Текст книги "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Автор книги: Михайло Івасько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Другий крок назустріч вітру: «Подолати страхи»

З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.

Кілька нестерпних хвилин – і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день – він визначитися не міг.

Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, – і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»[3]3
  Печиво «Марія» – затяжне печиво. Користується попитом у Західній Україні, здебільшого через низьку ціну. Цей кондитерський виріб з’явився в другій половині ХІХ століття, коли донька російського царя Олександра II виходила заміж за принца Альфреда, сина королеви Британії. Титуловану наречену звали Марією, і на честь її грандіозного весілля було випущено однойменне печиво.


[Закрыть], яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

– Вибачте… Не хотів вас налякати…

– Але налякав, – буркнула жінка. – А ти – новий жилець мого пансіонату?

– О, ви пані Ярина?

– Так… а ти?

– Я – Бенедикт, – відповів хлопець.

– Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, – прохрипіла сонна жінка. – Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

– Так, так… Звісно, пояснила.

Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

– У вас дуже хороший пансіонат, – нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.

– Дякую, – відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.

– А ти для чого приїхав у наше велике місто?

– Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.

– Жити заново? – скептично повторила стара. – Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.

Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.

– Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, – мовив Бенедикт. – Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…

– Ну, молодець, – все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.

Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.

Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле – і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.

Він був готовий кричати про це всім на світі, кричати це сотні разів, набридати усім з цією новиною! Для нього колись це було непереборною межею… Він хотів цього, та знав, що ніколи не зробить… Але ось він. Вже тут. Він зробив це.

Поки він ще не вірив у це.

Він ходив містом і відчував, що є частиною цього великого організму. Це відчуття його неабияк заряджало. Кожну мить цієї прогулянки він проживав, кожну запам’ятовував. Заплющував очі, відчував запах, запам’ятовував.

– Візьміть, – раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет.

Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав її вивчати. Там великими синіми літерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими літерами пояснювалося, що в місті, а саме на мості «Зміїний шлях», весь тиждень проводяться екстремальні стрибки. У буклеті писали, що крім «безпеки» людям також гарантовані незабутні емоції на все життя.

А Бенедикт саме за цим приїхав до цього міста. За емоціями.

Хлопець одразу розвернувся і почав у потоці людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду він помітив, що незнайомець уже стоїть біля якихось дівчат і переконує їх, що стрибки абсолютно безпечні. Спочатку хлопець засумнівався підходити до них – він соромився милих дівчат, які про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися – він приїхав до цього міста, щоб мінятись, жити, радіти і нічого не боятися.

– Я перепрошую, – невпевнено втрутився в дискусію Бенедикт.

Усі замовкли і звернули на нього увагу.

І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту ті, бажані для нього, незабутні емоції. Це було схожим на магію, яка тільки може бути в людському житті. Хлопець і та, кого він побачив біля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, ніхто не знає. Але, безумовно, після того як вони в той день ось так випадково зустрілись, вони почали дивитись одне на одного зовсім іншими поглядами.

Біля хлопця з буклетами стояла дівчина з рецепції пансіонату, Анна, а біля неї якась її подруга.

Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» і широко усміхнулася. Ні подруга, ні хлопець з буклетами не розуміли, що тут коїться, бо запанувало якесь ніякове мовчання.

Якщо б Анну хтось запитав, чому на її обличчі з’явилась усмішка, коли вона побачила Бенедикта, вона б відповіла, що сама не знає. Але це було б неправдою. Просто вона, як і він, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмішка – це була щира неочікувана радість від простих і в той самий час чарівних ситуацій нашого життя.

– Так? Слухаю вас? – нарешті ввічливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже ніхто не чув.

– Ти? – нарешті запитала Анна. – Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш?

– Ні, – розгубився Бенедикт. – А ти за мною?

– Авжеж ні!

– Ти його знаєш? – похмуро запитала подруга.

– Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!

– Так, це я, – нервово відповів Бенедикт.

Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».

– О, Боже! – ще більше здивувалась вона. – Ти що, теж вирішив стрибати?

– Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доїхати до моста «Зміїний шлях».

– О, ви вирішили стрибати? – й собі засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усміхнувся і кивнув. – Вам потрібно сісти на дев’ятий автобус і проїхати буквально дві зупинки. На мості ви одразу помітите джамперів.

– Дуже вам дякую.

Бенедикт наготувався іти, але раптом до нього озвалась Анна.

– Та почекай же ти! Можеш іти з нами, – сказала вона. – Ми з Лізою якраз туди йдемо… Тут недалеко… Двадцять хвилин пішки…

– Справді? – зашарівся Бенедикт.

– Звичайно.

– Приємних вражень! – докинув хлопець, який роздавав буклети, услід Бенедикту і дівчатам.

Хлопець не міг уявити, як після цієї прогулянки зміниться його життя. А дівчата не могли уявити, як вона вплине на їхнє.

– До речі, це моя подруга Ліза, – усміхнулась до Бенедикта Анна. – А це, як ти вже здогадалася, Бенедикт Крех. Той переляканий хлопець, про якого я тобі розповідала.

– Ну, не такий він уже й переляканий, якщо надумав стрибати з моста, – сказала Ліза, і всі засміялись.

Ліза була повненькою, здебільшого мовчазною дівчиною. Мала русяве волосся, зв’язане в хвіст, різкі риси обличчя, була одягнена в дивну дитячу футболку зі Свинкою Пеппою[4]4
  Свинка Пеппа (англ. Peppa Pig) – персонаж британського дитячого мультиплікаційного телевізійного серіалу, створеного режисером та продюсером Естлі Бейкером Девісом. Зазвичай кожна серія мультфільму закінчується тим, що всі дружно сміються та падають на спину.


[Закрыть] і мала незчисленну кількість жовто-блакитних гумових браслетів на обох руках. Бенедикт був упевнений, що вона дуже закомплексована. Він одразу бачив таких людей, бо й сам таким був.

Ліза простягнула до хлопця руку. Він її потис.

– Дуже приємно, – сказав хлопець.

Кілька хвилин вони крокували мовчки, аж поки не озвалась подруга Анни.

– Та перестань уже усміхатись, подумаєш, – пирхнула Ліза.

– Ну, знаєш, таке в мене вперше! Познайомитись із кимсь, а на другий день з ним випадково зустрітись на вулиці! І ще й іти в те саме місце! Як на мене, це дуже круто!

Нарешті Бенедикт і собі усвідомив «крутість» моменту та теж усміхнувся.

– Це справді трохи неймовірно!

– Ну і давно ти в місті? – спитала Анна.

– Вчора приїхав, одразу заселився у ваш пансіонат, – усміхнувся Бенедикт. – А ви? Давно тут живете?

– Ліза три роки, а я з самого народження… Ех… – Вона глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись повітрям. – Ніколи звідси не поїду. Це місто прекрасне!

– Мені теж подобається.

Усі троє поглянули на вулицю, по якій крокували. Звідусюди на них дивились реклами якоїсь дешевої їжі; реклами різних сервісів; реклами якихось нікчемних олігархів-політиків; дерева, стовбури яких були обмазані вапном; їх оминали збідовані люди в базарній одежі; на дорогах ланцюжками їздили жовті маршрутки з номерами, написаними фломастером на шматку картону; а самі дороги були розмальовані соковитими ямами – все це, безсумнівно, вказувало на бідноту нашої країни – але для Анни та Бенедикта мало якийсь український колорит.

Звісно, обоє молодих людей хотіли, щоб все це змінилося, щоб країна розвивалась і щоб лиця людей були безтурботними. Але вони також знали, що для цього потрібен час.

– І що в ньому такого особливого? – не розуміла Ліза.

– Люди, – відповіли Бенедикт і Анна в унісон. Одразу ж засміялись, а потім перетнулись поглядом, у якому читалося: «Вау… Ти думаєш так, як і я».

Це справді було так. Ті двоє думали практично однаково. І разом з тим були абсолютно різними людьми.

Люди… Ось що їх вабило в цьому місті, та взагалі у всій країні. Люди, які щодня крокували тими вулицями. У кожного з яких була своя ціль. Їх вабило те, що ці люди прагнули жити краще. Що сірі реквізити цього міста не могли забрати у них прагнення до кращого.

Сяючі очі тих людей засліплювали і ями на дорогах, і різноманітні примітивні вивіски реклам, і потріскані стіни будинків.

Коли дівчата привели Бенедикта до «Зміїного шляху», хлопець запримітив широку-широку річку і два її береги, всіяні бетонними блоками будинків. Ті два береги з’єднував вузенький міст, викрашений у темно-зелений колір. Він справді нагадував якусь довгу, гігантську змію.

А низько під мостом спокійним потоком бігла ріка. Її вода здавалась незворушною і зовсім нерухомою. Якби вдалині не виднілись якісь багажні судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свіжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалі, відбивається сонце.

– Ось там! – раптом мовила Ліза, вказуючи на середину моста. – Вони там, ходімо.

Трійця перейшла дорогу, вийшла на тротуар і попрямувала до невеличкого натовпу, який зібрався посередині моста.

– Бенедикте, – озвалась Анна, – а ти знаєш, чому цей міст називають «Зміїним шляхом»?

– Тому що він схожий на змію?

– Ні, – усміхнулась дівчина. – Від самого початку, коли тільки його побудували, міст був світлих відтінків. Також він мав іншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однієї ночі міст змінив свій колір, уявляєш?

– Як це так?

– Не знаю. Просто взяв та й за одну ніч змінив колір – став темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.

– Ого, – вразився Бенедикт.

– Слухай далі, – ще більше заінтригувала Анна. – Лікарі виявили, що чоловік помер від отруєння… А саме від зміїної отрути… Уявляєш? У нас, в Україні, зміїна отрута!

– Не може бути!

– Може, – кивнула дівчина. – Забобонні люди кажуть, що тим мостом чоловік перейшов у інший світ. І відтоді його називають «Зміїним шляхом».

– Дуже цікава історія… – признався Бенедикт.

– Закінчуйте, – мовила Ліза.

Новоспечені знайомі наблизились до зграйки джамперів, біля яких було повно мотузок і якогось спорядження, схожого на альпіністське.

– Я, звісно, перепрошую, – нахмурився м’язистий хлопець, коли підлітки розповіли йому, що вони хочуть зробити, – але вам є вісімнадцять? Щось мені не віриться, що цьому юнаку є…

Джампер вказав на Бенедикта – дійсно, хлопець був худим і не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником.

– Звісно, є! – майже викрикнула Анна.

Вона одразу занурилась у свій рюкзак, а за мить вийняла звідти паспорт і вручила м’язистому юнаку. Він хвилину його розглядав і промовив до Бенедикта та Лізи:

– А як щодо вас?

– Вони мої родичі, – натомість відповіла Анна. – Приїхали на кілька тижнів у гості, тож паспортів у них нема, але їм теж є вісімнадцять… Вони ще старші за мене…. Повірте!..

Кілька секунд молодик сумнівався, потім знизав плечима:

– Ну що ж… Уся відповідальність, в разі чого, лежатиме на тобі, Анно Володимирівно… – усміхнувся він.

– Звісно, – усміхнулась Анна. – Дякуємо.

– Ну що ж… Думайте, хто стрибає першим, і підходьте до мене… – сказав джампер і відійшов до колег.

– Дякую, – мовив Бенедикт до Анни.

– За що? – здивувалась та. – Вам нема вісімнадцяти?.. Ех, я не знала… – удавано засмутилася.

Бенедикт і Ліза розсміялися.

Бенедиктові випала честь стрибати першим. Коли джампери закріплювали на ньому спорядження, хлопець страшенно побілів. Він хотів стрибнути, та нічого не міг вдіяти зі своїми панічними думками. Він страшенно боявся того, що може статись.

– Можливо, ти передумаєш? – поглянув на нього м’язистий хлопець, який вовтузився з пасками безпеки. – А то ти щось зблід. Можливо, прийдеш завтра чи іншого дня?

– Ні, – втрутилась Анна. – Він стрибатиме.

Бенедикт мовчав. Він тамував у собі шалений страх. Коли він дивився вниз, йому крутилось у голові. Висота була приголомшлива. А внизу – спокійна і тиха вода річки.

– Мені справді страшно, – признався хлопець.

– А чого ти боїшся, Бенедикте? – здивувалась Анна.

– Що розіб’юсь… Що мотузка розірветься і моє тіло розплющиться об воду… Що загину, врешті-решт… Що помру…

– Облиш, Бенедикте, – відповіла дівчина. – Всі люди помирають. Коли ти падатимеш, повір, відчуватимеш такий кайф, що не шкода буде загинути… Тобто ти зрозумієш, що це дрібниця.

М’язистий хлопець поглянув на дівчину, мов на божевільну, а Бенедикт нервово посміхнувся і промовчав. Він прекрасно знав, що всі люди помирають, але йому не хотілось померти завчасно – коли він іще не встиг насолодитись усіма принадами, а то й бідами, життя.

Та попри весь свій панічний страх хлопець і не думав передумувати. Бо як іще, окрім як ризикувати, пізнавати життя? До того ж усе безпечно – це простий стрибок з моста на мотузці; нічого страшного не повинно статись.

– Ну що ж… Тоді на рахунок три… Один, два… – відраховував джампер. – Три!

Бенедикт відштовхнувся від краю моста, відпустив перила, стрибнув… і йому це нагадало ковток джерельної води в спекотний день. Світу навколо нього не було. Був тільки він, падіння, його емоції й адреналін. Вітер дув у його обличчя, з вуст ринув крик, якого він навіть не чув, а в душі робився якийсь переворот. Якийсь шалений вибух.

Бенедикт був щасливим, бо нічого в той момент не було важливим, крім емоцій, які він зараз проживав. Абсолютно нічого.

Усе це тривало вічність. А потім ривок – світ знову з’явився, а відчуття свободи знову віддалялося і віддалялося. Ніби він пірнув у неї, а коли падіння закінчилось, почав виринати.

Саме так хлопець хотів прожити своє життя. Ніби це одне довге падіння з моста.

– Ну як? – допитувалась Анна, коли хлопця підняли на міст.

Він був сам не свій, його досі тримало неймовірне відчуття (ейфорії? щастя? страху?). Люди навкруги сміялись, досвідчені скакуни з розумінням дивились на нього, а Лізі й Анні не терпілось і собі це пережити.

– Ну як тобі? Страшно? Ти так кричав! – усе допитувалась дівчина.

– Я… Це… Це неймовірно! – нарешті видушив із себе якісь слова Бенедикт.

У погляді Анни читалися розуміння і шалена цікавість. Дівчина одразу кинулась впрошувати Лізу, щоб та поступилась чергою і вона змогла стрибнути наступною. Ліза трохи сумнівалась, бо їй теж кортіло пережити те «неймовірне», про яке казав Бенедикт, та все ж таки вона погодилась, і наступною стрибнула Анна.

– Дякую! – сказала вона подрузі й одразу поспішила до хлопців, щоб ті прикріпили до неї спорядження.

– Справді все так класно? – спитала Ліза Бенедикта.

– Неабияк, – кивнув хлопець.

– Це було круто!

– Ми це зробили! Я не вірю, що ми це зробили!

– Ми так кричали! Це було так класно!

Ліза, Анна і Бенедикт відходили від моста і ділились враженнями про свій вчинок. Усі були на емоціях, щасливі і з усмішками на обличчі.

– Дякую вам, що провели до моста, – сказав Бенедикт, – і розділили такий хороший момент.

– Нема за що, – усміхнулась Анна. – Повір, ми теж були раді з тобою поспілкуватись і все це пережити.

Трійця зупинилась на роздоріжжі: одна з доріг вела дівчат до домівок, а друга – Бенедикта до автобусної зупинки.

– Це для мене справді щось незвичайне, – признався хлопець. – Ще два дні тому я про таке й мріяти не міг. Не повірив би, що зроблю таке!

Дівчата засміялись.

– Ну, тепер знаєш, що це зовсім не страшно, – промовила Ліза.

– До зустрічі, Бенедикте, – сказала Анна. – Я нечасто буваю в пансіонаті, але коли там буду наступного разу, обов’язково до тебе навідаюсь.

Кілька секунд усі стояли мовчки і дивились одне на одного, а потім дівчата рушили у свій бік.

– До зустрічі, – пошепки повторив Бенедикт, та дівчата його, напевне, вже не почули.

З кожним кроком, якими дівчата віддалялися від хлопця, все чутнішим ставав його пульс. Ці короткі дві години, які він провів з незнайомками, були прекрасними і легкими. А тепер вони йдуть геть, до своїх домівок і справ. А він буде для них лише чудернацьким хлопчиною і дивним збігом обставин. Але він не хотів ним бути. Йому було приємно з ними проводити час, тож він хотів іще.

Він хотів знати, що побачить їх. І то не тоді, коли Ярина викличе Анну її замінити, а тоді, коли йому захочеться.

Для нього наступний крок був страшнішим за крок з краю моста. Він ніколи цього не робив. Він ніколи не робив перших кроків до дружби. Може, саме через це у нього, крім Артема, їх і не було?

Хлопець поборов себе і кинувся наздоганяти дівчат.

– Стривайте! – крикнув він.

Вони повернулися, на їхніх обличчях сяяли усмішки.

– Знаєте, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому місті… Знаю, такі, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може…

– Ось, – перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону.

Бенедикт здивувався, бо дівчина ніби знала, що він їх наздожене. А ще його дивував її погляд… Він був якийсь…

– Ти мене зневажаєш? – прочитав її погляд Бенедикт.

– Я тобою пишаюсь, – відповіла Анна.

– Пишаєшся?

– Ти набагато сміливіший, ніж думаєш, Бенедикте… І ти не невдаха… – промовила вона, усміхаючись і дивлячись на його рюкзак.

Далі було мовчання. Дівчина віддала хлопцю номер телефону, і вони з подругою пішли геть. Бенедикт іще півхвилини простояв, обдумуючи її слова, врешті усміхнувся й рушив до автобусної зупинки.

Третій крок назустріч вітру: «Любити»

Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.

Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?

Десь там…

Її маленький хлопчик…

Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.

Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.

Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.

– Дуже смачне печиво, – мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. – Сама готувала?

– Та ні, – призналась Яна. – Сусідка принесла.

Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна – перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, – вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла делікатних слів, спитала прямо:

– З тобою все гаразд? Виглядаєш замученою.

– Ти про що? Звісно, зі мною все гаразд.

– Яно? – кинула поверх своїх окулярів погляд Діна. – Кажи. Що з тобою?

Якусь мить Яна ще трималась і мовчки дивилась на сестру. Потім обличчя її скривилось, а з очей бризнули сльози. Діна одразу поклала надкушене печиво на стіл, схопила пачку серветок і підбігла до сестри.

– Що таке? Що сталось, люба моя? – обіймала заплакану сестру Діна.

– Бенедикт…. Він… він… – хапала ротом повітря Яна.

Діна неабияк стурбувалась.

– Що з ним?!

– Він пішов з дому… Взяв кілька речей, написав прощальну записку і пішов.

Діна відпустила сестру і з подивом на лиці сіла на сусідній стілець. Кілька секунд у її голові вирував ураган різноманітних думок.

– Я не знаю, що сказати, Яно, – промовила вона. – А коли він пішов? Куди він подався?

– Звичайно, він нам цього не сказав, Діно… Зник він у день весілля твоєї доньки, – обурилась Яна. – Він просто пішов собі, та й усе.

– Божевілля якесь!

– Усе його життя божевілля, Діно.

– І що ви думаєте робити? Ти ж знаєш, як це небезпечно! – промовила Діна. – Ви повинні щось робити! Шукати його, піти в міліцію. Його потрібно знайти!

– Думаєш? – змокрілим поглядом поглянула на сестру Яна.

– Звісно, я так думаю! Ти хочеш і далі плакати і мучити себе страшними здогадками? З кожним може статись багато чого поганого, а з ним тим більше, ти це прекрасно знаєш!

– Діно, – спробувала заспокоїтись Яна. – Я не плачу через те, що непокоюсь… Тобто і через це теж… Більше моїх сліз проливається через те, що я люблю його… Ми могли йому допомогти в усьому… Він хотів почати нове життя… Він міг нам сказати… Ми з татом йому допомогли б і у цьому… Підтримали б… А він вирішив покинути нас і жити так, як він собі задумав… Знаєш, яке ми маємо право йому це забороняти? Він що, має до кінця життя сидіти вдома і спілкуватись тільки зі мною і з батьком?

– Що? – здивувалась Діна. – Я правильно розумію – ви і не думаєте його шукати?

Яна категорично захитала головою.

– О, Боже… – жахнулася Діна. – Ти хоча б розумієш, що можеш уже ніколи його не побачити?

– Розумію, – сумно мовила Яна і знову заплакала. Це рішення було тяжке, але це найкраще, що вона могла дати своєму синові. Свободу. Вона добре знала, що син обожнює цей світ, тож не дати йому права з ним познайомитись – вона не мала права. Він там… У великому світі… Зовсім один… Але, знову ж таки, це його вибір.

За певний час Діна прийняла таку правду і, можливо, навіть зрозуміла її. Коли вона вже зібралась йти додому, наостанок зайшла в Бенедиктову кімнату. Всі речі в ній були акуратно поскладані, ліжко ідеально заправлене, а біля нього на підставці стояв синтезатор. Фотографії, де він з батьками, стояли на полицях, серед численних книжок. Чорнявий хлопчина з голубими очима. Її племінник. Тепер вона за ним сумувала.

Жінка ніколи не показувала племіннику, що любить його. Для неї Бенедикт завжди був малим хлопчаком, який бігає попід столами на кожному сімейному святі. В них ніколи не було близьких стосунків, та зараз, коли він щез, вона відчувала докори сумління, що не показувала своєї любові до Бенедикта. Він, як не як, частина її родини. Він син її сестри. І вона дуже непокоїлась про те, що зараз з ним.

– Надіюсь, ти знаєш, що робиш, Бенедикте, – дивлячись на одну з фотографій, промовила Діна. Поправила кучеряве каштанове волосся і вийшла з кімнати.

А тим часом у пансіонаті пані Ярини, у вітальні зібрались майже всі жителі. Це бувало вкрай рідко, бо кожен, хто тут жив, мав роботу, на якій працював майже весь тиждень. Але, так склалось, сьогодні було якесь державне свято, і всі вони відпочивали від щоденної праці, сидячи і спілкуючись в вітальні.

Двоє жінок дивились телевізор – це були дві тридцятирічні сестри-близнючки, які приїхали до цього міста через кар’єру. Їм колись запропонували хороші місця в якійсь фірмі, і вони, не роздумуючи, погодились, бо це була дуже перспективна робота з можливістю професійного росту. Та ось уже цілих два роки вони ледь зводили кінці з кінцями – ніякого підвищення не було, і, як вони казали, «навіть ним і не пахло».

Попри свою замкненість Ярон мав медичну освіту. Проте його робота теж не приносила ні високих доходів, ні задоволення. Ніхто так достовірно і не знав, ким він працює, але пані Ярина здогадувалась, що він простий ветеринар у якійсь дешевій клініці, бо завжди, коли він повертався в пансіонат, від нього шалено тхнуло, і далеко не квітами. Зараз він стояв у вітальні біля вікна і, як завжди, виглядав «її».

У вітальні, біля шафи з книжками, у м’якому кріслі також сидів старенький сивуватий пан. Його теж рідко можна було зустріти тут, бо він також кудись зникав. Наскільки Бенедикт чув від інших жильців, того пана вигнав з дому власний син, старенький оселився тут і, хоч уже на пенсії, влаштувався в якійсь школі викладачем зарубіжної літератури.

А останню з мешканців цього пансіонату звали Євою. Це була двадцятиоднорічна дівчина, яка приїхала сюди, щоб стати художником. Вона мала коротке світле волосся й абстрактне татуювання ззаду на шиї. Проте світ, який вона узріла в цьому місті, виявився не таким простим і світлим, як її амбіції. Звісно, дівчина не полишала своїх мрій, ходила на якісь курси художників і всяке таке, та поки що заробляла на життя офіціанткою в не надто дорогому ресторані. Єва навіть зараз сиділа поряд зі стареньким вчителем літератури і малювала щось простим олівцем у великому зошиті.

Усі ті люди жили у цьому пансіонаті довгий період. Усі звикли одне до одного. Зараз усі займалися хто чим, сиділи у вітальні, думали над своїм життям, переглядали шоу по ТВ. Усе це було в абсолютній тиші, аж поки до вітальні не зайшли пані Ярина та Бенедикт.

Жінка зранку прийшла в хлопцеву кімнату і запропонувала (чи то пак наказала) йому познайомитись із іншими жильцями, бо інша така нагода в нього випаде ще не скоро. Хлопець одразу відклав зошита, у якому писав вірш про свої вчорашні емоції, і пішов з Яриною у вітальню.

Знайомство з жильцями пансіонату теж неабияк вразило Бенедикта. Стільки доль об’єднав цей будинок… Для хлопця це було щось незвичайне. Щось, про що він раніше і не здогадувався. Тільки зараз до нього дійшло, що таких пансіонатів по Україні, та й по цілому світові, дуже багато. Дуже багато і таких доль. Це пригнічувало й водночас навіювало якесь усвідомлення грандіозності нашого світу.

Абсолютно всі ставили йому якісь запитання. І він, знаючи, що це може обернутись зривом його плану щодо нового життя, був абсолютно відвертим.

– Я втік з дому, – мовив хлопець, коли старий викладач Любомир (так його звали) запитав, де його батьки. – Вони не знають, де я. Я просто взяв кілька речей і зник з дому. Але не переймайтесь, – додав Бенедикт, коли помітив тривогу присутніх. – Вони мені довіряють. Думаю, вони мене не шукатимуть і в міліцію не подаватимуть про розшук.

– Я теж колись втекла з дому, – озвалась художниця Єва. – Але прийшов момент, коли я була змушена їм розповісти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент.

Бенедикт нічого не відповідав. Він знав, що коли прийде такий момент, тоді про нього подумає, зараз це без сенсу.

– А ти маєш якісь уподобання? – спитала Єва.

– Звісно, маю, – усміхнувся Бенедикт. – Музика… Поезія… І скажу дещо банальне – люди.

– Люди?

– Ну, так… Люди – дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.

– А читати любиш? – спитав Любомир.

– Звісно, люблю… Це не люблять лише ті, хто цього не робить, ге? – знову усміхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рівнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?».

– Ти, до речі, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тільки не забудь покласти назад, бо Ярина має список, де всі записані. І якщо котрась пропаде – вона всіх нас приб’є… – прошепотіла на вухо Бенедиктові Єва.

– О, дякую, це дуже класно, – мовив Бенедикт, іскристим поглядом дивлячись на полиці з книжками. Для нього це був неабиякий скарб і джерело натхнення.

Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кілька книжок, які вони обоє читали; порозмовляв з Євою про її малюнки, які вона чомусь іще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спільні теми.

Хлопця найбільше вразило те, що спілкування було дуже простим, ніби він був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненості у тому, що він там, де має бути. Що він з тими людьми, які повинні бути навколо нього. Хоча це можна назвати приємним додатком до життя в пансіонатах. Тут або покинуті, або неординарні, або вільні люди. Ось чому й спілкування з ними вільне.

Після всього хлопець взяв одну книжку з полиці і вирушив до себе в кімнату. Там він запримітив недописаний вірш. Бенедикт сів на стільчик і взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спілкування з Анною, згадав емоції, які вкладав у вірш на початку. Та не міг сконцентруватись. Тепер його переповнювали інші відчуття.

Він перегорнув сторінку зошита і почав писати вірш, присвячений мешканцям цього пансіонату. Він написав вірш про людські долі. Про віру в краще. Про незламність. Про те, що вибір лише за нами – щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.

 
У одної жіночки
Були милі три дитяти.
Для усіх богатирі,
А для неї янголяти.
Один янгол десь загинув,
На війні, здається,
Усі думали – заплаче,
А вона сміється.
Другий янгол свої крила
Малій дівчинці віддав,
Жінка знову не тужила,
Син когось урятував.
«Що мені тужити? – каже. —
Я молюсь за них,
Два сини герої в мене,
Не буває лих».
Лихо визнала тоді,
Коли третій син
Попрощався у воді,
Бо не знав краси.
Лихо визнала, о так,
Але не тужила.
Красу бачила в усьому,
Бо нею світила.
 

Наступні тижні для Бенедикта були просто казковими. Він не міг повірити, що, лише раз ризикнувши, добився такого життя, якого хотів. Він не переймався майбутнім, жив лише теперішнім моментом. Знав, що скоро закінчаться гроші, що потрібно буде їх десь заробляти, та вирішив, поки вони ще є, про це не думати.