилин десять.

– Залишилося п'ятдесят п'ять хвилин… – промовила вона якимось змертвілим, невиразним голосом…

Далі вже не могла говорити, щось здавило їй горло.

Марко стояв спиною до дівчат і дивився на море. При світлі місяця він бачив темні плямки і бліді вогники, що виходили з бухти. Серед них пізнав і вогник «Колумба». Менше ніж за годину не стане шхуни і тих, хто зараз на ній… Що робити?!

Так він стояв кілька секунд, що здалися Люді безконечно довгими.

– Запалити хату, – промовив Марко сам до себе, – вони побачать пожежу й повернуться сюди. Ми встигнемо, Людо, дай сірники.

Люда подала йому коробку, але сірників у ній не залишилося.

– Сірники, сірники! – закричав Марко, простягаючи руку до Знайди.

Дівчинка побігла в хату, за нею поспішали Марко й Люда. Вони вскочили в сіни під несамовите гавкання і дряпання Розбоя в комірчині. Знайда шукала сірники там, де їх вже знайшов Марко. Більше сірників у хаті не було. Дівчинка ще завидна звернула увагу, що то остання коробка. Марко наполягав, просив, вимагав, щоб вона шукала. Дівчина була не в меншому розпачі, але жодного сірника знайти не могла. Свічка в ліхтарі, що стояв у комірчині, догоріла й погасла.

Марко вибіг на подвір'я і знову дивився на бухту. Вогник «Колумба» вже світив у морі. В бухті залишався лише «Буревісник», сяючи електричними вогнями. Юнга звернув увагу, що есмінець перейшов на інше місце і стояв приблизно за кілометр від берега, напроти інспекторової хати.

– Сюди, за мною! – крикнув він.

Люда і Знайда вискочили в двір. Марко біг униз до берега. Не роздумуючи, обидві помчали за ним.

– Ми попливемо на міноносець! – крикнув на бігу хлопець. – Тільки він зможе догнати…

Дівчата зрозуміли Марка. Вони вихором помчали до води. Першим біг до моря Марко, другою Знайда і слідом за нею Люда. Всі вони були непогані плавці, і почалося незвичайне змагання. Змагання за життя багатьох людей і врятування судна. Вони випереджали одне одного, і важко було вгадати, хто перший подолає відстань до «Буревісника».

Ніхто не бачив того змагання. Лише одинокий весляр на маленькому каюку, що перепливав бухту навскоси і наближався до її південно-східного закутка, помітив віддаля три плавучі крапки. Він спершу подумав, що то дельфіни, а потім вирішив, що моряки з «Буревісника», і не став за ними стежити, бо мав важливіші справи. То Яків Ковальчук, востаннє розпрощавшись із Соколиним, поспішав попрощатися і з цілим Лебединим островом.

Хіба місяць ще бачив те змагання, освітлюючи плавців. Він стояв уже високо в небі, засліплював своїм сяйвом зірки і спокійно озирав море та острів, байдужий до всіх подій, що відбувалися на ньому.

З берега у море дмухнув ледве помітний нічний бриз.

XXI. ЛІГВО В ГУЩАВИНІ

Піщаний вал, нагорнутий хвилями прибою, відділяв море від гущавини, створеної розлогими кущами, очеретяними заростями та осокою вище колін. Рідко хто з рибалок заходив сюди. Спокійно гніздилася і плодилась там різна птиця. За піщаним насипом, що вже поріс густою травою, пташине царство почувало себе захищеним від моря під час найсильніших штормів. Кущі служили схованкою від лисиць, шулік, а також людей, що зрідка з'являлися тут. Нелегко пройти крізь цю гущавину. Гострі колючки рвали одяг, висока осока різала руки, ноги грузли в багні, вузенькі, але глибокі протоки між маленькими озерцями перегороджували шлях.

В цій гущавині Ковальчук шукав Анча. Правда, йому не доводилося заходити глибоко в хащі, бо своє лігво диверсанти обладнали недалеко від морського берега, щоб можна було швидко перенести на воду байдарку, заховану в кущах. Прямуючи туди, Ковальчук ішов понад самісіньким берегом.

Він жалкував, що не міг зайти додому, забрати деяких дрібних речей на спогад про перебування на цьому острові. Шкодував, що не може забрати з собою Знайду та Розбоя. Коли першу він вважав лише за дешеву наймичку, то другого – за вірного слугу. Вони, безумовно, пригодилися б йому в майбутньому. Ковальчук твердо вірив, що зробив неоціненну послугу своїм політичним хазяям, і сподівався на відповідну оплату цих послуг. Три тисячі, одержані від Анча, переконували його, що ці сподівання реальні.

Він глянув на годинник і побачив, що до вибуху лишилося тридцять п'ять хвилин, хотів швидше зустрітися з Анчем, доповісти про свою роботу і разом слухати, коли станеться вибух.

Незабаром він знайшов Анча, що ждав його недалеко під кущем.

– Ну, от і ви, – сказав Анч. – Сподіваюся, все гаразд.

– Все зроблено. Вони вже, мабуть, у морі. Чи почуємо ми вибух?

– Напевне почуємо. Ну, ходімо до нашого сховища, а ви розповідайте, де сховали машинку і хто поїхав на «Колумбі».

– Під палубою біля рубки, де зберігають харчі. Безперечно, ніхто туди зараз не поткнеться. Вечерю готувати вони не будуть.

– А їхній кок чи юнга?

– На жаль, він не з'явився до відходу «Колумба», його шукали, не знайшли і вирушили без нього. Решта команди, професор, голова сільради, оркестр і кілька жінок тепер уже далеко від берега.

– А дочка професорова?

– Її теж не було.

– Шкода. – Анч навіть засміявся. – Пощастило дівчині. Вона, мабуть, мене ждала. Я обіцяв їхати на шхуні.

Хвилину йшли мовчки. Анч кілька разів глянув на море. Нарешті зупинився, ще раз подивився туди, наче чогось шукаючи.

– Ковальчук, ви не бачите ніяких вогнів на обрії?

Інспектор став напружено вдивлятися в обрій, шукаючи вогнів, йому здалося, ніби вогники справді світять десь дуже далеко, але був він у тому не зовсім певен. Показував у тому напрямі Анчу.

– Повинні з'явитися звідти, – сказав Анч. – Після півночі стемніє, і ми їх, безумовно, побачимо. Сьогодні нам треба пропливти на байдарці дванадцять миль, тобто майже двадцять три кілометри. Це радянська прибережна смуга. Коли вийдемо з неї, опинимось на палубі пароплава, і наші пригоди будуть закінчені. «Кайман» стоятиме там і лагодитиме машини, що несподівано попсуються. Капітан постарається-підійти ближче… Це, між іншим, обурливо: з боку Радянського уряду оголошувати таку широку прибережну смугу. У більшості держав вона дорівнює лише трьом милям… А ось і наше лігво.

Вони підійшли до того місця, де заздалегідь заховали байдарку, і одразу полягали за піщаним валом відпочивати після втомлюючого дня, і слідкували відтіля за морем. Обидва поглядали на годинники. Годинник Ковальчука показував 22 години 41 хвилину, Анча – 22 години 40 хвилин. Інспектор пам'ятав, що час на його годиннику точно збігався з часом на годинникові пекельної машинки. Сказав про це Анчу. Той, нічого не відповідаючи, кивнув головою. Наближалась вирішальна хвилина. Ковальчук світив сірники й не одривав очей від секундної стрілки. Залишалося двадцять секунд, десять, п'ять, три… тік-гік-тік-тік… тік-тік-тік… дві секунди на сорок шосту хвилину. В морі панувала тиша. Ковальчук скам'янів, сірник випав з його пальців і згас. Він звів голову і невидющими очима дивився на зорі. Годинник Анча показував 22 години 45 хвилин… тік-тік-тік-тік… вистукувала секундна стрілка. Минали секунди, і так само панувала тиша. Десять, одинадцять, дванадцять… на дванадцятій секунді з моря долетів звук вибуху. Анч, що слідкував за своїм годинником, не повертаючись до Ковальчука, сказав:

– Вибух стався за чотири кілометри відціля. Ваш годинник поспішає на одну хвилину.

XXII. НА «БУРЕВІСНИКУ»

Семен Іванович Трофімов вийшов з каюти і піднявся на місток, де з кутка в куток походжав вахтовий начальник. Побачивши командира корабля, вахтовий зупинився і хотів доповісти, що під час вахти нічого не сталося, але капітан-лейтенант кивнув йому головою і підійшов до фальшборту. Він сперся руками на планшир і пильно вдивлявся в море, куди вийшли «Колумб» та дві шлюпки з «Буревісника» на нічну прогулянку.

На есмінці, як звичайно, в цей час панувала тиша. Більшість червонофлотців після весело проведеного дня щойно вклалися спати. Частина була в морі на шлюпках та шхуні. Вахтові стояли на своїх постах. Семен Іванович милувався ніччю і думав про завтрашній похід у свій порт та про післязавтрашню учбову стрільбу з торпедних апаратів. Розкішна місячна ніч не давала цілком зосередитись на буденних турботах, а викликала бажання поговорити з ким-небудь. Командир повернувся до вахтового, щоб спитати, як тому сподобалось рибальське свято, але побачив, що вахтовий вдивляється в прибережну смугу бухти, і сам почав дивитись туди. Скоро він угледів три чорних крапки, що наближались до есмінця, і почув хлюпотливі звуки ударів руками по воді. До корабля підпливали якісь плавці.

– Це що за мода ночами так далеко запливати, – вголос висловив свою думку командир. Вахтовий повернувся і сказав, що то, мабуть, купальники з висілка.

– По-моєму, пливуть вони зовсім не з висілка.

Троє плавців швидко наближалися до корабля.

Вахтовий і командир уважно слідкували за ними. Плавці переганяли один одного. Та от один з них вирвався далеко наперед і плив до корабля, не зменшуючи швидкості.

– Що це вони, змагання влаштували? – знову спитав командир і, помовчавши, додав. – Попередьте, згідно з статутом.

Вахтовий виструнчився, набрав у легені повітря й загукав:

– Ей, там! Не під-пли-ва-ать! Держи сто-ро-но-ою.

Плавці пливли, ніби не чули. Один з них щось кричав, але поки що не можна було розібрати, що саме. Вахтовий, прислухаючись, приклав руки до вух.

– Ану, пошліть шлюпку, – сказав Семен Іванович. – Нехай затримає тих молодців. Треба провчити… Знають же, що біля військового корабля плавати не можна.

Не встигли виконати розпорядження командира, як передній плавець виразно прокричав:

– Швидше підійміть на борт! Швидше!

Було ясно, що це не звичайні купальники.

Щось трапилося, інакше чого б вони поспішали до есмінця? Командир корабля різким голосом одрубав наказ:

– Останнє попередження, щоб ближче не підпливали. Негайно шліть шлюпку. Держіть напоготові тривогу.

За мить шлюпка одійшла назустріч плавцям. Через кілька хвилин перший з них схопився за борт і спритно вскочив у шлюпку. Це був Марко. Цього разу він випередив Люду.

– Товаришу командир, негайно на корабель. «Колумб» зараз злетить у повітря! Треба рятувати людей!

Молодий командир на шлюпці нічого не розумів. Він знав, що треба забрати плавців, і шлюпка йшла за іншими, що знаходились приблизно за сто метрів. Але відтіля доносився дівчачий крик:

– Пливіть на корабель! На корабель! Не затримуйтесь!

Марко так наполегливо вимагав, щоб негайно повернутися на корабель, а двоє інших плавців спинилися і, здавалося, кричали те саме, що командир шлюпки наказав повертатися. Червонофлотці хоч не розібрали ще, в чім справа, але відчули в Марковій поведінці щось тривожне і з усієї сили налягли на несла.

За хвилину Марко вибігав по трапу на палубу корабля, його повели на командирський місток. Але він не йшов за провожатим, а сам біг попереду, і провожатий змушений був поспішати за ним.

– Хто такий? – різко спитав командира.

– Юнга з шхуни «Колумб», Марко Завірюха.

– Що трапилось?

Поспішаючи, Марко розповів, у чім справа. Од хвилювання й поспіху виходило трохи плутано, але капітан-лейтенанту стало відразу зрозуміло, що «Колумбові» загрожує небезпека.

– Коротко, – сказав він, – що там?

– Пекельна машинка. Зараз станеться вибух.

– Коли?

– О 10 годині 45 хвилин…

Командир глянув на годинник. Стрілки показували 22 години 27 хвилин. Залишалося 18 хвилин.

О двадцять другій годині тридцять одній хвилині «Буревісник» знявся з якоря і рушив з бухти, розвиваючи найбільшу швидкість. Зливаючись з берегом, у бухті чорніло дві крапки. Двоє плавців повільно пливли паралельно берегові, слідкуючи очима за есмінцем. Здавалося, до берега вони повертались неохоче.

За кормою корабля залишався збурено-спінений слід. Від бортів його широко розходились хвилі. Машини працювали на повну силу, що дорівнювала силі потужної електростанції. Корабель рвав морський простір, місяць і електрика освітлювали схвильовано напружені обличчя моряків. На цілому кораблі, здавалось, спокійними залишалися тільки хронометри та обличчя капітан-лейтенанта Трофімова.

Біля командира стояв Марко і розповідав, про що довідався від Знайди та про свої спостереження за Ковальчуком. Розповідь його була уривчаста. Раз по раз він замовкав і, завмерши, дивився в простір, наче вимірював на око швидкість корабля. Потім згадував про свого слухача і знов поспішно вимовляв кілька слів.

«Буревісник» пройшов широку горловину бухти й опинився в морі. В далині виднілися вогники шхуни. Прислухавшись добре, можна було вловити звуки музики. Корабельні годинники показували тридцять шість хвилин на одинадцяту. Залишалося дев'ять хвилин до вибуху. Командир крикнув вахтовому:

– Повний бойовий!

За мить наказ було передано старшому механікові. Струмінь зустрічного повітря з подвоєною силою вдарив Маркові в обличчя. Есмінець мчав з тією швидкістю, з якою він підходить під час торпедної атаки до ворожих лінкорів або мчить на підводний човен, який на хвилину визирнув з-під води, щоб протаранити й потопити його. За секунду корабель пропливав десятки метрів, але Маркові здавалося, що й годинники ідуть страшенно швидко.

Залишилося вісім хвилин. Виразніше чулися звуки музики, але враз вони стихли, і у вухах шумів лише вітер. Очевидно, на шхуні та шлюпках помітили есмінець і, здивувавшись, затихли. В такій мовчанці минула ще хвилина. Залишалося сім хвилин. На віддалі понад кілометр виднілася шхуна. Оркестр знову заграв гучний марш, виявляючи радість рибалок і оркестрантів з нагоди з'явлення есмінця. Очевидно, там вважали, що командир «Буревісника» вирішив приєднатися до них.

З містка в машину прозвучала якась команда, і Марко відчув, що палуба перестає дрижати. Машини припинили роботу, міноносець ішов за інерцією.

Світло прожектора метнулося на «Колумб», і на його кормі Марко пізнав професора та Грицька.

На есмінці гриміла команда:

– Шторм-трапи за борт! З лівого борту спускати шлюпки!

Міноносець порівняно повільною ходою зрівнявся з шхуною. Там гриміли оркестр і крики «ура». Годинники показували двадцять дві години тридцять дев'ять хвилин. Командир есмінця пробував кричати на шхуну, але там у шумі не розбирали й не чули його. Марко глянув на шхуну, підплигнув, вигнувся ластівкою і плюснув у море між «Буревісником» і «Колумбом».

– Людина за бортом! – прозвучало на шхуні і кораблі.

Оркестр обірвав гру.

– Ей, на «Колумбі»! Негайно всім залишити шхуну. Даю три хвилини! – лунав наказ і командирського містка на «Буревіснику».

До шхуни підпливав Марко. Він теж кричав, щоб усі негайно залишили шхуну. Там у перший момент заціпеніли і мовчки слухали наказ. Та шлюпки вже відходили від есмінця і пливли до шхуни. Есмінець віддалявся від «Колумба». Весь освітлений електричними ліхтарями, він ніби кликав пасажирів і команду «Колумба» на свою палубу. Стах Очерет вискочив з запитанням, у чім справа, але коли почув голос капітан-лейтенанта, що гукав у рупор «дві хвилини», – наказав Андрієві й Левкові готувати посадку на шлюпки.

– Хто плаває, у воду! – закричав він.

Кілька чоловік стрибнули в воду і попливли до ближчої шлюпки.

Марко схопився за борт. Хтось подав йому руку і допоміг вилізти.

– Що таке? – питали його.

– За дві хвилини шхуна злетить у повітря! – відповів юнга і кинувся на корму.

Військова шлюпка стала поруч «Колумба». Люди стрибали в неї з борту. Першим туди вкинули зляканого Грицька, потім допомогли перестрибнути професорові. Останніми перейшли музиканти, не випускаючи з рук інструментів.

На есмінці стежили за годинником. Було двадцять дві години сорок дві хвилини. Шлюпка ще не відходила від «Колумба». На шхуні залишалося троє людей. Командир шлюпки наказував їм швидко сідати. То стояли Стах Очерет, Левко Ступак і Андрій Камбала…

Моторист і матрос майже силою пересадили свого шкіпера в шлюпку.

О сорок третій хвилині шлюпка одійшла від шхуни. Гребці працювали, не шкодуючи сили. З кожним ударом шести весел шлюпка відскакувала все далі. Тепер увага всіх навкруги зосередилась на спорожнілому «Колумбі». Освітлена місяцем шхуна стояла непорушно на водній поверхні. На її палубі чорніли тіні, що падали від щогли та надбудови на кормі. Ледве помітно світив вогник на щоглі. Осиротіло ждучи смертельного удару, вона викликала почуття смутку і жалю у спостерігачів. Командний склад есмінця тепер заспокоївся – люди з приреченого на загибель судна були вчасно зняті. Але не такими очима дивилися на неї троє людей, що складали екіпаж судна. Вони відчували, що втрачають рідного, близького друга. Вони не знали, чому «Колумб» мусить загинути, іноді в них з'являвся сумнів, але поведінка людей навколо, прихід есмінця, наказ його командира – все це стверджувало, що вони бачать останні хвилини своєї шхуни. Не хвилини, а секунди, бо командир шлюпки вголос сказав.

– Залишилося п'ятдесят п'ять секунд. Наляж, хлопці!

Шлюпка відлітала, від шхуни все далі. Командир боявся, щоб людей на ній не зачепило вибухом. Хто мав годинник, стежив за секундною стрілкою, щоб відмітити останню мить «Колумба».

Годинник показував сорок чотири хвилини і п'ятдесят секунд.

Шлюпка була вже на значній віддалі від небезпечного місця, гребці сиділи непорушно з піднятими вгору веслами. Настала напружена тиша. Місяць виплив з легкої, мов серпанок, хмарки. На п'ятдесят першій секунді на палубі покинутої шхуни помітили людину. Вона вискочила з кормової рубки. Ніхто не знав її. Всі завмерли. Людина на шхуні рухалася надзвичайно повільно. На останніх секундах наповзала страшна подія.

– У воду! У воду! – закричало кілька голосів.

Людина на шхуні підійшла до протилежного борту і зробила рух, мовби щось кинула в море. Ту ж секунду гримнув вибух. «Колумба» підкинуло вбік, поруч знявся невисокий стовп води і впав на шхуну, заливаючи її. Коло за колом пішла по морю хвиля, викликана вибухом.