Текст книги "Сині етюди"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Иностранные языки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 35 страниц) [доступный отрывок для чтения: 13 страниц]
II
Далеко на півдні замислилось море. Далеко далека Ялта – порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір'ях. Виноград в листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння.
…Тут Лівадія, Оріянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Італії… Пахне тютюном, дурманить тютюном…
Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» – спокійні, задумливі татари… І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах…
Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом».
А виноград «скоро поспіє»…
…Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці.
…Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті – стук: це шофер.
До Зої увійшов шофер. Каже:
– Дозвольте посидіти. Ще не підвівся… совбарин.
Це про Райського – за ним приїхав.
…Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
– Мабуть, піду… постукаю.
Іде й каже незадоволено.
– Атвєтствєнной… гіпо-по-по-там.
…Єсть воли волов'яча шия – Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там.
Нарешті прокинувся, умився. Поїхали.
Тоді до Хаї постукав Карло Іванович:
– Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу?
І чути незадоволений голос:
– А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
І тихо[126]126
Про себе.
[Закрыть]:
– Остолоп!
Навшпиньках од дверей Карло Іванович. Але Хая кричить:
– А молока, мабуть, не приніс?
Дійсно, молока не приніс Карло Іванович. І кидається від дверей Карло Іванович.
…З усіх ніг! З усіх ніг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
– А-а-а…
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити![127]127
На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков.
[Закрыть].
Конфетно, карамельне посміхається і руку плавко й обережно:
– А-а-а…
Карло Іванович ухилився:
– Ах! Залиште!
Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посміхається і чимчикує на службу.
В дорозі:
– А-а-а…
І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от – служба.
А потім[128]128
Нарешті.
[Закрыть] – столовка.
Хитає беззубим ротом[129]129
Він не старий.
[Закрыть], каже:
– Ми з Григорій Федоровичем…
«Ми пахали»… Це з наркомом. І так думають: тут – відповідальний там, там – відповідальний тут.
Тому:
– служба, і служба «а-прима».
…Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкіна.
Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками – ходить. І Яблучкіна теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках – і там собака, і тут собака:
– Грр! Гав! Гав!
– Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.
В квартиру увійшла уборщиця. Уборщиця становиться так: між двох дверей – Хаїної й Яблучкіної.
– Баришня!
Тоді вискакують разом.
Яблучкіна:
– Можете убирати… Котік уже сів на автомобіль[130]130
Автомобіль підкреслюється.
[Закрыть];
Між іншим: за Карлом Івановичем автомобіль не приїжджає.
Хая:
– Да, да!.. Будь ласка, скоріш, а то до нас, мабуть, приїде народний комісар[131]131
Народний комісар підкреслюється.
[Закрыть].
Яблучкіна зневажливо подивилась на Хаю. Її очі кажуть: – Народний комісар?.. Гм… Не віриться.
А потім двері: хлоп! хлоп!
За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дівчина. Але вона розуміє. Вона згадала село, вигін, дівчат і крем'яшки. Згадала – пішла на кухню. Заплющила очі, розставила руки й покрутила в повітрі пальцями: коли зійдуться, тоді спершу до Хаї прибирати, коли ні – спершу до Яблучкіної прибирати. Не зійшлись, треба в Яблучкіної, але вона з тривогою думає, що й народний комісар – це не абищо. Убирала в Яблучкіної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
Потім уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроваті розкинулась.
– Ах, Боже мій! Чого ви так довго? Я ж просила вас скоріше, бо до нас, мабуть, приїде народний комісар.
А потім закричала глухо:
– Ох! Ох!
Уборщиця:
– Що з вами, баришня?
Тоді Хая сказала з тугою:
– Ах, яка ви дура… простіть мене, Прісю. Невже ви не розуміє – те, що в мене хвороба матки?
…Маленька справка: Карло Іванович приходив до Зої й казав:
– Ах Зою! Ві такой корошій товаришь. Ніфшелі Хая міня не люпіт? А я не маху, мі, сєвєрні люді надолько люпім…
Зоя:
– Я, Карло Іванович, не знаю…
І до матері:
– Мамо, вгомоніть Соню, чого вона розкричалась? Поколишіть…
III
Зоя, сім'я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловіка нема[132]132
Був.
[Закрыть], у неї солдатський пайок і мільйон[133]133
П'ять коп. зол. валютою.
[Закрыть] жаловання на місяць.
Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вітрина напроти. Колись у вітрині було порожньо, а потім появились дамські капелюшки, і Зоя трішки забула Маркса.
Хая сказала:
– Бачиш, і живеш, дурочка. А то б жила в конурці. Що значить протеже? Це мені дякуй.
Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні і[134]134
О жах!
[Закрыть] не варили кулішу в ескадроні: Зоя працює в ескадроні.
І сказала Хая:
– Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потім додала з докукою:
– Тільки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже і так, і сяк, але не можна покинути… Ну, як я буду жити без совнаркомки?
Це про Карла Івановича…
А на покрівлі латають покрівлю. З'їли літа покрівлю, бо йдуть літа, не вертаютьси.
А на краєвиді акварелі силуети церков, силуети будівель, димарів…
Іще маленька справка:
Хая їде з Карлом Івановичем у Ялту через півтижня, а Яблучкіна з Райським на Кавказ за два дні.
Хая пішла в свою кімнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
На покрівлі латали покрівлю: стук! стук! З'їли літа покрівлю…
…Пахло розтопленим салом…
Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкіна знову вистукує закаблучками. Тоді Хая знову пішла до Зої й сказала з обуренням!
– Це ж хамка!
Це про Яблучкіну. І розповіла:
– Хіба я раніш так жила? Тепер що? За ідеї. А перший мій чоловік був директором у заводі… Да…
Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.
– А що вона, ця Яблучкіна? Потаскушка! Ну візьми: я ж Райського добре знаю… Ти його раніш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! Він негліже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потім розфуфирилась… Розумієш? Амури.
І відзначила з докукою:
– А він – дурень. Радий за всяку ціну одкараскатись від неї і не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!
…Виходив полудень до Зоїного вікна. Закричали в коридорі Зоїні й мамині діти. В саду «Гастроль» ішла репетиція, кінчалась репетиція, а за силуетами димарів курів шлях.
Подзвонили. Це Карло Іванович приніс обід. Зоя перелякано дивиться на маму, підморгує мамі, щоб не прохала в Хаї лишків Хаїного обіду. Мама похитала головою й пішла одчинити двері. А Хая пішла до себе.
…Обід починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обіду. Дивується: чому не видають шоколаду? А від борщу смердить старим салом.
Карло Іванович:
– Це ж, дєтошька, боршь, боршь всігда з старім салом.
Хая не витримала:
– Дурень!
Лягає на кровать і суворить брови, Карло Іванович винувато дивиться на борщ.
…За вікном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов німий і закричав за вікном по-дикунськи:
– Е-е-е!
Полетіли, мабуть, засмальцьовані грошзнаки. І знову чути: стук! стук! – латають покрівлю. Стихли бунти, громи, революція – латають покрівлю.
Коли Хая не їсть – не їсть і Карло Іванович. Тоді Хая спитала:
– А узнав, на якій підставі цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомці?
Карло Іванович розгублено подивився:
– Ах, дєтошька! Я забуфь.
Скрикнула Хая:
– Забуфь! Забуфь! Нічого сказать – громадянин: забуфь! Хіба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А віч – забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.
Карло Іванович ще винувато подивився на борщ, а потім несподівано образивси.
– Шьорт знає шьо! Шьорт!
І підвівся й підсмикнув брюки.
Тоді Хая раптом заласкавіла:
– Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту…
Карло Іванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борідка, почервонів, як стрючковий перець. Ще раз підсмикнув брюки й кинувся з кімнати.
– Шьорт!.. Прибіг до Зої:
– Тафольно… Ві, Зоя, карошій товарішь. Каварітє: долько она будіт мушіть міня? Ніфшелі она міня не люпіт? Шьорт!
IV
Поспівав виноград – там, на березі моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливі татари: «шурум-бурум» – нащадки лихої татарви.
Останні дні перед од'їздом.
Ранком уборщиця Пріся заплющує очі: чи зійдуться пальці? І в останні дні демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкіна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усміхається. Іноді й Хая йде на службу.
«…Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским…» і т. д.
Завтра Райський з Яблучкіною їдуть на Кавказ.
А перед од'їздом розігрався-таки скандал. Яблучкіна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.
І сказала Хая:
– Боже мій, яка некультурність! Яблучкіна фиркнула:
– Будь ласка, не вчіть. Сама знаю.
– Знаєте, та, мабуть, не все… Ах, яка некультурність!..
Тоді Яблучкіна скрикнула:
– Ідіотка!
Хая зблідла:
– Що ви сказали?
– Ідіотка!
Хая в знемозі похилилась на стіну:
– Ох, мені дурно…
Але раптом побігла до дверей і крикнула:
– Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю під ніс… Сучка!
Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посміхався:
– А-а-а!..
Хая скипіла:
– Чого вам треба?
– А-а-а!..
– Дурень! – і вскочила в свою кімнату.
Хая конче хвилювалась і покликала Зою. Лаяла Яблучкіну, а потім говорила про Пєтушкова:
– От. Живий ескіз для комедії. Сидить у совнаркомці й підслухує, що говорять. Вислухав засідання, а потім до якогось наркома:
«Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданіє». – «Да, да… я помню». А він же на бугайця взяв. От ескіз!.. Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26.
Іще казала Хая:
– Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
І додала надто серйозно:
– Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені.
Кінець! Кінець! Кінець!
То б'є в літаври моє надхнення.
Кінець! Кінець! Кінець!
27. Яблучкіна й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Пріся:
– Баришня!
А шофер перевозив корзини на вокзал.
– Атвєтственной… Гіпо-по-по-там.
Райський увійшов до Хаї:
– Прощайте!
І сказала Хая:
– Мені рішуче вас шкода… Опрідільонно…
Шофер покликав:
– Пожалуйте, машина готова.
Райський підвівся.
…А за стіною Яблучкіна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
Райський пішов.
27, 28, 29.
Їхати. І цим їхати.
…Це, здається, в Ібсена, а може, в Пшибишевського – сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить.
Так Хая комусь:
– Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов.
А йому:
– Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
Комусь:
– Він і справді став неврастенік. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу!
Йому:
– Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.
Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним.
– Ка-арль! Ка-арль!
І канарейкою летить Карло Іванович…
…А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма.
Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки.
Хая довго мовчала.
…В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри – співав московський Пірогов.
Кричали:
– Блоху! Блоху!
Але не схотів співати блоху: гонор знаменитости.
Раптом вдарив духовий оркестр.
Хая спитала:
– Чого ти не приніс подушки? Карло Іванович:
– Я, дєтошька, забуфь!
– Забуфь! Забуфь!
І… почала розпікати, і… почала.
– Забуфь! Забуфь!
Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.
Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:
– Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.
Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм голосом.
Хая перелякалась:
– Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб'є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:
– Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотніла:
– Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!
Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: – Рабіня! Рабіня!
Хая обняла Зою:
– Що мені робити, скажи, що мені робити… Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:
– Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть… Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..
І плачем заплакала… В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.
– Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.
І підвівся:
– До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но – тафольно!..
І рішуче пішов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.
Пробіг[135]135
Конфектно, карамельне.
[Закрыть] Пєтушков.
А 30 увечері кур'єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:
– Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убік…
А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню – це прийом.
КІМНАТА Ч. 2
Макс прокидався о сьомій годині, хоч і лягав надто пізніш од Вівді. Хутко одягнувшись, він біг до клубу, що був на першому поверсі. Коли там нікого не було, хапав два-три поліна і, озираючись, повертав із ними до кімнати. Так було щодня, а тому й палива в кімнаті ч. 2 було завжди досить.
Вівдя прокидалась не раніш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
– Срулю!
Макс покривлював обличчя і з благанням дивився на неї крізь сині окуляри. Тоді Вівдя грізно:
– Срулю!
Макс хвилювався:
– Як тобі не соромно ображати мене?
Вівдя мовчала, тільки брови їй збігалися докупи. Макс навшпиньках виходив із кімнати, а Вівдя вдягалась.
Одягалась Вівдя завжди з півгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потім він приносив окріп і вони пили чай. Вівдя всміхалась:
– Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
– Може, того, що я не хочу за тебе виходити заміж?
Макс мовчав.
А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті, кричала дитина.
– У-а! У-а!
Вівдя відводилась, брала із столу яку-небудь книжку й говорила:
– Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи мені: який логічний зв'язок між життям і цією книгою? Що це за книга? Мах! Ага, філософія Маха. Ну, що він там проповідує?
І тут же Макса за плечі й не давала йому говорити.
– Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
– Дюнічко!
Грізно:
– Максе, не треба плодити дітей! Наслідування відзнак нікчемности.
І серйозно:
– Ти кого зараз студіюєш, Гегеля?
– Ні, Дюнічко, Канта.
Потім одягались і виходили на вулицю. Коли була субота, увечері йшли через площу Карла Лібкнехта до синагоги.
Вівдя – українка, Макс – єврей.
Макс казав:
– Уй, яке гарне небо!
Питала:
– Ти віриш у небо?
– Гм! Навіщо вірити… споглядаю.
– Тобі хочеться молиться?
– Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вівдя глузувала:
– Срулю! Уй, Срулю! Які противні твої фанатики.
Макс жахався.
– Дюнічко! Які ж вони мої?
І знову за стіною кричала дитина:
– У-а! У-а!
А у вікно заглядав клаптик сірого неба.
В коридорах гостиниці – «загального помешкання» робітників Н-ської військової установи – вештались люди, а по вулицях шуміли автомобілі й фаетони.
Вівдя непорушне сиділа біля вікна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятій годині Вівдя казала:
– Годі, скажи мені, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не війна й не революція?
Макс:
– Не знаю.
– А я знаю. Ти б де-небудь у провінціальнім місті екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки підряд зрізували по латині, чи що. Нарешті ти б видержав іспит і був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вівдя підняла трошки спідницю й цинічно заспівала:
Пошла я раз к дантісту,
К большому спеціалісту,
Чтоб он мнє вставіл в дирку
Зуб! Зуб!
Макс нервово перекосив обличчя.
– Дюнічко!
– Знаю, що Дюнічка. Ну, ладно… А потім…
Потім вона замислилась і додала:
– А я була б інженером. Так, Максе, я була б інженером.
Макс уважно дивився на неї крізь сині окуляри, а вона примружувала очі, як кішка.
Несподівано:
– Сруліку! Мій Сруліку!
Втягував шию в плечі й нахиляв голову.
А за стіною знову кричала дитина:
– У-а! У-а!
До Вівді прийшла подружка по гімназії – Христя. Така задумлива, як вечірнє небо. Як і завжди, довго мовчала, а Вівдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партії викинуть – інтелігентка. Завжди боялась.
Вівдя сказала:
– Яка ти жалкенька.
Усміхнулась:
– Я тобі, як другові…
…Прийшов зі служби й Макс. Сів на канапу й довго дивився на Христю з-під лоба.
Каже:
– Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
– Ах, – зітхнула довго й широко. – Уже три роки в партії.
Вівдя поралась біля умивальника й знову примружувала очі – єхидно.
– Тоді не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя підійшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її ніжно долонею.
– Я не одержую!
А Макс хвилювався:
– Я от вийшов з партії… і нічого…
– Ну, ви ж анархіст.
Максові приємно було, коли його називали так.
Він надхненно сказав:
– Так, анархіст… Вільний чоловік. І більш нічого.
Але Вівдя обрізала:
– Який ти анархіст? Досить похвалятися.
– Дюнічко…
Не хотіла говорити.
Христя підвелась і заломила руки.
Христя така маленька дівчинка, хоч їй і двадцять шість літ.
Вівдя накинула на плечі хустку й пішла з Христею на зібрання комгуртка. Там сиділа оддалік – безпартійна – і слухала. Вона завжди була на партійних зібраннях.
У гостиниці ще жила баба Горпина. Служила на кухні – картоплю чистила. Був у неї чоловік. Чоловік мав орден Червоного Прапора – на фронті праці одержав. Чоловік був дуже ледачий і нічого не вмів, крім як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
– Це вас Господь Ісус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантові гостиниці вона радила:
– Заглянь, моє чадо, в євангеліє от Матвія.
Комендант «гнув» матюком і т. інш.
…Почистивши картошку, Горпина піднялась на другий поверх. І сьогодні вона чекала. Так, вона чекала.
Цю ніч їй снились сни золоті, як ризи Господні. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала – це добрий сон, і згадала серпневі колосся біля сусідського тину… Проте сусідський тин був тридцять років тому.
З Вівдею Горпина зійшлась несподівано й дивно.
– Господня справа, – казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вірила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самі йшли до неї. Так думала. Вівдя теж сама прийшла.
Каже:
– Ви, бабусю, євангелістка?
Ну, а потім сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вівдя так тихо, лагідно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
– Нам говорити, бабусю, нічого. Ви дивіться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робітник постукав у цю мить до кімнати. Ой, як Вівдя скаженіла. Горпина перелякалась, а потім подумала:
– Господнє серце!
І вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увійшла в свою кімнату. Взяла євангеліє й читала. Подумала: навіщо друкують різні книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скільки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангеліє чи то біблію. А їх і нема.
Потім відкинула занавісу й дивилась у вікно. Вікно виходило в двір. Видно було помийну яму, а Горпина мріяла про небеса. Увечорі чоловік її пішов дрова рубати, а в двері постукала Вівдя.
Простягла обійми – поцілувались. Вівдя сіла напроти Горпини. Зідхнула.
І на цей раз дивились в очі.
Колись Вівдя, лягаючи спати, сказала:
– Максе! А знаєш, що я бачила сьогодні?
Макс нашорошився.
Вівдя підвелася з ліжка, насунула на босі ноги виступці і, підійшовши до виключателя, погасила електрику.
В кімнаті стало зовсім темно.
Далі поволі поточився відблиск від далекого ліхтаря – блідо-голубий.
Було пізно, – бо тільки де-не-де протарахкотить фаетон і змовкне.
Вівдя казала:
– Ти не жахайся. Я буду спокійно. Іду я сьогодні тротуаром. Коли це зирк, а біля мене якась жінка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевільна.
Зареготала:
– Божевільна… Ха! Тобі не страшно?
Раптом підхопилась і побігла на канапу, де сидів Макс. Обняла.
– Ти не бійся, мій Сруліку! Я хочу просто оповідати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жінка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей відблиск.
Вівдя простягла руку, і на фоні блідого світла чітко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
– Так, як оцей відблиск! І я подумала: вона божевільна. Вона йшла поруч мене й говорила з повітрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мініятюрний возик, а на нім був клуночок. Ти розумієш, клуночок. І все це було так надзвичайно. Я згадала того божевільного, що завжди сидить біля вокзалу. А потім я згадала й усіх міських старців. І мені стало страшно. А потім я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу.
Вівдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очі.
Казав:
– Патологія, Дюнічко. Не своєчасно.
Розсердилась.
– Дурне! А все життя – що таке?
Заговорив уперто:
– Ні, Дюнічко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
І засоромився:
– Може, не так, я не знаю. Мені іноді буває жалко, що я покинув партію… А всі ми, правда, може, й ненормальні, бо не кожному пережити ці дні… важко…
Вівдя закричала:
– Мовчи! Мовчи! Ах ти, агішко моя нещасна… Сруліку!
Хтось проходив біля їхніх дверей і зупинився.
Тоді Вівдя ще раз закричала:
– Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на ліжка, біля гостинниці затрубив ріг і з грохотом пробігла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вівдя не пішла на службу, у неї боліла голова.
Наближалась весна. Голубіли душі, а в далині імпровізувало на рожевих плямах. Танув сніг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
– А там у нас, на селі, поле.
Хтось сміявся весело, дзвінко, на всю гостиницю.
– Ну і що ж, що поле?
Баба Горпина:
– Ціле поле, як ризи Христові.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крім того, вона не звикла до міста. Думала залишити гостиницю і – додому. А чоловік хай тут. Вона навіть не проти того, щоб він добув собі молодшу зозулю. Вона во Христі, що їй? З Вівдею Горпина майже не стрічалась останній час. А коли й стрічалась, то розминались мовчки.
А до Вівді почав ходити комісар Вольський. Такий: самий звичайний комісар із батальйону.
Макс зійшовся біля театру з Христею. Заговорив нервово, поспішно:
– Слухайте, що з моєю Дюнічкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – він її любить… А мені що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бік, і здавалось, що вона споглядає.
Макс:
– І сьогодні він у нас залишиться. Він буде в нас ночувати. А я не знаю, як мені бути.
Христя спитала:
– Ви з Вівдею живете?
Наївно:
– Так, живу!
Але Макс не зрозумів Христю. Потім вона сказала, що їй треба спішити на зібрання, а Макс схвильований побіг у гостиницю. Вн став біля дверей і цілу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кімнати доносились голоси.
Нарешті вийшла Вівдя й здивовано:
– Чого ти в кімнату не йдеш?
Тихо.
– Дюнічко!
Вона засміялась.
Він просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тоді вона розсердилась і сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського і буде спати з ним в одній кімнаті.
Вівдя пішла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далі було щодня – Вольський приходив і ночував у них. Макс змарнів, але боявся сказати Вівді, чого хоче від неї Вольський.
А по всій гостиниці співали-басували.
Кипіло все напередодні весни, як у казані над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором і оповідала:
– Моліться Ісусу Христу, діточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вівді. Та подивилась на неї й тихо сказала:
– Ідіть, бабусю… Ви не вірите… а може, я не вірю…
Гапка:
– Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечірнім потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по місту й шукав Вівдю. Вона пішла кудись із Вольським. На площі Карла Лібкнехта він зустрівся з червоноармійцем Кіптяєвим[136]136
Був такий у батальйоні Вольського.
[Закрыть].
Раніш Макс якось його не помічав, а сьогодні хотілось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кіптяєв увесь час нервово підморгував очима – його контузило в імперіалістичну війну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловік, і головне – витриманий.
Макс образився й пішов до парку.
На доріжках уже були люди. Кожному хотілось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з півночі гострий вітер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрівлі будки сиротливо виглядав сніг.
Макс пішов із парку. Потім він стояв біля «вітрини голодуючих». Пильно дивився на фотографії дітей з тоненькими ніжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли він згадав другу вітрину – з пірожними, і він пішов і оддав старцеві останні п'ятдесят карбованців.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пізно він підходив до своєї кімнати.
Боявся, що Вівдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадів. Але Вівді дійсно не було. Була Христя.
– Чого ви так пізно?
Христя:
– Я… так…
Говорила лагідно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
– Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
– Так, турбує.
Потім скаржилась:
…У неї не організуються думки, а тому все, що вона читає, ніколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути ані агітатором, ані організатором. Це ж жах, бо вона інтелігентка.
Макс і слухав, і нічого не чув. А Вівдя не приходила. В гостиниці було вже зовсім тихо. Тільки зрідка хтось проходив коридором, і кроки його глухо звучали, ніби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вівдя останній час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась і йшла. Біля пасажу її чекав Вольський, і вони йшли за місто.
У неділю вони пішли теж за місто.
Вольський казав:
– Чудово сьогодні…
Вона:
– А завтра?
– Що завтра?
– Завтра теж буде чудово?
– І завтра.
– І післязавтра?
Вольський подивився гостро. Він завжди дивиться гостро й чітко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо він комісар.
Розсміялась:
– Ця цинічність мені не подобається.
Він погладив себе по широкому лобі й тихенько засвистів.
– Що ж тут цинічного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здібним до життя, до боротьби. І тільки. А коли я комісар, то я, значить, такий.
– Агітація! – і скривила обличчя.
Виходили до залізниці. Збігли на насип.
Вона:
– От, дивіться: все далі й далі, а куди – невідомо.
Він:
– Ви про рейки? Чого ж невідомо? Далі станція – одна, друга, третя.
Вона:
– Тому невідомо, що, може, з цих рейок раптом потяг і звалиться. От вам і невідомо.
Він:
– На то є семафор. А нещасні випадки завжди бувають – це теж відомо.
Йшли на схід – по рейках. Простори кутались у надвечір'я.
Вівдя казала:
– Я люблю йти на схід, бо навіть вівтар на схід дивиться. Вольський узяв її за руку й фамільярно посіпав.
– Не всі й вівтарі дивляться на схід… Так-с. Проте І я люблю дивитись на схід.
Вівдя замахала руками.
– Годі вам! Годі вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вівдя кокетувала. А вона вміла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе під руку. Щільно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусіли повернути.
Вечоріло. Рейки загублювались у далині, ніби в провалля. Нарешті – до міста.
Вівдя махнула рукою:
– Прощай, поле!
Десь несподівано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
– Це баба Горпина!
– Яка баба? – спитав Вольський.
– Та то так! – засміялась вона. – Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
– Біжім!
Христя посідала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цілий день вертілось у голові – чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї підсміхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край міста в одного чоботаря в холодній кімнаті і нічого не хотіла.
В той вечір Христя ходила по сусідах і прохала «трішки нафти». Їй ніхто не давав. Тоді вона засмутилась і поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогодні читати. Чоботар резонно зазначив:
– Завжди читати не можна, на легені погано.
А з Христининими легенями і дійсно було щось неладне: кихикала – тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пішла до себе.
Із світла спершу нічого не буде видно, а потім – так собі. Спати не хотілось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, і, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, і захотілось плакати.
Вона ніколи не плакала, а в цей час хотілося. Підвелась. Зняла з етажерки «Економічне учення» і придивлялась. «Да, воно!» Положила на стіл…
І от вона почуває, що їй хочеться стати навколішки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторінь, і їй стало солодко.
«Невже я молюсь?»
Підхопилась:
«Кому?»
А в голову: «Економічне учення К. Маркса – К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогодні нема!»
Вона побігла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потім дивилась, як чоботар забивав цвяхи в підошву, й мовчала.
Скоро прийшов і Макс.
– Мені щось вам треба сказати. Ходімте.
Вийшли. Макс оповістив, що сьогодні рішучий день: він скінчить або так, або інакше. Він далі так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
– Я не піду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
– Я не піду.
В той же вечір Вівдя сиділа з Вольським на ліжку й розмовляла. На дворі знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останній зимовий місяць (і то кінець). Вівдя задмухала на світло.
– Дивіться, як парує!.. Хіба ви не змерзли?
– Трішки змерз, – сказав Вольський, запалюючи цигарку.
– Ну, то йдіть сідайте біля мене – буде тепліш.
Сів.
Сказала:
– Щільніш. А то положіть руку на плече.
Вольський:
– Ні, мабуть, не треба.
– Чому?
– Зайде Макс, а він і так на мене сердиться.
З іронією:
– А ви боїтесь?
Просто:
– Ні!
Курява заліплювала вікно. Через три кімнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вівдя сказала:
– Чого мені сіро?
Подивився на неї. Вона дійсно була бліда й сіра.
– А ви візьміть себе в руки.
– Ха!.. В руки…
Спитав:
– Не можна?
– Ні, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшені. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
– А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вівдя нервово перекосила обличчя:
– Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.
Вольський:
