Текст книги "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Автор книги: Михайло Івасько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

– Нічого. Я й не надіялась, що вона дозволить. Буду читати її, коли завітаю в пансіонат, – усміхнулась Анна. – Ти спробував, я це ціную.

– Проте, – додав хлопець, – вона завтра кудись їде і попросила тобі сказати, щоб ти прийшла її замінити. Звісно, якщо ти хочеш… Одразу й почнеш читання.

– Ти жартуєш? – ошелешено спитала Анна. – Звісно, я хочу! Я ж майже ніколи нічого не читала – буде кльово розпочати з такої рідкісної книги!

Дівчина обійняла хлопця з такими самими емоціями, як сьогодні Бенедикт обіймав пані Ярину. Але наприкінці ще й поцілувала.

– То сказати Ярині, що ти прийдеш?

– Прийду! Звісно! Це круто!

І не встиг Бенедикт проказати своє «до завтра», як Макс покликав Анну до маршрутки, яка саме над’їхала. Дівчина востаннє цьомкнула Бенедикта і, усміхаючись на всі зуби, забігла в маршрутку, з якої ще кілька разів йому помахала.

Бенедикт затуманеним поглядом дивився вслід маршрутці.

– Вона дивовижна, – подумав уголос він.

Того вечора його мучили, чи то пак радували, думки про те, чому так склалося, що він, коли приїхав у це місто, зустрів стільки талановитих людей? Чому раніше він не бачив стільки особливих людей навколо себе? А може, він просто не звертав на них уваги? Може, вони скрізь? Бенедикт цього не знав, та йому щиро хотілось вірити, що скрізь. Бо світ у такому уявленні підбадьорював.

Весь вечір він провів за книгою, а коли годинник показав пів на дванадцяту, на телефон прийшло повідомлення від Анни, яке відволікло його від читання. Він вже звик, що в такій порі приходять від неї повідомлення, і навіть знав, що в них написано.

Там завжди було те саме запитання: «А сьогодні був незабутній день?»

І поки на жодне з таких смс він не відповів негативною відповіддю, після чого приходило єдине слово: «Рада». І Бенедикт усміхався.

Після сьогоднішнього короткого листування він читати не зміг, бо голову заполонили думки, а душу – неймовірний стан, який він називав натхненням. Він піднявся з ліжка, сів за стіл, розгорнув зошит і взяв ручку. Та не писав, чомусь задивився у вікно. Побачив за ним гілля горіха, який ріс біля пансіонату, побачив, як воно хитається, та чомусь задумався, чого немає звуку. Навколо була тиша. Він не чув ні вітру, ні скрипіння гілок.

– Все спить, – прошепотів Бенедикт.

Потім чомусь знову повернувся думками до таланту Макса; задумався про свій; перевів погляд з вікна на чистий аркуш і аж тоді почав писати:

 
Коли весь світ втопає в тишині, —
змовкає навіть вітер і вода,
тоді думки кричать, мов у вогні, —
мені їх робиться шкода.
Я беру ручку і листок,
Сідаю зручно і пишу,
про все, що пробирає до кісток,
про все, що в серці я ношу,
коли навколо гучно.
 

П’ятий крок назустріч вітру: «Мати мету»

Анна сиділа в м’якому клітчатому кріслі і з захватом вчитувалась в рядки книги, яку чомусь так раптово для самої себе вона дуже захотіла прочитати. Все це через Бенедикта. Він її надихнув щось прочитати. Він говорив про книги, як про щось святе і живе. І їй захотілося це перевірити. А раптом вони їй теж настільки сподобаються?

Вона акуратно тримала книгу в руках, ніби це було якесь ніжне кошеня і вона боялась його налякати. Зелена палітурка приємно торкалася долонь дівчини, а слова написаної історії торкались її душі.

На дивані, у тій самій вітальні, сидів Бенедикт і теж читав якусь книгу, час від часу поглядаючи на Анну. Йому було приємно бачити радість і захват в очах дівчини. Йому було приємно виконати її маленьку мрію.

Вони сиділи у вітальні пансіонату абсолютно мовчки, кожен читаючи свою історію. Кожен з головою поринав у світ своєї книги і на навколишній світ навіть не звертав уваги… Все ніби зникало – залишались тільки вони і книжкові світи.

Їм обом надзвичайно сподобалось таке заняття – удвох читати книги. Це виявилось дуже затишним, романтичним і навіть з якогось боку трохи інтимним заняттям. Бенедикт зловив себе на думці, що коли люди мають з ким отак сісти і почитати, ці люди точно не самотні.

Анну цей пансіонат ніби заново зачарував. Чи, точніше, нарешті зачарував. Вона по-іншому відчула це місце, вона навіть по-іншому сюди йшла. Тепер це приміщення було не «місцем її нудної роботи», тепер це місце було «Бенедиктовим домом», через що вона з радістю йшла до нього в гості. І коли прийшла, навіть почала бачити у такому звичному для неї пансіонаті якусь своєрідну красу. Таку ж, яку бачив Бенедикт, коли сюди заселявся. Те приміщення нагадувало їй храм, стіни якого багато чого бачили і всмоктали. Дівчина навіть трохи заздрила Бенедикту, що тут живе він, а не вона.

– Ти не хочеш щось поїсти? – перервав багатогодинну тишу Бенедикт, проте дівчина була настільки заглиблена в свій світ, що спочатку навіть не почула запитання. – Ти тут? Не хочеш їсти, питаю?

– Га? Їсти?.. Ого, поглянь! За вікном уже потемніло! – прокинулась із гіпнотичного стану Анна.

За вікном вже справді сутеніло. Дівчина з хлопцем кілька секунд дивились у вікно і не вірили, що стільки часу промайнуло так швидко.

– То як? – усміхнувся хлопець. – Я, правда, не надто хороший кухар, але, думаю, разом ми щось придумаємо.

Дівчина потерла живіт і, посміхаючись, промовила:

– Я вмираю з голоду.

Вони пішли на кухню, залишаючи книги на полиці чекати наступного сеансу читання. По дорозі дівчина ділилась своїми емоціями стосовно книжки, а Бенедикт натомість розказував про свою. Пані Ярина, яка вже повернулася з прогулянки і проходила повз відчинені двері кухні, почувши цю розмову, посміхнулась, бо зрозуміла – вони одне одного не чують.

Спільними зусиллями їм вдалось наробити млинців, знайти в кутку нижньої тумбочки якесь малинове варення і заварити два горнятка запашного чаю. Небагато, але вони, чесно кажучи, навіть і на таке не розраховували. Насправді обом здавались ці млинці неперевершеними через те, що вони спільно готувались. Це виявилось веселим процесом.

Їсти все це вирушили в Бенедиктову кімнату, яка за час його проживання встигла трохи змінитись. На стінах з’явились приклеєні різні вирізки з журналів – цю ідею він запозичив з перукарні, в якій вони з Анною фарбували волосся. Щоправда, його вирізки були не з зачісками, а з якимись статтями, які Бенедикт вважав цікавими: чи то інтерв’ю письменників, чи відомих музикантів. Також там були й світлини тих, шановних для хлопця, людей, а серед них приклеєний був буклет, який подарував йому з Анною перші незабутні спогади.

Всі зошити з віршами Бенедикт заздалегідь заховав у шухляду, оскільки очікував, що Анна зайде в його кімнату, – поки він не хотів розкривати їй цю сторону своєї особистості. На столі лежало тільки кілька книг і ноутбук.

– Вау, ти зміг цю кімнату зробити затишною, – підмітила Анна, роздивляючись. – Браво!

– Дякую, – відповів Бенедикт. – Сідай туди.

Він сів у крісло, а Анна на ліжко, млинці й горнятка чаю вони поставили на стіл і одразу ж почали пригощатись.

– О, це твої батьки? – наминаючи, спитала Анна, бо побачила прикріплену до стіни над ліжком фотографію, на якій були зображені Бенедикт, котрий грав на старому фортепіано, і його горді батьки поруч. – А це ти? Ти граєш?

– Так, це вони, – теж пережовуючи, відповів хлопець. – Граю, хоча давно вже не торкався клавіш.

– Це круто! – вразилась Анна так, що з її рота випав шматочок млинця. Бенедикт засміявся. – Чому ти не сказав?

– Та не знаю, ми якось не говорили про це.

– Та ми весь час говоримо про музику! – сказала Анна. – Тепер ти просто повинен мені зіграти!

– Були б тут клавіші, я б це зробив зараз, – признався Бенедикт. – Я й сам скучив за ними.

Хлопець сьорбнув чаю і зрозумів, що вони забули його посолодити. Скривився.

– Блін, забули додати цукор… Чекай, я піду на кухню… Не факт, що його там знайду, але пошукаю, – підморгнув він і вийшов з кімнати, залишивши все ще вражену прихованим талантом свого хлопця Анну.

Зайшовши на кухню, хлопець помітив там Єву, яка щойно повернулася з роботи і була одягнена в уніформу офіціанта. На подив хлопця, дівчина ні з ким не розмовляла.

– Привіт, смачного.

– Привіт, дякую, – відповіла вона.

Бенедикт підійшов до полиць, щоб знайти цукор, та ніде не міг його запримітити. Єва сиділа за столом і сьорбала якийсь суп.

– З тобою Анна розцвіла, – промовила Єва. – Ви круті. Я бачила, як ви заходили в твою кімнату. Ви пасуєте одне одному. І очі в обох блищать.

– Дякую, – зашарівся Бенедикт.

– Ти дивись не поранься. Люди – жорстокі створіння.

– Вона не така, проте дякую, – відповів Бенедикт і відчув, як сама думка про погані стосунки з Анною його дратує.

– Ну раз не така, то вмикайте хоча б музику гучніше, – засміялась Єва. – Бо жив уже тут один юнак, який щотижня водив таких «не таких», – скаламбурила дівчина.

– Облиш, ми поки про це не думаємо, – відповів хлопець.

Він помітив цукор, взяв посудину і вирушив у кімнату з запитанням у голові: «Чи, може, думаємо?» Та коли він прочинив двері, то побачив щось таке, від чого впустив цукерницю на підлогу. Вона, на щастя, не розбилась, чого не скажеш про Бенедиктову довіру до Анни.

Дівчина сиділа за столом і читала один з Бенедиктових записничків. Здається, вона навіть не помітила, що хлопець повернувся.

– Що ти робиш? – крикнув Бенедикт. – Це особисте! Я нікому цього не показую!

Хлопець підбіг до дівчини і вирвав із її рук свій зошит.

– Як ти могла? Я ж не дозволяв тобі ритись у моїх шухлядах! Це гидко!

– Бенедикте, вибач, я просто думала, що знайду там якісь хустинки, бо пролила чай на стіл… Вибач, я не думала, що це щось важливе…

– Хустинки? Ти не бачиш різницю між хустинками і зошитом? І, знаєш, він не образиться, якщо ти раптом його не розгорнеш!

– Вибач… Я просто… – розгубилась дівчина. Та вона не могла знайти потрібного виправдання, бо його не було. Її очі дивились на Бенедикта якимсь таким глибоким поглядом, якого він не розумів. Це страх? Це розчарування? А може, співчуття?

– Ти маєш піти, – відрізав хлопець, вказуючи на прочинені двері.

– Що? Бенедикте, будь ласка… – злякалась Анна.

Хлопець стояв непорушним та розлюченим, вказуючи на двері. А дівчина розгубилась, бо справді почувалася винною. Повільно підвелась і приречено рушила до дверей. Ішла повільно і з провиною на лиці.

– Знаєш, – раптом повернулась вона. Дівчина вирішила, що коли він уже й так ображається, то повинен знати все, що вона думає. – Вони прекрасні. Це найкраще, що я коли-небудь читала… і я абсолютно відверто це говорю.

– Що? – прохрипів хлопець. – Вони справді тобі сподобались?

– Сподобались! – сказала, ніби викрикнула, Анна. На її очах забриніли сльозинки.

Хлопець їй повірив і відчув неймовірне полегшення.

Бенедикт дивився на неї, і його відчуття переживали якусь метаморфозу. В нього такого ніколи ще не було. Вся ця короткочасна злість на Анну ніби кудись випарувалась, ніби її й ніколи не було, натомість з’явилось відчуття вдячності. І повернулось розуміння того, як йому ця дівчина подобається. Вона не знала, про що в ці секунди думає хлопець, але добре розуміла, що його відчуття неймовірно потужні. Це було помітно по його очах. А він зрозумів, що це пристрасть.

Хлопець рвонув до дівчини і поцілував її. Вона відповіла йому. А потім це повторилося знову… і знову. Це були найпристрасніші поцілунки в їхньому житті, і їм обом хотілося, щоб вони ніколи не закінчувалися. Обоє відчували таку насолоду, яку не відчували ні разу в житті. Боротися з тією спрагою було абсолютно неможливо. Її хотілось тільки продовжувати і продовжувати, хотілось напитись, хоча б трішечки… Ніби якщо раптом вона припиниться, то вони відчують нестерпний біль або просто не виживуть. Це все, про що вони могли думати в той момент.

– Не зупиняйся, – прошепотіла Анна.

Невпевненими рухами Бенедикт розстібав блузку коханої, а вона стягувала з нього футболку. Обоє не планували, що це станеться сьогодні, та зараз, коли вони мінялись поцілунками і ніжними поглядами, вони знали, що не пробачать собі, якщо цього не станеться.

Тоді вони вперше побачили оголені тіла одне одного. Обоє були неймовірно худі і з блідою-блідою шкірою – та для них ці тіла були ідеалом краси і ніжності; були шматочками чогось вабливого, чого хотілось торкатись… чого неможливо було не торкатись… І серед всієї цієї краси тіл на них дивилися кохані очі.

Бенедикт цілував Аннині груди, а вона пестила його шию. Обоє не вірили своєму щастю. Вони не думали про себе – вони думали про свого партнера. Обом хотілось подарувати якомога більше любові тому, хто зараз поруч; не собі. Ніби якщо він відчуватиме більше ніжності, то власна насолода від цього стане ще більшою.

Вони торкались тіл одне одного, з їхніх вуст зринали інтимні подихи. Анні подобались руки хлопця і сильні плечі, а йому здавався дивовижним вигин її тендітної талії. Їхні тіла і серця бились жагою в тому затишному ліжку, в тому старенькому пансіонаті, ніби доводячи світу, що таке справжнє кохання. А коли їхні погляди перетинались – Боже, це їх зводило з розуму.

Під кінець того безкінечного моменту з їхніх вуст прозвучали два признання:

– Я кохаю тебе.

– І я тебе.

Анна дрімала у ліжку, синє волосся прикривало її оголені плечі. Бенедикт сидів у кріслі і спостерігав за, як йому здавалось, чимсь незрівнянно прекрасним. Була спокійна тиша. Йому було затишно дивитись на кохану, настільки ж, наскільки їй було затишно спати. В неї були чудесні сни.

За вікном була міцна ніч. Хлопець тримав в руках один із зошитів, дивився на дівчину і писав вірш.

Бенедикт був щасливим і по вуха закоханим. Він неймовірно радів, що вирішив піти з дому. Бо це поки було найправильнішим рішенням у його короткому житті. Якби він не втік, то не зустрів би її, а життя без неї – сіре. Вона для нього здавалась незвичайною. Магією. Він дякував вищим силам, що сталося все так, як сталося.

Хлопець вирішив уже не заховувати зошит з віршами в шухляду, а покласти на стіл, та коли він простяг руку, записник вислизнув з його долоні і впав на підлогу. Тишу порушив глухий звук. Хлопець поглянув на дівчину і побачив, що вона усміхається з заплющеними очима.

– Ти не спиш?

– Ти такий смішний… – відповіла дівчина, розплющуючи очі.

– Смішний?

– Твоя незграбність така чарівна і кумедна.

– Такий уже я є… Ти ідеш додому? – здивувався він, бо дівчина піднялася з ліжка, поцілувала його і почала одягатись. Його це здивувало, бо надворі було, напевно, о пів на першу.

– Йду, бо батько непокоїтиметься, – промовила Анна. – Проведеш мене до автобусної зупинки?

– Так, залюбки.

– І ще дещо: можна мені взяти хоча б один зошит додому? – скромно запитала Анна, дивлячись на купку зошитів на столі.

На Бенедиктовому обличчі розпливлась усмішка, і він мовчки простягнув дівчині один із зошитів. Він був радий, що хтось зацікавився його віршами. Він цінував це.

– Дякую, – відповіла Анна.

– Скажи, я перша, хто почитав твої вірші?

– Перша.

Бенедикт і Анна йшли по тротуару нічної вулиці. Це був доволі небезпечний район – Бенедикт це вже розумів, та сьогодні на вулицях нікого не було, тож можна було насолоджуватись нічною прогулянкою з коханою людиною.

Ніч. Зорі на небі. Вона. І ледь відчутний холод.

Бенедикт йшов з натягнутим на голову капюшоном і тримав руки в кишенях, а за передпліччя лівої його тримала Анна. Його це гріло. Він відчував, що вже не самотній.

За стільки років він справді розумів, що не самотній.

– Але чому, Бенедикте? Невже ти думаєш, що вони погані?

– Можливо, й думаю… Проте лише частково… Найбільшою причиною було те, що всім було начхати на них. Люди бачили, що я пишу, та ніхто ніколи не питав, що це. Ти перша, хто ось так насмілився прочитати їх без моєї згоди.

– Бенедикте, вони прекрасні.

– Ти справді так думаєш?

– Звичайно. Коли я їх читала, Бенедикте… Я торкалася зірок! – знайшла потрібні слова Анна, і підлітки перевели погляд на всіяне іскорками небо. – Їх неможливо не помітити. Це дивно, що ніхто їх не бачив. Їх же так багато. І кожен з них прекрасний.

– Дякую тобі.

– І знаєш… Хіба це не мета?

– Тобто?

– Тобто ти пишеш прекрасну поезію… Невже тобі не хочеться, щоб це побачили інші? Невже не хочеш якось себе реалізувати? – почала дівчина. – Повір, ці рядки можуть допомогти багатьом людям зрозуміти себе. Допоможуть описати їм те, що вони відчувають і не можуть знайти потрібних слів. Ти захоплювався танцем Макса, але твій талант не менш прекрасний, і, повір, люди ним теж захоплюватимуться.

– Не знаю, – признався Бенедикт. – Я про це ніколи не думав. Звісно, писати я буду завжди. Це для мене, як дихати. Але щоб ці вірші читали інші… Не знаю… Ти сама бачила, як я зреагував, коли ти їх прочитала! Я був не готовий!

– Люди ніколи ні до чого не готові, – промовила дівчина. – І ще: ти просто не був у них впевнений… Але тепер ти знаєш моє ставлення до них… Невже ти досі не віриш в їхню красу?

– Вірю… Якщо ти кажеш, що вони хороші, то я вірю тобі, звичайно… – мовив Бенедикт. – Вибач, що накричав. Тепер я вірю, що вони заслуговують на увагу… Але що я можу зробити, щоб їх побачили інші?

Анна усміхнулась і поцілувала хлопця в щоку.

– Головне те, що ти визнав, що твої вірші заслуговують стати твоєю метою. Перший крок зроблений. Головне, що ти готовий ділитися ними з людьми. Це поки найголовніше.

– Я кохаю тебе, – промовив Бенедикт.

– І я тебе.

На зупинці вони стояли, тепло обіймаючи одне одного. Анна тулилась вухом до Бенедиктових грудей і слухала його серцебиття. Вона була ладна проводити з ним кожну секунду свого життя – і цього було б їй мало. А коли приїхав автобус, вони поцілувались і попрощались.

– Це незабутній вечір, – мовив Бенедикт.

– Для мене теж, – відповіла Анна. – З днем народження тебе.

Хлопець лише усміхнувся.

Вона сіла в порожній автобус, а хлопець стояв на зупинці, аж поки той не зник за поворотом. А коли він ішов додому, то подзвонив до Анни і говорив з нею доти, поки вона не переступила поріг свого дому.

Він піклувався про неї і був радий, що має ким піклуватись і що піклування приймається.

Потім відклав телефон, підняв з підлоги записника і перечитав вірш, який написав, коли милувався, як вона дрімає.

 
Твій оксамитовий голос —
Це звук мого життя.
Ти дарунок для світу,
Ти серцебиття.
Ти таємниця для мене,
Ти танець душі,
Ти надзвичайно натхненна,
Ти – прекрасні вірші.
Ти любов, ти повага,
 
 
Ти емоція щира,
Але ж є рівновага…
Ти яскрава – я сірий.
 

Після того він заснув, а вона майже до світанку читала його прекрасні вірші. Іноді сміялась, іноді плакала, та завжди розуміла одне – Бенедикт незвичайна людина. Вона відчувала гордість, що закохалася саме в нього.

Його вірші, як казала Анна, були мов зірки в зоряну ніч. Ними треба милуватися. Вони також дають відчуття чогось містичного, нескінченного і таємничого. Його поезія впевнює людей у їхній особливості і грандіозності їхнього буття. Ну, Анну, принаймні, вона в ту ніч впевнила. Вона лягала спати, відчуваючи щось магічне. Відчуваючи, що люди – це прекрасні створіння.

Їхні емоції, переживання та й навіть тіла. Все це просто і геніально. Людство прекрасне.

Анна була завойована поезією Бенедикта.

Це була найпростіша в світі любов. Без брехні, сварок і непорозумінь. Вони обоє в ній купались.

Прийшов той час, коли Бенедикт зрозумів, що в нього абсолютно немає грошей, за які жити. Це сталося доволі просто: хлопець відчинив шухляду, в якій зберігав заощадження, і помітив там лише кілька самотніх копійок. Спочатку він відчув страх, а потім вирішив, що потрібно не панікувати, а якось вирішувати цю проблему. Він знав, що таке станеться.

Хлопець взяв із шухляди всі копійки, які там лежали; витрусив рюкзак, і серед сміття знайшлося ще кілька монет; але найбільшу «рибку» він виловив у кишені джинсів – там знайшлася ціла десятигривнева купюра. Взявши ці гроші, він пішов у найближчий до пансіонату кіоск і купив найсвіжішу газету з оголошеннями.

Коли він повертався з газетою до пансіонату, до нього зателефонувала Анна і, як завжди, запропонувала погуляти. Він дуже хотів провести з нею час, та розумів, що затягувати з пошуками праці далі нікуди.

– Вибач, але сьогодні не можу, – винувато промовив Бенедикт. – Мені потрібно владнати деякі справи. Я потім усе тобі розкажу.

Він поки не хотів розказувати дівчині про свої фінансові справи, оскільки знав, що вона кинеться йому допомагати, а це він хотів зробити сам. За нього завжди вирішували все батьки, йому хотілось хоча б раз зробити все самому.

– Дуже прикро, – мовила Анна. – Думала, підемо в той парк, у який ходили на твій день народження… Але нічого страшного, знайду інше заняття…

– Завтра побачимось.

– Обов’язково.

Анна була не дуже засмучена такою новиною. В неї теж була справа, яку вона відкладала вже кілька днів, тож зрозуміла занятість Бенедикта за знак, що пора цю справу виконати саме сьогодні. Вона надзвонила Пилипа і Лізу та запропонувала їм сходити з нею в одне місце. Вони не відмовились.

– Що це за приміщення?

Пилип не розумів, куди їх привела Анна. Вона, він і Ліза стояли перед красивим будинком молочного кольору з високими круглими колонами та прекрасними білими вікнами.

– Це Академія гуманітарних наук, – відповіла Анна.

– І чому ж ми сюди прийшли?

– Зараз усе дізнаєшся, – промовила дівчина і рушила до вхідних дверей.

Друзі покірно, з нерозумінням на лицях, рушили за нею.

Двадцять хвилин підлітки блукали по широких коридорах академії. Ліза з Пилипом просто йшли за Анною, яка, здається, сама не знала, куди має податись.

– Що ми тут робимо? – спитала Ліза. Її це вже починало дратувати. – Може, поясниш?

– Чекай, не зараз, – заклопотано відповіла Анна, пильно вдивляючись у таблички кожних дверей, повз які вони проходили. Коли вона помітила двері з написом «Деканат», її очі засяяли і вона впевнено рушила до них: – Знайшла, ходімо!

Пилип з Лізою перезирнулись, але все ж зайшли за подругою в деканат. А там, в принципі, нікого не було. Лише за одним з дев’яти столів сиділа темноволоса жіночка років сорока. Вона навіть не поглянула на підлітків, які ввійшли в залу і трохи розгубились. Пилипа, натомість, не збентежив той факт, що в деканаті сидить лише одна жінка-секретарка. Було літо – академія не працювала, тож він взагалі розраховував, що двері, до яких прямувала Анна, не відчиняться.

Анна набрала в груди повітря і підійшла до стола єдиної секретарки. Та й надалі не реагувала на присутніх, просто тупилась у монітор комп’ютера і, мов робот, час від часу клацала по клавіатурі.

– Доброго дня, – невпевнено почала Анна. – Я хочу дізнатись, чи не закінчився набір у Літню школу прози і поезії?

– Не закінчився, – механічним голосом відповіла жінка. – Проте заявки прийматимуться ще тільки два дні.

Анна помітно зраділа, а от Ліза і Пилип до кінця не розуміли, що відбувається. Бажання Анни стати учасником літературної школи видавалося для обох просто безглуздим, адже подруга ніколи не виявляла таких творчих нахилів.

– А де можна подати заявку? – після цього Анниного запитання у Пилипа остаточно відвисла щелепа.

– Ось, – мовила жінка, все ще дивлячись у монітор. Вона, ніби вже рефлекторно, поклала перед Анною якийсь бланк. – Ви маєте заповнити цю анкету і віднести її в сорок шостий кабінет разом зі зразками ваших робіт… – Врешті жінка відвела погляд від комп’ютера і глянула на годинник, який висів на стіні. – Якщо хочете подати заявку сьогодні, то варто поспішити – за півгодини кабінет закривається і відкриється лише завтра о дев’ятій.

– Зрозуміло, – беручи анкету, сказала Анна. – Дякую.

– Прошу, – повертаючись до справ, відповіла секретарка.

Анні жартома подумала, що вона так зосереджено грає в пасьянс-павук. Дівчина мерщій поспішила до дверей. Ліза і Пилип, шоковані, вийшли за нею.

– Ти що, хочеш стати учасником цієї школи?! – вражено запитала Ліза.

– Ні, – відповіла Анна. Вона підійшла до стола, який стояв у коридорі, і почала вивчати бланк. – Маєте хтось ручку?

– То для чого тобі ця анкета, якщо не хочеш вступати в цю школу?

Анна знала, що не варто гаяти часу, бо хотіла зробити цю справу саме сьогодні, проте повинна була все пояснити друзям, бо вони до кінця нічого не розуміли.

– Розумієте, – повела вона, – я хочу записати в цю школу Бенедикта. Нещодавно я дізналася, що він пише прекрасні вірші… Настільки прекрасні, що я вам їх нізащо не опишу… Не смійтеся, це справді так… Тож я допоможу йому зробити перші кроки… Він може навчитись більшого. Його в цій школі можуть багато чого навчити. Люди можуть помітити його талант.

– Що? – збентежилась Ліза. – А чому він нам не казав, що пише? Він хоча б готовий показувати ці вірші комусь?

– Готовий. Я переконала його у тому, що вірші заслуговують на увагу. А тепер я допоможу йому знайти цю увагу. Це має статись у цій школі.

Ліза і Пилип не змогли знайти слів, щоб описати все, що думають. Анна сприйняла це як розуміння і повернулась до заповнення бланку. На більшість запитань відповідей вона не знала. Їй були відомі лише дата народження хлопця і його ім’я.

– Блін… Ви знаєте його прізвище?

Пилип нервово реготнув, а Ліза підхопилась допомагати Анні і почала напружувати мозок, щоб згадати хоча б якусь інформацію про друга.

– Чекай… Я знала… Щось на К…

– Крех! – згадав Пилип. – Точно, Крех!

Анна вписала ім’я і прізвище хлопця, пропускаючи параграф «по батькові». Далі треба було написати назву міста, з якого він родом.

– Пиши Івано-Франківськ, – сказала Ліза й одразу зловила спантеличені погляди друзів. – Ну що? Він типовий франківчанин… Оця його мова така культурна…

– У цьому щось є, – визнала Анна і вписала це у бланк.

Ось такими зусиллями Анна, Ліза і Пилип заповнили всі поля в анкеті про вступ у Літню школу прози та поезії. Адресу, на котру повинен прийти лист з результатом (чи прийняли Бенедикта, чи ні), Анна вписала свою. Вона не сумнівалася, що його приймуть. Проте, якби раптом таке не сталося, вона вирішила, що не скаже хлопцю про цю спробу, оскільки його це може зупинити знову пробувати показати світу свій талант, – а вона була впевнена, що це його мета.

Кілька хвилин Ліза і Пилип стояли біля сорок шостого кабінету і чекали на Анну, яка пішла подавати заявку. Вона витягнула з сумки Бенедиктів зошит з віршами, зітхнула і зайшла в кабінет. Через деякий час вийшла і сказала друзям:

– Все. Заявку прийняли. Тепер варто чекати на результат.

Всю дорогу додому Анна розповідала друзям про Бенедиктові вірші. Вони все уважно слухали і ділилися здивуванням щодо прихованого таланту друга. В кінці розмови вони були впевнені, що хай би там як Бенедикт говорив, що не має ніякої мети в житті, окрім як жити моментами, він буде щасливий, що про його талант почують.

Тим часом вже кілька годин поспіль Бенедикт вбивав час за безнадійним, як йому здавалося, заняттям – він шукав підробіток. Спочатку він це робив у своїй кімнаті, та потім йому набридло весь час ходити на кухню по черговий запашний чай (якого він випив, напевно, сім горняток), тож він вирішив продовжити пошуки саме там, за кухонним столом.

Сторінки газети оголошень були розмальовані найбільш відповідними для хлопця варіантами праці. Він добре знав, що на щось пристойне його не візьмуть, тож відмічав тільки реальні вакансії, як «різноробочий на будівництві», «прибиральник», «працівник в автомийці» чи «промоутер листівок». Коли він помітив останню вакансію, то згадав того хлопця, який дав йому листівку про стрибки зі «Зміїного шляху». Бенедикту було цікаво, чи в нього теж була така безвихідна ситуація? А може, ще гірша? Бо Бенедикт хоча б мав впевненість, що на кілька наступних місяців в нього є дах над головою.

Біля розписаної газети лежала його старенька «Нокія». Зарядка акумулятора була майже виснажена, бо хлопець зробив безліч дзвінків до потенційних роботодавців. Та це було без сенсу, бо всі йому відмовили. Дехто через те, що «вакансія більше не актуальна», а дехто просто питав про вік хлопця і казав, що він іще занадто молодий для такої праці.

У Бенедикта мали б бути страх та безнадія, та хлопець не переймався. Він знав, що рано чи пізно все налагодиться. Від відмов у нього лише розболілась голова, але надія залишалась.

Коли хлопець тер скроні, щоб розслабитись і з новими силами повернутись до пошуків, у кухню зайшов старенький професор Любомир. У руках він мав чашку, тож Бенедикт здогадався, що чоловік прийшов заварити й собі чаю чи кави.

– Доброго дня, – привітався старий. – Вчишся? – зиркнув він на папери перед Бенедиктом.

– Та ні, – буркнув хлопець.

– Допомога потрібна? – Чоловік поставив на плитку чайник і, поки вода закипала, всівся за стіл.

– Дякую, та ви і так не зможете допомогти… – сказав Бенедикт. – Просто настав той час, коли мені пора шукати роботу, щоб мати якісь гроші, а я наївно думав, що запросто її знайду. Нічого, мабуть, треба продовжити завтра, бо аж голова розболілась.

Хлопець підвівся і почав збирати всі сторінки газети, яку так довго вивчав. А після того пошкандибав до виходу з кухні.

– Почекай, – зупинив старий. – Думаю, я таки зможу допомогти.

– Перепрошую? – розвернувся хлопець, у його очах пробігла іскра, а головний біль миттю кудись щез.

– Думаю, ти мені підходиш, – пробурмотів Любомир, але скоріш сам до себе, ніж до Бенедикта.

– Тобто – «я вам підходжу»? У вас є робота для мене?

– Так… Розумієш, скоро почнеться навчальний рік, а я повинен багато чого підготувати і не встигаю… Старість, сам розумієш… Ех, повернути би молодість… – відлітав у свої мрії чоловік.

– Ви б мені шалено допомогли! – не вірив своїм вухам Бенедикт. – Я згоден!

– Ти ж навіть не знаєш, що це за робота, – усміхнувся Любомир.

Хлопцю було начхати. Він не вірив своїм вухам. Для нього це було подарунком з небес, на який він навіть і не надіявся.

– Мені підійде будь-яка робота!

– Ну, значить, ми підходимо одне одному, – мовив чоловік. – Я буду давати тобі завдання, типу знайти якісь рідкісні книги, які потрібні мені для навчальної програми; чи відправити листи на пошті; чи кудись піти; чи щось інше; а ти повинен виконувати. За кожне виконане завдання платитиму тобі – підходить?

– Звісно! Дякую вам! Ви мені дуже допоможете!

– Насправді так само, як і ти мені, – прохрипів чоловік. – І я зможу довіряти тобі важливі папери, оскільки знаю, де ти живеш, – підморгнув він.

Бенедикт усміхнувся, ще раз подякував і, неймовірно підбадьорений, чкурнув у свою кімнату. Там одразу подзвонив до Анни, і вони почали ділитись своїми продуктивними днями, щоправда дівчина не зізнавалась у головній причині, чому її день теж вдався.

Ввечері в Бенедиктові двері постукав Любомир і дав хлопцю перше завдання – знайти рідкісні книги, записані в списку. Професор порадив кілька бібліотек, у яких вони ще можуть бути, бо сказав, що багато вже об’їздив і книг там не знайшов. Також професор сказав, що буде дуже вдячний, якщо Бенедикт їх знайде.

– Мої учні просто повинні познайомитися з тими творами, тож постарайся. Це буде хороший початок нашої співпраці.