Текст книги "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Автор книги: Михайло Івасько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Підлітки кричали дуже голосно. Аж собаки з ближчих дворів підхопили їхній крик і люто загавкали. А їм було байдуже… І вони нічого не боялися.

А внизу, немов якась вогняна кулька, на землю, у струмок, впав підпалений Бенедиктів рюкзак і тихо зашипів.

Хлопець не невдаха. Він насправді й невдахою себе ніколи не відчував, просто тепер не дозволить, щоб інші його таким вважали.

– Дякую тобі, – промовив Бенедикт, через деякий час відколи вони спалили наплічник. Вони знову сиділи собі на якійсь дошці і милувались вечором.

– Справді вдалося? – спитала дівчина. – День незабутній?

– Знаєш, навіть більше, – признався хлопець. – Я дещо зрозумів… Ти мала рацію, коли сказала, що для людей найголовніше – це інші люди. Ти була права, що в самотності я б ніколи не пережив те, що відчував сьогодні з тобою. Для людей важливо мати когось близького… якогось друга… кохання, врешті-решт…

– Кохання? – повторила Анна.

– Звісно…

– А хто я для тебе? – раптом почала дівчина. Вона підвелася з дошки, Бенедикт автоматично зробив те саме. Її думки і голос затинались. – От як ти думаєш? Хто я для тебе? На що мені сподіватися? На дружбу? Ти, можливо, хочеш дружити, так, але я, дурна, наївна дівчинка, закохуюсь, Бенедикте… Я хочу тебе любити… Хто я для тебе? Божевільна незнайомка, друг чи все-таки дівчина, яка тобі подобається?

Він промовчав.

Він зробив крок до неї.

Він її поцілував.

На що їй сподіватись? Ким вона стане для нього? Та всім вона для нього стане. Він теж хотів її любити.

Четвертий крок назустріч вітру: «Вірити в талант»

Тим часом, коли Бенедикт насолоджувався життям і вчився любити, Рута Кулакова помирала. Ось так, немов якась зірвана квітка, вона в’янула зсередини. Душа її була спустошена, а надії втрачені. Сенсу, без можливості творити, вона не бачила ні в чому.

Того ранку вона прокинулася о дев’ятій ранку у своєму зручному великому ліжку. Гектора, її чоловіка, поряд вже не було. Збоку на білій тумбочці лежала тільки записка, написана його рукою:

«Поїхав на роботу,

буду відсутній кілька днів.

Розважся.

Люблю тебе».

Прочитавши цю записку, вона лише гірко зітхнула. Не піднімаючись, потягнулась до телефону, щоб подзвонити до чоловіка. Та почула лише механічний жіночий голос автовідповідача «Абонент тимчасово недосяжний… Спробуйте зателефонувати пізніше». Жінка здалась і кинула телефон десь в подушки.

А потім, повалявшись в ліжку ще півгодини, все-таки вирішила підніматись. Проте більше це виглядало на якесь катування – була б її воля, вона б лишалась у тому ліжку весь день, а то й тиждень чи місяць.

Та сьогодні на неї чекала зустріч з найкращою подругою, Тетяною, яка рідко навідувалася в місто, та й взагалі в Україну, бо проживала в Амстердамі. Колись Рута обожнювала такі зустрічі, бо любила подругу, завжди ділилася з нею своїми звитягами і з радістю слухала про її. А тепер вони видавались для жінки тортурами, бо розказувати було нічого, а слухати про прекрасне і насичене життя Тані вона просто не мала сил.

У душі жінка пробула двадцять хвилин, потім іще десять чистила зуби, потім сушила своє світле волосся, потім наносила макіяж, а потім ще довго добирала вбрання, яке сьогодні вдягне. Вона хотіла бути ідеальною, мов збиралася на перше побачення.

Вона хотіла, щоб подруга не помітила, до чого скотилось її життя. Колись у Рути була прекрасна кар’єра співачки, а тепер вона – домогосподарка багатого чоловіка, яка навіть не може подарувати йому дітей.

Та й домогосподаркою її назвати було важко, бо жінка абсолютно нічого не робила – все робила їхня покоївка, імя якої Рута не знала, ось уже два роки.

Рута вийшла з будинку в білому присталому платті і в чорних окулярах близько першої дня. Сіла в свою білу блискучу «мазераті»[10]10
  «Мазераті» (італ. Maserati) – італійська компанія, що спеціалізується на випуску ефектних комфортабельних спортивних автомобілів з високими динамічними показниками. Входить до складу найбільшої італійської автомобільної корпорації «Fiat Auto SpA».


[Закрыть], виїхала з зеленого доглянутого двора, подивилась на білий прекрасний будинок, загороджений цегляним парканом, і вирушила на зустріч, на яку й так вже запізнювалась.

Коли вона заглушила машину на стоянці ресторану «Обрій», не зважаючи на півгодинне запізнення, вирішила ще трохи в ній посидіти і зібратися з думками. Зняла окуляри і поглянула в дзеркало заднього виду, щоб пересвідчитись, чи гарно виглядає і чи не розмазався макіяж.

Вигляд вона мала хороший, проте, попри відсутність будь-яких навантажень у житті, виснажений. В останню секунду вона вирішила зв’язати волосся в хвіст, і коли зробила це, то сама себе впевнила, що тепер виглядає гідно і подруга ніколи не здогадається про її тривоги. Взяла свою маленьку сумочку і вийшла.

Персонал «Обрію» знав її, бо вона часто тут бувала з чоловіком, а ще частіше одна. Інтер’єр ресторації був стримано-вишуканим: дерев’яні столики, м’які крісла, дорогі сюрреалістичні картини на молочних стінах.

Офіціант привітався, вклонився їй і спитав:

– Вам столик чи вас хтось чекає?

– Чекає, – відповіла Рута. – Столик на Тетяну Крикун.

– О, вона вас і справді вже чекає, дозвольте вас проведу, – галантно промовив хлопець і рушив разом з Рутою до столика з м’якими диванчиками біля вікна.

За одним з диванчиків уже сиділа Таня (так її називала Рута і близькі друзі). Подруга мала русяве волосся, теж зібране в хвіст, і овальні окуляри в чорній дорогій оправі; карі очі й вузенькі вуста.

Одразу, коли Рута помітила Таню, а Таня її, на обличчях обох засяяли посмішки, проте щира – тільки в Тані. Вони обійнялися, поцілувались у дві щічки і сіли одна навпроти одної. Рута краєм ока помітила, що біля Тані стоїть келих вина, і чомусь подумала, що це вже не перший.

– Не питаєш, чому я запізнилась? – спитала Рута, беручи від офіціанта меню.

– Я б здивувалась, якби ти приїхала вчасно, а так – ти в своєму репертуарі. – Таня теж взяла меню, бо вже добряче зголодніла, чекаючи подругу.

Жінки замовили страви і віддали офіціанту меню.

– І каву американо, – закінчила Рута.

Офіціант пішов.

– Ну як ти? Що поробляєш? – почала таку нервову тему для Рути Таня. – Як Гектор?

Руті хотілось сказати «нічого», але вона, мило усміхаючись, сказала таке:

– Та все добре, і слава Богу… Гектор на роботі, я пробую писати… Різні заходи, різні знайомства… А ти що? Надовго приїхала в місто? Бачу, засмагла така… Ти що, встигла кудись злітати?

– Так… По дорозі з Нідерландів в Україну заскочили в Монако, – усміхнулась Таня, сьорбаючи вино.

Рута нервово реготнула, «типу оцінюючи жарт», а насправді думала, що це гидкий діалог розцяцькованих світських курв.

Проте жодна з жінок насправді такою не була і ніколи не мріяла такою стати.

– А надовго? – повторила Рута.

– Знаєш, на довше, ніж завжди, – відповіла Таня. – У Ніла тут справи якісь. – Ніл – це чоловік Тані, він нідерландець. – І мене просять на кілька якихось політичних зустрічей. – Таня висококваліфікований перекладач. Її завжди запрошують на політичні зустрічі найвищого рівня. Вони з Рутою навчались колись в Острозькій академії[11]11
  Острозька академія – національний автономний дослідницький університет України, в м. Острог. Найдавніший вищий навчальний заклад України.


[Закрыть] на філологічному факультеті, відтоді і дружать. – Хоча це тільки кілька вечорів, а в інший час я вільна. Зможемо частіше бачитись, якщо ти не маєш справ.

– Та ні, я готую нові композиції, весь час у студії… Пишу, сама знаєш, як це… – мовила Рута.

Та раптом, немов якась стріла, прозвучали наступні слова Тані. Різко, прямо в очі і суворо:

– Неправда.

– Щ-що? – затинаючись, не зрозуміла Рута.

– Це неправда, – повторила Таня. – Руто, за стільки років, думаєш, я тебе ще не вивчила? Думаєш, я тебе не знаю?

– Що таке?

– Я бачу, ти щось приховуєш. Я бачу, ти сумна… Що таке?

Рута дивилась просто в Танині очі. Погляд подруги був льодовитий. Таня знала, що в Рутиному житті є якісь проблеми, також вона знала, що найкраще буде прямо про них запитати. Жінка зовсім не хотіла поранити подругу, вона хотіла допомогти, бо знала, що коли та поділиться переживаннями – їй полегшає.

На Рутині очі повиступали сльози, вона схилила голову і зайшлась плачем. У ній ніби щось тріснуло… терпіння?

Таня одразу пересіла до Рути на диван і обійняла її.

– Тихо… Все буде добре… Не плач… Я впевнена, що ти все перенесеш… Ти сильна… Тихо, золотце.

– Це кінець, – крізь плач промовила Рута. – В мене нічого нема…

– Як це нема? А я?

– В мене жахлива депресія… Я нічого не роблю… Вже більше року нічого не пишу… – плакала Рута. – Гектор щодня надіється, що в мене вийде… Що ось-ось я прибіжу до нього і порадію через написану пісню… А я не біжу…

– Таке буває, Руто, – підбадьорювала Таня. – Ти не маєш себе в цьому винити. Воно прийде… Ти писала прекрасні пісні – звісно, ти зможеш писати знову, не менш прекрасні.

– Я в це не вірю… Я щодня пробую писати… і нічого – порожнеча. Ніби, знаєш, я шукаю в собі крила, яких ніколи не мала.

– Ти мала їх, – схопила подругу за плечі Таня. – Припини плакати. Припини! Ти мала крила!

Кілька секунд Рута ще рюмсала, але згодом почала повільно заспокоюватись.

– Молодець, не варто плакати, – сказала Таня. – Знаєш, що ми зробимо? Ми відпочинемо. Підемо в спа, в кіно чи ще кудись. Будемо просто розважатися і ні про що не думати. Ти забудеш про свої пісні і про те, що потрібно щось писати. Ти будеш відпочивати, добре?

Рута кілька секунд дивилась на Таню.

– Добре.

– Дякую, що все розказала.

– Ні, це тобі дякую, що запитала, – мовила Рута. – Ти не уявляєш, наскільки мені стало легше. Я ж навіть не плакала, настільки була пригнічена.

– Все, забудь. Не будемо про це говорити, будемо просто відпочивати… і нам несуть їжу.

Подруги усміхнулись. Рута щиро вирішила послухати пораду подруги – не думати.

Кілька днів, які Рута розважалась з подругою, були найкращими за останній час. Жінці і справді вдалося не думати про погане. Вони ходили в кіно, музеї, театри… Навіть у нічний клуб навідались, у той, у якому гуляли замолоду. Проте відчули себе старими тьотями й покинули його.

Кілька разів Руту впізнавали якісь шанувальники, одразу робили фото, просили автограф і дізнавались, коли чекати нових пісень. Таня бачила, як Рута одразу змінюється на обличчі і засмучується, тому одразу відтягала подругу геть від фанатів.

– І що я маю їм казати?

– Головне те, що вони чекають на твої нові пісні. Значить, не все так погано, – говорила Таня, і вони покидали місце, де їх впізнавали.

Після одного такого веселого вечора подруги приїхали до Рути додому. Вже було близько одинадцятої, вони встигли побувати в кіно, на вечірньому сеансі, а тепер вирішили купити пляшку вина, посидіти вдома й обговорити фільм.

Рута пішла до барної стійки відкоркувати вино і взяти келихи, а Таня вмостилась на дивані, роздивляючись навкруги.

– А в вас нічого не міняється, – мовила Таня. – Все так само – просто і дорого… І фотографії ті ж, що й кілька місяців тому.

– Бо від минулого твого приїзду нічого не змінилося, – промовила Рута, помітно засмучуючись.

Вона налила вина в келихи, сіла й собі на диван і подала одного Тані.

– Вибач, – промовила Таня. – Мені потрібно було спитати, чи все добре, ще минулого разу.

– Облиш, – відповіла Рута. – Це я повинна була все розказати, ти ж моя найкраща подруга, а я натомість брехала тобі в очі про те, яка я вся у справах і яка я щаслива.

Таня нічого не відповідала, а просто зітхнула. Раптом її погляд зупинився на синтезаторі. Вона простягнула руку і натиснула кілька клавіш. Роздався магічний звук музики.

– Невже все настільки порожньо?

– Ти навіть не уявляєш, – відповіла Рута. – Зараз я навіть не можу уявити, як колись писала музику… чи пісні… Це ніби була не я, а хтось інший… Хтось, хто має талант.

– А ти не пробувала, щоб справді хтось інший тобі писав пісні, а ти їх просто співала?

– Пробувала.

– І нічого?

– Нікого, – виправила Рута. – Я переглянула сотні, якщо не тисячі, чужих пісень. І жодна… уявляєш?… жодна не змусила колотитись моє серце, як воно колотилось колись. Жоден рядок, жодне слово не зачепило за живе.

– Мені дуже прикро, – мовила Таня.

– Дякую… Справді… За все… За розваги… Ці дні були класними.

Таня посміхнулась і обійняла подругу. Вона не питала, чому Гектора досі немає вдома, а сам факт цього пригнічував. Таня розуміла, як важко і самотньо Руті такими довгими вечорами.

Вони дивилися фільм, розмовляли, як у старі університетські часи. Відчували себе знову вісімнадцятирічними дівчатками. Сміялися. А ніч все глибшала і глибшала.

Таня чекала, поки додому вернеться Гектор, щоб аж тоді покинути Руту в цьому великому будинку. Та він не з’являвся. Тож вона лишилася з подругою до самого ранку, а потім разом з нею поснідала і поїхала до себе. Жодного разу при цьому не завівши мову про Гектора.

– Ти, коли щось, можеш навідуватись до нас, – мовила Таня, коли Рута проводжала її до виходу. Був хороший літній ранок. У жінок трохи боліло в голові від вчорашнього вина, та загалом почувалися вони прекрасно. – Коли тобі захочеться або коли захочеш поговорити, гаразд?

– Гаразд, – усміхнулась Рута.

Рута не пам’ятала, як почалась розмова з Гектором, коли той після трьох днів відсутності повернувся додому. Зате вона добре запам’ятала свій крик посередині цієї розмови, чи то пак сварки.

– Як ти міг поїхати на стільки днів і не вмикати телефон!? Чому ти поїхав? Де ти був?

– Руто, в нас з’явився новий клієнт, – виправдовувався покірним голосом Гектор. – Він готовий вкласти багато фінансів в один великий проект…

– Та мені начхати на це! Треба було мені це пояснити! – кричала Рута. – Мені начхати на фінанси! Я хочу бачити свого чоловіка! Я хочу засинати з ним! Хочу прокидатися з ним! Хочу, щоб він мені пояснював, куди зникає, а не писав записки на три рядочки!

– Ти спала, я не хотів тебе будити! – роздратовано крикнув Гектор. – Я для нас стараюся! Я хочу, щоб ми жили в достатку! Ти була відомою й успішною людиною! Ти ж звикла до хорошого життя! А тепер не маєш змоги його собі дозволити, то я допомагаю!

– Що? – не могла повірити власним вухам Рута. – Ти мені допомагаєш? Я не маю змоги?

Вона рушила геть з кімнати вся в сльозах.

– Руто, почекай… Вибач, я не це хотів сказати…

– А що ти хотів сказати? ЩО?!

– Я просто розумію, як тобі важко… Ти мала кар’єру, мала талант, прихильників…Мала гроші… А зараз ти не маєш цього…то я стараюсь, щоб хоча б гроші у тебе були… Я стараюсь, щоб те життя, до якого ти звикла, коли була успішною, щоб воно в тебе не зникло…

– Що? – роззявила рота Рута. – Щоб воно не зникло, коли я стала нездарою? Ти це хочеш сказати?

– Ні… Руто, перестань…

– Отже, ти ставиш на мені хрест? – дивилась просто в очі чоловіку Рута. – Ти ж навіть не віриш, що я знову напишу щось гідне? – усвідомлювала правду жінка. – Ти просто годуєш мене грошима і тримаєш, ніби якусь іграшку, яку колись хотіли багато людей!

– А сама ти в себе віриш?! – крикнув Гектор.

– Господи… Яка я була сліпа… – жахалась Рута.

Вона різко розвернулась і попрямувала у спальню. Там розчинила шафу, витягнула валізу і поспіхом почала кидати у неї речі. Для неї це було схоже на кінець світу.

– Що ти робиш? – забіг у кімнату Гектор. – Куди ти збираєшся?

– Мені треба побути на самоті, – буркнула Рута.

– Та що з тобою відбувається?!

– Нічого! – закричала Рута. – Зі мною все абсолютно прекрасно!

Чоловік підбіг до дружини і зловив її за плечі. Вона пручалася і видиралася з його рук.

– Відпусти мене! Відпусти!

– Поясни мені, що я зробив не так! Чому ти хочеш кудись іти?! Я ж для тебе стараюся! Я три дні працював тільки через тебе! Ти не можеш мене покинути!

– Хто ти? – раптом крізь плач запитала Рута. – Хто ти?! Де той хлопець, з яким я познайомилась дванадцять років тому? Який слухав зі мною музику, говорив годинами і пропонував погуляти в парку, бо не мав грошей, щоб відвести в ресторан?

– Що? – Гектора розгубили такі запитання.

Він відпустив Руту, і вона продовжила жбурляти одяг в валізу.

– Той хлопець не думав про кількість грошей! Він думав про кількість секунд, проведених зі мною! – плакала жінка, а чоловік заціпеніло стояв. – Він вірив у мене! Щиро вірив, розумієш? А зараз… де він?…скажи – ДЕ ВІН?

– Але все це для тебе…

– Я зараз бачу тільки людину, яка мене жаліє! Яка не вірить у мене і навіть боїться про це сказати!

Вона рвучко закрила валізу і рушила геть з кімнати. Гектор так заціпеніло і стояв.

Свій стан Рута описати не могла. Вона ніколи не вірила, що таке колись може відбутись, і щойно таке, власне, відбулось. Земля йде з-під ніг – ось що відбувалось. Жінка не вірила, що пішла від Гектора. Геть. Уперше за стільки років. Сьогоднішній ранок зовсім не провіщав таких подій.

Тепер вона їхала в своїй машині кудись, аби просто їхати. Найгірше було в цій ситуації те, що вона щиро вірила в свої слова. Їй боліло. Вона почувалася нікчемою, тягарем на шиї Гектора. Він чітко дав зрозуміти, що не вірить у неї, – а таке надзвичайно важко слухати, коли й сама в себе не віриш. А ще й від коханої людини.

Вона ж просто хотіла, щоб Гектор її обійняв і сказав, що все буде добре. Щоб розцілував поцілунками, якими не цілував три дні розлуки… А тепер вона кудись їде, і час від часу десь там глибоко під черепом у неї проблискує думка – а може, ну його все? Може, поїхати на якийсь міст і покінчити зі всім?

Та якось, сама цього не зрозумівши, вона опинилася біля сірих дверей. Постукала в них, і за хвилину їх відчинила Таня, яка все зрозуміла відразу.

А в Бенедикта тим часом все було прекрасно. Він робив те, за чим так сумувала Рута. Він годинами говорив з Анною по телефону, він слухав музику і водив дівчину по різних цікавих місцях, бо не мав грошей, щоб завести в ресторан.

А ще Бенедикт пересвідчувався у тому, що в пансіонаті частіше нікого не було, окрім нього, пані Ярини чи Анни, яка зрідка таки навідувалась сюди і вони годинами говорили на рецепції. Хоча кілька разів йому вдавалось наткнутись в коридорі на Ярона, який стояв біля вікна і когось ніби виглядав.

– Доброго дня вам, пане Яроне, – вітався Бенедикт. – Ви когось чекаєте?

– Чекаю, – хрипів Ярон. – Ти теж її чекаєш… Усі її чекають…

Хлопцю інколи ставало моторошно, проте цікавість брала гору і він не закінчував діалогу на цьому, як то робила, наприклад, пані Ярина.

– Кого чекають?

– Її.

– А хто вона така?

– Вона королева… Ми всі їй покірні… – відповідав Ярон.

Бенедикта це ставило в незручне становище. Він хотів поспілкуватися з дядьком. Він пробував знайти в його словах сенс, бо чоловік був звичайною людиною, хоча й мав ось таку незвичайну звичку – чекати її.

– І довго ви її чекаєте?

– Дуже довго.

– Ну, надіюся, що скоро вона навідає вас, – стенав плечима Бенедикт і йшов далі.

Інколи він бачив іще й Єву, художницю-офіціантку, але з нею ніколи не розмовляв, бо біля вуха дівчини завжди був телефон і вона відчайдушно з кимсь розмовляла. Хоча одного разу, коли він ніс у свою кімнату бутерброди, а вона (вже одягнена в робочу форму) зачиняла двері своєї, дівчина відхилила телефон від вуха і підморгнула йому.

– Крута зачіска.

– Дякую, – усміхнувся Бенедикт.

Найчастіше зі всіх, хто жив у пансіонаті, він спілкувався безпосередньо з його власницею – пані Яриною. Попри те що Анна і Єва йому дали дозвіл на читання книжок, він про кожну питав Ярину. Хоча вона й злісно бурмотіла, що хлопець її зайвий раз турбує, Бенедикт бачив, що жіночці приємно, що з її думкою рахуються.

Але того дня він хотів попросити її про більше.

– Доброго дня вам, – промовив він і помітив, як жінка закотила свої старечі очі. – Я хочу про дещо вас попросити.

Жінка, як завжди, сиділа в кріслі на рецепції, на столі біля неї лежала газета і стояло горнятко з чаєм. Та газету вона не читала, чай не пила, а просто дивилась у телевізор, у якому йшла програма про інспекторку, яка перевіряє умови обслуговування клієнтів у різних закладах. У готелях в тому числі.

– Ух, ненавиджу я цю жінку, – бурмотіла стара, натякаючи на ведучу, власне, інспекторку. Обличчя Ярини пашіло якоюсь необґрунтованою ненавистю.

– Та чому? Мила ведуча, – теж поглядаючи в екран, промовив Бенедикт.

– Так, хлопче, що ти хочеш? Книжки можеш брати, тільки потім постав на місце! – роздратувалась Ярина.

– А я, власне, хочу запитати – чи можу я їх виносити з пансіонату?

– Що? Для чого тобі їх виносити?

– Розумієте, я хочу дати почитати одну книжку своїй знайомій. Вона, власне, і ваша знайома. Це Анна. Але вона тут нечасто буває, тож якщо читатиме лише тут, то це затягнеться на місяці. – промовив хлопець і навипередки зі зміною виразу обличчя старої додав: – Вона хороша дівчина, буде акуратно поводитися з нею і, коли прочитає, поверне.

– Вона хороша дівчина? – пирхнула жінка. – Ти взагалі про ту Анну говориш, що й я?

– Я впевнений у ній, чесне слово.

Жінка тільки засміялась, мовляв «яке наївне дитя», і мовила:

– Ну і що це за книжка?

– «Злочин і кара» Достоєвського, видання 1978 року, – відповів Бенедикт і узрів, як по обличчі старухи розтеклась якась гіпнотична усмішка.

Пані Ярина вже не бачила перед собою Бенедикта і рецепції, вона повернулась далеко в минуле і згадувала, як та книжка потрапила до неї.

– А ти знаєш, що це дуже рідкісне видання, старе-престаре? – запитала вона.

– Так, знаю, – відповів Бенедикт. – У цьому й суть – та книжка має історію.

– А ти сам-то її читав?

– Ні, не читав… Але якось ми з нею заговорились про рідкісні книги, навіть в Інтернеті дивились про це інформацію. І її заінтригувала лише вона. Анна, чесно кажучи, не вірила мені, що я знайшов її в пансіонаті.

– А де зараз книга? Щось я не пам’ятаю, що ти питав, чи можна її брати?

– Я її ще не брав, вона стоїть на полиці разом з іншими книгами.

Кілька секунд жінка звішувала всі за і проти. Знову згадала багато минулих подій, багато минулих людей…. Вона не могла віддати цю книгу аби комусь. Ця книга – частина цього пансіонату.

– Вибач, хлопче, але ні, – промовила жінка.

Хлопець покірно схилив голову і рушив геть, бо сперечатися з пані Яриною, як він розумів, буде марною справою.

– Ну, добре… Дякую…

Жінка теж підвелась, вимкнула телевізор, взяла горнятко і попрямувала до сходів у свою кімнату.

– Проте я можу в цьому місяці давати більше роботи Анни, і вона зможе частіше сюди приходити і читати, – повернулась пані Ярина. – Звісно, якщо захоче.

Бенедикт одразу засяяв, підбіг до старої і на свій ризик і страх обійняв її, так, що трохи її чаю хлюпнуло на підлогу.

– Дякую вам!

– Пусти мене, хлопче! – роздратувалась Ярина, проте кутики її рота непідконтрольно сіпнулись.

– Дякую! – пустив її хлопець і чкурнув геть за двері, на зустріч з Анною.

Анну хлопець знайшов на берегу річки, разом з Лізою і Максом. Вона лежала на рушнику біля води, а Макс і Ліза купались. Дівчина так розслабилася на ніжному сонечку, що аж задрімала, а Бенедикт, коли підійшов до рушника, не посмів її турбувати. Він скинув рюкзак, ліг собі біля неї і задивився на її делікатне обличчя та заплющені очі.

– Я знаю, що це ти, – не розплющуючи очей, прошепотіла дівчина.

– Я знаю, що ти знаєш, – прошепотів Бенедикт і торкнувся рукою її волосся, а потім попестив скроню. Йому хотілось її торкатись. – Ти така незвичайна…

Дівчина усміхнулась, розплющила очі і поцілувала Бенедикта.

– Е! Це ж розбещення неповнолітніх! – роздався ззаду голос Макса.

Вони з Лізою йшли абсолютно мокрі, а коли підійшли, жваво почали витиратись рушниками й одягатись у футболки. Макс це робив через холод, а Ліза поспішала через сором свого тіла, хоча Бенедиктові воно насправді не видавалось таким уже і товстим.

– Привіт, Бенедикте, – привіталась Ліза, а Макс потиснув йому руку.

– Тоді нам варто почекати кілька днів і не цілуватись, – жартом на жарт відповів Бенедикт.

– Що? – натомість здивувалась Анна. – У тебе скоро день народження? Коли?

– У четвер, – відповів Бенедикт. – За три дні.

– То ми маємо спланувати незабутній день!

– Мені, якщо чесно, з вами кожен день незабутній, – признався хлопець. – Так що не варто турбуватись.

– Облиш, ми обов’язково повинні щось придумати!

– Але подумаєте про це згодом, добре? – втрутився Макс. – Ідьмо швидше, бо ми запізнюємося.

– А куди ви йдете? – запитав Бенедикт.

– У мене тренування, – пояснив Макс. – Дівчата хочуть подивитися. Якщо хочеш, приєднуйся.

– О, я залюбки.

Макс привів друзів до якоїсь школи. Як не дивно, по коридорах, незважаючи на те що було літо, ходило доволі багато людей. Бенедикту по дорозі пояснили, що Максова мати працює тут учителем і вона домовилась з фізруком, щоб той дав ключі від спортзалу, де її син міг вільно тренуватися.

– То мама підтримує тебе в твоїх починаннях з танцями? – спитав Бенедикт.

– Звісно! Це вона мене познайомила з танцями ще в шість років, – відповів хлопець. – Тупо не розвивати свій талант і не реалізовувати.

– Це правда, – пробурмотів Бенедикт. – Тупо.

Друзі зайшли у великий спортзал з натягнутою посередині сіткою, матрацами, купою м’ячів у кутку і білими стінами. На одній стіні був невеликий відрізок, на якому були прикріплені довгі дзеркала, – туди діти й рушили, слідом за Максом.

– Я йду переодягнусь, а ви поки зніміть сітку, добре?

– Добре, – відповіла Ліза.

Макс зник за дверима в якусь комірчину, а Ліза рушила відчіпляти волейбольну сітку. Бенедикт кинувся допомагати, а Анна роздивлялась спортзал, неначе якийсь Софіївський собор.

– Ніколи не любила цієї кімнати, – нарешті буркнула Анна.

– О, я теж, – погодилась Ліза.

– Стривайте, то ви тут вчились? У цій школі?

– Ага, – мугикнула Анна. – Школа непогана, але от фізкультура була відстійним уроком.

– Це все через вчителя, – пояснила Ліза. – Ще той фрукт.

– Знущався?

– О, ще й як…

– Розумію, – буркнув Бенедикт, згадавши уроки фізкультури в своїй школі. Хоча в нього все було трохи по-іншому – вчитель був нормальний, а от учні просто нестерпні.

Коли вони відчепили сітку, в зал повернувся Макс. Був босоніж, у вільній футболці та трико. Одразу пролунав сміх.

– Що? Мені зручніше в таких штанах, – зашарівся Макс. У руках він мав магнітофон, тож одразу подався до розетки його вмикати. – Ліз, ходи допоможеш і будеш вмикати пісню.

Анна сіла на лавочку в очікуванні, коли почнеться шоу. Бенедикт приєднався до неї.

– Чому ти так засмутилася?

– Зовсім ні, я не засмутилась. Тобто не дуже, – усміхнулась дівчина. – Я просто згадала школу і засумувала, навіть якщо фізкультура мені не подобалась. В цілому це був хороший, безтурботний час. А ти сумуєш за школою?

– Ні, – одразу відповів Бенедикт. – Школа мене тільки навчила виживати серед жорстоких людей. Я мріяв звідти піти.

– А з дому ти теж мріяв піти?

– Не завжди, – промовив Бенедикт. – У моєму житті дещо сталося, після чого я знав, що рано чи пізно доведеться піти з дому, якщо я хочу все встигнути в своєму житті.

Мабуть, Анна хотіла запитати, що таке в нього сталося, але на середину вийшов Макс і заплескав в долоні, щоб на нього звернули увагу:

– Ну що, поїхали? Наскільки вам відомо, я вступаю в Коледж музики, театру та хореографії, власне, на хореографічний факультет. Мене туди вже майже прийняли, залишилось тільки скласти практичний іспит з танців. Я підготував номер для комісії, тож хочу його продемонструвати вам. Отож: Максим Яковлєв, вісімнадцять років, контемп[12]12
  Контемпорарі-денс – стиль сучасного сценічного танцю, що розвинувся зі стилів модерного та постмодерного танцю. Для контемпорарі характерна відмова від традиційних атрибутів балету, робота на підлозі.


[Закрыть]. Музика «Флоренс і Машини»[13]13
  Florence and the Machine (стилізовано як Florence + the Machine) – інді-рок-гурт із Лондона, заснований 2007 року. Гурт виконує інді-поп з елементами блюзу, соул-музики та готичного року.


[Закрыть]. – Хлопець зітхнув і кивнув Лізі, щоб увімкнула пісню.

Бенедикт, Анна і Ліза уважно втупились у Макса, але ніхто й уявити не міг, що за кілька хвилин вони дивитимуться на свого друга зовсім по-іншому. Тільки прозвучали перші ноти музики, почалося щось надзвичайне.

Хлопець почав рухатись дуже повільно і плавно, але кожен його рух був різкий і сильний. Макс ніби розтанув у повітрі, натомість з’явилась історія… і емоції. Очі друга палали… музикою? А тіло творило… мистецтво? Бенедикт уперше бачив щось подібне. Йому чомусь подумалось, що якби емоції були людьми, то вони б весь час танцювали такі танці. Тіло Макса крутилося, падало на землю, піднімалося, стрибало, затримувалось у повітрі і створювало неймовірну атмосферу.

Закінчився танець тоді, коли тіло Макса просто лежало на підлозі. Кілька секунд була тиша. Друзі сиділи вражені від того, яку красу щойно побачили. Бенедикт озирнувся на Анну і побачив, що дівчина теж шокована. Анна піднялась і заплескала в долоні. Бенедикт і Ліза підхопили.

– Це прекрасно! – крикнула Анна.

Макс, який іще не відійшов від образу, піднявся, ніби в якомусь трансі. Бенедикт задумався над тим, що дивитись на танець було дивовижно – а як, цікаво, було його танцювати?

– Серйозно? – невпевнено запитав Макс. – Вам справді сподобалось?

– Це справді заслуговує на те, щоб бути метою цілого життя, – промовив Бенедикт і знову зааплодував.

– Дякую! Не очікував такої реакції.

– Як? Скажи, як ти це придумав? Як ти придумав такий танець? – цікавилась Ліза.

– Не знаю… Я просто слухав музику… і просто чув її. Чув ті емоції, а тіло їх писало.

Чомусь троє друзів були в той момент були впевнені, що на Макса чекає велике майбутнє, бо танець справді був незабутній. Усі вони переживали інтимний момент життя – коли вперше бачиш щось нове, щось грандіозне, у людині, яку, здавалося, знаєш до кісток.

Макс затанцював їм іще двічі, та от коли вже танцював вдруге і втретє, то попросив, щоб друзі пильно вдивлялись в його рухи і потім йому говорили, які з них були слабші за інші. Їм було тяжко зосередитись на професіоналізмі тих рухів, бо танець щоразу заворожував їх все більше, та все ж кілька порад вони змогли йому дати, і він вирішив попрацювати над ними.

Вони пробули в спортзалі кілька довгих годин, які здалися секундами. Всіх настільки вразив талант Макса, що їм захотілось і собі спробувати, собі якось торкнутись такого вміння.

– Ну, добре, добре… Я покажу вам кілька простих рухів… – відповів на двадцяте їхнє прохання Макс. Став перед ними і, немов учитель, почав показувати па і переходи. – Не так… Руку трохи вище… ось так… – пояснював він.

Друзям подобалося, але, на жаль, їм всім було далеко до Максової майстерності. Дуже далеко.

Раптом, коли вони всі разом відпрацьовували стрибок, пролунав якийсь шум. Бенедикт, який стояв ззаду, перечепився за власну ж ногу і гупнувся на землю.

– О, Боже, з тобою все в порядку? – одразу підбігла до хлопця Анна з друзями.

Макс почав його підводити.

– Що сталося? Як ти впав?

– Та не знаю… Я перечепився… – відповів хлопець, якого друзі посадили на лавочку.

– Та в нього ніби ногу відмовило! – втрутилась Ліза. – Я бачила в дзеркалі! Ніби він не зміг нею поворухнути!

– Та я просто заплутався, з якої ноги потрібно робити стрибок, – пробурмотів Бенедикт.

– Ну, нічого… Я теж багато разів падав, правда не на таких простих моментах… Сильно вдарився? – спитав Макс.

– Та ні, все гаразд, – промовив Бенедикт. – У лікоть трохи і в коліно, але все нормально. – Хлопець підвівся і, хоча насправді відчував їдкий біль в коліні, не признався в цьому друзям. – Усе нормально.

– Ну, напевно, треба закінчувати на сьогодні, – вирішив Макс.

– Так, ходімо звідси, – погодилась Анна.

– Слухай, – заговорив до Анни Бенедикт, коли вони з друзями чекали на зупинці маршрутки, якими поїдуть у різні боки. Вони вже встигли всоте похвалити Макса за талант і всоте пожартувати з падіння Бенедикта. – Я забув тобі сказати, що Ярина, на жаль, заборонила мені виносити з приміщення «Злочин і кару»…