Текст книги "Сині етюди"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 31 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

V

Дощ ущух.

Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі.

Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.

...З города тягнулись клячі з калом.

Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей.

Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди.

Але це на момент.

Ішли далі.

І от – Юхим ускочив до Мазія.

– Шукають... з собакою...

Мазій спокійно сказав:

– Хай шукають.

– Ну, а як найдуть?

– Не найдуть.

...Юхим побіг до Оришки.

Баба в обійми його:

– Ходім, Юхиме, пограємось.

Оришка вартувала всю ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом – пухким та солодким, як медяник.

Одштовхнув Оришку:

– Куди там гратися... З собакою.

І заметушився по кімнаті.

Оришка розіпріла – сон солодкий. Очі поросятами кувікають.

– Та що таке?

Розповів Юхим: так-то й так-то – біда.

Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно.

Видно -

бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає.

Гавкає, не відходить.

І розривають уже голубі люди свіжу сопку.

Скрикнула Оришка:

– Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили.

Ну і спека!

Зовсім збожеволіла – до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться.

– Тьху! От хранзоля дурна.

Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів:

– Не найдуть!

Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.

...А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали.

І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії.

Пустили собаку. І самі пішли.

Із старшим-голубим барачний лікар іде.

І вже виганяють з палат.

– Ста-нов-и-ись!

Отже, по-солдатському: становись.

Збились у купу санітари й санітарки.

Не так. У шеренги треба.

Гомоніли. Гомоніли.

Гомін стих.

Держали стих.

Держали собаку за нашийника, а потім пустили.

Знову пішов дощ, у калюжах булькає.

Обнюхує собака кожного – мовчить.

А добігла до Мазія – загавкала.

Вивели Мазія з шеренги.

...Ех, Юхиме, Юхиме!

Загавкала й біля Юхима.

– Виходь!

Потім повели до старшого лікаря допит чинити.

Юхим каже:– Нічого не знаю.

А Мазій ярками подивився й байдуже кинув:

– Ну да, живого закопали.

...Вивели їх у двір і повели в місто.

Дощ знову вщух.

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав.

Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.

...Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків.

Струпішали цурупалки людського тіла.

Сморід.

Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону.

А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені.

Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями.

Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло.

І от біля ями із зав'язаними руками стоять – Юхим і Мазій.

Ясно? Скільки шликів? – Ховає туман.

До Юхима:

– Ну, кажи: жидам продався?

Мовчанка.

– Ух, ти, жидовська пико!

Важкий кулак гупнув в обличчя.

Одскочив убік, став біля верби. Це – Юхим.

...Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія.

– Лізь!

Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами.

Промайнула мисль.

Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!

...Бац!

І затріпотіло живе серце, а потім луснуло.

Кров поточилась у листя. Іще чути було:

– Ух, ти, жидовська пико!

...Над цвинтарем проходив туман важкий – осінній.

...Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами.

– Лізь!

Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м'яса.

...Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.

...Дощ знову вщух...

СВИНЯ

І

Це каже зоологія:

«...має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська і ще багато. І ще: sus scrofa: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Європі».

Іще треба розповісти про Карла Івановича і про Хаю – між іншим, а про свиню буду говорити потім.

А тепер іще про будинок, а може, ще про кого-небудь.

Будинок...

Будинок має чотири виходи, входи. Вихід вісім квартир, квартира чотири-п'ять кімнат, а кімнати (назад!) – дають ще квартири. У кімнатах, у квартирі, де Хая, не де Карло Іванович, нижче поверхом,– чотири квартири: Хая, сім'я товаришки Зої з Зоєю і два товариші: один товариш з товаришкою, тепер жінка (чи як там?): Райський і вона, Яблучкіна. Четвертий – Пєтушков.

От.

А от припустім.

Два балкони: один вище, другий нижче.

...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця... (Є такі ярки – цвіркунячі, повно точіння, коли вечір, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть... не знаю). Двадцять кроків гримає духовна музика – це сад «Гастроль». А коли стихає, тоді симфонічна оркестра.

Дивлюсь -

ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.

...А десь збираються їхати кудись. Під'їдуть до семафора, а там іще семафор, іще семафор...

Так от -

під балконом гризуться собаки, зрідка плачуть коти, мов ті діти.

Вечір. А потім -

ніч.

– Мяу-у-у!

Садок. Із садка арія з «Івана Сусаніна». І тому, що Глинка великий композитор, і місто не місто, і огні не огні, сумно, тоскно, радісно... І знову сумно...

Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильцями...

А коли вистукував цвіркун (тоді прийшов вечір), Хая пішла на балкон і через бильця перехилилась, щоб покликати:

– Ка-арль! Ка-арль!

Це так: язик до піднебіння. От повторіть голосно:

– Ка-арль! Ка-арль!

Чоловік живе і він не знає, що він мавпує. Один зробить «гав» – другий зробить «гав!», бо в природі теж: весна заплаче дощами, а потім і осінь заплаче дощами. Між іншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвія нібито ріка і тихенько струмкує, це тому, що Латвія нагадує латаття, а біля латаття вода якось завжди струмкує.

Хая покликала й пішла в кімнату.

А тоді на східцях шум, тупіт, і влітає канарейкою Карло Іванович.

– Шьо, дєтошька?

Карло Іванович «шьо» – прибалтійський акцент: «шьо». Христосик Карло Іванович, во благообразії: русява борідка, а в сірих очах смирення (вода біля латаття тихо струмкує).

Хая показала пальцем:

– Там я напісяла, візьми винеси.

Карло Іванович заметушився, спотикнувся, схопив «генерала» і вискочив.

...А тепер -

– а тепер Хая лежить на канапі. Карло Іванович, коли розсердиться – «Ах, ці жірні шеншіні...» (здається: жірні женшини всюди, навіть, де цвіркун точить крильця, навіть сняться – всюди... жірні шеншіні...).

Карло Іванович увійшов з порожнім «генералом» і поставив його обережно під кровать.

І сів... і не сів...

Хая сказала суворо:

– Іди. Можеш іти. Можеш сьогодні не приходити.

...Коли б'ються півні, а потім один тікає, тоді одному чуб настовбурчений. Так і Карло Іванович.

Карло Іванович пішов, він не розсердився, стримав себе, тому що він північний чоловік, а на півночі довго холодно.

А прийшов сюди через півгодини (на п'ять хвилин) Райський – живе за стіною. Райський прийшов сказати:

– Єрунда!

Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стіл, спеціально, стоси.– Я здихаю! – Єрунда. З жахом: – Що ви робите? – Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згоріли, тоді вилетіла з них літера «з», поширяла над землею й сіла на своє одвічне місце. І пішло звучати в другім таборі:

– З-з-з-з-з-з-з!

– З-з-з-з-з-з-з!

Звучить холодно, уїдливо, одноманітно…

Райський мовчить. Більше мовчить. Коли висловиться -

–доклад по питанню... Докладач т. Райський.

...Хая взяла, за руку, а потім на вухо, а потім лукаво:

– Правда?

Похмуро:

– Так...

Тоді Хая розвела руками:

– А-я-я... Такий розумний, а теж попались на гачок... Ну й Яблучкіна!

І ще про Яблучкіну, жінку (чи як там?) Райського. А потім грала очима:

– О темпора, о морес! Де нравственість? От візьміть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: мені що? сьогодні один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?

І брала його руку й трошки томилась:

– Я не можу! Я так не можу!

...А Карло Іванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно – прислухається, хвилюється, а коли говірку чути, Карло Іванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залізні перекладини балкона, а тулуб і голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в голові кружляє, упасти – розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов – що таке?

...Чи тут, чи там, чи десь цвіркун точить крильця, а потім симфонія в саду «Гастроль».

...А хтось поїде кудись: під'їде до семафора, а далі ще семафор, ще семафор...

II

Далеко на півдні замислилось море. Далеко далека Ялта – порт. Морські купання, і море пахне, і виноград пахне, а грона з винограду на взгір'ях. Виноград в листях, і тільки зрідка соковито на сонці блищить.

Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту проміння.

...Тут Лівадія, Оріянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Італії... Пахне тютюном, дурманить тютюном...

Тут нащадки лихої татарви, тепер: «шурум-бурум» – спокійні, задумливі татари... І гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах...

Відпустки дають у травні, в червні і коли вже стиглий виноград.

Хая чекала на свіжий виноград і була ввічлива до Карла Івановича, рідко тривожила його з «генералом».

А виноград «скоро поспіє»...

...Ранок, ще рано: пів на одинадцяту. Вікна на захід, сонце на сході. Сонце зійшло, але не видно: на тім боці.

...Нарешті прокидаються, прокинулись. Нарешті – стук: це шофер.

До Зої увійшов шофер. Каже:

– Дозвольте посидіти. Ще не підвівся... совбарин.

Це про Райського – за ним приїхав.

...Минуло ще півгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:

– Мабуть, піду... постукаю.

Іде й каже незадоволено.

– Атвєтствєнной... гіпо-по-по-там.

...Єсть воли волов'яча шия – Райський. Шофер не заїкається; гіпопотам не скаже, скаже зайве «по»; гіпо-по-по-там.

Нарешті прокинувся, умився. Поїхали.

Тоді до Хаї постукав Карло Іванович:

– Дєтошька, ті не пайдьош на шлюжбу?

І чути незадоволений голос:

– А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?

І тихо (про себе):

– Остолоп!

Навшпиньках од дверей Карло Іванович. Але Хая кричить:

– А молока, мабуть, не приніс?

Дійсно, молока не приніс Карло Іванович. І кидається від дверей Карло Іванович.

...З усіх ніг! З усіх ніг!..

Але напроти Пєтушков: теж на службу.

– А-а-а...

В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощі лелека вбирає в шию голову і нижче. Так Пєтушков).

Конфетно, карамельне посміхається і руку плавко й обережно:

– А-а-а...

Карло Іванович ухилився:

– Ах! Залиште!

Біжить, побіг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посміхається і чимчикує на службу.

В дорозі:

– А-а-а...

І сюди, і туди безцвітний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. І от -

– служба.

А потім (нарешті) -

– столовка.

Хитає беззубим ротом (він не старий), каже:

– Ми з Григорій Федоровичем...

«Ми пахали»... Це з наркомом. І так думають: тут – відповідальний там, там – відповідальний тут.

Тому:

– служба, і служба «а-прима».

...Коли Пєтушков побіг, прокинулась Яблучкіна.

Стіна. За стіною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками – ходить. І Яблучкіна теж. Це так: два двори, паркан, біля паркану колючки. В колючках – і там собака, і тут собака:

– Грр! Гав! Гав!

– Грр! Гав! Гав!

Але паркан.

На Миколаївській церкві годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.

В квартиру увійшла уборщиця. Уборщиця становиться так: між двох дверей – Хаїної й Яблучкіної.

– Баришня!

Тоді вискакують разом.

Яблучкіна:

– Можете убирати... Котік уже сів на автомобіль; (Автомобіль підкреслюється).

Між іншим: за Карлом Івановичем автомобіль не приїжджає.

Хая:

– Да, да!.. Будь ласка, скоріш, а то до нас, мабуть, приїде народний комісар.

(Народний комісар підкреслюється).

Яблучкіна зневажливо подивилась на Хаю. Її очі кажуть: – Народний комісар?.. Гм.. Не віриться.

А потім двері: хлоп! хлоп!

За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дівчина. Але вона розуміє. Вона згадала село, вигін, дівчат і крем'яшки. Згадала – пішла на кухню. Заплющила очі, розставила руки й покрутила в повітрі пальцями: коли зійдуться, тоді спершу до Хаї прибирати, коли ні – спершу до Яблучкіної прибирати. Не зійшлись, треба в Яблучкіної, але вона з тривогою думає, що й народний комісар – це не абищо. Убирала в Яблучкіної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.

Потім уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроваті розкинулась.

– Ах, Боже мій! Чого ви так довго? Я ж просила вас скоріше, бо до нас, мабуть, приїде народний комісар.

А потім закричала глухо:

– Ох! Ох!

Уборщиця:

– Що з вами, баришня?

Тоді Хая сказала з тугою:

– Ах, яка ви дура... простіть мене, Прісю. Невже ви не розуміє – те, що в мене хвороба матки?

...Маленька справка: Карло Іванович приходив до Зої й казав:

– Ах Зою! Ві такой корошій товаришь. Ніфшелі Хая міня не люпіт? А я не маху, мі, сєвєрні люді надолько люпім...

Зоя:

– Я, Карло Іванович, не знаю...

І до матері:

– Мамо, вгомоніть Соню, чого вона розкричалась? Поколишіть...

III

Зоя, сім'я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловіка нема (був), у неї солдатський пайок і мільйон (п'ять коп. зол. валютою) жаловання на місяць.

Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вітрина напроти. Колись у вітрині було порожньо, а потім появились дамські капелюшки, і Зоя трішки забула Маркса.

Хая сказала:

– Бачиш, і живеш, дурочка. А то б жила в конурці. Що значить протеже? Це мені дякуй.

Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні і (о жах!) не варили кулішу в ескадроні: Зоя працює в ескадроні.

І сказала Хая:

– Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потім додала з докукою:

– Тільки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже і так, і сяк, але не можна покинути... Ну, як я буду жити без совнаркомки?

Це про Карла Івановича...

А на покрівлі латають покрівлю. З'їли літа покрівлю, бо йдуть літа, не вертаютьси.

А на краєвиді акварелі силуети церков, силуети будівель, димарів...

Іще маленька справка:

Хая їде з Карлом Івановичем у Ялту через півтижня, а Яблучкіна з Райським на Кавказ за два дні.

Хая пішла в свою кімнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.

На покрівлі латали покрівлю: стук! стук! З'їли літа покрівлю...

...Пахло розтопленим салом...

Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкіна знову вистукує закаблучками. Тоді Хая знову пішла до Зої й сказала з обуренням!

– Це ж хамка!

Це про Яблучкіну. І розповіла:

– Хіба я раніш так жила? Тепер що? За ідеї. А перший мій чоловік був директором у заводі... Да...

Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.

– А що вона, ця Яблучкіна? Потаскушка! Ну візьми: я ж Райського добре знаю... Ти його раніш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! він негліже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потім розфуфирилась... Розумієш? Амури.

І відзначила з докукою:

– А він – дурень. Радий за всяку ціну одкараскатись від неї і не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!

...Виходив полудень до Зоїного вікна. Закричали в коридорі Зоїні й мамині діти. В саду «Гастроль» ішла репетиція, кінчалась репетиція, а за силуетами димарів курів шлях.

Подзвонили. Це Карло Іванович приніс обід. Зоя перелякано дивиться на маму, підморгує мамі, щоб не прохала в Хаї лишків Хаїного обіду. Мама похитала головою й пішла одчинити двері. А Хая пішла до себе.

...Обід починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обіду. Дивується: чому не видають шоколаду? А від борщу смердить старим салом.

Карло Іванович:

– Це ж, дєтошька, боршь, боршь всігда з старім салом.

Хая не витримала:

– Дурень!

Лягає на кровать і суворить брови, Карло Іванович винувато дивиться на борщ.

...За вікном «катеринка» грає «Розлуку». Це прийшов німий і закричав за вікном по-дикунськи:

– Е-е-е!

Полетіли, мабуть, засмальцьовані грошзнаки. І знову чути: стук! стук! – латають покрівлю. Стихли бунти, громи, революція – латають покрівлю.

Коли Хая не їсть – не їсть і Карло Іванович. Тоді Хая спитала:

– А узнав, на якій підставі цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомці?

Карло Іванович розгублено подивився:

– Ах, дєтошька! Я забуфь.

Скрикнула Хая:

– Забуфь! Забуфь! Нічого сказать – громадянин: забуфь! Хіба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А віч – забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.

Карло Іванович ще винувато подивився на борщ, а потім несподівано образивси.

– Шьорт знає шьо! Шьорт!

І підвівся й підсмикнув брюки.

Тоді Хая раптом заласкавіла:

– Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту...

Карло Іванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борідка, почервонів, як стрючковий перець. Ще раз підсмикнув брюки й кинувся з кімнати.

– Шьорт!.. Прибіг до Зої:

– Тафольно... Ві, Зоя, карошій товарішь. Каварітє: долько она будіт мушіть міня? Ніфшелі она міня не люпіт? Шьорт!

IV

Поспівав виноград – там, на березі моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливі татари: «шурум-бурум» – нащадки лихої татарви.

Останні дні перед од'їздом.

Ранком уборщиця Пріся заплющує очі: чи зійдуться пальці? І в останні дні демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкіна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усміхається. Іноді й Хая йде на службу.

«...Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским...» і т. д.

Завтра Райський з Яблучкіною їдуть на Кавказ.

А перед од'їздом розігрався-таки скандал. Яблучкіна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.

І сказала Хая:

– Боже мій, яка некультурність! Яблучкіна фиркнула:

– Будь ласка, не вчіть. Сама знаю.

– Знаєте, та, мабуть, не все... Ах, яка некультурність!..

Тоді Яблучкіна скрикнула:

– Ідіотка!

Хая зблідла:

- Що ви сказали?

– Ідіотка!

Хая в знемозі похилилась на стіну:

– Ох, мені дурно...

Але раптом побігла до дверей і крикнула:

– Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю під ніс... Сучка!

Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посміхався:

– А-а-а!..

Хая скипіла:

– Чого вам треба?

– А-а-а!..

– Дурень! – і вскочила в свою кімнату.

Хая конче хвилювалась і покликала Зою. Лаяла Яблучкіну, а потім говорила про Пєтушкова:

– От. Живий ескіз для комедії. Сидить у совнаркомці й підслухує, що говорять. Вислухав засідання, а потім до якогось наркома:

«Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданіє».– «Да, да... я помню». А він же на бугайця взяв. От ескіз!.. Ну, брешеш, я таки доб'юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.

Зоя уважно перелякано слухала й вертіла в руках газету за 26.

Іще казала Хая:

– Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.

І додала надто серйозно:

– Хіба ти не знаєш, що тут тільки члени колегії будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б ніяк не вселилась. Подякуй мені.

(Кінець! Кінець! Кінець!)

То б'є в літаври моє надхнення.

(Кінець! Кінець! Кінець!)

27. Яблучкіна й Райський їдуть на Кавказ.

Метушилась Пріся:

– Баришня!

А шофер перевозив корзини на вокзал.

– Атвєтственной... Гіпо-по-по-там.

Райський увійшов до Хаї:

– Прощайте!

І сказала Хая:

– Мені рішуче вас шкода... Опрідільонно...

Шофер покликав:

– Пожалуйте, машина готова.

Райський підвівся.

...А за стіною Яблучкіна вже демонстративно вистукувала закаблучками.

Райський пішов.

27, 28, 29.

Їхати. І цим їхати.

...Це, здається, в Ібсена, а може, в Пшибишевського – сильна любов перемагає нелюбов, і нелюбов любить.

Так Хая комусь:

– Я знаю, він мене любить до божевілля. Хай же переможе мою нелюбов.

А йому:

– Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.

Комусь:

– Він і справді став неврастенік. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу!

Йому:

– Дорогий мій Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструації.

Сьогодні Карло Іванович ходить самоваром вичищеним.

– Ка-арль! Ка-арль!

І канарейкою летить Карло Іванович...

...А все-таки сьогодні, в останній день зчинилась драма.

Карло Іванович прийшов спати до Хаї і не приніс подушки.

Хая довго мовчала.

...В саду «Гастроль» не було симфонічної оркестри – співав московський Пірогов.

Кричали:

– Блоху! Блоху!

Але не схотів співати блоху: гонор знаменитости.

Раптом вдарив духовий оркестр.

Хая спитала:

– Чого ти не приніс подушки? Карло Іванович:

– Я, дєтошька, забуфь!

– Забуфь! Забуфь!

І... почала розпікати, і... почала.

– Забуфь! Забуфь!

Як і треба було чекати, Карло Іванович довго слухав, а потім пополотнів. Але на цей раз так пополотнів, як ніколи.

Спершу він підсмикнув брюки, потім забігав по кімнаті і раптом закричав мов не своїм голосом:

– Рабіня! Рабіня! Шьо ті мушаєшь меня? Рабіня.

Трусилась борідка, ще підсмикував брюки й кричав не своїм голосом.

Хая перелякалась:

– Зою, Зоїчко! Йди сюди. Він уб'є мене.

Прийшла Зоя, але Карло Іванович конче розійшовся:

– Рабіня!.. Рабіня! Два хота мушаєшь!

Хая теж пополотніла:

– Карль! Що ти кажеш? Боже мій! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки... Ах, Боже мій! Зою, мені темніє в очах. Ох! Ох!

Тоді Карло Іванович вискочив із кімнати й ускочив у Зоїну кімнату. І чути було на всю квартиру гістеричне: – Рабіня! Рабіня!

Хая обняла Зою:

– Що мені робити, скажи, що мені робити... Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?

Але коли Карло Іванович стих, Хая заговорила з сумом:

– Він, їй-богу, скоро вмре. Він неврастенік. Я вже спокійно чекаю на його смерть... Тільки що мені робити? Пропала Ялта!..

І плачем заплакала... В саду стихло: публіка розійшлась. За вікном жевріли зорі. Зоя вийшла з Хаїної кімнати й пішла до себе. Карло Іванович, блідий, схвильований, сидів край вікна.

– Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: ізтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.

І підвівся:

– До сфітання! Пойду к сіпє. Тафольно!.. Мі сєферні люді долько терпім, но – тафольно!..

І рішуче пішов до себе на другий поверх.

Так було 29. 30 Пріся прийшла убирати і вже не гадала на пальцях.

Пробіг (конфектно, карамельне) Пєтушков.

А 30 увечері кур'єрським потягом Карло Іванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Іванович говорив:

– Шьо, дєтошька?

Хая дивилась убік...

А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити свиню», не сказати про свиню – це прийом.