Текст книги "Зустрiч з тайфуном"
Автор книги: Микола Дашкієв
Жанр:
Научная фантастика
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)
Дашкиев Николай
Зустрiч з тайфуном (на украинском языке)
М.ДАШКIЄВ
Зустрiч з тайфуном
Над тайгою щойно промчав ураган. Як завжди, вiн налетiв несподiвано, раптово, завив на рiзнi голоси, уп'явся незримими пазурами в буйнi чуприни дерев, почав смикати їх, намагаючись видрати з землi, понiвечити й потрощити на трiски. Але могутнiм велетням не вперше боротися з такою навалою. Буран розчухрував з них тiльки сухi гiлочки та мертву глицю. I лише одна старезна ялина край галявини, не маючи пiдтримки сусiдiв, упала, викручена з корiнням. I коли б ця ялина була ще хоч трохи вища, вона обов'язково накрила б невеликий вертолiт, що стоїть посеред галявини.
Машинi теж перепало добряче: лопатi несучого гвинта погнуто, лiвий стояк шасi зламано. Вертолiт перехилився набiк, i крiзь його вiдчиненi дверцята видно двi постатi. Одна, у вiйськовiй формi, вовтузиться бiля радiостанцiї, а друга, в цивiльному вбраннi, сидить поруч, раз у раз поглядаючи на годинник.
Тихо-тихо в тайзi. Пiсля урагану та зливи анi шелесне жодна гiлочка.
Але ось раптом щось зашарудiло в кущах. Пташка? Звiр?
Нi, то двоє хлопцiв – шестикласники Коля Рибаков та Васько Лисичкiн. Обидва мокрi до рубця, вишмаруванi в грязюцi i, наче ще їм мало, повзуть по-пластунському просто через багновисько, сторожко озираючись довкола.
Якась гра? Нi, надто стривоженi в обох очi, надто прискорено калатають їхнi серця. Повiльно, обережно переповзають хлопцi до поваленої ялини, а потiм, ховаючись помiж її густих вiт, все ближче й ближче до вертольота. I ось, нарештi, до вiдчинених дверцят кабiни лишається метрiв з п'ять. Далi не поткнешся.
Здавалося б, пiдстав для тривоги немає: вертолiт – радянський, з червоною зiркою; льотчик теж у формi радянського майора. Але отой, що в цивiльному...
Це – японець. Дуже негарний – зубатий, з рiденькими вусиками, у величезних окулярах. Саме такий був японський шпигун з довоєнної кiнокартини, яку хлопцi нещодавно дивилися в сiльському будинку культури.
Ну, правда, то – картина, але й забувати, що кордон поруч, не варто. Чому оцей вертолiт опинився тут, далеко вiд звичайної траси лiтакiв? Як потрапив на нього цивiльний японець? I чому вiн так тривожно поглядає на годинник?
Одне слово, обережнiсть не зашкодить. Отож i прислухаються хлопцi до кожного звуку, не зводять очей з пiдозрiлих незнайомцiв.
Льотчик вимкнув радiостанцiю, зняв з голови навушники, щось промовив до японця.
Той поморщився i залопотiв швидко-швидко.
Хлопцi тривожно перезирнулися: так i є, розмовляють англiйською мовою!
– Що вiн каже? Що? – нетерпляче зашепотiв Коля Рибаков. Англiйська мова завжди йому була сiллю в оцi, – Марiя Павлiвна ледве-ледве трiйку ставить. Але ж Васько Лисичкiн – вiдмiнник!
Однак видно, що i Васькове знання чужої мови дуже поверхове.
– Запiзнення... загроза... бомба... – шепоче вiн невпевнено. – Не розумiю, Колю: надто швидко говорять. Ага, ось. Провокацiя... Критична точка... Бомба... Двiстi мегатонн... Ще раз – провокацiя...
Васько замовк, злякано подивився на Колю. А той зосереджено морщив лоба, мiркуючи, що робити.
Звичайно, слiд побiгти на заставу. Але туди кiлометрiв з п'ятнадцять, а сонце вже сiло на вечiрнiй пруг. Як не кажи, самому, та ще й беззбройному, вночi в тайзi страшнувато. А вдвох не можна, бо хтось мусить лишитися. Навряд чи сидiтимуть тут чужинцi довго. Мабуть, чекають темряви, щоб чкурнути в якесь лiгво.
Доки Коля отак розмiрковував, сонце запнула темна хмара. Швидко смеркало.
Льотчик клацнув вимикачем. Яскраве свiтло залило кабiну вертольота. I водночас сiра пiтьма довкола враз набула синяви i густини.
Вiдтепер стежити за пiдозрiлими було безпечнiше й легше. А вони, мабуть, покладаючись на те, що перебувають у вiковiчнiй тайзi, аж нiскiльки не остерiгалися.
Японець витяг з товстезного портфеля згорнену карту. Розстелив її, почав щось пояснювати льотчику,– знову ж таки англiйською мовою.
– Будь тут! – прошепотiв Коля до приятеля i тихесенько вилiз з-пiд ялини.
Тiльки п'ять метрiв треба проповзти, щоб зазирнути у вiконце вертольота, поглянути на оту карту. Але кожен сантиметр цього шляху може стати для хлопця останнiм. Помiтять – то порятунку не чекай.
Страшно було Колi Рибакову. Моторошно. О, тепер вiн розумiв, що вiдчуває солдат, йдучи на розвiдку у ворожий тил!
Тiльки аж коли хлопець заповз пiд вертолiт, вiн звiв подих i витер рясний пiт з чола.
Наступна частина завдання видалася легшою: шпигуни сидять потилицями до того вiконця, в яке намiрився зазирнути Коля. От тiльки чи видно буде карту?
Так, видно! Ось вона, на вiдстанi руки!
На картi – Японiя i Далекий Схiд. її всю розмальовано хитромудрими значками. Але увагу Колi Рибакова насамперед привернули великi синi стрiли, скерованi на японське узбережжя, схематичний малюнок атомного вибуху в захiднiй частинi Тихого океану i чiткий напис англiйською мовою пiд зловiсним грибом:
"ЯДЕРНИЙ ВИБУХ 07.15-22.07".
Перехопило хлопцевi подих. Боляче стислося серце. Отже, сумнiву немає: перед ним– неймовiрнi злочинцi, провокатори свiтового масштабу. Невiдомо, яким чином намiряються вони здiйснити свiй мерзенний задум. Але як тiльки загримить перший атомний вибух – це означатиме початок третьої свiтової вiйни,– вiйни, що може принести загибель усьому людству!
Так думає Коля Рибаков, i цi його думки такi тривожнi, такi пекучi, що навiть про страх забулося. Коли б вiн мав бодай поганеньку рушницю пострiляв би зараз оцих мерзотникiв, навiть якщо й сам загинув би при цьому!
Однак зброї немає. Iснує один-єдиний вихiд: якнайшвидше повiдомити прикордонникiв.
В'юном прослизнув Коля пiд повалену ялину, а звiдти, разом з Васьком, у кущi край галявини. Тiльки аж там Васько запитав пошепки:
– Шпигуни, так?
– Страшнiше, Васю! Вони збираються зiрвати атомну бомбу, щоб спровокувати третю свiтову вiйну...
– Атомну бомбу? Ой Колю... Що ж робити?
– Негайно бiжи на заставу. Скажи: зiрвати бомбу збираються завтра, о сьомiй п'ятнадцять ранку.
– Гаразд, я побiжу, Колю, побiжу... А ти?
– А я лишуся тут. Стежитиму за ними... Чи, може, на заставу побiгти менi?
– Краще вже я. Ти ж знаєш...
Васько замовк, знiтився. Вiн надто полохливий i дуже погано бачить зiпсував собi очi надмiрним читанням. Звичайно ж, сидiти тут у схованцi пiд ялиною для нього було б краще, анiж мандрувати тайгою вночi. Але тут з нього користi буде мало. Вiн це розумiє. Тому й згоден подолати свiй страх.
Тепла хвиля вдячностi хлюпнула в груди Колi Рибакову. Йому теж страшнувато, але звання зобов'язує: всi в школi переконанi, що вiн найхоробрiший i найспритнiший. Отож i не можна видавати свого хвилювання.
– Ну, гаразд, бiжи! – Коля мiцно потиснув руку Васьковi. – Нi, ще одне... В разi там чого – скажи Нюрцi, щоб вiддала тобi мiй транзистор. Я, мовляв, звелiв...
– Та облиш, Колю! Хiба...
– Тс-с-с! Чуєш?
Десь вдалинi виник i почав швидко наростати потужний гуркiт авiацiйних двигунiв. Звук був якийсь незвичний, незнайомий, i хлопцi, якi, навiть не дивлячись на небо, завжди правильно визначали тип лiтака чи вертольота, насторожились. Чужинець?
А гудiння все наближалось i наближалось. Це вже був не гуркiт, а щось схоже на потужний акорд басiв органа...
З галявини, вiд пошкодженого вертольота, навскоси вгору метнувся яскравий промiнь прожектора. А за кiлька секунд, у вiдповiдь йому, десь високо в небi спалахнуло ще яскравiше свiтло. На галявинi стало видно, як удень; вiд кожного дерева, кожного кущика помчали вугiльно-чорнi тiнi.
Приголомшенi хлопцi припали до землi, мов мишенята. Подiї розгорталися значно швидше, анiж можна було чекати, i в зовсiм несподiваному напрямку.
– Дирижабль! – прошепотiв Коля. – Дивись, Васько: дирижабль!
Чужинцi поводились аж надто нахабно: величезний повiтряний корабель пiдпливав, увесь залитий вогнями. Яскраво сяяли червонi й зеленi сигнальнi лiхтарi, разком перлин виблискували численнi iлюмiнатори гондоли. А з скерованого донизу прожектора бив неймовiрної потужностi снiп блакитно-фiалкових променiв.
Дирижабль сповiльнив свiй рух, завис над поляною. Замовкли його двигуни. I одразу ж почувся згори посилений мегафоном голос:
– Приймайте кiнець!
А японець i льотчик вже давно нетерпляче тупцюють бiля вертольота. Прикриваючи долонями очi, поглядають угору, в небо. Так он на що вони розраховували! Втечуть, клятi... Втечуть... Зараз спустять їм драбинку, вiзьмуть на борт дирижабля – та й шукай вiтра в полi!
– За мною, Васько! Обережно!
Коля Рибаков аж задихається вiд гнiву й ненавистi, вiд вiдчуття власного безсилля. I все ж вiн ще не втрачає надiї наробити ворогам якоїсь шкоди, стати на завадi їхнiй втечi. Хлопцi знову заповзли пiд повалену ялину, присунулися якнайближче до вертольота.
А з дирижабля тим часом вже спущено грубенький сталевий трос. Так, трос, а не драбинку. I це значить, що злочинцi не тiльки втечуть, а й заберуть з собою вертолiт! Щойно трос знизився, льотчик i японець пiдхопили його, подерлися з ним на дах вертольота й почали припасовувати до якоїсь скоби.
– Ну, як, готово? – пролунав громохкий голос з дирижабля.
Льотчик заперечливо помахав руками. Потiм, склавши долонi рупором, крикнув:
– Вимкнiть прожектор! Заслiплює!
На дирижаблi зрозумiли. Прожектор погас, i враз стало так темно, хоч у око стрель. А Коля вискочив з-пiд ялини i шугнув пiд вертолiт.
Хлопець ще не знав, що йому слiд робити, але йому було цiлком ясно, що в його розпорядженнi є тiльки двi-три хвилини. Отже, треба поспiшати.
Вiн обережно просунувся вперед, визирнув з-пiд вертольота.
Просто перед його носом – вiдчиненi дверцята кабiни. Ледь-ледь сяють шкали приладiв на пультi. I в цiй примарнiй напiвтемрявi хлопець побачив на крiслi портфель японця.
Коля гарячково розстебнув замки, висмикнув заповiтну карту, запхнув за пазуху. Знову замкнув портфель, поклав на мiсце. Шугнув пiд вертолiт i притиснувся до колеса.
Аж тепер вiн вiдчув справжнiй переляк, – тепер, коли вже здiйснив свiй одчайдушний вчинок. Руки в нього тремтiли дрiбно-дрiбно, по тiлу проповзала гаряча млость. Коли б хлопець затримався ще на кiлька секунд – не минути йому лиха: i льотчик, i японець уже спустилися на землю i стоять перед кабiною.
– Увага! – пролунав гучний голос з дирижабля. – Поїхали!
Смикнувся й поволi поплив угору вертолiт. Коля Рибаков розгублено озирнувся довкола. Що робити?.. Тiкати геть?.. Спробувати проникнути у вороже лiгво?.. А тут ще карта, неоцiненна карта, яку вдалося викрасти так щасливо!
Але мiркувати вже нiколи. Коля схопився за шасi вертольота. Прощавай, друже! Та тiльки Васько навряд чи помiтив зникнення товариша. Навколо темрява; земля швидко вiддаляється; уже внизу, скiльки сягає око, залягла чорна прiрва. А вертолiт усе повзе й повзе угору.
Аж ось блиснуло тьмяне свiтло. Промайнули якiсь iратчастi конструкцiї. Вертолiт зупинився, пересунувся кудись убiк. А отвiр, через який його було втягнуто, повiльно накрила важенна плита.
Нi живий нi мертвий сидiв Коля, притиснувшись до колеса вертольота. В кабiнi над його головою японець i льотчик збирали речi, про щось говорили, знову ж таки англiйською мовою. Потiм до примiщення зайшов ще хтось, запитав, чи все гаразд. Йому вiдповiли, що так. А тодi всi троє кудись пiшли. Кроки подаленiли, клацнув двiчi замок, i запала повна тиша. Тiльки хвилин через п'ять раптово загули двигуни. Дирижабль рушив у свiй загадковий полiт.
Таки довгенько не наважувався Коля вилiзти з своєї схованки, але потiм усвiдомив, що в цьому примiщеннi людей, певно, немає.
Мабуть, це був вантажний склад дирижабля, десь близько хвостової частини. Нечисленнi лампочки освiтлювали напiвсферичнi стiни, ажурнi конструкцiї розпiрок, штабелi ящикiв та скриньок, рейки i гаки пересувних пiдйомникiв, кiлька автомашин-всюдиходiв. А осторонь, поруч з закритим нижнiм люком, стояв вертолiт, пiд яким ховався Коля Рибаков.
Хлопець уважно оглянув усе велетенське примiщення, ще раз пiдiйшов до вертольота. Зупинився перед червоною зiркою на його борту. Пошкрябав пальцями фарбу. Недовiрливо хитнув головою. Намалювати зiрку – не штука. Надiти форму радянського майора – теж нескладно. Замаскувались, мерзотники, – отож i поводяться так нахабно.
Коля залiз до кабiни. Перше, що вiн побачив, – зiжмакана коробка вiд сигарет. Розправив її – "Честерфiльд". Англiйськi?.. Американськi?
На столиковi лежить книжка. На її глянцевiй обкладинцi – зловiсний атомний вибух i спотворене жахом обличчя людини.
– Це... буде... завтра... – пошепки переклав хлопець назву книжки.
Так, уже не може бути жодного сумнiву, що вiн потрапив до лiгва страшних злочинцiв; книжку видано в Нью-Йорку 1968 року.
– Бач, негiдники, – "Це буде завтра!" – Коля погрозив комусь кулаком. Побачимо, чи буде!
Вiн вiдчував мстиву, зловтiшну радiсть: а спробуйте-но зiрвати вашу бомбу, якщо найголовнiша, найпотрiбнiша карта ось тут, на грудях у радянського пiонера! її треба негайно знищити, спалити. А втiм, нi. Це можна зробити й пiзнiше. А зараз слiд добряче понишпорити, чи не вдасться знайти якусь зброю?
Хоч як пильно шукав Коля, однак зброї, звичайно, не знайшов. Поклав до кишенi велику викрутку,– може, придасться, – i вже хотiв вилiзти з кабiни, коли це його очi зупинилися на пультi радiостанцiї. "Живлення". "Мiкрофон". "Телеграф". "Амплiтудна модуляцiя".
Стривай, стривай! Адже радiостанцiя – справна; саме з її допомогою злочинцi викликали дирижабль. Та зараз ми втнемо таку штуку, що у вас засвербить там, де нiколи не свербiло!
Коля кинувся до радiостанцiї, ввiмкнув тумблер "Живлення". Враз засяяли сигнальнi лампочки, засвiтилися шкали. Хлопець надiв навушники, припасував на горло ларингофон, крутнув ручку настройки, щоб перейти на iншу хвилю,– не на ту, якою користувалися злочинцi. Прокашлявся. Сказав хрипким вiд хвилювання голосом:
– Увага, увага!.. Всiм, всiм, всiм у Радянському Союзi!.. Передаю повiдомлення надзвичайної ваги!
Працює! Працює радiостанцiя! З кожним промовленим словом мерехтить неонова сигнальна лампа! Вольтметр показує повну напругу. Як добре, що в школi у них такий хороший викладач фiзики; як добре, що Коля Рибаков захопився радiоаматорством... i як погано, що вiн i досi не вивчив азбуку Морзе! Але нiчого, можна й так, мiкрофоном, вiдкритим текстом!
– Повiдомляю: невiдомi злочинцi на дирижаблi, де я зараз перебуваю, готуються здiйснити воєнну провокацiю... Вони запланували зiрвати атомну бомбу завтра, двадцять другого липня, о сьомiй годинi п'ятнадцять хвилин... Повторюю...
Ще i ще промовляє Коля повнi зловiсного змiсту слова. Потiм замовкає, якийсь час прислухається i, не одержавши вiдповiдi, переходить на iншу хвилю. Вiн знає: кожна радiостанцiя працює на певнiй, заздалегiдь визначенiй частотi, отож i почути його можуть тiльки випадково. Йому треба поспiшати: в першу-лiпшу мить сюди може хтось поткнутися, i тодi все загинуло.
Але саме через оцей поспiх вiн i втратив можливiсть зв'язатися з тим єдиним оператором, який почув його заклик.
Це був радист геологiчної експедицiї. Прокручуючи знiчев'я весь короткохвильовий дiапазон, вiн наткнувся на дивнi сигнали, якийсь час прислухався здивовано, а потiм штовхнув свого товариша, що спав поруч на розкладнiй койцi:
– Iване, а послухай-но, що це за нiсенiтниця? Готується, мовляв, воєнна провокацiя... Вибух атомної бомби призначено на завтра, на сiм п'ятнадцять ранку...
Геолог неохоче бере навушники, прислухається. Потiм знизує плечима:
– В тебе що – галюцинацiя?
– Та нi, слово честi! – радист забирає навушники, слухає теж i розчаровано хитає головою. – Ну от, замовк... – вiн гарячково прокручує весь дiапазон, повертається на ту ж хвилю. – Iване, а може таки повiдомити прикордонникiв?
– Облиш! – позiхає геолог. – Це, певно, витiвки якогось радiохулiгана. їх тепер чимало розплодилося.
– Та хiба ж можна жартувати з такими речами?
Ще i ще намагається радист розшукати загадкову станцiю, але та мовчить.
– Облиш! – незадоволено каже йому геолог. – Лягай спати.
I раптом обидва насторожились. За брезентовими стiнами палатки почулося сопiння, хекання, а потiм у дверний отвiр просунувся пiдлiток – наляканий, блiдий, по вуха в грязюцi.
– П-прошу... – промовляє вiн, задихаючись. – Повiдомте на заставу... Вони хочуть зiрвати атомну бомбу... Там, на дирижаблi...
– Заспокойся, хлопче! – радист простягнув пiдлiтковi кухоль води, посадовив на стiлець. – Який дирижабль? Яку бомбу?
– Ну, розумiєте... На галявинi, бiля Ведмежого струмка... Ми з Колею Рибаковим iшли з Гаврилової падi, коли це раптом...
Сяк-так, похапцем, Вася Лисичкiн розповiв про їхню пригоду. Що сталося з Колею – вiн не знав, однак висловив припущення, що той, мабуть, пробрався в дирижабль i саме звiдти надiслав свою тривожну радiограму.
Вислухавши хлопця, радист негайно зв'язався з прикордонною заставою. Звiдти повiдомили, що буде вжито всiх потрiбних заходiв. По Васю Лисичкiна послано всюдихiд.
Стривожений радист не вiдходив вiд радiостанцiї, але Коля Рибаков бiльш не озивався.
?
А Колi Рибакову в цi хвилини вже було не до передач. В одну з пауз, саме коли хлопцевi примчалося, що йому хтось вiдповiдає, вiн з жахом помiтив, як швидко вiдчинилися дверi i до примiщення зайшли японець та льотчик. Вигляд у обох був стурбований, вони про щось сперечалися, жестикулювали. I оця їхня заклопотанiсть, – а насамперед, звичайно, те, що нiхто не припускався й гадки про присутнiсть на дирижаблi стороннiх, врятували Колю. Вiн хутенько вимкнув радiостанцiю, вислизнув з кабiни, а потiм – пiд всюдихiд; поза стосами мiшкiв та штабелями ящикiв поплазував до виходу з складу. Дверi лишились незачиненими, отож Коля, вигодивши слушну мить, i шугнув у них.
Вiн опинився в невеликому залi, од якого в три боки пролягли невисокi коридори. Якраз проти дверей були металевi гвинтовi сходи.
Мабуть, як i кожен би на його мiсцi, хлопець помчав сходами вгору. Вiн проминув такий же зал на наступному поверсi, потiм ще один i, нарештi, коли сходи скiнчилися, вибрався через дверцята до величезного примiщення, поснованого ажурними конструкцiями. Залiз у затишний куточок. Зiтхнув вiльнiше.
Було цiлком ясно, що злочинцi вже спохватилися за картою. Вони обнишпорять увесь вертолiт, увесь склад. Хай шукають! А карту треба знищити. Сiрникiв немає, та це, мабуть, i добре, бо невiдомо, яким газом наповнено дирижабль. Можна ж порiзати її на сiчку та й розвiяти геть!
Коля полiз до кишенi штанiв – i стурбовано цмокнув язиком: ножа не було. Де вiн його загубив? Коли? Добре, якщо там, на землi. А якщо тут?
Тепер у нього єдине знаряддя i єдина зброя – викрутка, захоплена у вертольотi,– велика, хороша викрутка. Що ж, краще, анiж нiчого. А карту можна буде знищити й пiзнiше, – хто знає, а раптом нашi лiтаки примусять оцей дирижабль знизитись? Тодi карта буде проти злочинцiв ой яким речовим доказом!
Коля прислухався. Нi, двигуни дирижабля гудуть так само монотонно й невпинно. Скiльки триває цей полiт? Уже, мабуть, з годину. А коли так... Коли так, то це значить, що вiн уже летить над Японiєю або навiть над Тихим океаном...
Хлопцевi стало моторошно. Отже, всi його зусилля пiшли на марне. Нiхто не почув його заклику, а Васько Лисичкiн не встиг добiгти до застави вчасно.
I знову перед Колею постало страшне питання: що робити? Як перешкодити здiйсненню неймовiрного злочину?
Зацькованим звiрятком вiн сидiв у своєму закапелковi i сумно обводив поглядом величезне, тьмяно освiтлене примiщення. Нiколи досi Коля Рибаков не бачив дирижабля. Але читав про оцi повiтрянi крейсери чимало: останнiм часом дирижаблебудуванню в Радянському Союзi почали придiляти велику увагу. Корабель, на який потрапив Коля, був суцiльнометалевий, отже, гелiй чи водень, якi дають пiдйомну силу, мiстяться в окремих вiдсiках. То, може, вдасться продовбати стiнку такого вiдсiку та випустити весь газ? Але яку завбiльшки дiрку для цього треба зробити!
Хлопець помiтив: ажурнi конструкцiї, прип'ятi до стiн у цьому вузькому, довжелезному примiщеннi, яке, мабуть, пролягло з кiнця в кiнець дирижабля, хоч i повiльно, але безперервно рухалися. То виходить, що оцi гладесенькi металевi стiни i є оболонками газових камер? Що ж – можливо: саме таким чином можна змiнювати обсяг газу, а отже, i його пiдйомну силу.
Коля присунувся до стiнки ближче, постукав по нiй пальцями. Глухо загуло, як з порожньої бочки. Тодi вiн натиснув на стiнку лезом викрутки. Метал легко прогнувся, – певно, товщина його була незначна,– але одразу ж випростався. Коля вдарив по ньому викруткою – раз, другий i – з усiєї сили третiй. Та тiльки де там – анi подряпинки!
– Кепсько! – прошепотiв хлопець. Вiн уже почав усвiдомлювати, що навряд чи зумiє пошкодити дирижабль, але ще не хотiв визнати цього, тому вирiшив продовжувати свої мандри нутрощами повiтряного корабля, шукаючи його вразливого мiсця.
?
Якби Коля Рибаков подався не гвинтовими сходами, а заховався б у закутку пiд ними, – та ще, додамо, якби вiн вивчав англiйську мову сумлiннiше, – вiн почув би зараз таке, що у нього аж подих перехопило б.
Японець i чоловiк у формi радянського майора-льотчика вийшли з складу пригнiченi й стурбованi. Замкнули дверi. Зупинились. Майор витяг з кишенi маленький нiж, покрутив його в руках, прочитав викарбуваний на ньому напис: "Коля Р. 6-А кл". Запитав англiйською мовою:
– Мiстер Судзукi, так це точно не ваш нiж?
– Та звичайно ж, нi, – вiдповiв той обурено.
– Тодi лишається припустити, що хтось пробрався у вертолiт.
– Як?.. Коли?.. В тайзi?
– Мабуть, там. Але мене непокоїть, що нiж лежав не в кабiнi, а на пiдлозi.
– Тобто ви гадаєте, що злочинець проникнув сюди? То куди ж вiн подiвся з замкненого складу?
– А хiба ви не пам'ятаєте, що ми, нiчого не пiдозрюючи, лишили дверi вiдчиненими? – майор провiв очима по гвинтових сходах, почухав потилицю.
З-за рогу лiвого коридора виткнувся й швиденько попростував до цих двох пiдстаркуватий чоловiк у цивiльному.
– Ну, як? – занепокоєно запитав вiн англiйською мовою.
– Немає, – розвiв руками японець.
– Зле... Дуже зле... – похитав головою старий. – Якщо бомбу не зiрвати сьогоднi, на наших мрiях доведеться надовго поставити хрест. Коли ще складуться такi сприятливi обставини?
– Але ж Центр уже передав координати критичної точки? – запитав майор
– Критичної точки? – незадоволено повторив старий. – Всього лиш району провокацiї, скажiть точнiше. Критичну точку нам треба уточнити на мiсцi, а як ви це зробите без карти прогнозiв?.. Коли б ви, мiстер Судзукi, похопилися б хоч на годину ранiше! А тепер до Нагасакi понад п'ятсот кiлометрiв!.. Та й чи встигне Центр зняти ще одну копiю з карти прогнозiв?
Японець винувато знизав плечима. А майор простягнув старому знайдений кишеньковий нiж:
– Лежав бiля вертольота. Мабуть, самi того не знаючи, ми захопили на дирижабль незваного гостя, – когось iз хлопчакiв, що завжди сунуть носа куди не слiд. Гадаю, карта в нього.
– Так чого ж ви гайнуєте час? – розгнiвався старий. – Треба негайно оголосити тривогу, обшукати всi закапелки.
– Я вже доповiв командировi телефоном, – сухо вiдповiв майор.
– А, то пробачте.
Всi троє рушили коридором лiворуч, спустилися гвинтовими сходами на кiлька поверхiв униз, в гондолу дирижабля. Старий та японець попростували до рубки управлiння, а майор звернув у апаратну. Це було велике примiщення, стiни якого майже суцiльно вкривали хитромудрi перемикачi, мерехтливi iндикаторнi лампочки, численнi шкали приладiв. Перед великим телевiзiйним екраном в крiслах сидiли двоє в формi радянських вiйськових льотчикiв полковник i лейтенант. Полковник, зачувши кроки, обернувся, запитливо глянув на майора. Той простягнув йому знайдений нiж, став за його спиною, поглядаючи на екран.
У кадрi, безперервно змiнюючись, проходили зображення рiзних закуткiв дирижабля. Лейтенант клацав перемикачем, пiдкручував ручки – i разом з тим керованi на вiдстанi телевiзiйнi передавачi обмацували кожен закапелок. Але на екранi не було видно жодної живої iстоти – тiльки машини, коридори, ажурнi конструкцiї.
Та ось на одному з кадрiв щось ворухнулось. Лейтенант сфокусував зображення точнiше, посилив збiльшення.
– Вiн! – сухо сказав майор.
Ще не можна було розрiзнити, хто це та що вiн робить. Невiдомий вовтузився перед замкненими дверцятами, орудуючи якимсь iнструментом.
Полковник натиснув на кнопку, притяг до себе висувний мiкрофон, сказав неголосно:
– Команда, увага!.. На кораблi – стороннiй!.. П'ятий вiдсiк, шостий горизонт!..
Здавалось, невiдомий почув цi слова. Вiн закляк на мiсцi, потiм рвучко метнувся вбiк, зник з поля зору.
?
А Коля Рибаков справдi почув: мабуть, десь недалеко був один з динамiкiв бортової системи зв'язку. Хлопець не пiдозрював, що буквально всi примiщення в дирижаблi обладнано автоматичними телепередавачами.
Куди поткнутися? Де заховатись? Шлях на нижчi поверхи вiдрiзано: звiдти вже лунає гупання численних нiг. Отже, тiльки вгору й вгору.
Скiльки тривала оця шалена гонитва, якими тунелями, переходами, сходами бiг Коля Рибаков – вiй не запам'ятав. Все тiснiше замикалося навколо нього кiльце переслiдувачiв, все менше лишалося в хлопця сили.
В одному з темних закапелкiв вiн зупинився на хвильку, висмикнув з-за пазухи карту, зiжмакав її, запхнув у щiлину мiж гвинтовими сходами й побiг ними. Зупинився, знеможений: тiкати далi не було куди – над головою тiльки люк з великими закрутками. Коля смикнув за одну, потiм за другу. Кришка люка повiльно пiднялась, у отвiр ринуло холодне повiтря, засвистiв у вухах вiтер.
Хлопець насилу видерся стрiмковисною драбинкою на зовнiшню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.
Ось-ось настане свiтанок. Уже засяяли перлисто-рожевим свiтлом високi хмарки, але тут ще панує темрява. Тiльки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.
Свистить зустрiчний вiтер, – ба, не вiтер, а справжнiй ураган. Вiн намагається змести пiдлiтка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцевi навiть уже й не страшно. Тримаючись за поручнi, що протяглися вздовж "спини" дирижабля, вiн просувається вперед, похнюплений. Поспiшати нема куди.
Та ось вiн насторожився, напружився: замовк глухий гуркiт двигунiв дирижабля, поступово слабкiшав вiтер.
– Колю! Почекай, Колю! – пролунало ззаду.
Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освiтлений знизу, вилiзав знайомий йому льотчик-майор.
– Колю, негайно йди сюди! Тобi нiхто не заподiє нiчого поганого.
– Не пiдходь! – злiсно вигукнув пiдлiток. – Живцем не вiзьмеш! Стрибну вниз!
– Колю, але ж ти нiчого не зрозумiв! Справа в тому, що...
– Все зрозумiв, клятий фашист! Не пiдходь!
...I не помiчає Коля, що ззаду нього повiльно пiднялася кришка люка, звiдти виповз бородатий здоровань... пiдкрався тихесенько... i схопив його за руки.
Де й узялися в хлопця сили! Вiн гамселив нападника колiньми i головою, борсався, викручувався. I хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилiй площинi.
Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червонi кола. А потiм запали темрява й тиша.
?
На канапi в каютi дирижабля лежить зв'язаний Коля Рибаков. Поламаний стiлець на пiдлозi, зсунутий стiл, розкиданi речi свiдчать, що пiдлiток продовжував боротьбу i тут.
На стiльцi проти Колi, спершись руками на колiна, сидить бородатий, йому рокiв тридцять, – i промовляє гучним басом:
– Востаннє запитую: вiддаси карту?
– Iди геть, фашист! – цiдить крiзь зуби Коля.
– Одумайся, хлопче!
– Iди геть!
Бородань усмiхнувся, вийшов з каюти. Бiля порога стрiвся з старим у цивiльному.
– Ну, як, Федю? – запитав той стурбовано.
– Бешкетує, товаришу академiк! Довелося зв'язати. Ось так, товаришу академiк: кажуть, молодь нинi не та, що ранiше була. А поглянули б ви на цього пуцьверiнка! Я до нього вже й ладком – машину навiть пропонував, – i з погрозами. А вiн...
– Даремно, Федю! – незадоволено похитав головою старий. – Ви б краще пояснили йому що до чого.
– Пояснював. Не хоче навiть слухати.
– Ну, гаразд. Тепер спробую я. Старий вiдчинив дверi каюти, зупинився на порозi. Усмiхнувся:
– Ну, здрастуй, герою! Федю, розв'яжiть хлопчика... Тебе звуть Коля?
Хлопець дивився на старого мовчки, спiдлоба.
– Колю, якщо через... – старий поглянув на годинник. – Якщо через годину в мене в руках не буде тiєї карти, яку ти взяв, загинуть сотнi, а то й тисячi людей.
Отут уже Коля не витримав.
– А якщо буде, то через годину загинуть мiльйони, так? Ви зiрвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.
– Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний! – старий витяг з кишенi пiджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця. – Бачиш?
Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:
– Партквиток можна пiдробити або вкрасти... – примружив повiки. – А японець – хто?
– Японець? Так це видатний учений, геофiзик Судзукi... – старий на мить замислився. – Ну, гаразд, ходiмо, я тобi все покажу i поясню. Тiльки, прошу, не бешкетуй i не тiкай. У нас немає часу.
Не можна сказати, що хлопець повiрив словам старого. I все ж вони збудили сумнiви в душi: а може, справдi йдеться не про вiйну? Може, справдi проводяться якiсь науковi дослiдження? Але якi?
Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.
Швидким поглядом хлопець обвiв примiщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура – радянська, написи – росiйською мовою. А люди... Троє японцiв у цивiльному, один з них, отой Судзукi, докiрливо хитає головою. Троє в радянськiй вiйськовiй формi: полковник, знайомий майор i лейтенант. Дивляться, всмiхаючись. А на столi посеред рубки лежить карта – така ж, як i та, що поцупив Коля, тiльки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукi, вимальовуючи всiлякi значки.
– Сiдай, Колю, – сказав старий i поклав перед хлопцем велику папку. Ти знаєш, що таке тайфун?
Коля кивнув головою.
– Нi, хлопче, не знаєш i навiть не уявляєш! – старий розкрив папку i почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафiксовано картини руїнницької дiї урагану. – Коли на узбережжя Японiї налiтає тайфун – кораблi викидає на берег, в повiтря пiднiмаються дерева й будинки, гинуть тисячi людей. У червнi 1962 року пiд час циклону в Iндiї загинуло двадцять двi тисячi чоловiк; в шiстдесят третьому роцi циклон зруйнував на Кубi понад тридцять тисяч будинкiв, було пiвтори тисячi жертв. У вереснi 1928 року ураган буквально зiтер з лиця землi столицю Гваделупи Пуент-а-Пiтр... Не буду продовжувати перелiк – у нас немає часу. Скажу тiльки, що досi не було жодного порятунку вiд тайфуну. Але мiстер Судзукi... – японець, почувши своє iм'я, дещо насмiшкувато вклонився. – Ну, i частково я, розробили теорiю про критичнi точки атмосферних процесiв.