Текст книги "Подорож у радянську Болгарію"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 5 страниц)

XXXI

Один по одному підвелись радоловці й вийшли з залі. Скрайній був час їхати й ми пішли до тачанки. Дивна річ, усі вони ніби ставилися до зборів куди спокійніше, ніж я. Хто знає, може їх більше зворушили б ті самі професорські засідання, з яких я тікав ретельно.

«Пора, – сказав один з них до якогось районового робітника. – Пора вже якось упоратися з хрестом на вашій церкві. Ви ж таки район. Уже три роки, як попи не повертаються до нас у Радоловку – а ми не район і не дуже велике наше село».

По тих словах ми якось убгалися в тачанку й попливли багняними каналами вулиць.

Спадав вечір, біг заєць, розліталися бризки і член президії сільради розповів про родження Радоловки.

Болгарські діди-делегати, сивоусі й статечні обдивлялися місце для селища. Царський уряд указав їм те місце коло села Куцого над трактом. Довго ходили діди, роздивляючись на місце, приділене їм із царської ласки. І роздивившись, вирішили: коло тракту не селитись, бо дуже близько від царя, а прохати дозволу осісти біля Кам’яної Могили оддалік від шляхів і трактів, від царського ока й царської загребущої десниці.

Так зроблено й уряд дав дозвіл селитися коло Кам’яної Могили. Як-небудь розташувалися болгари й посіяли пшеницю. Того ж таки року задув вітер і здмухнув посіяне зерно в кураї та цілини, й дрофи та хохітви[21]21
  Дрохва, хохітва (стрепет) – степові птахи.


[Закрыть] поїли пшеницю. Гірко на дідах-делегатах окошився той вітер. Добре послухалися діди всяких слів і розмов про своє делеґатське око. Але йшов час і болгари збудували собі доми.

В таких самих домах вони жили були під турецькою рукою в Болгарії. Тільки там ці доми були з дикого каменю, а тут будували болгари з цегли. Грошей їм вистачало й цегельні на дорогих дровах привезених із півночі пекли цеглу для болгарських сіл. Тракт був далеко й царська десниця не дуже непокоїла болгарів. Знову в честь і в славу стали згадувати дідів-делеґатів.

Але після революції першої й після колективістської революції на селі, оті двадцять два кілометри знову далися взнаки. Виріс найкращий на район колгосп «Комунар», а район став у Коларівці за двадцять два кілометри. У Коларівці школа семирічка, Коларівка концентрує запаси, в Коларівці вирішаються справи. Двадцять два кілометри треба плисти до Коларівки океанами осіннього багна. Четверо добрих коней ледве тягнуть легеньку тачанку.

Знову недобрим словом споминають дідів-делеґатів.

XXXII

– Усім не догодиш, – крекчуть діди-делеґати, перевертаючися в гробах.

Пливуть коні через землістеповиків-українців, гуркотять через шосе Бердянське – Токмак і впливають ізнову в землі болгарські. Двадцятип’ятитисячник замголови «Комунара» кубанець Кошевський, (робітник котельного цеху в Сталині розповідає своє життя стриманим голосом, що не зменшує, а збільшує вражіння від його гігантського атлетичного тіла. Від дитинства на Кубані він переходить до труби дизеля в артілі «Комунар».

Трубу цю ставили не раз, і кожного разу завалювалась земля навколо від двиготу дизеля. Нарешті, він сам з’явився на млин і своєручно установив трубу – тепер дизель працює без перебоїв.

На млині тім живе голова КНС Радоловки, молодий хлопець і чорнявий без найменшого сліду з бороди чи вусів. Труба, що так довго не хотіла ставати на своє місце, нагадала йому італійця Манцоні.

Італієць Манцоні приїхав з Мелітополя на станцію Нельгівка[22]22
  Станція в селі Нельгівка Приморського району Запорізької області.


[Закрыть] працювати за рахівника в товарній конторі. Був це чоловік уродливий, чорнявий, добрий робітник і ласий до дівчат. У Мелітополі, місті бджіл, у нього зосталася жінка з двома дітьми, а на станції оселився він у квартирі, що її наймала жінка вантажникова. Сам же вантажник перебував у Мелітополі, місті бджіл, де й працював, ретельно нагружаючи й вигружаючи вагони, і приїздив він до своєї жінки лише раз на тиждень, стомлений від важкої роботи. А жінка його була молода, сильна й вродлива. Італієць Манцоні теж був вродливий і сильний чоловік.

Загадкова й таємнича річ людська природа! Не линуло й трьох днів, як італієць Манцоні й вантажникова жінка замість того, щоб і не дивитись одне на одного і, зустрічаючись, скромно відводити очі в бік, взялися спати в одній кімнаті. Цього мало: спавши вони поводилися так, ніби в нього не було в Мелітополі, місті бджіл, дружини, а в неї ніби не було в Мелітополі, місті бджіл чоловіка.

(“Shoking!” – озвався з мішка вельмичесний отець Чарлз Кінґзлі, але в цей момент кубанець Кошевський перемістив затерплу ногу і влучив чесному отцеві в рота).

Так жили італієць Манцоні й вантажникова жінка довший час і були задоволені з своєї фортуни.

Аж ось одного прекрасного майже безхмарного і дуже теплого літнього дня жінка італійця Манцоні дізналася, що чоловік її, італієць Манцоні поводиться таким способом із вантажниковою жінкою. І приїхала на стацію. У правій кишені її літнього пальта щось було. І що це було, про те догадався італієць Манцоні, хоч він ще не встиг її побачити.

Жінка італійця Манцоні попрохала, щоб його викликано до неї. Але він до неї не пішов, а прохав переказати їй ось що.

Що він, італієць Манцоні, свідомий того, для чого жінка його приїхала на стацію. Що він також догадується, що саме вона привезла з собою в правій кишені свого пальта. Що це є не щось інше, як банка з сірчаним квасом, який сірчаний квас вона, без сумніву, хоче линути йому в лице. Що він ні в якім разі не хоче, щоб обличчя йому обілляли сірчаним квасом. Що, з другого боку, він, італієць Манцоні, сам також свідомий тих неприємних почувань, що він завдав їй, своїй жінці. І що він пропонує їй висилати у Мелітопіль, місто бджіл, суму достатню їй для прожиття, акуратно щомісяця.

Вислухавши таких його слів, переказаних через післанця, жінка італійця Манцоні віддала банку з сірчаним квасом і, пішовши до нього, мирно з ним умовилася щодо розмірів суми й коли її присилати. Так, нарешті, немов та труба при млині, все устаткувалося й опинилося на належнім місці.

Після цього ми з отцем Чарлзом Кінґзлі теж розповіли кожен історію свого життя, а тачанка наша чимраз наближалась до Радоловки.

XXXIII

У колгоспі «Комунар» оце збудували свинарник на 75 свиней. Поки що немає де дівати приплід, і по одному поросяті віддають на кожного члена артілі, за плату 10 карбованців. Побудовано також кошару на 90 овець і будується ще кошари на 300 овець. Бо є постанова в районовому масштабі всю племінну вівцю віддавати колгоспові «Комунар», як найміцнішому й найупорядкованішому.

Отже протягом найближчих місяців колгосп «Комунар» годуватиме над тисячу овець.

Колектив «Комунар» – дитина вже чималого віку. Про колективізацію в селі Радоловці так лаконічно розповідає невідомий історіограф:

«Колективізація в селі Радоловці почалася з 1922 року. Організувався колектив «Червоний Промінь» з 9-ти членів, «каковой» і проіснував до 1924, а далі розпався з усяких причин. Не було відповідальних досвідчених керівників, не було допомоги з боку громадських організацій і, нарешті, у складі колективу був куркуль. Цей куркуль розвалив колектив зсередини.

На місці розваленого колективу року 1926-го організувався соз "Труд" з 5-ти членів. Пізніше він розвинувся в артіль "Рівність", "каковая" мала 16 членів. Завдяки класовій чистоті членів артілі і її авторитетові серед трудящих мас села на 1 серпня 1929 року в селі було вже три артілі, що об’єднували 107 господарств. У лютому місяці 1930 року всі три артілі сполучилися в одну артіль "Комунар". Завдяки правильній постановці роботи в артілі "Комунар", відповідному керівництву і добре налагодженому рахівництву (соціалізм – це обрахунок), артіль "Комунар" протягом лютого місяця виросла, об’єднавши всіх 207 господарств (трішки нездоровий ріст на дріжджах із 107 на 207 господарств за один лютий місяць).

На перше квітня 1930 року артіль "Комунар" об’єднувала 216 господарств. Усіх же господарств на селі під той час було 218, що й складало на 1 квітня 1930 року 99% колективізації села (знову дещо небезпечний процент запаморочного типу).

Із квітня місяця й до червня місяця одщепилося й вичищено 75 господарств (!). Причини одщеплення були ті, що група куркульських експертних господарств повели агітацію серед малосвідомих бідняків та середняків. "Каковиє" і піддалися їхньому впливові й вийшли з артілі, забравши з собою свій живий та мертвий інвентар. Після одщеплення й чистки в артілі "Комунар" на 1 червня 1930 року залишилося господарств 141. Таблиця життя артілі Комунар з 1-го червня по 1 грудня 1930 року така:

На 1 червня

На 1 грудня 1930 р.

Господарств…

141

190

Коней...

96

159

Лошат…

–

18

Свиней…

15

75

Моторів…

2

3

Молотарок…

2

3

Бугаїв племінних

–

2

Вітряків несправн.

2

2 справн.

Поставів[23]23
  Постав – пара млинових жорен, одне з яких обертається на другому, нерухомому.


[Закрыть]

–

1

Свинарників…

–

1 на 75свиней

Овець…

–

100 штук

Телят…

–

14

XXXIV

У розділі, що був перед цим, ми ознайомилися з історією дизелевої труби та італійцевої Манцонієвої любови. Дехто з читачів, надто ж ті, що читали «Подорож ученого доктора Леонарда і його майбутньої коханої прекрасної Альчести в Слобожанську Швайцарію», може, подумає, що італійця Манцоні теж не було на світі і автор вигадав цей екзотичний персонаж так собі для розваги.

На це ми мусимо цілком серйозно, емфатично й категорично заявити, що історія італійцевої Манцонієвої любови є факт, переданий нами з протокольною точністю. Був такий італієць у Мелітополі, місті бджіл, і така сталася з ним історія. Ми змінили тільки справжнє прізвище того італійця, щоб не турбувати його подальшого життя, яке так добре встаткувалося. Прізвище це ми зробили з одеської назви кисляку – мацоні, ловко встромивши туди ще одне «н». Після цього пояснення ми можемо спокійно повернутися до історії колгоспу «Комунар».

Важко народжувався молодий радоловський Ґарґантюа. Двічі покладали його в труну й ставили на нім хрест. Двічі хапалися його одгодовувати їжею богів на соусі з запаморочених мозків, і він опухав як гарбуз і опадав знову. Він остаточно переніс усі хвороби росту й став грізний Ґарґантюа.

Біля цієї гігантської дитини нема життя радоловським попам. Ще року 1927-го піп, незадоволений з харчів і з релігійного ентузіязму радоловців, подався геть, покинувши церкву й паству напризволяще. Довго гуляла церква, аж у році двадцять дев’ятому з’явився останній піп радоловської парахвії.

Був це неабиякий піп, а з університетською освітою і ліберал. Вільно й елегантно він цитував філософів, натуралістів, ба навіть Маркса і Енгельса.

Першої ж неділі цей достойний отець урочисто зійшов на амбон і, спостерігши відсутність у церкві дітей, цих квітів землі, громову виголосив проповідь до батьків. Діти виростають без релігії, промовляв пастир, у школі викладається їм науки, не освітлені благодійним сяйвом божественного слова. Хто навчатиме дітей моральности! – запитував він; хто поведе їх стезею житецькою!

Надхненна отцева проповідь таке справила в Радоловці вражіння, що нею зацікавився сам голова сільради й побажав особисто побалакати з ученим ієреєм. Розпалений високими емоціями шановний отець дещо підвищив голос і навіть стукнув кулаком об стіл. У свою чергу голова сільради висловив ту думку, що кричати недоцільно, бо він не глухий і докладно ознайомив святого отця з радянською конституцією в пункті відокремлення церкви від держави.

Святий отець виголосив абзац, який він називав цитатою з Маркса, але не переконав свого опонента, і йому категорично запропоновано не цікавитись справами дитячої освіти.

Тоді розгніваний ієрей ще раз стукнув кулаком об стіл. «Пам’ятайте ж, – грізно сказав він; – ні один піп не уживеться в вашому селі при таких умовах». По цих словах святий отець зібрав манаття й страшно розгніваний назавжди виїхав з Радоловки. Чесний отець, виявилося, був не тільки велебний проповідник, але й великий пророк. Більше ні один піп не виявляв бажання служити богові в радоловській церкві.

XXXV

Коли ту церкву замикалося, нікому було віддати ключі від брами. Не знайшлося зацікавлених людей. Церква тепер править за сідало для галок. На той рік її ламатимуть.

Погане життя церкві коло доброго колгоспу. Молодий Ґарґантюа розкидає навколо себе круглі рученята. Погано й тій жінці, що не схоче бути матір’ю молодого Ґарґантюа. Він уже добре годує сам своїх батьків і матерів, але є такі, що все ще не вірять, що з молодого гіганта будуть люди. Що це так, тому довід історія Паскалової.

Болгарин Паскалов увійшов у колектив із сім’єю, конем і всяким іншим реманентом. Був він бідняк і до власного невеличкого господарства дожився оце лише за радянської влади. Але жінка його у колектив не ввійшла й Ґарґантюа за свого сина не признала. Натомість вона постановила розплодити курей, багато курей, дуже силу курей. На дворі Паскалова, що поруч із двором колективу і відгороджений від нього тільки кам’яно-кізяковим валом у метр заввишки, почалася куряча любов. Півні любили курей, зраджували одних, закохувалися в інших, виборювали між собою право на любов і виголошували це право з кам’яно-кізякового валу в безмежні простори курячої громадськости.

За якийсь місяць доти безкурні простори Паскалового двору оживилися незчисленним курячим населенням, що квохтало, сокотало, бігало в бур’янах, рятувалося від шуліки, розкопувало лапою пісок і подзьобало обличчя землі в Паскаловому городі. Помалу, шукаючи нових зерноносних просторів, окупували курчата й територію колективного двору.

На території тій одвіку жив свинячий нарід. Ця лінива й невойовнича нація, що проводить мало не все дозвілля в грязевих ваннах, раптом повстала на курчат, як німецька буржуазія на Наполеона. Безупинне квохтання й сокотіння нахабних окупантів заважало лінивій нації нагулювати жир у грязевих ваннах і бентежило нерви, заспокоєні повсякчасним пляжінням. Отже, свині повстали і, як один чоловік, поїли сімдесят курчат, решті ж довелося доживати віку в темних кутках Паскалового дому.

Збентежена Паскалова жінка визнала Ґарґантюа за свого сина і адоптувала, взявши на вихов, колективне порося.

XXXVI

Радоловські кури літають як орли. Так само літають евтські качки й гуси. На дворах коло млина мандрівець може побачити птахів, що населювали колись і харківські прерії, але тепер там винищені. Це гиндики, гиндички і гиндичата.

На самому млині сидять болгари й, поки мелеться привезене збіжжя, грають у млинок. Млинок – це віковічна примітивна гра на дошці, де накреслено три концентричні квадрати. Кому пощастило поставити три фігури вряд, той має «млина» і забирає одну з фігур ворога. Цього млина можна далі зачиняти й одчиняти й кожна така операція теж дає право взяти одну фігурку ворогову. Зветься ця гра по-болгарському «дани» і за фігурки правлять зерна фасул (квасоля) і мамули (кукурудза).

Але все це й також хату болгарина Паскалова, де нам доведеться ночувати, ми побачимо взавтра. А зараз спадає ніч і ми в’їздимо в Радоловку. На містку через неназвану річку нам заступає дорогу отара тонкорунних овець. Вони товчуться на однім місці, немов публіка перед кіном, нарешті десь знаходиться цап, пробуцує собі путь через вівці, виходить на місток і публіка валом суне за ним. Голова КНС розповідає, як він (позаторік) пас вівці й вони ніяким робом не хотіли переходити по той бік річки. Довелося йому й другому пацанові, взявши вівцю, як лантух перекидати на той беріг. Так перекинули з десяток, тоді пішло. Тепер цей чабан за отамана в КНС.

Ми в’їздимо в Радоловку й починаємо трішки турбуватись: де доведеться ночувати. З свого досвіду ми знаємо, що ні один з товаришів, з якими так тепло ми балакали в тачанці, нас до себе не закличе. Не те, щоб він просто боявся товариша з кореспондентським квитком, але все ж таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сімейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.

Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна квартира. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дружина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть через цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.

Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рішучою рукою узяв він другий клаптик паперу й інше намалював прізвище. Знов уночі невідомими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартира в його є, але постелі немає. Нам уже набридло плавати грязюкою й вертатися до сільради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.

XXXVII

Отже, ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінґзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінґзлі залишився покищо в мішку) – й повелася розмова. Стіл болгарина Паскалова ввесь застелений був книгами й газетами. Сам Паскалов читав газету «Колективно поле», яка «излази в Коларовка 12 пъти в месец» у скількості «4.000 броя», і жінка його слухала. Дівчина Ніна восьми років зроду читала вірш Сосюри в українській читанці. Хлопець Митьо шости років слухав вірша й очевидно вчив його на пам’ять. За книги й була мова, й за газети, й за мови російську, українську та болгарську. Паскалов обстоював, що йому найлегше по-російському, дівчина Ніна стояла за українську, а ми з хлопцем Митьом підносили мову болгарську.

«Кирбит, – сказав Паскалов, – а по-нашому буде отак, як і по-руському – сірники». (З недавнього часу перейшли школи й установи на болгарську мову, тим то така диференція між поколіннями). Коли Паскалов переконався, що накинутий йому гість є чоловік тихий і невибагливий, постелено гостеві на тапчані в къшта. Къшта холодна, але в ній же спали молоді чоловік та жінка, родичі Паскалової дружини. На стінці висів олівцем мальований льокомотив із українським підписом «Потяг». У кутку застромлені скілька китиць тирси. «Що воно за трава? – сказав хлопець, – я знаходив її край берега нашої річки, коли пас ягнята за селом, але більше вона ніде не росте». І тирса тихенько шелестіла.

Просто над тапчаном висіла з стелі тонка споруда з соломин, схожа на сераль султана Саладіна. Вона тихенько крутилася на ниточці, овіяна невидними токами повітря. Коли збирають урожай, роблять з святої соломи цей повітряний замок і він висить до того року на стелі.

Тихо крутився солом’яний сераль і ми засинали. Солодко й злегка пахло в къшта махоркою. Пачку махорки дають тому, хто здав до кооперації пуд залізного скрапу[24]24
  Скрап – металева сировина з відходів виробництва і брухту.


[Закрыть]. Пуд скрапу – пачка махорки – так збирають радоловці невикористане залізо. Це нагадує славнозвісну задачу про те, що важче – пуд заліза, чи пуд пуху. Ясно одне, що пуд заліза буває не важчий на терезах сільсько-оперативної правди, ніж право на пачку махорки.

XXXVIII

На ранок ми пішли в артіль «Комунар».

1.Уплата боргів, податків і зборів.

Боргів по позиках було на 1/VI 45 тисяч карбованців. Сплачено тридцять вісім тисяч, решта сім тисяч – довгострочний кредит.

2.Належало сплатити сільгоспподатку на 1930/31 рік 1475 карбованців 55 копійок. Сплачено дострочно 1475 крб. і п’ятдесят п’ять копійок.

3.Страхування на 1930/31 рік 889 крб. 24 коп. Сплачено дострочно 883 крб. і двадцять чотири копійки.

4.Самооподаткування належало на 1930/31 рік 738 крб. 0 коп. Сплачено дострочно 738 крб. і нуль копійок.

5.Придбано артіллю облігацій позики «П’ятирічка за чотири роки» на суму тисяча п’ять карбованців за готові гроші.

6.Внесено цілевого збору від артілі до Райсільбанку 1500 крб.

7.На поточному рахункові артіль має в Райсільбанкові 6000 крб.

8.За пляном завдання на продкультури було 4734 центнерів, виконано 5715 центнерів. Непродкультур за пляном 2536 центнерів, виконано 2345 центнерів, загальне завдання за пляном виконано на 110,9%.

9.Осіння посівкампанія – завдання за пляном було 640 га. Виконано 610 га, що й складає 95% пляну. План недовиконано Через брак тяглової сили.

10.Споруджено деревообробну, лимарну й ковальську майстерні, «каковиє» й працювали без перебоїв, обслуговуючи не лише артіль, а й індивідуальні стопанства (господарства).

XXXIX

«Дозвольте, —сказав отець Чарлз Кінґзлі. – В нас такої умови не було. Ваші цифри мене ні в якій мірі не цікавлять. Не цікаві цифри, сказав би я. Карбованці, копійки й центнери. В них немає ні життя, ні фарб. Взагалі мені набридли ваші колгоспи».

«Вельмичесний отче, – скромно відповів я. – Ви забуваєте, для чого я взяв вас із собою до радянської Болгарії. Ваші вест-індські подорожні вражіння мусили наганяти мені здоровий сон увечері, й тільки.

Ви спричинилися до цілої низки неприємностей. Через вас провідник хотів виставити мене з вагону. У хаті болгарина Сави ви цитували уривки з Біблії. Плаваючи в багні, я мусів крім того носити вас за плечима. Опис жирної птиці Гуачаро ви, святий отче, вкрали в Александра Гумбольдта. Самі ви побоялися проникнути в Кева дель Гуачаро через хвилю.

Нарешті ви вмерли за скілька десятків років до нашої ери. Ви не бачили світової війни і ви не дожили до революції. Тільки через це я й наважився вас узяти з собою, бо живий ви прокляли б нас, як проклинають нас ваші колеги по всьому синьому світу.

Ваша правда. Цифри ці вам не цікаві. Це наші цифри. Це в нас народилася ще одна дитина з тих, що, граючись і бавлячись, поруйнують ваш світ. Ці цифри – це наша кров, наша радість, наше майбутнє. Отже, отче, бувайте здорові».

Сказавши це, я викинув святого отця Чарлза Кінґзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарлза Кінґзлі, попа, письменника, подорожнього й ботаніка. Так у череві гиндиковім, немов Іона Вочревісущий, загинув критичний піп Чарлз Кінґзлі, виконавши свою ролю горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна павза.