Текст книги "Сині етюди"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]

– Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агітація.

– Так, краще не треба!

Вона засміялась.

– Я навіть думала, що мене баба Горпина спасе.

– Це та сама Горпина?.. – спитав Вольський.

– Ні, мабуть, не та, – сказала Вівдя й задумалась.

Потім вони декілька хвилин посиділи мовчки.

Ще хтось гупав праворуч.

А фуга била сніжинками в вікно. Вольський ще раз спитав про Макса – де він?

А Макс прийшов уже від Христі й стояв знову біля дверей. По дорозі він спотикнувся й розбив одно скло від окулярів. Окуляри не здіймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крім того, вуха його горіли, а в скронях стукало.

Вівдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цім. Це її дратувало.

Вона знову почала кокетувати.

Вольський:

– Я так не люблю!

– А як ви любите? – і примружила очі.

Сказав:

– Ви мене не перший день дратуєте… Що ви від мене хочете?

Вівдя здивовано:

– Я од вас хочу?

– Так, ви.

Сказав уперто й рішуче.

Вона:

– Це мені подобається.

Вольський:

– А мені зовсім не подобається. Як ви хочете віддатися мені, то робіть це й не мучте Макса, мене й себе.

У Вівді загорілися очі.

– Ви хочете, щоб я вам віддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?

Вольський мовчав.

– З умовою, щоб двері не замикати! Добре?

Вольський мовчав.

Вівдя поспішно почала розстібати пасок і ґудзики на кофточці.

Вольський спокійно відійшов до вікна й став спиною до Вівді. А вона шелестіла убранням і важко дихала. В кімнаті було тихо, а тому й чути було, як жіночі груди вбирали й видихали повітря.

Нарешті вона сказала:

– Ну, йдіть, я готова.

– Готові? – не повертаючись, спитав Вольський.

Вівдя не відповіла.

Тоді Вольський хутко повернувся, взяв із столу капелюїй і вийшов.

Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря:

– Сво-лоч!

Іще підскочила до стінки й билась об неї головою, зціпивши зуби.

Далі сиділа декілька хвилин, поки не увійшов у кімнату Макс.

Макс теж не дивився на неї і, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.

Вівдя мовчала.

Праворуч і ліворуч уже не гупало.

В гостиниці було тихо.

…А в вікно знову бились сніжинки.

Сніжинки…

ЛЕГЕНДА

І

Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просто:

– Повстання!

Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.

…Ішла повінь… Летіла буря…

І от я хочу про молодицю коротенько розповісти – як у народі чув.

Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють.

Звуть Стенькою[137]137
  То, мабуть, Степанида.


[Закрыть], ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці.

Отож і залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.

Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася.

Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.

…А батько закатував матір.

…Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибірська каторго!

…Колись прокинулась удосвіта[138]138
  Під повіткою спала.


[Закрыть]: за ногу хтось.

– Хто там такий? Одчепись!

Зареготав:

– Хлопці, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д'ех, будуть діла, матері їх ковінька!

Кричали:

– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?

Баба-свекруха сплеснула руками:

– Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають.

Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців.

– А Гордій Пронь є?

– Та є.

– А Остап Забийворота є?

– Та є.

Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані.

…А потім повстанці пішли. А ввечері ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй!

– Вари вареники! Печи пиріжки!

Варила, пекла Стенька…

…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д'ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки.

…Отже, горіла, цвіла Стенька… а баба спитала:

– Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція?

– Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити.

– Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози.

Запитало товариство:

– Невже жалко?

– Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.

А повстанці підводилися, до Стеньки йшли..

– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.

…А другий заіржав та й полапав трошки.

Мовчала молодиця, думала, мабуть… потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари:

– За волю… йдете?

І крикнули хлопці:

– За волю! – ще й шаблюки забрязкотіли.

Зашумували очі в слив'янці (під віями ніби слив'янка кипіла), вискочила Стенька до порога:

– Цієї ночі п'ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері…

…А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання…

II

Не одна молодиця співала: «Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений – розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то очіпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.

Не одна трясилова ніч пройшла, іде, прийде – тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були – тисячі, тисячі, тисячі…

…Палали панські маєтки, тікали пани. Ішли червоногвардійці – з заводів, з шахт, з Донеччини, з Криворіжжя. А далі йшли повстанці – чабани, байстрюки, голодранці[139]139
  Відтіля, де на ставок верби похилилися.


[Закрыть]. Проходили вздовж і впоперек чорнозем, міста, піски, ліси, байраки…

Гримали повстання. Лютували повстанці.

А найбільш за всіх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни[140]140
  Блискучі трактори й череп'яні покрівлі.


[Закрыть], там тоді важко ходила сумна розпука.

Казали: прийшов юнак із степу, з Хортиці, сюди, в ліси, помститися. Казали: тільки краяни радіють[141]141
  Де верби на ставок похилилися.


[Закрыть], тільки чабани й байстрюки радіють, а іншим – смерть.

Тоді вороги тримали владу, панували знов. І тремтіли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.

Дивно, хоч де йому з'явитися, там одразу дзвеніли повстання: виходили чоловіки й баби з косами, ціпами, ховали борони – догори зубами – в траві й наганяли на них ворожі кінні загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.

Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак і ясний, мов голубе небо, і буйний, неначе буря, і гордий, мов сокіл. Хто слухав Стеньку, той ішов за ним і в огонь, і в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Він горів завжди й вабив завжди, наче степові огні в темряві. І як великий пророк, він віщував – так переказували по селах, по заводах:

– Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Беріть ножі, одрізи, несіть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лісів, з нетрів, з темряви. Летіть, як метелики, на світло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як віки б'ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – і ми в голубій країні, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: беріть ножі! точіть ножі!..

І брали ножі, і точили ножі, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лісів, відходило далеко-далеко. І знову палали панські маєтки й череп'яні покрівлі. Ходила кривава помста, а ліси знову гуділи буйну славу юнакові.

…І піднялися тоді вороги, вночі загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообіцяли пригоршню червінців. А тоді почали вибухати ще частіш повстання. Як вітер, літав юнак по селах та підіймав пригноблених, і пригноблені тягнулися з усіх усюд до нього, і лилася цебрами ворожа кров.

Так чергувалися зорі: була вечірня, була вранішня. Іще були дні, і відходили нерозгадані дні, за лісом зникали.

Вже майже рік лютує юнак, і нездібні вороги зловити його.

…І от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А він сидить на коні й посміхається до людей, наче вечірня зоря до річки.

Був тоді присмерк, стояли жнива, і на майдані пахло полем. Та й під'їхав загін до журавля, і позлазили з коней повстанці. І юнак зліз. І що ж? Юнак як юнак, але справжній Стенька: очі йому, як невиїждженому коникові, грають…

…Любили люди того юнака, мов буревісник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди між себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тільки ховали. А була ота думка оця: ішла чутка, що Стенька з лісовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такі чутки пустили, а дехто й інакше мислив. Що куля минає, то ще й нічого: єсть такі діди, на Чорномор'ї були, від кулі теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як із нечистою силою що – то анцихрист.

…Отож зліз юнак, з цеберки воду п'є. І підійди до нього на той гріх бабуся старенька; їй сина вороги закатували – червоний повстанець був. Підійшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пиріжок маленький. Обернувся юнак: помітив це. А баба схопила його руку – та до уст своїх, та тужити.

– Голубе ти мій рідненький! Синочку ти мій гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього. Отут-то й було несподіване: як кинеться юнак перед бабою навколішки, зблід, як лист той осінній, і змолився юнак:

– Бабусю велика! Молюся тобі за твої страждання, за твої муки. Ти мій єдиний Бог, а іншого не знаю. Молюся всім людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катів жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобі, людино вільна, що взяв ніж і запалив серце грозами.

Сказав це юнак, скочив на коня, і пропав загін у степу. А люди стояли й думали. І порішили тоді люди, що Стенька дійсно зв'язався з нечистою силою.

І пішла з того часу погана слава про юнака. Тільки байстрюки та голодранці підтримували його, а інші люди відсахнулися від нього. І важко тоді стало юнакові жити з своїм загоном у лісі: вовчі загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не підтримували його.

Та й сунулися хмари над тим лісом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. І були тоді неясні думи й неясні мрії, і журба була за далеким, неясним, невимовним…

…Жив у тім лісі й дід Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова поділась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморські книги й узнавав по них, куди корова поділася, хто коня вкрав.

Іще знав дід Чорноморець, де ховається юнак, і розповів він людям, що наступає кінець юнакові, що лютою смертю помре він. Але ще гримали повстання і горіли панські маєтки.

Але вже надходив кінець.

Тихо, крадькома, мов кішка, насувалася юнакова загибель. Як осіння журба між дерев, м'яко ступала загибель. І прийшла загибель.

…Була темна ніч. Тоді була темна ніч. Зойкали сичі, тривожно гуділи сосни. З трьох кінців палахкотіли заграви. То горіли панські маєтки, то було діло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, і гордого, як сокіл. Тоді загін його отаборився в Зеленому Ярку. Біля багаття лежали стрункі постаті, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.

І раптом підвівся й завив пес – тихенько й тривожно. І сказав тоді юнак:

– Іде зима. Підемо глибше в ліси… Ще помсті не кінець!

І одгукнулося здалека таємно:

– Ще помсті не кінець!

І заспівав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить із заводі в Дніпро:

– Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…

І одгукнулось:

– Ой, Морозе-Морозенку…

Та не чули тоді повстанці, що насувається на них неминуче лихо[142]142
  Тоді байдуже тріщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви.


[Закрыть].

…А Зелений Ярок оточили вовчі загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…

Гей, гей! Була тоді темна ніч, як далеке-далеке минуле!..А потім раптово вибухнули постріли. Зататакали кулемети – то оточили повстанців вороги. Рзійшлися тоді дві сили: одна сила юнакова, а друга – вовча…

Довго-довго не здавалися повстанці.

Та тільки перемогла вовча сила: перебили повстанців, тільки троє лишилося, а між ними Стенька-юнак.

Ой, гудів та й тривожно ліс…

Не розповідає горлиця про свою дитину милу, що її шуліка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.

…Привели Стеньку на майдан і судили на майдані. І ніхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.

…Тоді сумніло на шляху. І сказав юнак:

– Одпустіть моїх товаришів, і я сам знайду собі найлютішу смерть.

Найлютішу смерть? Гей, гей, цього панам і треба. Погомоніли вороги й згодилися; вони хотіли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютішу смерть! А тоді й товариші його приймуть найлютішу смерть!

І виблискували ворожі багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив він:

– Я вигадав собі смерть, як в старовину було: садовили козаків на палі, і вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострій палі – це найлютіша смерть!

Посміхнулися вороги – це найлютіша смерть! Тоді загострили палю й вбили її в землю.

Подивився юнак на товариство й теж посміхнувся, і закипіли йому очі в слив'янці[143]143
  Під віями наче слив'янка кипіла.


[Закрыть], і сказав він:

– Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палі й дівчат молодих приводили. Коли яка дівчина захотіла одружитися із злодієм, що на палю сідав, то його й одпускали на всі чотири сторони. Мені не треба прощати, але зробіть, як було в старовину, – покличте сюди громаду.

Ще посміхнулися вороги – хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.

…Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки іноді цокотіли та здалека гудів ліс.

І сказав тоді юнак:

– Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте!

І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку – красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:

– Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря… Слухайте! Слухайте!..

Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.

…А народ уже гудів…

Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.

…Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть…

Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду, красуню – ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, і горду, як сокіл, ще бучніша слава. Ще й досі гудуть їй ліси невмирущу славу.

І от біля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вітер над нею…

…Гей, гей! Гримали повстання…

…І були – тисячі, тисячі, тисячі.

ЗАУЛОК

З сіверких левад бреде осінь. На заулок насідає сивий присмерк. Але на сході починається день. На башті вдарив дзвін – глухо й вогко.

Леонід Гамбарський допиває вранішній чай. Передчуття неможливої радости остаточно затопило його. Іще була легенька й срібляста тривога. Сьогодні буде – рецензія на ту книгу, де вміщено його першу статтю. Уявно він давно вже вважав себе за червоного професора і навіть більше:

будучи в Криму, в санаторії, він прочитав декілька лекцій і на афішах стояло:

– професор Гамбарський.

А потім він пригадав фіялково Мар'яну. Ця чванлива дівчина завжди стояла перед його очима.

– Тепер…

Але це було трохи наївно, і він це розумів.

Леонід Гамбарський замкнув портфель і поспішно пішов у город.

Ішла жура осінньої чвирі. Над міськими болотами шкульгали дощі – холодні й нудні.

Аркадій Андрійович прокидається рано й виходить у сіни. Потім прокидається Степанида Львівна. Мар'яна вдома не ночувала. – Мжичить холодний дощ. – Повз двір проїхав візник на «стійку». Коні ледаче перебирають багно. Проїхала сусідка в рибний ряд.

Напроти кричить півень на весь заулок.

Аркадій Андрійович п'є чай і йде на службу. Степанида Львівна варить обід. Через ті ж сіни проходить і Гамбарський.

…Коні нарешті вивезли візника на Глухайську вулицю і потюпали жвавіш.

Тротуар прокидається.

…А життя сім'ї таке:

на башті дзвін б'є дев'ять,

і Аркадій Андрійович іде на роботу. Раніш Аркадій Андрійович думав, що він закоханий в столоначальника, а потім думав, що в комісара.

Але було просто: він закоханий у канцелярію – безвихідно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередодні Різдва[144]144
  Коли ялина, коли юність.


[Закрыть]: якась чудова казкова королівна, що вся в білому, а біля неї, наче живі, в білих рукавичках – галантні, елегантні – журнали, пакети, сургучі і т. ін.

…Степанида Львівна – ніжна жінка й хороша хазяйка.

…На Глухайській вулиці кричить сирена – довго, різко, зарізано: мчить автомобіль…

…А в кімнаті, де висів раніш Олександр II, Николай II, а також білий генерал на білому коні,– висять:

Ленін,

Троцький,

Раковський і малесенький портрет Карла Маркса.

Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилася, тому що вона цього раніш не знала й казала всім, що Маркс – з Петербурга!

З того часу – не великий, а маленький.

Про Троцького Степанида Львівна каже:

– Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.

Зінов'єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.

…А Мар'яна, їхня дочка.

Про Мар'яну говорять!

– Господи! Як може від

таких маленьких родителів вирости така пишна женщина.

Року 1917, покинувши середню школу, Мар'яна пішла в чека.

І сказав тоді Аркадій Андрійович.

– Мар'янко! Що ти робиш?

І сказала тоді Степанида Львівна:

– Мар'янко! Що ти робиш??

А потім погодились:

«така Божа воля».

…Леонід Гамбарський живе в цім же домі.

Мар'яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кімнату. Сіла біля вікна й задумалась. Безсонна ніч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червінь. З огидою згадувала вакханалію в «гранд-Отелі»…[145]145
  …У вікно бились краплі мжички…


[Закрыть]

…Згадувала спорзне, звіряче обличчя гладкого типа і гнійні нарости на його животі.

Тоді в її очах загорілися порожні фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її істоти.

Але раптом вона відчула біля серця біль і прилив енергії.

Мар'яна вийняла з чулка пачку кредиток і з силою кинула їх у куток. Тоді у вікні, напроти, зашарів огонь. Чути було тринькання на балалайці і веселі вигуки. Долітало:

 
Ми ковалі, ми ковалі,
Куєм ми щастя на землі.
 

…За стіною жили комсомольці й завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю.

Мар'яна написала:

«Милий друже! Туди, в твій далекий край, на північ. Мені хочеться сказати інакше: «на сєвєр». Твій народ має два чудових слова, вони не перекладаються – «сєвєр» і «грусть». Але найкраще слово на землі: – «че-ка».

Пам'ятаєш? – стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикі замріяні степи, де чекає тривога, невідомість, де ціле провалля жури й радости. Станція, ще станція, і семафори, і степи… Тоді не було порожнечі…

А зараз у мені осінь. Ідуть дощі, бредуть похилі отари хмар. Нема вже: «Секім-башка!» З партії мене вигнано, не пам'ятаю за що, здається, не вносила три місяці членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:

– Наші женщини з папіросками бігають!

…Словом, я безпартійна комуністка. Мій папа, Аркадій Андрійович каже:

– Мар'янко, як записуються в партію?

…Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?… Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Іноді слухаю вчені промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий… Але й це не те. Я тобі писала, що хочу покінчити з життям. І от я рішила. А щоб не було повороту, сьогодні вночі віддалась сифілітикові. Це найкращий спосіб проявити силу своєї волі. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекісти минулого… Надворі дощ. Сонця не бачимо. «Сєвєр». «Грусть»… Але найкраще слово – «че-ка!» Милий друже, я в твій народ закохана. Я вірю, що воскресне велике слово – «че-ка!» Тоді воскресне бірюзовий потік людського надхнення й степова тривога.

…А зараз дощ і болить серце. «Сєвєр». «Грусть».

Р. S. Через годину повішусь. Прощай.

Але тут же Мар'яна з жахом подумала:

– Прощай?

…Брели години. Мар'яна ходила з кімнати в кімнату й нервово перебирала складки на спідниці.

…Брели години.

Аркадій Андрійович одинадцять місяців не одержував грошей і тепер одержав за місяць[146]146
  40 мільйонів.


[Закрыть] і був сам не свій.

Кричав:

– Мар'янко! Со-о-о-рок мільйонів! І переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львівна готовила самовар і теж була сама не своя, і навіть бліді щоки порожевіли їй. Руки дрижали, і ніяк не могла роздмухати огонь.

– От кажуть: Ленін і Троцький… А що ж вони учреждєнія прикривають, чи що?

Аркадій Андрійович сказав:

– Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасія. З П'ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його місці вже другий начальник. І от тепер: той собі, а цей собі. Біда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!

– А хто з них симпатичний? – спитала Степанида Львівна.

– Ну, звичайно, Аральський… – І додав серйозно: – У нього великі зв'язки. Це, знаєш, мужчина во-о!

– Так ти ж держи його руку!.. – сказала Степанида Львівна й підвела очі догори – Аркашо! У нього портрета ще нема?

– Га?

– Та повісила б… Може, коли зайде. Хто їх знає – вони люди не горді…

І зідхнула:

– Боже мій! Що то наробила революція. Такі хороші люди, симпатичні… прелість…

Вітер вдирався в сіни, крутив дим і виносив його у вогку осінь. У вікно зазирало меланхолійне небо. Падало листя за вікном. Скоро приїде біла зима…

Знову дзвонять на панахиду.

…У сіни раптом ускочив

Леонід Гамбарський і схвильований побіг до дверей. Степанида Львівна спитала:

– Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогодні, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадій Андрійович скаржився —

– Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!

А роботи й нема: ні входящого, ні сходящого. Тільки й знають, що по коридору.

…Слухала тоді Мар'яна й відчула, як до серця підкотилась злість, і сказала з другої кімнати:

– Це, тату, зветься стадія організації. Чули про таке слово? Я чую його тисячу літ, тисячу літ!

Червінь хоробливо горів їй на щоці, але цього Аркадій Андрійович не бачив, і він образився.

– Ну, ти, Мар'янко, хоч і була в чека, а в ділах государственних ні бельмеса.

А Степанида Львівна сказала:

– Боже мій, Мар'янко! Яке твоє діло до ділов государственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобі б якби Ленін і Грецький і товариш Раковський прикрили всі учреждєнія, а папашенька без шматка хліба зостався… Ну, ні, вони люди розумні й симпатичні, цього сурйозно не зроблять.

Мар'яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спідниці.

Гамбарський положив на стіл газету й у розпуці похилився на вікно. Рецензент писав, що в його статті багато претензійности на вченість, і Гамбарський йому нагадує – чехівського телеграфіста Ять.

Це було так нахабно, так, нарешті, нетактовно…

Леонід Гамбарський з тривогою думав, що тепер він не зможе підняти своє реноме, і його професорська кар'єра розлетілася в пух. Потім зняв пенсне й ліг на кровать.

…З півночі летів сіверковий вітер. Передають: за містом випав вогкий сніг і запорошило дороги. Над містом струмкують хмарні потоки.

З тоскою згадував:

– Ага, телеграфіст Ять!..

І здавив руками голову.

– Ага, тереграфіст Ять!..

Здавалось, б'ють обухом – цією важкою, безглуздою фразою… І майнуло в голові:

– Пропав!

І відчув тоді Гамбарський, що нема вже повороту, і був один якийсь безвихідний тупик.

…А з півночі знову летів сіверковий вітер, і сунулись сірі й нудні хмари. І знову з тоскою згадував:

– Ага, телеграфіст Ять…

– …Можна зайти?

Підвівся – Зайдіть!

Увійшла Мар'яна й мовчки сіла біля кроваті. Кілька годин внутрішньої боротьби положили відбиток на її обличчя.

Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар'яна рідко до нього заходила, а зараз зайшла.

– Чого?

І ще дивиться прибито й перелякано.

А Мар'яна в цей момент знала:

«Далі не можна. Треба кінчати!» Сказала схвильовано:

– Прийшла до вас спитати: що таке безпорадність? Що – сила волі? Не знаєте?

А потім підвелася і жагуче промовила:

– Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар'яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.

– Випийте!.. Що з вами?

Вогкі дзвони загубились в осені.

Вогка луна зарилась у болотній чвирі заулка…

Мар'яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потім стиснула руками голову й сказала:

– Треба повіситися… Негайно… зараз…

– Що ви, Мар'яно?

Гамбарський, блідий і розгублений, ходив по кімнаті.

А у вікно знову бив дрібний дощ. І тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.

Думала: «Так! Треба кінчати… Так!.. Скоріше!.. І знала, що вона не може кінчити, що їй бракує сили».

Подумала: «Єрунда, треба кінчати!»

Мар'яна сухо подивилась на Гамбарського, а потім сказала:

– Пробачте! – і хутко пішла до дверей.

Аркадій Андрійович надів окуляри й написав:

«Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії. Мої лічниє убєждєнія в правотє комуністическіх ідей…»

В їдальню увійшла Мар'яна. Аркадій Андрійович:

– Мар'янко! Ану йди сюди! Чи так я?..

Степанида Львівна продовжувала:

– …Він дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…

…Короткий осінній день сконав. Мар'яна вийшла на ґанок.

Дощ прибив жовті листя, і вони лежали холодні, мертві. Через вулицю блимав огонь і млявим світлом освітлював пустельний заулок.

Високо текли потоки сумних хмар. Із стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки.

Коли Мар'яна виходила за ворота, з комсомольської кімнати вискочив натовп юнаків і з реготом кинувся в туман.

Через дорогу, до Глухайської вулиці – сарай, за сараєм – віжки.

…А далі, коли вийти з пустельного заулка, на міді висічено: Доктор Фальк.

– Куди?