Текст книги "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Автор книги: Михайло Івасько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Бенедикт мав те, про що мріє кожна сімнадцятилітня людина, – мав свободу від батьків, хороше спілкування і два навушники у вухах.

Найпершою метою його втечі з дому було принесення в своє життя більше чарівних моментів. Таких, як стрибок з мосту чи як нові знайомства. Бенедикт усе життя був дуже скромним, ніколи ні з ким не спілкувався, а насправді ж той процес йому неабияк подобався. Він, як виявилося, любив відкривати для себе нових людей.

Зі дзвінком до Анни він не затягував. Спеціально для цього придбав собі нову сім-картку. А коли набирав її номер, ловив себе на тому, що пальці абсолютно не слухаються – таким великим бажанням було поспілкуватися з нею.

Та коли він почув у трубці її голос, на його обличчі розпливлась усмішка.

– Алло.

– Привіт, це Анна Володимирівна?

– Бенедикте! А я думала, що ти вже не зателефонуєш, – впізнала дівчина. У слухавці чулися якась музика і чийсь не надто талановитий спів під пісню Майлі Сайрус[5]5
  Майлі Сайрус (нар. 1992 року) – американська поп-співачка та кіноакторка. Отримала світову популярність завдяки серіалу «Ханна Монтана», де зіграла американську школярку Майлі Стюарт, яка одночасно є відомою поп-зіркою Ханною Монтаною.


[Закрыть].

– Хто це там співає?

– Та це Ліза бешкетує.

Дівчата були в Анни вдома, в її кімнаті. Тут вони проводили більшість вільного часу: ділились таємницями і розмовляли про хлопчаків.

Саме тут Ліза забувала про всі свої комплекси. Навіть зараз вона стрибала по кімнаті, виконуючи різні танцювальні па, хоч вони в неї виходили доволі смішні та незграбні. Проте тут, у цій кімнаті, Лізі було начхати на свою незграбність і зайву вагу. Їй було начхати на все – чи не свободою ми називаємо таке відчуття?

– Слухай, Бенедикте, – мовила Анна. – У мене завтра день янгола… Я, Ліза і ще двоє наших друзів ідемо на пікнік. Не хочеш приєднатись? Я буду рада тебе бачити.

– О… е-е…ой! – хлопець так розхвилювався, що випустив із рук трубку.

Анна почула тільки гучний гуркіт, аж зіщулилась і відвела телефон від вуха.

– Бенедикте? Алло? Все добре?

– Так, я вже тут, – швидко мовив Бенедикт, піднімаючи телефон.

– То як?

– Добре… Я прийду… Звісно.

– Тоді давай завтра о шістнадцятій біля «Зміїного шляху», гаразд? Ти вже знаєш, де це.

– Гаразд, – відповів Бенедикт.

Телефонна розмова закінчилась. Двоє підлітків відклали телефони, а їхні обличчя світились дивними, задумливими посмішками.

– Ти його запросила? – вражено запитала Ліза, вона аж припинила танці і сіла в комп’ютерне крісло. Її здивований погляд зупинився на Анні. – Ти його знаєш лише… та що я говорю?… Ти його навіть не знаєш!

– Але хочу взнати, – засоромилась подруга. – Все, замовкни!

Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблі в спокійному океані, в небі плавали великі білі хмари. Інколи весь той небесний спокій розрізала біла лінія, сліди літака, який прагне кудись за обрій.

Рівно о шістнадцятий під тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскільки це можливо, чорним чубом, у футболці з емблемою Бетмена, чекав на компанію Анни біля моста, який кілька днів тому їх познайомив.

У руках він мав квітку, яку зірвав по дорозі сюди. Він не знав, як ця квітка називається, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на її сині пелюстки, він бачив у них посмішку Анни. У якийсь дивовижний спосіб він знав, що дівчині вона сподобається.

Крім квітки він приготував дівчині книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збірка віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта»[6]6
  «Річка Геракліта» – поетична збірка Ліни Костенко, яка вийшла 2011 року. Ліна Костенко – (нар. 1930 року) – українська письменниця-шістдесятниця. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).


[Закрыть]. Ця книжка багато разів його надихала, і він надіявся, що Анна одна з тих людей, які теж зможуть оцінити шарм прекрасних рядків. Звісно, він підозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять ті, хто цього не робить. Отож, він мав надію, що вона бодай спробує і їй сподобається.

Минуло якихось десять хвилин чекання, і Бенедикт помітив компанію друзів, які під великим букетом різнокольорових повітряних кульок переходили дорогу. Ліза і Анна були в літніх сукнях і весело йому махали вільними від пакетів руками, а біля них йшли також двоє незнайомих хлопців, років так по вісімнадцять кожному.

– Привіт, це тобі, – мовив до Анни Бенедикт, коли вони підійшли. – Бажаю хороших друзів і багато незабутніх моментів! Вітаю!

Він обійняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дівчина понюхала квітку, а потім подивилась на книжку.

– Вау! – вражено мовила вона. – Книжка! Якщо чесно, ти перший мені даруєш книжку, дякую! Даю слово, що прочитаю її!

Дівчина ще раз обійняла хлопця. Він відчув запах її парфумів – і був ладен померти. Він вірив кожному її слову і був дуже радий, що їй сподобався дарунок.

– Немає за що.

– До речі, знайомся, – звернула увагу на своїх друзів Анна. – Це Макс… мій однокласник і найкращий друг… А це Бенедикт…

Анна вказала на високого русого хлопчину. Він мав квадратні окуляри і був дуже худий, правда не настільки, як сам Бенедикт. Волосся сповзало йому на очі, а під носом сяяла якась дивна, дещо крива усмішка.

– Радий познайомитися, – мовив Макс і потиснув Бенедиктові руку.

– А це Пилип, – вказала вже на товстішого хлопця Анна.

Пилип був у широкій спортивній кофті з емблемою «Динамо», через що дуже здивував Бенедикта – на вулиці була страшенна спека. Хлопець побачив у Пилипові дещо схоже на Лізу – якусь сором’язливість, мабуть через ту саму зайву вагу. Мав чорне-пречорне волосся і родимку на лівій щоці.

– Дуже приємно, – мовив Бенедикт.

– Це, до речі, мій брат, – підтвердила Бенедиктові здогадки Ліза. – Але ти, мабуть, і сам здогадався.

– Кльова футболка, – усміхнувся Пилип.

– Кльова блузка, – натомість сказав Бенедикт. – Футболіст?

– Скоріш ботан, – виправив Макс. – Боїться показати своє сальце навіть літом!

– Замовкни! – буркнув Пилип і жартома штовхнув друга в плече.

– Та нічого, в тому весь ти… Перестань, ай! – засміявся Макс, і Пилип нарешті розслабився.

За півгодини підлітки сиділи у великому дерев’яному човні, до якого прив’язали повітряні кульки, і пливли за хвилями кудись, куди веде річка. Все це спланував Макс, бо коли компанія пройшла вздовж берега до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловік з наготованим для дітей човном.

– Максиме, тільки обережно, зрозумів? – мовив власник човна. – Коли поплаваєте, прив’яжеш його до цього кільця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключі віддаси потім!

– Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуємо!

Бенедикт одразу зрозумів, що Макс – серце цієї компанії. Він багато говорив, влучно жартував і був абсолютно без комплексів.

А крім цього, того дня Бенедикт зрозумів ще дещо: як це – бути в компанії друзів. Вони пливли у тому човні, немов на якомусь острівку, що належав тільки їм. До бортів човна прикріпили повітряні кульки, через що здавалося, що він не пливе, а летить. У воді відбивалось небо, і це тільки додавало казкового настрою.

– Ну що? Бажаєте музики? – запитав Пилип і, не чекаючи відповіді, потягнувся в глибину пакета, котрого ніс.

Човен уже відпливав від причалу. Макс веслував, та, коли човен знайшов хвилі, хлопець поклав весло в човен, і вони продовжили свою повільну подорож.

– А хто хоче випити? – засміявся Макс і потягся до іншого пакету. За секунду він дістав кожному по банці пива.

Бенедикт дещо засоромився, бо ніколи ще не пив алкоголю, проте не відмовлявся – нове життя, нові правила. І до того ж йому сподобався стан легкого сп’яніння, в який він потрапив того дня.

– Що вмикати, Ань? – вовтузився біля портативної колонки і свого телефону Пилип. – Як завжди, Бастіла[7]7
  Bastille – англійський інді-рок гурт, заснований в 2010 році.


[Закрыть]?

– Можна, – усміхнулась Анна, і за секунду зазвучала хороша музика.

Бенедикт ніколи не чув про цю групу, та, почувши перші ноти, зрозумів – вона йому теж до душі.

– То вип’ємо за прекрасну Анну і за її Янгола Хоронителя! Щоб він завжди тебе охороняв і піклувався, коли це не можемо робити ми! – урочисто мовив Макс, усі закричали «ура» та «вітаю» і випили.

Музика була божественною. Анна сиділа поряд із Лізою і сяяла від щастя.

Це був незабутній день янгола для Анни. Вона була зі своїми друзями, в хорошій атмосфері, серед хорошого пейзажу. Це були щасливі години.

Їй подобався Бенедикт. Вона це зрозуміла, ще коли вперше його помітила. Не тоді, коли він до них підійшов, щоб запитати дорогу до моста. А ще тоді, як він розгублено відчинив двері пансіонату, наперед постукавши в них. Він її чимось притягував, і їй було цікаво дізнатись, у чому той магнетизм. Їй здавалося, що він випромінював якийсь затишок, а в його очах вона була ладна втонути.

– Бенедикте, а з ким ти сюди приїхав? – запитала вона.

Усі вже пили по другій банці пива і релаксично лежали на лавках човна, делікатно спираючись одне на одного.

– Сам, – кивнув Бенедикт. – Я сказав батькам, що хочу пожити сам, і вони мене відпустили у «вільне плавання».

– Нічого собі! – втрутився Макс. – І що думаєш робити?

– Не знаю… Жити, напевно.

– Як це так? Просто жити? Без жодної мети?

– А хіба це не мета? Спробувати чим більше в цьому житті? Жити – хіба не мета?

– Тьху… – Макс аж випростався. – Жити без мети не в кайф. Можна, звісно, але це без сенсу.

– Ну, добре… А в тебе є мета? – запитав Бенедикт.

Кілька секунд усі мовчали, а потім засміялись. Бенедикт не розумів, у чому річ.

– О, в нього величезна мета, – озвався, відсміявшись, Пилип. – Він мріє, щоб його танець побачила вся країна.

– Нормальна мета! – обурився Макс. – Я затанцюю так, що світ цього ніколи не забуде!

– Що? Ти танцюєш?

– Танцюю, – мовив хлопець. – І це моя мета – робити те, що приносить задоволення, і в той самий час творити мистецтво. А жити без мрії – що це за життя таке?

– То він і каже, що його мрія – спробувати все в житті, – втрутилась у дискусію Ліза.

– Він і так усього не спробує, – буркнув Макс. – Можна і по дорозі до мрії напробуватись багатьох речей. Так хоча б буде сенс.

Бенедикт нічого не відповідав. Він розумів, що хлопець має рацію. Але також він розумів, що особисто для нього найбільша мета – добре прожити своє життя. Звісно, в нього є мрії, пов’язані з поезією чи з чимсь іншим, але всі вони тліють порівняно з бажанням наповнити своє життя незабутніми моментами.

Він не продовжував дискусії, бо добре розумів і Максову точку зору.

– Ну все, припиніть. Скільки людей – стільки й вірних думок, як прожити своє життя, – озвалась нарешті Анна. – Краще скупаймось!

В усмішках п’ятьох підлітків відбивалося яскраве сонце тодішнього дня. Вони стрибали з човна у воду – і це їх окриляло. Хлюпали одне на одного водою – і це робило їх щасливими. Вони сміялись мов навіжені – і їм заздрив весь світ.

Не купався лише Пилип, який сидів на човні у своїй спортивній блузці й керував музикою. Хоча всі бачили, що він не нудьгував – після четвертої банки пива хлопець відчайдушно наспівував пісні, а на деяких моментах не міг стриматись і витанцьовував на човні запальні танці.

– Тобі теж треба ходити на уроки танців! – сміявся з нього Макс.

– Твої викладачі тільки зіпсують мій талант! – відповідав Пилип і «нарізав» далі.

Бенедикта потішив той факт, що Ліза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день їхнього знайомства. А це означало лише одне – вона приймає його.

Вони всі його приймали. Це в нього викликало легкий подив і любов до життя.

Коли купання завершилось, Макс запропонував усім повернутись до причалу, прив’язати човен і піти «кудись у центр» і там іще розважитись. Усі були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережній. Той не відмовився.

Вийшли вони на берег абсолютно мокрі, бо купались в одязі, проте абсолютно щасливі. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а їй – на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припікало гаряче сонце.

– Нічого, поки прийдемо, все висохне, – промовила Анна.

– Ви там не затримуйтеся! – кричав із човна Макс.

Бенедикт крикнув, що не будуть.

– У тебе прекрасні друзі, – признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.

Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.

– Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, – промовила Анна. – Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи – і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.

Хлопець засміявся.

– А ти як думаєш? – раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. – Потрібно мати мету в житті?

– Знаєш, це справа кожного – на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.

Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.

– А також я думаю, Бенедикте, – продовжила Анна, – що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше – це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?

Хлопець подивився навколо. Він зрозумів її й усміхнувся. Її очі блищали, вологе волосся роздмухував вітер.

– Ти абсолютно права, – промовив він. – Надіюсь, я стану тобі не гіршим другом, ніж Макс, Ліза чи Пилип.

Дівчина усміхнулась. Вона вірила, що хлопець її зрозумів, та знала, що не до кінця. Вона не хотіла від нього дружби, вона хотіла його поцілувати. Проте, подумавши, вона відвернула від нього погляд:

– Я теж на це надіюсь.

Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь іншою темою для розмови.

Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще він його здивував. Бенедикт і уявити не міг, що знайдуться такі люди, з якими він зможе говорити на такі цікаві теми. Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу.

Коли він ввечері прийшов в пансіонат, на рецепції була пані Ярина. Вона одразу помітила, що юнак сяє від щастя.

– Бачу, тобі місто прийшлось до смаку? – буркнула вона.

– Ще б пак, – буркнув хлопець.

– Ну спочатку солодкість, хлопче, – мовила вона, не відриваючи незворушного погляду від телевізору. – А потім солоність.

– Не будьте такою песимісткою. Все буде добре, – мовив він і пішов до своєї кімнати.

А там він всунув собі у вуха два навушники, увімкнув лампу біля ліжка, взяв ручку і зошит, сів на ліжко, закутався в ковдру і почав писати під прекрасні «Білі хмари» Людовіка Ейнауді[8]8
  Людовіко Ейнауді (італ. Ludovico Einaudi; нар. 1955 року) – італійський неокласичний композитор і піаніст.


[Закрыть]. Це було прекрасне завершення прекрасного дня.

 
Ти просто не дивись назад, друзяко,
Бо там усе в крові й сльозах.
Там все в болоті й гадах всяких,
Позаду тільки шлях невдах.
Так, звісно, звідти ти сюди прибув,
І звідси злинеш кудись далі,
Усюди досвід ти здобув.
Це найпрекрасніші медалі.
Ти їх носи з собою скрізь
І йди із ними тільки прямо,
А на минуле не дивись,
Бо там нічого – тільки плями.
І наперед не заглядай,
Там теж усе брудне та сіре.
Для щастя тільки «зараз» май.
Воно є чисте, світле й щире.
 

Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.

– То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, – мовила дівчина. – Тільки робитимеш усе, що скажу.

– Залюбки, – не відмовлявся Бенедикт.

Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.

Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку[9]9
  Гріх не знати, хто це.


[Закрыть]. Дощ просіювався, мов легкий сніжок, – повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт – під капюшон своєї кофти.

Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.

– Привіт, це тобі, – мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.

– Привіт… Що це?

Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.

Хлопець був здивований.

– Ніяких відмовок я не приймаю, – одразу застерегла Анна. – Ти не невдаха, і ти його приймеш.

Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.

– Скидай свій і віддай мені, – мовила дівчина. – На нього в мене інші плани.

– Не знаю, що сказати… дяку…

– Нічого не кажи, – ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.

Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, – зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.

А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали – ніяких пояснень і запитань не було.

– Ну ось, – нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

– Молодець, – усміхнулась вона і повісила його собі на плече. – А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

– Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? – здивувався Бенедикт. – Він же невеликий, і вони не з цукру.

– А сам ідеш зі мною під парасолькою, – зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

– Ай! Бенедикте!

– Бачиш, я не боюся його, – сказав хлопець.

– Добре, я тобі вірю! – засміялась дівчина. – Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

– Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти – та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт – що вона просто їх облила.

– Все нормально? – спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

– Так, – відповіла вона. – Просто образливо мати парасольку – і все одно намокнути.

– Пусте, – спробував заспокоїти її Бенедикт. – Зате знаєш тепер, що боятись нічого. Бути мокрим – не смертельно.

– То, може, ну її? – підморгнула Анна. – Може, геть парасольку?

Бенедикт секунду думав, що дівчина жартує. А потім повільно почав складати парасольку. А склавши, зрозумів, у чому річ.

– Та дощ уже майже перестав! – засміявся він. – А я думав, чого то ти раптом стала такою хороброю!

Вона засміялась, та раптом помітила, що наближається наступна машина, яка може їх знову облити. Дівчина схитрувала, і за кілька хвилин поряд з нею йшов уже двічі облитий Бенедикт.

– Точно не ображаєшся, що сама відійшла, а тобі не сказала?

– Облиш, звичайно, ні… Я ж не з цукру…

Хлопець засміявся з власних слів.

– Ми прийшли, – раптом промовила Анна.

Вони зупинились біля потрісканого будинку з занедбаними крамничками. Над їхніми головами тихо поскрипувала заіржавіла вивіска «Перукарня “Хвіст жар-птиці”». Власне, літери тієї вивіски і кріпились до якоїсь металевої птиці.

– Перукарня?

– Так, заходьмо.

Дівчина зловила Бенедикта за руку і потягнула за дерев’яні двері. Спочатку вони опинилися в маленькому коридорчику, де замість шпалер на стінах були приклеєні вирізки різноманітних зачісок з глянцевих журналів. А потім вони, власне, і зайшли в салон з великими дзеркалами і старими потертими кріслами.

У куточку сиділи якісь дві дами з філіжанками кафи і з тоненькими сигаретами в руках. Бенедикт закашляв від диму. Хлопець не розумів, для чого вони сюди прийшли.

Зате розуміла Анна.

– Ви відкриті? – спитала вона у жінок.

– Відкриті, відкриті, – промовила одна з товстушок. – Ви хочете підстригтись?

– Ні. Ми хочемо пофарбувати волосся.

Жінки загасили сигарети і почали підніматися зі стільців.

– Ти хочеш покраситись? – прошепотів до Анни Бенедикт.

– Ми хочемо покраситись, – виправила дівчина.

Хлопець кинув на неї здивований погляд і вже хотів було щось сказати, та їх почула перукарка.

– То ви обоє хочете пофарбувати волосся? – уточнила вона.

– Так, обоє, – відповіла Анна, а потім тихіше промовила до Бенедикта: – Ти казав, що робитимеш усе, що скажу.

– Ну, не знаю, – сумнівався хлопець. – Ну, добре.

– Тільки спочатку витрусіть мокрий одяг, отам на килимку, – різко промовила друга перукарка і вказала на килим біля порогу. – А тоді вже сідайте у крісла.

Крісла насправді були такі нещасні, що волога їх уже ніяк катастрофічно не змінила би. Проте підлітки перезирнулись і покірно попрямували до килима, щоб трохи викрутити одяг, намочений водою з калюжі.

За годину Анна і Бенедикт вийшли з «Хвоста жар-птиці» вже з абсолютно синіми пасмами волосся. Вони дивились одне на одного і заходились сміхом. Підлітки не вірили, що зробили це.

Проте, дивлячись на Анну, Бенедикт розумів, що навіть цей дивний колір індиго їй дуже пасує. Він якось раптом побачив усю її красу і хоробрість. Вона була дуже красивою. А тепер, з таким волоссям, була якоюсь загадковою і гіпнотичною.

– Ми божевільні! – сміявся хлопець. – Чому в синій? Ти не могла придумати якийсь інший колір?

– Облиш, він за місяць зійде, – говорила Анна.

Але вона теж була вражена. Зранку, коли вона планувала такий вчинок, це не здавалось таким дивним, як тепер. Вона це планувала, але була впевнена, що насправді на таке не наважиться.

– Ми божевільні! – повторив Бенедикт.

– Ми справді божевільні, – погодилась Анна. – Але тобі справді пасує, Бенедикте. Ти такий… живий.

– На нас усі звертатимуть увагу.

– Нехай. Я для того це й придумала.

На них і справді дивились люди. Дехто скоса, мов на божевільних, дехто з захватом, мов на щасливих. Вони, звісно, звертали увагу на ті дивні погляди, проте тільки перші півгодини.

– Ми божевільні, – повторив Бенедикт, коли узрів дивний погляд жіночки з дитячою коляскою.

Вони знову проходили біля пам’ятника Шевченку, і Бенедикту здавалося, що навіть кам’яне обличчя Тараса Григоровича посуворішало, коли він їх побачив.

– Облиш, Бенедикте, – промовила Анна, яка вже звикла до свого нового образу. – Ти себе накручуєш. Ніхто на нас не звертає уваги…

– Не звертає уваги? Та всі впевнені, що в нас поїхав дах! Або що ми якісь неформальні нещасливі дітки з нахилом до суїциду.

– Перестань… Ось скажи – тобі не подобається твій колір волосся?

– Не знаю… Та нормальний… Просто я до нього ще не звик…

– Бачиш? Тобі самому все подобається! – сказала Анна. – То відпусти все! Людям начхати, яке в тебе волосся! Людям на все начхати! Вони тебе бачать так, як ти бачиш себе сам! Якщо ти будеш поводитися, як хлопець з дивним кольором волосся, то люди будуть тебе таким бачити. А якщо ти будеш поводитися, як хлопець з класним волоссям, то вони дивитимуться і бачитимуть сміливого хлопця, індивідуальність!

Бенедикт кілька хвилин нічого не відповідав. Він усвідомив, що дійсно не переймається таким кольором волосся, ба більше – йому він подобався, і так він почувався справді особливим. Для нього власний вигляд був натуральнішим, ніж будь-коли.

– Ти маєш рацію, – нарешті промовив він. – Це прекрасний колір. Це мій колір.

Після того вони більше ніколи не почувалися дивними. Вони почувалися незвичайними. Для них усе було гармонійно, і ніякі злі погляди тепер їм не вбачались.

Вони розмовляли про будь-що: чи то про вірші Ліни Костенко, чи то про Максові заняття танцями. Їм було байдуже, про що розмовляти, бо коли мова навіть зайшла про тканину, з якої зроблений новий Бенедиктів рюкзак, – вони обоє зрозуміли, що абсолютно будь-яка розмова між ними обома буде надзвичайно цікавою. Вони з захватом ділились припущеннями про те, як виробляють рюкзаки.

– Зате класно, що тут герб нашої країни.

– Я знала, що тобі сподобається.

А крім розмов – вони кудись йшли. Гуляли собі, розмовляли, і Бенедикт незчувся, як опинився біля закинутого дев’ятповер-хового будинку.

Багато вікон тієї будівлі були розбиті, стіни розмальовані якимись балончиками, а збоку шумів якийсь струмок. Він, як і будинок, був доволі закинутий і змахував більше на якесь болото.

Та попри все Бенедикт делікатно спитав:

– Куди ми прийшли? Ти тут живеш?

– Ні… Тут жили мої дідусь і бабуся… Давно-давно, ще за совка… Ходімо за мною.

Усередині той будинок був іще нещаснішим. На підлозі була купа сміття, а сама підлога була з величезними вибоїнами і ямами. Стіни, так само як і ззовні, були розмальовані якимись криками відчаю людей, коли котрісь сюди приходили.

– О, дивись, тут колись навіть хтось у коханні признавався, – здивувався Бенедикт, бо звернув увагу на великий кривий напис «Я тебе люблю».

Анна нічого не відповіла, просто махнула рукою, щоб Бенедикт ішов за нею.

Хлопцю було цікаво ходити серед руїн. Він уявляв, як тут колись бігали якісь маленькі піонери, які прославляли вождя; як жіночки хвалились низькими цінами на ковбасу; як чоловіки повертались з відряджень і дарували дружинам однакові, зовсім не красиві шуби.

Він ходив серед тих руїн і уявляв колишнє, радянське життя. І в глибині душі радів, що не застав цього «гарного» часу. Теперішні люди і країна йому подобалась набагато більше – сьогодні всі мають волю і честь, а не є частиною бездушної, добре продуманої радянської утопії.

– Цікаво, що би сказали ті радянські люди, якби побачили двох підлітків з волоссям кольору індиго? – знову запитав Бенедикт, проте Анна знову нічого не відповіла. Вона просто вела його по будинку, а через хвилинку вони вже піднімались бетонними сходами кудись нагору.

Їхні кроки відбивались луною в порожньому приміщенні, а крізь його стіни чи вибиті вікна пробивались жовті промінці сонця, в яких шаленим танцем танцювали тисячі пилинок.

– Вау, – все, що зміг сказати Бенедикт, коли вони вийшли на дах.

Перед ними відкрився прекрасний краєвид. Дика зелень, що поросла навколо струмка, вже здавалась не такою дикою, а інші сірі будинки – не такими вже й сірими. Бенедикт сьогодні двічі бачив пам’ятник Тарасу Шевченку і знав, що митець не тільки писав, а й малював. Чомусь юнак не сумнівався: якби Шевченко жив і зараз перебував з ними на даху, він би не зміг себе стримати, щоб не намалювати таку красу.

– Красиво, правда? – спитала Анна.

Проте тепер не відповідав Бенедикт. Він дивився на світ і був радий, що живий. Бачив тих людей, які ходили по вулицях… Їхні постаті були такі дрібні, немов якісь іграшки… Хлопець їм усім у той момент бажав миру та щастя, бо й сам у той момент був щасливим.

Усе було таким гармонійним, що Бенедикту аж бракувало слів, щоб описати свої відчуття. Землі українського міста, дерева, сонце й оранжеве небо біля нього… Вітерець, який розвиває блакитне Анине волосся…

Хлопець був там, де мав бути, – він у цьому був абсолютно впевнений.

Вони сиділи на даху, напевно, години зо три, на дворі вже повечоріло, а сонце мальовничо ховалося за вершини дерев і будинків. Анна і Бенедикт мовчали й дивились вперед. Вона поклала голову йому на плече, і обом стало неймовірно затишно.

Коли сонце остаточно заховалось, хлопець запитав:

– От ти можеш довести, що сонце заховалось не назавжди?

– Звісно, ні, – одразу відповіла дівчина. – Я навіть не можу довести тепер, що воно там є. А може, його раптом не стало?.. Знаєш, на що мені це схоже?

– На що?

– На віру.

– Тобто?

– От ми маємо сонце. Ми ж ніколи його не бачимо. Ми бачимо тільки світло, яке воно випромінює, – почала пояснювати Анна. – Так само й з Богом. Ми не знаємо, чи Він є, але бачимо і чуємо від людей про Його допомогу. Ми бачимо тільки світло і тепло, яке Він дає людям. У нас є тільки віра.

Хлопець хвилину обдумував усе і мовив:

– Цікава теорія, Анно Володимирівно.

Коли на вулиці стемніло, Анна підвелася, підняла якусь палицю і на її кінець почепила Бенедиктів старий рюкзак. Стало трохи холодніше, але підлітків грів нічний, іще прекрасніший краєвид. Світло з різних осель, гавкіт собак, ліхтарі… Була затишна атмосфера звичайного бідного району звичайного українського міста.

– Що ти робиш?

– Тримай, – мовила вона і простягнула йому палку. – Це маєш зробити ти.

– Зробити що?

– Тримай, – різко повторила вона, і хлопець її послухав. – А тепер підійди сюди.

Вони підійшли до самого краю дев’ятиповерхівки. Бенедикт поглянув униз, і йому злегка запаморочилося в голові. Було дуже високо, а внизу шумів зарослий струмок.

Хлопець міцно тримав палку зі своїм старим наплічником і не розумів, що придумала Анна. А вона тим часом витягнула з кишені запальничку і тепер пробувала підпалити тканину рюкзака.

Черк, черк – але тканина не хотіла горіти.

– Ти хочеш підпалити?

– Так… Але вітер… Розвернімось.

Хлопець не розумів, навіщо це їй, але послухав. Він згадав їхні дискусії про тканини різних наплічників. Він зрозумів, чому дівчина так сперечалась кілька годин тому, що його старий рюкзак зроблений з матеріалу, який легко піддається вогню.

Дівчина таки мала рацію. Коли вони змінили положення до вітру і Анна зробила кілька намагань запальничкою, ціль було досягнуто – рюкзак загорівся. Спочатку вогонь був знизу і маленький, але щосекунди піднімався вище і сильнішав.

Бенедикт бачив, як горять і зникають літери слова «Невдаха». Якось на рефлективному рівні це викликало в нього усмішку.

– А зараз ти його кинеш вниз, у струмок, – промовила дівчина. – І при цьому скажеш, що ти не невдаха.

– Що?

– Кинеш його вниз і крикнеш, що не невдаха.

– Я не розумію, – промовив Бенедикт. Тканина, з якої був зроблений його рюкзак, і справді виявилась горючою. Навіть дуже. Зараз вогонь здавався для них просто шаленим. Було таке враження, що хлопець тримає факел.

– Кидай вниз і кричи, що не невдаха! – крикнула Анна, бо з того факелу закапали якісь гарячі хімічні відходи. – Ну ж бо!

І Бенедикт кинув – факел полетів униз, кружляючи до самої землі.

– Кричи!

– Е-е… Що?

– Кричи!

– Я не невдаха…

– Голосніше, ось так: Я НЕ НЕВДАХА! – загорлала Анна, демонструючи, як правильно.

– Я не невдаха!

– Чуєте? Він не невдаха!

– Я не невдаха!