Текст книги "Зустрiч з тайфуном"

Автор книги: Микола Дашкієв

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

Старий кивнув Колi, разом з ним пiдiйшов до карти, показав на один з значкiв:

– Дивись: ось тут зароджується неймовiрно потужний тайфун. Напочатку це тiльки легесенький вiтрець, але з кожною хвилиною вiн буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган... Так ось: досить у певному мiсцi i в певну годину зiрвати потужну ядерну бомбу – i тайфун загине в зародку. Японiя ядерних бомб не має, тому...

Академiк провiв рукою над розкладеними знiмками, сказав неголосно:

– Ось що чекає Японiю завтра на свiтанку, якщо ми не зiрвемо бомбу в критичнiй точцi сьогоднi, о сьомiй п'ятнадцять... – старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. – Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.

На годиннику – 5.32. Болiсно наморщивши лоба, пiдлiток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрiлки i розпачливо зважує, що вiн має робити. Вiн хоче вiрити, що все, сказане старим, – правда, але з думки не сходить i англiйська книжка з атомним вибухом на обкладинцi, i пiдслуханi уривки розмови про "провокацiю". А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?

– Ну, скажи, – терпляче доводить старий. – Коли б йшлося про воєнну провокацiю, то чи не все одно, де зiрвати бомбу?

– Атомнi вибухи забороненi! – Коля раптом згадав про це i пiдхопився. Атомнi вибухи забороненi, щоб не отруювати атмосферу! Навiщо ви мене обдурюєте? Навiщо?

Академiк i полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усмiхнувся й старий.

– Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба – з антиречовини. Радiоактивної хмари не буде.

Коля сiв, обхопив голову руками. Вiдчинилися дверi, до рубки зайшов лейтенант.

– Товаришу полковник, базу викликано. Бiля апарата – Вася Лисичкiн.

Почувши це прiзвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академiка, потiм на полковника. Той пiдiйшов до нього, простягнув руку:

– Молодець, хлопче! Хоч i завдав ти нам клопоту, але – будь такий завжди! А тепер iди та побалакай з своїм Васею.

Коля пiдхопився з мiсця. Помчав до дверей.

I ось вiн уже стоїть перед радiостанцiєю в апаратнiй дирижабля i слухає голос приятеля:

– Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкiн... Вiддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський... Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?

Лейтенант кивнув з усмiшкою: вiдповiдай, мовляв!

– Чую, Васько, чую! Вiддам. Тепер вiддам.

– А де ти, Колю?

– Я... я... – хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повiтрi квадрат. – Я – в квадратi...

– ...сiмнадцять-двадцять, – неголосно пiдказує лейтенант. – Над Тихим океаном.

– Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успiху!

– Дякую!

?

Ось i розвiялися примари, якi пiвдоби тримали Колю Рибакова в станi граничного напруження i замалим не коштували йому життя. Хлопцевi тепер соромно за себе, страшенно соромно; смiливо пройшовши хай навiть уявнi, та все ж грiзнi випробування, вiн зараз мало не плаче. I Федя – отой аж нiяк не страшний, а, навпаки, дуже лагiдний i симпатичний бородань – турботливо доводить хлопцевi, що готовнiсть здiйснити подвиг – майже те саме, що i його здiйснення насправдi, i що коли б вiн був на мiсцi Колi, то обов'язково дiяв би так само... якби вистачило хоробростi, звiсно.

Хлопець поступово заспокоювався. А втiм, нi: один неспокiй витiснює iнший. Наближаються знаменнi 7.15.

Хвилюються всi – Коля це бачить. Японець раз у раз витирає пiт з чола, академiк смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися крутi жовна. Ось вiн пiдiйшов до пульта управлiння, натиснув на якусь кнопку.

– Увага! – пролунав металевий голос автомата. – До пуску – тридцять секунд... Двадцять дев'ять... Двадцять вiсiм...

Коля кинувся до вiкна. Угорi – тьмяно-фiалкове небо, а пiд дирижаблем суцiльна ковдра слiпучо-бiлих хмар. Десь глибоко-глибоко пiд ними залягла просторiнь ще спокiйного океану. "Критична точка"!..

– Двi... одна... Нуль!

Дирижабль легенько гойднувся, рвонувся вперед i вгору. Пiд ним промайнула – i зразу лишилась далеко позаду – темна цятка, над якою розпустилася бiла квiтка парашута. Зникла серед хмар.

Збiгло ще кiлька напружених хвилин очiкування. I ось увiмкнувся автомат:

– Увага – вибух!

Ту ж мить яскраво-червоним сяйвом спалахнули хмари пiд дирижаблем, заворушилися грiзно, пнучись угору й угору. А там, над далекою вже нинi "критичною точкою", повiльно здiймався криваво-чорний "атомний гриб". Та тiльки цей "гриб" нiс не смерть i не руїни, а порятунок людям.

?

Наступного дня всi газети галасували про першу перемогу над тайфуном, порiвнюючи цю подiю до запуску першого радянського штучного супутника. Радянськi та японськi геофiзики, якi розробили i здiйснили операцiю "Тайфун" враз стали знаменитими.

Не уникнув слави й Коля Рибаков: коли радянський дирижабль, повертаючись з операцiї, прилетiв до Нагасакi, де мiстився координацiйний центр геофiзичного товариства, на хлопця, як i на iнших членiв екiпажу, напосiли газетярi та фотокореспонденти. Давати iнтерв'ю хлопець вiдмовився наодрiз i зберiг iнкогнiто. Але на численних фотознiмках, якi обiйшли газети та журнали всiх країн, вiн усмiхався дуже щасливо.