Текст книги "Сині етюди"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ

Глибокі борозни літ… І це – тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?

…А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло.

Школа, клас…

До повіту – 60, до станції – 80.

Навкруги: глуш,

глуш,

глуш…

Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія».

«…В п'ятому віці – дикім і далекім – від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.

…Проходили віки. І прийшов глухий вік – XIV. І на невідомих азіятських верхів'ях підвелась грізна постать Темерлана…»

Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході.

…Сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вітри.

Ох ви, сосни мої – азіятський край!

…Школа, клас.

Дітвора співає:

– Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…..Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить:

– Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію – то так далеко! – Нестір – сторож:

– …Миколаївно! А хіба вже, мать, нема!

– Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестір:

– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…

Закурюють.

…Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках – фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір.

Тоді сни… А може, таємна ява?

– …у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність.

Стояв вересень. Стояли блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок.

На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері…[55]55
  Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!..


[Закрыть]

…Над архіпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пісня.

…І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.

– …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулкані Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!

Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців.

Вона:

– …Олексо! Мій божевільний! Я п'янію… Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли!

І прокинулась ріка до порогів.[56]56
  – Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?


[Закрыть]

…Над оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводах і далі в простір, лісовими стежками, за узлісся[57]57
  – Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!


[Закрыть].

– …Миколаївно! Чи чуєте?

– Чую, Несторе.

– Мабуть, прийшов кінець. З'їли сукині сини революцію.

– Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

– Хуртовина. Вітри.

Ох, ви, сосни мої – азіятський край!

….Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку:

– Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших… Треба, каже[58]58
  Читає по записці.


[Закрыть]… двадцять п'ять архівоєнських комунізмів… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?

…– Пф! – свічка погасла.

– Бог його знає, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски.

…Співала:

– А я дівчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…

– …Наталочко! Моє миле котятко!

…Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані… шумують, шумують води: вал за валом. На сході – маяк. Рев сирени.

…А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжні кургани зір.

…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тоді, двадцять літ тому.

…А бунт виріс і положив бритву на горло.

Він:

– Наталочко! Я йду туди, до них!

– Іди, милий.

Він пішов і не вернувся: не вертаються – хто в бунт…У Сибір на золоті розсипини по Володимирській пройшов каторжник. І не прийшов.

…І знову сни… а може, таємна яв?.. Хіба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестір?

…Плоть не розцвіла в закладний час. Від нього, від Олекси. І ніколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.

У п'ятому двадцятого століття проходив останній шквал другої молодості. І після заняття з сумом дивилась[59]59
  З сумом врізаної стеблини.


[Закрыть] на Нестора. Як вона хотіла, щоб він зрозумів її.

Але не зрозумів, ї одійшла друга молодість… А третя ніколи не приходить.

…Брели роки. Пролітали журавлі, горіли світанки, горіли зорі. А вранці в садках шуміла діямантова паморозь.

– …Чи скоро земля воскресне? І біжить глибокий чатинник моєї несибірської тайги назустріч свіжому вітрові…

День за днем, рік за роком – у вічність…[60]60
  – Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?


[Закрыть]

…Нестір ходив у суботу по пошту за десять верстов і приносив відтіля пошту й тютюн «Бурас» за дев'ятнадцять копійок, у синій обгортці. До глибокої ночі вони курили й грали у хвильки.

…Азія – не Азія. Провінція – далі, провінція – глибше.

Далекий орій димиться. Темний вітер, сіверко. Білий вітер. Замело доріжки, вовчі стежки, заячі сліди. Повстали замети, набії. За сараєм іржала, вила і. рожала замети ніч.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть.

– Хуртовина. Вітри.

Ох, ви, сосни мої – азіятський край!

…Уранці підвівся багряний диск холодного сонця. І стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снігу. На вітах горіли червінці. Це остання згадка другої молодости.

…Але скоро вітер знову підняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.

І знову фуга.

…А в школу таки зібрались. У лахміттях федеративного добра.

У школі біженець Стасик.

Наталя Миколаївна читає історію: – Поляки гнітили український народ.

Дітвора до хлопчиська:

– Стасику! А ти ж полячок!

– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночі.

І скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталі Миколаївні кажуть:

– Навіщо ж ви так говорите?

– Боже мій, нас так учили в прогімназії.

А то ще буває з Богом. Діти:

– Ми в класі в Бога не віримо, а вдома віримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вірить: ми самі бачили.

І ще:

– Наталю Миколаївно! А навіщо ви ікону зняли?

– Ах, діти, ікон уже в класі не можна вішати: наробраз не дозволяє.

…Давно це: до Наталі Миколаївни з'їжджались із сусідніх сіл учителі, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.

А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селі уміють лікувати бешиху.

Вечір. У кімнаті самогонний апарат. Нестір:

– Ну, вже завтра об'язательно продамо дві пляшки, а тоді й хліба купимо.

– Купіть, Несторе!

…Налили по рюмці. Випили… Темніє… І знову надворі фуга.

…А сосни гудуть – гудуть…

– Чого так сосни гудуть?

…Хуртовина. Вітри.

Ох, ви, сосни мої – азіятський край!

СОЛОНСЬКИЙ ЯР

І

До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися.

Стоять стіною, хмуряться.

В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.

Солонський Яр: як і село.

В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.

Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.

Тоді горить, чарує папороть.

Солонський Яр – природна фортеця.

– Солонські острожники казали:

– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…

А в Млинківській волості скаржилися:

– І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля.

Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці.

– Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…

…Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село.

Вранці дізнаються, кого обібрано «до цурки».

…Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків– перехиляється на ділянку молодняку.

…У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно.

Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу.

– Ну, що? І сьогодні обібрано кого?

– Аякже: Матвія Юхименка.

Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками:

– Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують.

У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять.

Савко вдарив себе по чолі:

– От напасть… Прийдеться воювати.

Згодились.

– Дивіться, вам видніше… А що напасть – то правда.

Але Савчин сусіда попередив:

– Ти гляди, Савко, п'ять предсідателів ухекали, то… може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка.

…А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка:

– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…

Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід.

…Пахло дубовим молодняком.

II

«…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз'їздах».

Такий папірець від повітового військового комісара.

Савко подумав: «Дійсно пора».

Зібрав міліціонерів:

– Гайда!

Міліціонери – старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить.

Рудий міліціонер, старшина, каже:

– А що, того… можна буде в Солонівці самогону… Чуєш, Савко?

Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть.

…Скоро в'їхали в ліс.

Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит.

Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс.

Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним.

– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?

– Це кого? Солончан?

– Авжеж!

Савко сказав:

– Наказ єсть з уїзду. Ніззя.

– Ага… Ну, то інше діло.

А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.

– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?

– А тобі що з того?

– Та як же: все таки слабода…

Савко скрушно похитав головою:

– Мало тобі слабоди!.. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну?

– Звісно, що ні.

– Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся.

Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню.

…Під'їжджали до Солонського Яру.

Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку.

Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс.

Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі.

Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було.

Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.

…Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край[61]61
  Це квартал у Солонськім Яру.


[Закрыть].

Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти.

Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла.

Нарешті загін вискочив на ріжу.

…Загавкали собаки. По ярку забігали постаті.

– Стій! Куди біжиш? Стій!

Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни.

Савко скрикнув:

– Стріляй у повітря!

Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве.

Під'їхали до голохватських будівель.

– Дома хазяї?

Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками.

– А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали —і справді комунія наскочила.

Савко суворо подивився і спитав:

– Де ваш предсідатель?

– Та староста ж!

– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов голова. До нього:

– Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.

Усміхається:

– Де ж я їх візьму… Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі – є де сховатися.

А потім заморгав підсліпуватим оком:

– Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись.

Савко рішуче одрізав:

– Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують.

Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю:

– Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу!

Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а «старості» наказав негайно подати підводу.

Зарепетували, заскиглили баби; заметушився «староста».

Зашумів Солонський Яр.

У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від'їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з'являться доброхітно в Млинки.

Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті. І довго чути було грізний гомін у Солонськім Яру.

IIІ

У Млинках гомонів базар. Декілька осілих тутешніх циганчат сіпали коней за хвости й вигукували, як двісті літ тому.

Бігали, лопотіли перекупки.

А біля блискучих гір горшків стояли поважні гончарі Полтавщини.

Савко й рудий міліціонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськім Яру, і викрикували:

– Люди добрі, пізнавайте своє добро!

Підходили, лапали одіж, хитали головами, але ніхто не ризикував пізнати своє.

В натовп падало біле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кінським потом, і мукали покірні корови.

…До Савка підійшов низенький чоловік в обідраній свитині. Обличчя йому стягнуло зморшками, і здавалося, що він плаче.

Полапав зелену хустку, погладив її ніжно й ледве чутно промовив:

– Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впірнув у натовп. Тільки біля «потребілки» він підійшов знову до Савка й тоненько, ніби горох розсипав, запитав:

– А що, Савко, чи не чути, довго ще війна буде?

А потім ще полапав зелену хустку й зідхнув про себе:

– Конешно, Дуньчина…

…Мекають вівці. Через базар пройшла отара, і пил сховав сонце. Десь викрикують щітники й біжить гул за вигін, де стоять забиті панські будівлі.

– Люди добрі, пізнавайте своє добро.

…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спині бісового батька пізнаєш.

Рудий міліціонер виблискує червоним носом, і від нього далеко несеться дух самогону.

Іще з годину походили – ніхто не признає…

– Що за напасть!

Пішли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття біля шафи.

…В Раді повно народу.

Зайшло декілька чоловіка в кімнату голови:

– Не так ви робите, Савка, не слід його виносити на базар.

– Чому це?

Підійшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:

– Тут вони.

– Хто це?

– Та солончани ж, голохвастівці.

Вдарив себе Савко по потилиці:

– Так он воно чого ніхто не визнає!

Покликав рудого міліціонера:

– Зараз збери хлопців, треба оточити, голохвастівці тут.

Похитав головою рудий:

– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.

Ніколи Савкові базікати, схопив гвинтівку й побіг. Ходить повз гончарів, ніби горщики уважно розглядає, а сам оком уп'явся в натовп.

Грає сонце в горщиках, і весело виблискують тори гончарського добра.

А голохвастівці, мабуть, запримітили щось недобре – до коней пішли.

Нарешті Савко побачив їх. Кинувся у натовп.

Але вже було пізно: тільки пил закурив до вітряків, що на полтавський ліс.

– Гай, держи!

Савко націлився й вистрілив.

Галас! Галас! Галас!

Але голохвастівські коні зникли вже за вітряками.

Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого міліціонера – й гайда за солончанами.

…Затривожився базар, гончарі заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворів.

Тільки щітники уважно розглядали свій крам у скриньках і ще закликали до себе наляканий нарід.

Десь кричала перекупка:

– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрі, держіть злодія!

IV

…Темна наша батьківщина. Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху.

…Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…

…Змилені коні зупинилися на узліссі. Сказав Савко:

– Втекли!

В рудого міліціонера од скаженого бігу ніс був. мов та цибуля.

Втирав хусткою піт.

– Повернемо, мабуть, додому, чи що?

– Ні! Гайда на Солонський Яр.

– Та чого ж ми поїдемо?

– А того, що треба видивитись, осточортіли вже.

Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло теліпатися. Але Савко був упертий.

Поїхали. За півверстви зупинились, позлазили з коней і з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподівався, що біля дворів буде метушня, але по вуличках нікого не видно було: і яр, і ліс, і село – усе ховалося в зеленій тиші.

Так перебули, мабуть, з півгодини. Потім Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.

Коли посідали на коні, в ліс зайшов уже вечір, і знову гостро пахло молодняком. Зірвався заєць і залопотів по листях.[62]62
  …Темна наша батьківщина, і темні в ній ліси. Тягнуться вони на Полтавщині мовчазно на захід, на південь.


[Закрыть]

…Казав міліціонер:

– А може б, помирилися… Слиш, Савко?

– Ніззя…

– А то, їй-богу, могорич запили б…

Савко гостро дивився в гущавину.

Сонце, мабуть, упливло за обрій, і в лісі ходив уже важкий присмерк.

Коли знову з'їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтівку. Але в цей момент гримнув випал, і далеко пішла грізна луна.

Коні рвонулись і кинулися з лісу.

Засвистів вітер.

Гримнув ще один випал, і зашумів ліс від цокоту копит: за млинчанами летіла погоня з голохвастівців.

Рудий міліціонер зупинив коня:

– Братці, не бийте!

Але Савко розумів, що йому милостй не буде. Як божевільний, гнав він свою кобилу на Млинки.

– Цок! Цок! Цок!

Іще далеко позаду солончани, але Савкові треба бігти до вітряків, поки острожники не вискочать із лісу.

– Цок! Цок! Цок!

Свистить вітер у вухах. Гніда кобила запізнилась, важко дихає на дерева…[63]63
  Невже навздоженуть?


[Закрыть]

…Свистить вітер.

…Нарешті Савко вискочив у поле.

На заході жевріло[64]64
  Конало.


[Закрыть] небо. Десь горіли бур'яни під огнем польового повітря. Поле горіло бур'янами.

Знову гримнув випал – то вискочила на узлісся ватага солончан.

Савчина кобила пролетіла ще декілька кроків і гепнулась на землю.

Захропла.

Савко заліг за кінський тулуб і почав одстрілюватись.

Ватага зупинилася.

Але то був один момент: одразу ж солончани пішли в обхід.

Тоді Савко рачки поліз до Млинків.

Біля вітряків він випустив останню кулю й кинувся до першої хати.

Ускочивши у двір, він заліз під комору…

…Скоро в дворі були й солончани.

…Млинки наче вимерли, тільки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши постріли, млинчани поховались по хатах, не виходили.

Голохвастівці витягли з хати хазяїна:

– Кажи, де він? Ти ж бачив, куди він сховався? '

– Та я ж… їй-богу… Свиснув чмілем у повітря нагай.

Хазяїн заплакав і вказав на комору.

Заревли солончани, оточили будівлю.

Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!

І наставили під комору одрізи.

…Савко мовчки виліз, подивився навкруги себе й похилив голову.

Зловтішними огняницями горіли в голохвастівців очі.

Підійшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.

Ішов по дорозі Савко й тупо дивився на полтавський ліс.

…Млинки мовчали.

…За вітряками голохвастівці зупинились;

– Хлопці! В кого гостріший ніж? Виймай!

…А потім двоє одійшли вбік, підійшли до хати й пустили два червоні півні.

…На далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни.

Піднявся вітер. Зашуміли Млинки. Забили в розбиті дзвони. Загаласували вулиці.

– Рятуйте! Рятуйте!

…А глибокої ночі із злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастівців.

…Тієї ж ночі величезна заграва пожежі стояла над Солонським Яром.

І знову на далеких гонах горіли огнем сухого повітря запашні бур'яни, і гостро пахло дубовим молодняком.

СИЛУЕТИ

Дядя Варфоломій прийшов на далеку закутну станцію в ортечека[65]65
  Там був знайомий, теж далекий, але він робив посадку поза чергою.


[Закрыть] й чекав на потяг. На станції було порожньо, майже нікого: дві-три фігури в постолах, і було прокисло. В залі першої-другої класи буфет: дві-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кімнаті ортечека шипів блідо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутій станції. І от станцію так далеко закинуло, що тільки скажеш – «дивно!». Навіть повітовий город[66]66
  Маячить відци.


[Закрыть] прокидається, насторожився, а тут і досі в «мужській уборній» лежить огризок сосиски й ручка від кулемета «Махіm». Але саме ця-то станція й ворушила своєю приступністю почуття рішучого задоволення. Тому: тут було тихо, радісно, лише зрідка сторож Матвій збентежить спокій перону різкими дзвонами на повістку. Потім удари одлунають – і знову тихо. Дядя Варфоломій вийняв з кишені телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: «Їдьте. Згодний». Це значить, Стефан поведе наступ на Вероніку. І слід: на то він і брат. Не можна ж її залишити в такім становищі. І тут же дядя Варфоломій подумав: «Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!» А потім ще подумав[67]67
  По традиції: «хто не був молодий, той не був дурень».


[Закрыть]: «А літа вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська».

Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу[68]68
  Вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що.


[Закрыть], за таку дорогу остаточно розболиться тіло. Потяг летить за гори, за ліси, на північ. Дядя Варфоломій дрімає. І сниться йому це:

…Стефан. Дема. Вероніка. Вероніка кричить. Вероніка в кучеряшках[69]69
  В каштанових, як каштан.


[Закрыть] і так нагадує строкатий плакат, ніби він висить на перших громах повстання.

«…Ну добре! Коли тобі так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…»

…Дядя Варфоломій хвилюється:

– …Добре. Добре. Так. Так. І кінчай, будь ласка, скоріш. Дай і мені сказати.

Замовкла.

– …А тепер я тобі скажу. Приїжджає в наш город, провінціальний, так сказать… Ми ж люди темні, провінціальні, так сказать (іронія)… Приїжджає, скажемо, ваш ячейківський губерніяльний секретар і кричить на всю горлянку:

«Што тут розвєшалі разних Мазепов да Коцюбінскіх!» І що ти йому на це скажеш? Ну?

Тоді Вероніка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Відні й більшовик, і, як резонно замічає Стефан, Вероніка нічого не доказує.

Дядя Варфоломій тріумфує.

І розказує ще про другого, «оні, так сказать» – Проєхал двєсті вьорст по Українє і не нашол мови, но зато, правда, нашол українскіє настроєнія.

– Ага! Ага!

Дядя Варфоломій ще тріумфує. А на мольберт прорвалось анемічне проміння й тускло пішло до дверей. З вулиці запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцію. Дема надхненно дивиться на небо, відкіля прорвалось сонце.

Стефан сказав:

– І все-таки я за Вероніку.

Дядя Варфоломій розмахує руками. Подається корпусом:

– О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тоді Стефан ще каже:

– Ви, дядю, вчитель гімназії, і я уявляю, що є ваші учні – мабуть, безпросвітна тупість. Ви не ображайтесь, бо я звик агітувати в фабричній авдиторії. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речі? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг між вашим політиканством і автором «Він іде»?

Дядя Варфоломій хвилюється:

– Софістика! Софістика!

А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:

– А ти б чого хотів?

– Як чого?

– Якого хвістика?

Христина сива бабуся й мудрих слів не розуміє.

Тоді, звичайно, тріумфує Вероніка. Дядя Варфоломій розмахує руками і – бац! – побіг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцію, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потім уже додому, на заняття.

…І знову кімната. Десь проходять вітри, десь стоять пругкі сніги. І от раптом за вікном димить туман. На сивім фоні в імлі маячить постать. Це Дема. Дема стоїть біля мольберта і з мукою дивиться на лінії. Він каже: «Коли я нарешті напишу картину?..» А далі йде міська ніч, десь тривожно б'ється калатушка нічного сторожа. Потім калатушка змовкла. Іде світанок анемічний, матовий, зажурний. Дема стоїть біля вікна, здавивши голову, під очима лежать синиці, і погляд його блукає. Дядя Варфоломій спитав: «Стефане, чи не збожеволів він?» А Дема підійшов і написав:

«Мане, факел, фарес…»

Десь закричала Вероніка.

Дядя Варфоломій прокинувся.

Чорт знає що лізе в голову! Це ж було так давно! Хіба Вероніка та? Дядя Варфоломій каже тихо, ледве чути: «І слава Богу!.. Потяг мчить». У дяді Варфоломія одна радість: сестричі, і він давно вже ховає теплу надію, що змовкне нарешті дзвін шабель: тоді засвітить хтось своїм сміхом у цім домі, що на Тарасовій вулиці, вище від гімназії, в тихім повітовім місті… Чудово! Божественно: в кімнаті музика – це співає тиша свої тихі мелодії, за дверима садок і пищить птичка «чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!». А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпів, і тьохкає солов'єм серце. Дядя Варфоломій ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишені, полапав пальцями в темряві вагона й зідхнув з полегкістю.

…Потяг мчав на північ. Стукали одноманітно колеса. Знову дрімалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… І тут смерділо прокисло, а вітер рвався в щілини.

…І сниться все, що пройшло, відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що.

…Потяг мчав на північ.

Дядя Варфоломій приїхав. На порозі стрічає Стефан. Дема спить, хропить. Посередині мольберт і розкидані пензлі. Дядя Варфоломій каже:

– Нарешті. От доріжка!

Стефан дивиться крізь сині окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв'язує клунок. Дядя Варфоломій спитав:

– Ну, як діла?

– Нічого.

– Добре. І ми нічого, живемо – хліб жуємо. «Красную Ниву» виписую. Єсть і віршики, і «техніка» – все як полагається. А то іноді після обіду політичний огляд прослухаєш, і недорого, і гарно, і промовці приличні.

…Вузлик розв'язаний. Пахне свіжим хлібом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речі, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.

– …Як же Вероніка? Часто буває в тебе?

– Два тижні не бачились.

– Два тижні?

– Так, і не знаю де, бо жила раніш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…

Дядя Варфоломій перебиває:

– Так ти з нею досі не говорив???

– Ні.

– Нехороше. А викликаєш телеграмою.

– Я написав тільки про згоду…

– Нехорошо.

Дядя Варфоломій має вигляд остаточно ображеного, і це для того: завоювати Стефана. А в душі він зовсім не ображений. В його душі співають зараз олесівські солов'ї, і пахнуть там українські троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провінціальні баришні.

…В холостяцькій кімнаті поетичний розгардіяш. Наприклад, на столі: «Капітал», тараня, калоша, повидло, фарби, Мікель-Анджело і – чого тут тільки нема!

В кутку бліді плями шумного міського дня. В коридорах крики мешканців, чути – кричить, гримає брук. Город підвівся, і летять мотори, і біжать тротуари. Дзвін, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетні південно-західних хмар.

Дядя Варфоломій приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив із Стефаном і сів на кровать. Тоді відхиляє ковдру й лоскоче п'ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:

– В драмі був?

– Ні, на концерті молодої філгармонії. Дядя Варфоломій ще лоскоче:

– Ах ти, ячейко!

– …і от Республіка УСРР. Коли подивитись на південь крізь сиві масиви весняних хмар туди далі – звичайно його не видно, а він є на півдні: маленький городок і біля нього закинута станція. Колись Вероніка казала:

«Це мій милий степовий край, і по ньому тікають дороги на Донеччину». А Дема казав з патосом – «Ой ти, краю мій тривожний – виконкоми й сум!..»

…І, значить, у цьому городку жила-була сім'я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. І от вийшло так[70]70
  Із драми батьки й діти.


[Закрыть]: папа прокляв дітей – Стефана й Вероніку, тому що вони пішли… Потім папа й мама сіли на корабель і не пішли, а поїхали в Болгарію. Дядя Варфоломій, очевидно, не прокляв. Між іншим: Дема іншої фамілії, просто товариш… І от городок (крізь сиві масиви весняних хмар на півдні), закинута станція, спогади, революція. І кричить революція над вухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків, і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибин.

А в домі за раднаргосом жила з Веронікою Христина[71]71
  Робітниця, бабуся.


[Закрыть]. Вероніка перейшла на другу квартиру – і бабуся перейшла. Тепер Христина каже:

– Що з моєю Веронікою зробили? Не знаєш, Стефане?

Стефан мовчить…

…Дядя Варфоломій ще полоскотав:

– Ах ти, ячейко!

Потім дядя Варфоломій сказав до Стефана:

– Гляди: я чоловік не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?

Тоді йшла весна.

Зачалась дико, божевільне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганів республіки на лоні сизої безвісти палахтіли заграви, а потім небо тануло і по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночі клекотіли, кипіли й зачаровано блукали по кварталах. Іноді приходили неясні сни. На прозорій, чистій блакиті зорі творили нечувану загірну симфонію.

…І от сидить Вероніка й робітниця Христина. А от з книги дум народніх: прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселі. Забармашить земля. І як музика польових просторів, ллється ця надзвичайна агітація. Ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця.

– …Слава в верхів'ях революції і на землі радість.

…Отже, сидить Вероніка, а Христина підбирає своє сиве волосся. І каже Христина:

– …Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нікоторої правди? Буржуй ти – і больш нічого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.

…Вероніка сидить, нахиливши голову.

На каланчі горить огонь, відтіля чути неясний клекіт із слобожанських степів, що оточили город. Весна.

І лише сторожкий клекіт по туманних шляхах. І співає боян вечірню молитву, і каже слово «о полку» людяности: за морями, за лісами, за широкими тривожними ланами лежать золоті піски, і блукають там отари здійснених бажань, і чути вже шум – то зграями линуть на захід. І кажуть з тоскою:

– Чи скоро, горлице? І розбігаються мислі по древу, по степах, далеко, за невідомість. Боян змовк…Вероніка сказала:

– Бабусю, мені хочеться ласкати ваше сиве волосся,

Христина сказала:

– Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарніла зовсім? Парубчину тобі треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Вероніка сіла біля Христини й перебирала її сиве волосся.

– …Знаєте, колись у дитинстві в моєї мами були обмороки. І от я бігала за доктором. Так бігала, що аж вітер свистів. Я, знаєте, дуже кохала маму. І мені хотілось її закохати, зовсім, щоб мене не було. Ляжеш біля мами, притулишся до неї, і так щільно, що хочеться влізти в її тіло, злитись як одно тіло… І от приходив доктор, мама була мертва, бліда, як смерть, і її одкачували. А я тоді йшла терпіти. Підходила до дверей, закладала свою лапку в щілину й потім давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб боліло. І тоді, знаєте, мені було легше. Це радість терпіння, бабусю!